Свобода слова і журналістська діяльність

План

1. Загальні уявлення про свободу. Діалектика свободи і необхідності.

2. Свобода і пізнавальна діяльність людини. Свобода слова як найважливіше завоювання і гарант демократичного суспільства. Поняття про свободу преси.

3. Свобода преси і партійність. Поняття про цензуру.

4. Засади ліберальної свободи преси та умови її здійснення.

5. Свобода творчості.

6. Свобода слова в законодавствах розвинутих країн та міжнародних правових документах.

7. Конституція України як гарантія свободи преси й журналістської діяльності в нашій країні.

 

Свобода слова – одна з демократичних свобод, визначених Конституцією України.

Вона передбачає висловлення незалежних поглядів та переконань як в усній, так і в письмовій формі; є ознакою некорумпованого суспільства. Свободу слова в Україні захищають 110 нормативно-правових документи: укази Президента, постанови Кабміну, Закони („Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації в Україні”, „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” тощо).

Здавалося б, чітко визначена законодавча база має сприяти розвитку незалежних ЗМІ та викоріненню прополітичних інформаційних ресурсів, проте це не заважає „процвітанню” відверто агітаційних друкованих видань, телеканалів, які підтримують фактичного власника, економічних передач, 2/3 яких відзняті на замовлення конкретної особи. В той же час, не можна заперечити і прогрес, який став можливим лише після подій 2004 року. Кількість незалежних ЗМІ насправді зросла. Та разом з тим, відчутним стало і маніпулювання висловом „свобода слова”, який намагаються приписати мало не кожній газеті, або телеканалу.

Працюючи на певного власника, одні журналісти бояться писати правду, в той час як інші просто женуться за високим гонораром. Законодавчо права журналістів захищаються статтею 171 Кримінального Кодексу України, яка передбачає кримінальну відповідальність за дії, спрямовані проти діяльності журналістів (це не надто турбує порушників).

I. Межа між свободою слова та законами моралі

Свобода слова повністю залежить від свободи в широкому розумінні. А остання в свою чергу передбачає не лише вільні дії та погляди, а й цілковиту відповідальність за скоєне, написане, або сказане.

Відповідно до Цивільного Кодексу України, кожен, про кого поширено недостовірну інформацію, може захистити свої права в суді. Проте, найбільше, чого можна досягти шляхом зіпсованих нервів та втраченого часу – це публічне вибачення обвинувачуваного. Тож чи варто?

Протягом декількох століть найбільшим „ворогом” ЗМІ залишалася цензура.

Свобода слова забороняє цензуру в будь-яких її проявах. Однак, на мою думку, кожна свобода повинна мати межі, бо в противному випадку, вона перетвориться на свавілля.

Яскравим прикладом цього є нещодавні події – публікації в європейських та українській газеті „Сегодня” карикатур на пророка Мухаммада (аж ніяк не Магомета). Ці карикатури порушили міжконфесійну та міжнаціональну злагоду, принизили почуття мусульман.

Вирок – вибачення керівництва видання перед представниками 16 мусульманських організацій України.

Карикатури на пророка Мухаммада – чергова ланка в протистоянні двох цивілізацій: Європейської та Близько Східної. Конфлікт між ними насправді існує. Європейська, демократична цивілізація, досягла небачених висот, і, вважаючи себе самодостатньою, намагається спокусити цивілізації з іншим менталітетом за допомогою своїх свобод та можливостей. В свою чергу, Близько Східна цивілізація не визнає свою поразку (оскільки колись була могутнішою), і не може відмовитися від традицій, якими раніше пишалася, щоб перейняти європейські.

На Близькому Сході панує ісламістська (анти-західна) ідеологія, виникнення якої спричинене падінням анти-західної ідеології СРСР, на який в свій час орієнтувався Близький Схід.

Мусульмани, спираючись на глибоке віросповідання, вважають Європу профанною, атеїстичною (на початку ХХ ст. тримали курс на зближення з нею, до переорієнтації на СРСР). Беручи до уваги різницю в менталітеті двох унікальних цивілізацій, можна зробити висновок, що їх споріднення неможливе. Залишається єдиний крок – боротьба, якщо не на військовому, то на інформаційному рівні точно.

(Це був лише один приклад з багатьох, використаний мною через його актуальність).

Свобода слова не має дозволяти вільнодумство та можливість публічних утисків будь-якого прояву суспільного життя держави.Мають існувати межі допустимого з точки зору виключно етики, оскільки надіятися на свідомість всіх громадян – безглуздо.

II. Свавілля Всесвітньої мережі Інтернет

Як відомо, найбільшим джерелом поширення недостовірної інформації є Інтернет. Причиною цього є те, що Цивільний кодекс та закони „Про друковані засоби масової інформації в Україні”, „Про телебачення і радіомовлення” не визнають Інтернет-ресурси як ЗМІ. Тому журналісти не є зобов’язаними перевіряти інформацію, яку розміщують на сайтах.

З кожним роком впливовість Всесвітньої мережі збільшується, і ця тенденція загальна, притаманна не лише Україні. В українському сегменті понад 30 тисяч серверів, а це в 10 разів менше, ніж в Росії, і в 100 разів – ніж в США. Регламентувати це Інтернет- середовище намагалися вже кілька разів, та все безуспішно: Міністерство транспорту та зв’язку хотіло створити Національний реєстр інформаційних ресурсів (наказ №153), проте опір з боку останніх був надто потужним. Міністр був вимушений оголосити про призупинення дії наказу (хоча в Мін’юсті він досі значиться як діючий).

Найбільший опір, звичайно ж, чинили прихильники „темників” (сайтів, які „поливають брудом” одну політичну силу на замовлення іншої), та порно-сайтів. Щоправда, „темники” зараз не настільки популярні та поширені, як декілька років тому, під час передвиборчої кампанії. Однак, без регламентування ця „культура” може відродитися і ще більше впливати на свідомість громадян.

Для відомих інформаційних сайтів (аудиторія яких є більшою, ніж у деяких друкованих видань) створення реєстрів тільки на користь. Дбаючи про авторитет і статус, дотримуючись правових норм, вони бажають стати повноцінними ЗМІ.

Гостро стоїть і питання дерусифікації Інтернету. На мою думку, кожен сайт, або газета, які поважають свою державу, повинні мати не тільки російську, а й українську версію обов’язково.

Свобода слова на даний час існує. Наступний крок – визначити та усвідомити що є цією свободою, а що – ні.

III. Свобода слова та „Неофіційка”

„Неофіційка” не є представником ЗМІ, як і будь-який інший Інтернет-ресурс. Тому всі публікації на сайті спираються виключно на мораль та свідомість автора (редактора).

Неофіційна газета існує лише на ентузіазмі студентів, залишаючись осторонь політичних подій, не маючи фінансування з боку того чи іншого чиновника.

Тому, поки за вашими плечима не стоїть редактор, який вимагає статей на вузьку тематику, пишіть про те, чого душа бажає, і так, як хочете того Ви. Ми маємо пишатися і належним чином використовувати можливість свободи слова, усвідомлюючи, що нічого нікому не повинні. Не втрачайте такий шанс!

 

За минулий рік Україна зробила помітний крок до свободи слова. Такий висновок сьогодні оприлюднили експерти Інституту масової інформації. Вони вказують на значні досягнення української влади в цьому напрямку. Водночас, зауважують, що зміни на краще не стали незворотніми i пропонують як журналістам, так і владі об'єднати зусилля для закріплення демократичних свобод.

За минулий рік в Україні не загинув жоден журналіст. Працівників мас-медіа не арештовували, значно зменшилася кількість залякувань, тиску та позовів до ЗМІ. Експерти неурядової організації Інститут масової інформації вважають, що свободи слова в Україні стало значно більше. Така оцінка збігається з висновками американської установи – Дім свободи.

Новій українській владі вдалося зробити величезний крок, каже експерт ІМІ Сергій Таран. Монопольний контроль над всім інформаційним простором – зруйновано i різні політичні сили отримали рівний доступ до мас-медіа, вважає вiн:

Нинішня влада має дуже багато причин гордитися з того, що вона не робить для ЗМІ. Вона не саджає журналістів, вона не закриває опозиційні мас-медіа, вона не повертається до практики темників. Але нинішня влада ще має шанс гордитися з того, що вона робить для того, щоб ті позитивні зміни, які намітилися зі свободою слова, щоб вони стали незворотніми».

На жаль, каже Таран, владі не вдалося покарати тих, хто запровадив в Україні цензуру. Люди, які колись погрожували журналістам, або вказували, що їм писати, іноді й надалі займають свої посади. Експерти ІМІ найближчими днями передадуть правоохоронцям повний перелік таких випадків і вимагатимуть від керівника МВС взяти їх на особливий контроль.

Не сповна змогли скористатися свободою слова й самі мас-медійники. За рік в Україні не було жодного випадку, коли якийсь із чиновників пішов у відставку після оприлюднення результатів журналістьського розслідування. Найприкріше, що свобода слова поки що не стала незворотньою, вважає Таран. У влади все ще є важелі економічного тиску на власників ЗМІ. Хоча, хто стоїть за тим чи іншим телеканалом часто залишається таємницею. Юрист ІМІ Роман Головенко пропонує на законодавчому рівні зробити цю іфорамцію відкритою:

«Доцільно ввести законодавчі зміни, згідно з якими щороку проводився би аудит ЗМІ, і разом з висновком аудиту можна оприлюднювати імена власників того чи іншого засобу масової інформації».

Вже у чертвер на нараду планують зібратися журналісти, які потрапили до нового складу парламенту. Вони хочуть визначити найпріорітетніші закони, які необхідно ухвалити для того, щоб повернення до часів цензури в Україні стало неможливим.

У четвертому щорічному виданні "Всесвітнього списку свободи преси", виданому організацією "Репортери без кордонів", Україна посіла 112 місце за рівнем свободи слова. В 2004 році Україна займала 138 місце.

"Всесвітній список свободи преси" впорядковується на підставі опитувань партнерських організацій і власної мережі організацією "Репортери без кордонів" зі 130 кореспондентів, дослідників, експертів у галузі права, активістів у галузі прав людини.

Ці люди повинні були відповісти в анкеті на 150 запитань, за якими можна отримати уявлення про ситуацію у сфері свободи преси.

Отже, в Україні ситуація потроху змінюється. Як заявив у одному зі своїх інтерв’ю віце-прем'єр В'ячеслав Кириленко, процес створення суспільного телебачення або мовлення в Україні ще й не починався. Саме суспільне, а не державне мовлення є ознакою демократичної держави, і характеризується появою незаангажованих та вільних від владних структур ЗМІ. Процес може достеменно розпочатися після виборів, котрі дадуть зелене світло. До того часу, процедури та схеми формування суспільного мовлення залишатимуться без належної фінансової підтримки та публічного обговорення цього питання.

У політично напружений передвиборчий період можна непокоїтися імовірними зловживаннями з боку "контролерів" ЗМІ, які можуть призвести до порушення конституційного права людини на свободу слова, а також на участь в управлінні державними справам. Минулого року було введено Постанову про припинення перевірок відповідними службами виконавчої влади (Державної податкової адміністрації) і державних установ засобів масової інформації. Цього року, з 1 грудня, на час проведення передвиборної кампанії, також пропонується ввести таку Постанову для запобігання тиску на ЗМІ контролюючих органів. Схоже, що зложивання цих органів фактично визнаються вже самим існування подібної Постанови. Не дивно, що в свободу преси в Україні мало хто з-поміж громадян вірить.

Незалежною важко назвати усю пресу на теренах колишнього СРСР. За рейтингами тих же "Репортерів без кордонів", Найгіршою серед колишніх республік визнана ситуація зі свободою преси в Білорусії (152 місце), Узбекистані (156 місце) і Туркменістані (165 місце). Росія займає 138 місце.

Серед країн, що одержали незалежність в останні 15 років, найкраща ситуація у сфері свободи преси, на думку "Репортерів без кордонів", складається в Словенії (9 місце), Естонії (11 місце), Латвії (17 місце).

США зайняли в переліку цього року 44 місце. Окреме місце зайняли "США в Іраку" (137 місце).

Свобода думки і слова, вільне виявлення громадянами своїх поглядів і переконань є одним з головних чинників розбудови правової демократичної держави і громадянського суспільства. Саме тому захист прав людини на інформацію, свободу думки і слова, на вільне висловлення своєї позиції український омбудсман вважає пріоритетним у своїй діяльності. Уповноваженим з прав людини постійно проводиться моніторинг заяв і звернень, публікацій у друкованих засобах масової інформації, мате­ріа­лів, оприлюднених по радіо, телебаченню, в Інтернеті, “круглих столів”, семінарів, прес-конференцій з цієї проблематики. Вивчаються відповідні зміни і доповнення до чинного законодавства, нормативно-правові акти державних установ. Водночас і діяльність Уповноваженого є відкритою для засобів масової інформації та широкої громадськості. ЗМІ постійно отримують оперативну інформацію, запрошуються на “круглі столи”, прес-конференції та інші заходи, які проводить омбудсман. Через мас-медіа оприлюднено кілька тисяч матеріалів про діяльність Уповноваженого. Відкрито офі­ційний веб-сайт Уповноваженого з прав людини українською та англій­ською мовами, з якого можна дізнатися про поточну діяльність українського омбудсмана, а також ознайомитися з матеріалами щорічних та спеціальних доповідей, періодичними виданнями Уповноваженого. Ще у Першій щорічній доповіді Уповноважений привернула увагу суспіль­ства до того, що клановими та олігархічними структурами в Україні все більше здійснюється наступ на свободу слова, зростає тиск на журналістів, на незалежні та опозиційні видання. Посилюється тенденція до монополізації засобів масової інформації, що є однією з форм цензури, обмеження свободи слова. Захищаючи корпоративні інтереси, мас-медіа дедалі частіше стають знаряддям політичної боротьби. Професія журналіста стала однією з найнебезпечніших. Над праців­никами засобів масової інформації чиняться фізичні розправи, до них застосовуються шантаж, судові переслідування, замовні перевірки фіс­кальних органів. Позиція Уповноваженого, викладена у Першій щорічній доповіді, справила помітний вплив на громадську думку, підтримала журналістів та ЗМІ, спонукала державні структури до пошуку шляхів виходу із ситуації. У 2000 р. розпочато роботу над рядом проектів законів та указів Президента України з метою поліпшення інформаційного забезпечення населення та захисту прав громадян на інформацію, свободу думки і слова. Зокрема, підготовлено проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, а також проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” (обидва закони прийняті у 2002 р.). Президент України 2 грудня 2000 р. видав Указ “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності ЗМІ, подальшого утвердження свободи слова в Україні”.Верховною Радою України 16 січня 2001 р. було проведено парламентські слухання“Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України”. Усуненню негативних тенденцій розвитку інформаційного простору України було присвячено одне із засідань Ради національної безпеки і оборони. На виконання доручень Президента України в 2001 р. Кабінет Міністрів України розглянув питання про стан виконання Закону “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, указів Президента України “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, подальшого утвердження свободи слова в Україні”, “Про удосконалення діяльності органів виконавчої влади з питань інформування населення”, інших актів, спрямованих на створення умов для безперешкодної діяльності вітчизняних журналістів, поліпшення їх соціального та правового захисту. Урядом розроблено і затверджено програму збільшення в Україні виробництва паперу. На засіданні Кабінету Міністрів у вересні 2001 р. розглянуто проект Указу Президента щодо надання стипендій дітям журналістів, які загинули під час виконання службових обов’язків. Національна спілка журналістів України разом з Державною податковою адміністрацією України працювала над упорядкуванням практики перевірок редакцій засобів масової інформації. Відтак ці заходи проводилися гласно та відповідно до графіка. Колективи редакцій мають знати про це заздалегідь, що усуває обстановку недовіри та упередженості. Як уже йшлося у першому розділі цієї Доповіді, за наслідками Першої щорічної доповіді Уповноваженого обласні адміністрації в своїх регіонах також провели аналіз стану дотримання та захисту прав людиниі повідомили Уповноваженого про його результати. Уповноважений вважає позитивним те, що більшість з них почали прискіпливіше підходити до дотримання та захисту прав журналістів. Наприклад, Черкаська обласна державна адміністрація пише: “... Повідомляємо, що Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради з прав людини розглянута облдержадміністрацією... Аналізуючи стан правових свобод журналістів, тиску на редакції газет і телерадіомовлення шляхом застосування перманентних перевірок податковими, фінансовими, правоохоронними органами, пожежними, санітарно-епідеміологічними організаціями, не встановлено. Перевірки мали плановий, разовий характер. Змінюються підходи і при прийнятті судових рішень щодо діяльності ЗМІ. У минулому році з 13 розглянутих судових позовів до редакцій переважно з мотивів образи честі і гідності, не на користь останніх прийнято лише три, або 23% рішень. У 1999 р. цей показник становив 66%...” Певних кількісних і якісних змін зазнав інформаційний простір країни. Зокрема, кількість зареєстрованих та перереєстрованих періодичних видань зросла з 10 226 до 15 336(на початок 2002 р.), з них: загальнодержавних, зарубіжних, регіональних – 6413, місц­­е­вих – 8923. Із загальної кількості періодичних видань – державні становлять 9%. Російськомовних друкованих ЗМІ налічувалося 8514, що становить 55,5% загальної кількості ЗМІ. 3577російськомовних видань частково дублюються 32 мовами інших національних меншин. На початок 2002 р. нараховується 744 телерадіокомпанії. Серед них 27 державних теле- і радіокомпаній, комунальних – 260, приватних ­(колективних) – 370, приватних, які належать фізичним особам – 87. 12% аудіо­візуальних ЗМІ є державними. За структурою поширення мовлення телерадіопростір України нарахо­вує 9 загальнонаціональних компаній (8телевізійних та 1 радійну), 15 ме­режевих регіональних (що працюють на дві і більше областей, до 12включно), 34 – місцеві загальнообласного поширення, 380 місцевих (в обласних центрах),290 міських та районних (із них 250проводових), 8 – локальних місцевих (при великих підприємствах, навчальних закладах тощо). Інформаційні потреби громадян забезпечують понад 30 тисяч журналістів. З них 2,5 тисячі працює в Києві, решта – в регіонах. Попри здійснені в Україні заходи, моніторинг, проведений Уповноваженим з прав людини, переконує у тому, що в 2000–2001 рр. бажаних змін на краще у сфері дотримання та захисту права людини на інформацію й свободу думки і слова у нашій державі не відбулося. Збільшилася кількість звернень окремих громадян і редакційних колективів до Уповноваженого щодо поновлення їхнього права на інформацію. Ця проблема дедалі частіше стає предметом обговорення на засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи, на міжнародних конференціях, “круглих столах”, офіційних зустрічах з представниками іноземних держав та міжнародних організацій. Помітних зрушень не відбулося й у складі засновників та спонсорів ЗМІ, тобто тих, хто визначає зміст і характер друкованих та електронних ЗМІ. У країні функціонує потужна система державного телебачення і радіомовлення. Держава утримує монополію на вихід телепрограм. В Україні немає громадського телебачення, мізерна кількість незалежних газет і журналів, Інтернет-видань. Усе це обмежує права громадян на всебічну, об’єктивну, неупереджену інформацію. Як наслідок, більшість засновників все частіше використовує ЗМІ не як засіб поширення достовірної інформації, а як знаряддя боротьби за корисливі корпоративні інтереси. В результаті цього зміст багатьох видань має замовний характер. Значно знижується рівень довіри громадян до них як до джерел об’єктивної інформації. Окрім цього великі податки на папір, поштові та поліграфічні послуги роблять друковані ЗМІ не тільки збитковими, а й конкурентно неспроможними на інформаційному ринку. Багато видань, особливо місцевих, стають банкрутами і закриваються. Інші змушені шукати спонсорів, ставати додатком до політичного бізнесу, втрачати незалежність. Майже половина нових видань після реєстрації або не може вийти, або припиняє свою діяльність після першого випуску. “Серед проблем, які вимагають негайного централізованого вирішення, – пише до Уповноваженого з прав людини Полтавська обласна держадміністрація, – є слабка матеріальна база редакцій. В області є газети, працівники яких в 2000 році по 4–11 місяців не одержували зарплати. Це миргородська “Прапор перемоги”, карлівська “Життя і слово”, хорольська “Вісті Хорольщини”, обласна молодіжна “Молода громада” та інші. Такі видання – на межі банкрутства. У таких випадках важко говорити про право на інформацію десятків тисяч людей. Воно для них обмежене. Потрібні радикальні заходи підтримки ЗМІ на загальнодержавному рівні.” Кинуті державою на самовиживання, більшість видань зазнають великих матеріальних труднощів, мають низькі тиражі і високу передплатну ціну. Саме тому у середньому по Україні на тисячу осіб припадає лише 62 примірники газет, тоді як стандарт ЮНЕСКО становить 100 примірників, а в розвинутих країнах, наприклад у Японії та США, цей показник сягає 500–600 примірників. До цього часу в Україні не створено жодного загальнонаціонального незалежного видання та громадського телебачення, які надавали б неупереджену, виважену інформацію, консолідували суспільство. Надзвичайно слабкими залишаються позиції нашої держави й на книж­­ковому ринку. Як і раніше, тут панує повна монополія іноземного виробника, котрий щорічно реалізує продукції на сотні мільйонів доларів. Не поліпшено ні кількісні, ні якісні показники мережі Інтернет, які не відповідають сучасним вимогам інформаційного забезпечення сус­пільства. Сьогодні Інтернетом послуговується лише близько одного відсотка населення України. Стан свободи слова в Україні виразно окреслено в публікації “Під прицілом – свобода” у газеті “Молодий Буковинець” 3 листопада 2000 р.: “ У суспільстві все відчутніше домінують сили, яким на заваді свобода слова, вільне висловлювання, публічна дискусія. Кожен день приносить нам все чорніші звістки: пропав безвісти журналіст, закрили канал чи газету, побили кореспондента. Психологічний терор проти вільнодумних працівників пера посилюється економічним пресом на ЗМІ, каральними перевірками. Те, що чинить влада на Буковині, – це грубе порушення Конституції України, законів про пресу й інформацію, прав і свобод людини”. Як свідчать звернення працівників засобів масової інформації до Уповноваженого з прав людини, повсюдного характеру набули порушення Закону України “Про інформацію”, коли керівники державних органів та установ безпідставно відмовляють в її наданні. У ряді областей, зокрема Дніпропетровській, Житомирській, Львівській, Полтавській, Сумській, Хмельницькій та інших, тривають порушення порядку створення, заснування та закриття ЗМІ. Непоодинокими стають побиття, пограбування, шантаж, залякування працівників ЗМІ, які виступали з критикою, гострими об’єктивними публікаціями про суспільно-політичну ситуацію в Україні, викривали корумпованих посадових осіб. На міжнародній конференції на тему “Свобода і відповідальність засобів масової інформації: європейська ініціатива”, яка відбулася у травні 2001 р., наголошувалося на тому, що в Україні немає свободи слова та інформації, оскільки мас-медіа переважно належать державним, олігархічним і навіть кримінальним структурам, які ведуть жорстку боротьбу з незалежними та альтернативними виданнями. “Конституційне право громадян України на вільне волевиявлення думки – під загрозою,” – говориться у заяві Національної спілки журналістів України, оприлюдненій у липні 2000 р. “ЗМІ переважно знаходяться в руках кланів, – робить висновок голова Постійної делегації України в ПАРЄ Борис Олійник.Але це не фірмовий знак лише України – це глобальна загроза. Факти жорсткого утиску свободи слова, хижацького переслідування журналістів стукають у наші серця.” “Уперше за 30 років журналістського стажу, – повідомляє заслужений журналіст України з Дніпропетровська В.Єфремов, – пишу тому, що боюся. Боюся безглуздої смерті. Але ще більше боюся, що її потім спишуть на випадкову “зустріч з метою пограбування” або чергову “трагічну автокатастрофу”. Пишу тому, що мені й моїй родині не просто погрожують – нас уже почали жорстко пресингувати. Поки що економічними палицями, які залишили нас практично без засобів до існування. Дружину півроку тому шантажем і погрозами змусили звільнитися з нашої радіокомпанії, не допрацювавши до пенсії, “за власним бажанням”. Мене нещодавно попередили про звільнення “за скороченням штатів”. Узяли на роботу іншого, поступливішого журналіста. А мене, головного редактора і засновника Дніпропетровського мас-медіа-холдингу “Собор”, звільняють тому, що я намагався протистояти запроваджуваній у нас тенденційності та фактичній диктатурі нового співзасновника – хазяїна Великої Труби. Через тиждень після виборів у нас розпочалися численні перевірки. Хто тільки не приїздив: генеральна прокуратура, обласна, податкові та ще якісь інспекції усіх рангів. З квітня по грудень у нас було проведено понад п’ятдесят перевірок, звірок, оглядів, вилучень та ін. Закінчилося тим, що проти мене порушили кримінальну справу “за фактом нецільового використання кредиту”, який ще 1996 року було сповна повернуто банку. Журналістам брешуть, коли кажуть, що вони мають роботу тільки завдяки меценатам від політики. Але ця брехня дає змогу перетворювати на рабів моїх побратимів по перу – тих, хто своєю повсякденною працею створює газети, журнали, телеканали та радіостанції. Розповідаю про це не тільки для того, щоб показати, як із журналістів роблять рабів. Мені здається, що описане вище відбувається не тільки в нас. І сотні молодих колег, котрі тільки-но розпочинають свою професійну біографію, змушені працювати на товстосумів від політики, не замислюючись над тим, куди приведе суспільство такий метод реалізації “законодавчого забезпечення принципу свободи слова”. Їм забороняють про це думати” (“Голос України”, 13.10.2001 р.). Проведений Уповноваженим моніторинг значною мірою підтверджує ці висновки. Різні контролюючі органи на догоду певним державним структурам, органам місцевого самоврядування, політичним силам справді нерідко чинять тиск на засоби масової інформації. Останнім часом простежується відверта спроба владних структур, а також мафіозних кланів підім’яти, скупити або знищити як незалежні ЗМІ загалом, так і окремих журналістів, установивши власну монополію на інформацію. Наприклад, у листопаді 2000 р. представники податкових служб заморозили рахунки газети “Вечерние вести”, при цьому нічим не мотивуючи свої дії. Як наслідок, партія “Батьківщина” зробила заяву, в якій говориться, що триває “печерна боротьба з тими засобами масової інформації, які дозволили собі мати незалежну точку зору на явища і процеси в країні, що не збігається з інтересами певних кіл”. У 2000 р. тривали переслідування газети “Сільські вісті”. Це незалежне видання фінансується читачами – передплатниками і без перебільшення є народним, має багатолітню історію і традиції, послідовну правозахисну позицію і свій погляд на події. Протягом року внаслідок втручання фіскальних органів у діяльність редакційного колективу двічі зривався випуск цієї газети. У листі головного редактора газети “Сільські вісті” І.Сподаренка до Президента України говориться: “У 80-літній історії “Сільських вістей” були три випадки вимушеного невиходу газети: під час гітлерівської окупації країни, у дні путчу ГКЧП і навесні цього року, коли Державна податкова інспекція незаконно заарештувала редакційний папір і заблокувала банківські рахунки. 24 вересня газета не вийшла вчетверте. Робиться все можливе, щоб фінансовими санкціями задушити її”. На захист газети стали її читачі. Вони буквально засипали редакцію листами підтримки, через засоби масової інформації зверталися до ке­рівників держави, активізували передплату. Ось що написали до Уповноваженого мешканці села Новонаталівка Чаплинського району Херсонської області: “Шановна наша захиснице! Переконливо просимо Вас допомогти захистити наші права. Ось уже майже три тижні ми не отримуємо газети “Сільські вісті”, нашої порадниці, надії і правди. Ми витратили останні копійки, щоб отримувати газету. Але податківці зараз чинять наругу над нею. Президенту Кучмі ми відправили телеграму такого змісту: ”Вимагаємо припинити терор проти газети “Сільські вісті”. Не забирайте нашу правду. Не грабуйте наші копійки”. На захист популярного видання піднялися також громадські організації, Національна спілка журналістів України, депутатський корпус, міжнародна громадськість, численні мас-медіа. З трибуни Верховної Ради редколегія оголосила про намір на знак протесту проти свавілля влади розпочати сухе голодування. Народні депутати, керівники громадських організацій, створили Громадський комітет захисту народної газети на чолі з народним депутатом України академіком К.Ситником. Уповноваженим з прав людини було відкрите провадження про порушення прав і свобод членів колективу газети “Сільські вісті”. Відбулася зустріч Уповноваженого з головним редактором, кореспондентами видання, керівницвом громадського комітету. Ситуація щодо цієї газети постійно була в полі зору Уповноваженого, вживалися заходи для поновлення порушених прав журналістів. Жорсткого адміністративного тиску зазнавали й місцеві та регіональні ЗМІ. Херсонський губернатор О. Вербицький, образившись на газету “Новий день” за те, що вона процитувала відгук про нього голови обласної ради, подав до суду позов на газету у розмірі 50 тис. грн. і стільки ж – на редактора. На апаратній нараді губернатор дав доручення своїм підлеглим зробити аналіз усіх публікацій газети з метою позбавити це видання ліцензії. В Іванівському районі на Одещині, як тільки обласне керівництво дізналося, що в газеті “Степові зорі” у жовтні 2001 р. має вийти критична публікація, її тираж не було віддруковано. Серед резонансних справ – і викрадення з київської друкарні СП “Українська книга” особами, які пред’явили посвідчення працівників СБУ, тиражу кременчуцької газети “Інформаційний бюлетень”, і події навколо газет “Свобода”, “Грані ”, “Степові зорі”. Подекуди чиновники вдавалися до справжніх морально-психологічних тортур над керівниками недогідливих видань. Так, на чернігівщині незалежна позиція редактора районної газети “Життя Полісся” Г.Жаглов­ської важко сприймалася місцевими посадовими особами. Постійна комісія з гуманітарних питань та соціального захисту населення визнала її роботу незадовільною і винесла питання на розгляд сесії. Сесія 27 голосами з 63 прийняла "рішення" про звільнення редактора, що “не відповідає своїй посаді”... Редактор подала позов до суду. Ріпкинський ра­йонний суд відмовився задовольнити його. Тоді позивачка звернулася з апеляцією до обласного суду. Той направив справу на додаткове розслі­дування до Чернігівського окружного суду. Кілька місяців тривали судові засідання, жінка вибивалася з сил. При цьому на неї та інших працівників районки постійно чинився моральний тиск – по одному викликали до районної ради “на килим” і при зачинених дверях пояснювали, що вони можуть втратити роботу. Г.Жагловська виграла справу – Чернігівський окружний суд відновив її на роботі. Однак працювати їй не дають. Перевірки, заслуховування тривають. Після кількох місяців моральних тортур Ганна Вікторівна опинилася у лікарні. І досі будь-який самостійний крок редактора сприймається керівництвом як її амбіційність і упередженість. Незалежна кременчуцька опозиційна газета“Інформаційний бюлетень” головну увагу приділяє листам читачів, оприлюдненню широкого спектра їх думок з різних проблем життя. Саме це стало причиною грубих замахів як на газету, так і на її працівників. Невідомі особи вже двічі проникали у приміщення редакції, викрадали комп’ютер, знищували плати з інформацією та архів, який збирався нею протягом п’яти років. Це видання постійно супроводжують замовні судові процеси. Останніми роками на газету подано 12 судових позовів. Редактора газети Тамару Просяник 54 рази викликали на судові засідання. За позовними заявами описано майно редакції та накладено арешт на квартиру головного редактора. Лише колишній мер м.Кременчука подав чотири позови на газету за те, що вона друкувала листи громадян критичного змісту. Моральні збитки, яких завдала йому газета, мер оцінив на суму 350 тис. грн. Окрім цього він вимагав арешту рахунків редакції та її майна. Апетити позовників дедалі зростають. На газету з’явився позов на суму 1 млн. грн. Постійно чиниться адміністративний тиск і на друкарні, які виконують замовлення редакції цієї газети. Так, кременчуцькій друкарні “Млин” навмисне вимикали світло, виставляли претензії пожежники, згодом служба архітектурного нагляду та охорони праці визнала приміщення аварійним і друкарню закрили. Спроби редакції друкувати газету в інших друкарнях виявилися марними – редакції відмовлено друкувати газету у видавництвах Полтавської, Черкаської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Харківської областей, а тому вона вимушена була не вказувати ви­хідних даних друкарень, кожного разу шукати нове видавництво, тобто друкувати газету фактично нелегально. Яких переслідувань зазнають незалежні та опозиційні видання, можна довідатися з відкритого листа головного редактора газети “Свобода” О.Ляшка послам країн Європейського Союзу, США, Росії, Японії. В ньому, зокрема, говориться: “Звернутися до Вас з цим листом нас змушують події, що відбуваються нині навколо газети “Свобода”. Після виходу 12 вересня ц.р. чергового номера газети Житомирська обласна друкарня, незважаючи на раніше укладений договір, відмовилась друкувати “Свободу”, посилаючись на поломку друкарського верстата. Інші газети, що друкуються в цій друкарні, продовжують виходити, отже, для них верстат не зламався. Прагнучи забезпечити безперебійний вихід газети, ми уклали договір на друк “Свободи” з видавництвом “Деснянська правда” (м. Чернігів). На виконання цього договору завезли газетний папір. Однак того ж дня видавництво повідомило нас телеграмою, що не має технічних можливостей друкувати газету. Відмова видавництва “Деснянська правда” друкувати “Свободу” спонукала нас до пошуків чергової друкарні, яку ми врешті знайшли в Києві – це друкарня “Тираж”. 22 вересня зранку ми підписали договір про друк газети “Свобода”, цього ж дня оплатили вартість поліграфічних послуг, а вже по обіді того ж дня керівництво друкарні “Тираж” відмовилося від виконання договору, як і попередні друкарні, мотивуючи цю відмову відсутністю технічних можливостей. Так само розвивалися події з усіма іншими друкарнями, з якими ми намагалися домовитися про друк газети “Свобода”. Спочатку вони погоджувалися, а через якийсь незначний проміжок часу відмовлялися, всі як один посилаючись на відсутність технічних можливостей. Це друкарні “Київських відомостей”, “Інтерпресдрук”, “Народна армія”, “Київська правда”, нотної фабрики “Грот”, “Преса України”, “Наукова книга” (Київ), “Графія Україна” (Черкаси), “Супердрук” (Львів), “Поліфаст” (Фастів), Білоцерківська та Броварська (Київська область), Прилуцька (Чернігівська область), Олександрійська (Кіровоградська область) районні та Хмельницька обласна друкарні. Потрібно зауважити, що, відмовляючись друкувати газету “Свобода”, зазначені друкарні одночасно погоджуються друкувати інші газети і навіть закликають нових клієнтів через оголошення в ЗМІ. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що відмова цих друкарень друкувати нашу газету пов’язана з тиском на них державних органів. До того ж працівники деяких друкарень (Житомирської, Чернігівської) повідомили нас про те, що їх неодноразово перевіряли представники МВС і СБУ. А 06.10.00 р. у місті Бахмачі (Чернігівська область) відбулося виїзне засідання колегії облдержадміністрації, на якому губернатор М.Бутко попередив усіх керівників районів області про заборону друкувати газету, а також визнав, що відмова видавництва “Деснянська правда” співробітничати з нами пов’язана з впливом на останніх посадовців облдержадміністрації. Про це нам повідомили учасники виїзного засідання. Крім цього з неофіційних джерел нам відомо, що в Держкомітеті інформполітики (очолює І.Драч) існує перелік критично налаштованих до чинної української влади видань, вихід яких небажаний. З цим переліком ознайомлено всі друкарні, нам навіть відомо, хто з посадовців держкомітету цим займався. Факт існування такого списку підтвердив і заступник голови держкомітету В.Абліцов у своєму виступі на нараді з керівниками державних ЗМІ Полтавської, Сумської та Харківської областей, що відбувся нещодавно в Харкові. Отже, в Україні протиправно встановлено цензуру, влада поділила видання на бажані і небажані для друку, і невихід впродовж трьох тижнів газети “Свобода” ми пов’язуємо саме з цими обставинами..." (“Свобода”. 17–24.10.2000 р.). Майже два роки, за повідомленнями редакційного колективу газети “Ленінська правда”, що на Сумщині, негласно накладено вето адміністрації на друкування цього видання в області. Під приводом технічної неспроможності відмовилося друкувати обласну газету “Днепровская правда” одне з найпотужніших в Україні дніпропетровське видавництво “Зоря”. Хоча саме цього року воно розпочало друкувати регіональні тиражі газет “Факти” і “Сегодня”. 13 вересня 2001 р. місцеве видавництво “Кобеляки” категорично відмовило у друкові полтавській газеті “Новий день”. Шеф-редактору газети дали зрозуміти, що усна заборона друкувати газету надійшла від начальника облпресінформу. Прикладів свавільного поводження з журналістами органів державної влади і місцевого самоврядування можна наводити багато. Так, у Дніпропетровську вилучено з кіосків весь тираж місцевої газети “Лица”лише тому, що там мали оприлюднити вимоги громадян, котрі протестували проти підвищення цін на хліб та комунальні послуги. У багатьох містах і селах України проводилася “акція” зі з’ясуванням мотивів передплати газети“Товариш”. Невідомі особи, які називали себе представниками прокуратури або міліції, складали списки передплатників газети, відвідували помешкання тих, хто передплатив газету, пропонували людям послуги інших видань. Про цей факт повідомила газета “Голос України” від 10 жовтня 2000 р. Для деяких посадових осіб не існує ні закону, ні указу глави держави. Голова Жовтневої районної державної адміністрації, що на Миколаїв­щині, О.Стахорський видав розпорядження, згідно з яким редакція газети“Вісник Жовтневщини” повинна виселитися з п’ятикімнатного приміщення в одну невеличку кімнатку в будинку райдержадміністрації. Тобто запропоновано розмістити в одній кімнаті комп’ютерний центр, бухгалтерію, редактора і творчих працівників популярної в районі ­газети. Ці факти свідчать про те, що монополізація видавництв стала в руках владних структур дієвим засобом боротьби з незалежними та непокірними виданнями, зі свободою слова в цілому. Попри численні звернення Національної спілки журналістів, питання закріплення за редакціями займаних ними приміщень досі не ­вирішується. Ситуація, коли посадова особа може за власним бажанням надати або відібрати приміщення, тримає редакційні колективи в залежності, спонукає журналістів до угодництва і самоцензури. Уповноважений з прав людини вважає, що у питанні дотримання законності щодо забезпечення права на збирання, використання і поширення інформації, свободи думки і слова органи державної влади та місцевого самоврядування мають принципово змінити свою позицію. У Першій щорічній доповіді Уповноваженого наголошувалося, що в питаннях забезпечення права громадян України на отримання інформації дедалі більшу роль відіграє Інтернет. Водночас потрібно зазначити, що загальний рівень насиченості і розвитку Інтернет-контенту в державі є ще низьким. За експертними оцінками, обсяги інформаційних ресурсів вільного доступу, представлених у текстовому вигляді в українському сегменті Інтернету, за станом на травень 2000 р., не перевищували 10 Гб. За оцінками спеціалістів, український сегмент мережі Інтернет у 6–10 ра­зів менший від російського і дуже відстає від польського, словацького, чеського, не кажучи вже про більш розвинуті держави. За станом на початок 2001 р. в Україні функціонувало близько 32 тис. Інтернет-хостів; у зоні “.ua” було зареєстровано до 11 тис. доменів; ін­формаційні ресурси розміщувалися більш ніж на 6000 веб-серверах, а кількість веб-сайтів на них перевищила 1 млн. Однак значну частку цього обсягу складають “дзеркала”, або копії російських інформаційних ресурсів. Кількість професійно виконаних інформативних веб-сайтів становить близько 4 тис. (у Росії – близько 40 тис.). За експертними оцінками, до 9% загальної кількості вітчизняних веб-сайтів розташовані за межами України (з них 5% – у Росії, 4% – в інших державах). Одна з причин цього – можливість безоплатного розміщення інформації на окремих іноземних серверах у межах визначеної квоти. В Україні такий сервіс практично відсутній. Соціологічні дослідження свідчать про те, що більшість українців ще не знають, що таке Інтернет. Нині практично всі центральні друковані ЗМІ виробляють електронні копії газет (журналів) для мережі Інтернет, формують електронні архіви власних видань, пропонують сучасні пошукові системи. Досить інформативними є веб-сайти газет “День”, “Зеркало недели”, “Сегодня”, “Факты и комментарии” та ін. В Україні створено спеціальні електронні видання, що не мають аналогів серед друкованих ЗМІ: наприклад, Інтернет-видання ProUa, UaToday, MigNews, “Експерт-центр” та ін. Створення таких засобів інформації не потребує значних фінансових та організаційних витрат. ­Достатньо нечисленного (до 10 осіб) колективу професіоналів, 10–15 тис. доларів – і протягом місяця в мережу видається якісна інформа­ційно-аналітична продукція. Зрозуміло, що створення і реєстрація друкованих ЗМІ потребує набагато більше організаційних, часових, фінансових і технічних ресурсів. За даними Центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова, в Україні створюються якісні інформаційні сервери, що пропонують в Інтернет різноманітні інформаційно-аналітичні, довідкові та інші матеріали. Прикладами можуть слугувати інформаційно-аналітичний центр “Ліга” (правова інформація), Український фінансовий сервер (економічна інформація), сервери новин у різних сферах життя – Korrespondent.net, Форум та ін. Важливим чинником є те, що Інтернет позбавлений політичної цензури. Під час розслідування справи стосовно зникнення журналіста Г.Гонгадзе Інтернет виявив свою нову роль – своєрідного “каталізатора” висвітлення незалежних думок, неупередженої оцінки дій державних органів у цьому процесі. Так, у 2000–2001 рр. кількість відвідувань Інтернет-видання “Українська правда” (керівником якого був Г.Гонгадзе) протягом кількох місяців сягнула 1 млн. Функціонування Інтернет-видань дає змогу отримувати інформацію практично в режимі реального часу і досить дешево. Проте інформація про органи державної влади в українській мережі Інтернет є недостатньою для громадського контролю за її діяльністю. Лише 40% органів державної влади мають власні веб-сайти, причому інформація на них є досить обмеженою, до того ж вона оновлюється нерегулярно. На серверах українського сегменту мережі Інтернет представлені лише 104 науково-дослідні установи та 8 навчальних закладів, що ніякою мірою не відповідає науково-освітньому потенціалу нашої країни. Регіональний розподіл Інтернет-контенту є досить нерівномірним:м.Київ та область – 46%, Донецька область – 8, Одеська та Харківська – по 6%. Саме ці регіони є основними центрами зосередження інформації в українському сегменті Інтернету. Решта регіонів мають значно нижчі показники. Найбільш повно (не лише обласними, а й районними центрами) в мережі Інтернет представлені Донецька та Дніпропетровська області (відповідно 10 і 7 районних центрів). Попри нинішній низький рівень, темпи розвитку мережі Інтернет в Україні є близькими до середньоєвропейських. Доступ до Інтернету забезпечують близько 260 провайдерів, які обслуговують 20–22 тис. компаній. У 2001 р., за оцінками, кількість користувачів Інтернету в Україні наблизилася до 500 тис. Середньорічні темпи розширення мережі Інтернет становлять 50–55%, а її українського сегменту – 40%, що приблизно дорівнює середньоєвропейському показнику. На підставі зробленого аналізу проблем забезпечення права на інформацію, свободу думки і слова в Інтернеті, Уповноважений вважає, що залишається актуальною необхідність підготовки спеціального закону України про Інтернет, про що вже йшлося у Першій щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини. Цей закон має у повному обсязі гарантувати забезпечення конституційних прав громадян. Звернення до Уповноваженого з прав людини, проведений ним мо­ніторинг свідчать, що у боротьбі зі свободою слова деякі керівники продовжують використовувати закони, створені для захисту репутації приватних осіб, як державну політичну зброю для залякування ЗМІ, розправи над журналістами. Зокрема, судові позови, де суми відшкодувань моральних збитків сягають астрономічних величин, і сьогодні є своєрідним зашморгом для мас-медіа. Так, газета “Демократична Україна” у серпні 2000 р. у статті “Намордник для преси” повідомила, що головний редактор газети профспілок і обласного центру зайнятості “Діалог” В.Шевчук, готуючи до газети звіт з пленуму обкому профспілки працівників торгівлі та громадського харчування, використав з доповіді кілька абзаців. Їх зміст не сподобався голові правління ВАТ “Аграрник” І.Тесленку, який подав на редакцію до арбітражного суду позов на суму 120 тис. грн., а згодом переглянув суму, збільшивши її до 700 тис. грн. Волинське обласне управління внутрішніх справ зробило позов до суду на редакцію єдиної на Волині незалежної газети “Народна справа”і на журналіста цієї газети Н.Камишнікову. Міліція образилась на журналіста і газету за статтю “Ромео і Джульєтта”: волинський варіант”. Свою честь і гідність охоронці порядку оцінили на суму 300 тис. грн. – з газети і 50 тис. грн. – з журналіста. Моніторинг Уповноваженого засвідчує, що практика судових розправ над журналістами і виданнями стає дедалі більш загрозливою. Як свідчить аналіз, у більшості областей стягнення з редакцій значних сум у формі відшкодування моральних збитків стало своєрідним бізнесом. Так, на Черкащині у полі судових обстрілів опинилися газети “Нова доба”, “Молодь Черкащини”, ”Черкаський край”, “Вечірні Черкаси”, Черкаська телерадіомовна компанія, ряд районних газет. Така ситуація – майже в усіх областях України. Щоб покласти край подібним розправам над свободою слова та журналістами і захистити ЗМІ від численних судових переслідувань у справах про відшкодування за “приниження честі й гідності”, Уповноважений з прав людини 5 червня 1998 р. звернулася до Голови Верховного Суду України В.Бойказ проханням провести спеціальний пленум, на якому розглянути спірні питання, що виникають у сфері інформаційних відносин і знайти правові механізми цивілізованого розв’язання проблеми.Пленум Верховного Суду України узагальнив практику судочинства і прийняв рекомендації, які застерігали суди загальної юрисдикції від астрономічних штрафних санкцій щодо захисту честі й гідності. Завдяки спільним зусиллям у Кримінальному кодексі України з’явилася ст.171, яка захищає журналістів від перешкоджання їх законній професійній діяльності. Проте чиновник знаходить інші засоби адміністративного тиску на ЗМІ. Останнім часом для розправи над ЗМІ активно використовується і фактор співзасновництва. Так, більшість комунальних видань має трьох засновників: місцеву адміністрацію, органи місцевого самоврядування, трудовий колектив редакції. Вони згідно із законодавством мають рівні права на вирішення питань діяльності видань. Однак держадміністрації чомусь вважають засновником лише себе, ігнорують думку інших. Так, “незручного” для міського голови редактора газети “Самбірські вісті” було усунуто з посади у такий спосіб: міська рада ліквідувала газету “Самбірські вісті”, а натомість заснувала видання під новою назвою – “Новини Самбору”, призначивши “свого” редактора. Луганська обласна рада в січні 2001 р. без згоди на те трудового колективу редакції газети “Наша газета” вилучила його із співзасновників. Навіть державні засоби масової інформації практично перетворено на знаряддя політичної боротьби, наголошується у Постанові Верховної Ради України від 7 червня 2001 р. про підсумки парламентських слухань “Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України.” Яскравим прикладом цього є квітневий 2000 р. референдум “за народною ініціативою”, під час проведення якого всі державні та олігархічні ЗМІ були налаштовані однобічно. Громадян України було практично позбавлено правдивої й альтернативної інформації про суть питань, які виносилися на всенародне обговорення, а також по-справжньому вільного, всебічного обговорення проблеми, яке в таких ситуаціях має бути обов’язковим. Занепокоєн­ня ситуацією навколо українського референдуму висловила і Парламентська Асамблея Ради Європи. Факти засвідчують, як важливо, щоб засоби масової інформації були незалежними, захищали права і свободи людини, інтереси суспільства і держави, а не окремих осіб і кланів, щоб вони надавали об’єктивну інформацію, допомагали людині орієнтуватися в нашому складному сьогоденні. У листі Фундації захисту свободи слова та інформації говориться, що “сьогодні українські ЗМІ зазнають шаленого тиску, а редакціям газет, які намагаються бути об’єктивними, відмовляють друкарні. Укрдруку та іншим структурам, що здійснюють розповсюдження преси, запропоновано не укладати з ними угод, незручні для влади радіостанції і телеканали не отримують ліцензій, на працівників “надто незалежних” ЗМІ здійснюються напади. Серед європейських країн Україна стала державою, де вбито найбільшу кількість журналістів”. У Першій щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини згадувалося про безпрецедентне рішення, яке прийняв суд м.Слов’янська, – на п’ять років було заборонено займатися журналістською діяльністю директорутелекомпанії «Тор»Ігорю Александрову за те, що кандидата у народні депутати України О.Лещинського він назвав «некоронованим го­рілчаним королем Донецька». Намагання суду догодити владі, а не знайти істину, обійшлося дорого. Суд прийняв рішення, яким Ігорю Александрову заборонялося очолювати творчий колектив телекомпанії. Заборону на професійну діяльність громадськість справедливо розцінила як політичну розправу. Справа набула міжнародного резонансу. Усі недолугі спроби прокуратури якось вийти з цієї ситуації викликали лише подив. Змінилося 14 суддів, які шукали гідного виходу, але справу вимушені були закрити на цинічній підставі – «у матеріалах суду немає заяви потерпілого». Та правоохоронні органи не захистили журналіста – згодом Ігоря Александрова було вбито. Луганський журналіст М.Шакалов у “Робітничій газеті» в 2000 р. напише про це так:“Це вже не перший випадок, коли непокірного спочатку шантажують, переслідують, а потім, якщо він не здається, знищують. Самі журналісти вважають, що свободи слова як такої в Україні немає, а відсутність цензури повністю компенсує економічна залежність мас-медіа від багатих і можновладців. Щодо непоступливих діє проста схема: спочатку журналіста намагаються підкупити; якщо не вдається, його залякують, аж до застосування сили. У разі подальшої впертості журналіс­та, його або видання намагаються задушити за допомогою суду. Остання ж міра – фізичне знищення під виглядом нещасного випадку або самогубства, як це сталося з П. Шевченком. Так що, – гірко іронізує автор, – у журналістів є свобода вибору”. Уповноважений з прав людини дуже стурбована фізичними розправами над журналістами. На жаль, це явище стає дедалі більш поширеним. Так, в Одесі, де ще пам’ятають зухвале вбивство редактора газети “Вечерняя Одесса” Б.Дерев’янка, на робочому місці двоє невідомих жорстоко побили працівницю газети «Реклама Порто-франко». За загадкових обставин померли журналісти В.Бехтер, Ю.Мазур, В.Чечик. Вчинено замах на життя журналістів Л.Капелюшного та С.Лебедєва. Жорстоко побито власних кореспондентів: «Сільських вістей»С.Шандара, газети «Московские новости»І.Розова. Символічно, що побиття журналістів відновилися після того, як місцева міліція широко оголосила, що бере під охорону всі мас-медіа. Б’ють та вбивають тих, хто хоче жити у чесній державі, хто є совістю суспільства, його очима й розумом. Не набагато краща ситуація і в інших регіонах. Головного редактора вінницького щотижневика «33-й канал» вранці біля під’їзду зустріли два молодики. Один з них зі словами “допишешся” вдарив його пляшкою по голові. На редактора луганської газети “Ракурс” напали троє і жорстоко побили. Власний кореспондент телеканалу “1+1” у Херсонській області С.Михеєв повертався разом із дружиною, теж тележурналісткою, з відрядження. У селищі Мирне Каланчацького району він вивчав небезпечну екологічну проблему, пов’язану зі зберіганням великої кількості отрутохімікатів. У приміському поїзді до них підійшли двоє чоловіків у камуфляжному вбранні. Один з них вихопив камеру, жбурнув її на підлогу і кілька разів ударив телекореспондента в обличчя. Дісталось і дружині, якій розбили окуляри. Якби за журналістів не вступилися пасажири, важко передбачити, що було б з ними. У Запоріжжі вчинено напад на квартиру власкора газети “Киевские ведомости” В.Полюшка. Невідомі закидали шматками від залізобетонних плит вікна квартири, розміщеної на третьому поверсі. В.Полюшко відомий читачам гострими критичними публікаціями у місцевих газетах та “Ведомостях”. Він повідомив, що напередодні йому погрожували, радячи припинити журналістське розслідування щодо відмивання брудних грошей високопоставленими чиновниками. Усього в 2000–2001 рр. понад 40 журналістів зазнали нападу та були побиті невідомими особами. Більшість з них перед цим чимось не догодили чиновникам органів місцевої влади, зазнавали різних форм тиску, залякувань та шантажу. Жорстоко були побиті головний редактор луганської газети “Век” Ю.Орлов та луганський кореспондент каналу “1+1”, вчинено напад з побиттям на кореспондента газети “Час” А.Васальського. «Ситуація, яка склалася в Україні у зв’язку з нападами на журналістів, є безпрецедентно важкою – такого немає ніде в Європі”, – заявив Ге­неральний секретар міжнародної організації “Репортери без кордо­нів” Р.Менар у листі до Президента України Л.Кучми. І з цим не можна не ­погодитися. Міжнародна організація “Репортери без кордонів” та Міжнародний кримінальний суд включили Україну до так званого “чорного списку” країн, де грубо порушуються права журналістів, де насильство, тортури над журналістами проводяться безкарно, або частково ­безкарно. У 2000 р. весь світ сколихнула новина про загадкове зникнення відомого своїми сміливими публікаціями українського журналіста, редактора газети “Українська правда” Георгія Гонгадзе. Вбивство журналіста Гонгадзе вітчизняна і міжнародна громадськість розцінили як теракт проти свободи слова і демократії. Слідчі органи, прокуратура України проводили слідство настільки мляво і непрозоро, що Уповноважений змушена була за власною ініціативою відкрити провадження та вести свій незалежниймоніторинг. Уповноважений кілька разів зустрічалася з дружиною журналіста, відвідала його матір, підтримала її морально, допомогла розв’язати побутові проблеми (зокрема, щодо встановлення телефону в кімнаті гуртожитку м.Львова, де був прописаний Г.Гонгадзе), брала участь у засіданнях тимчасової депутатської комісії з розслідування обставин зникнення журналіста. 9 лютого 2001 р. Уповноважений з прав людини уперше у практиці українського судочинства виступила і як учасник судового процесу на засіданні Печерського районного суду м.Києва, на якому захищала право Лесі Гонгадзе, матері зниклого журналіста, вважатися потерпілою стороною. Суд прийняв рішення на користь матері Георгія. За рішенням суду, вона отримала доступ до матеріалів слідства, можливості подавати докази, заявляти клопотання, брати участь у судовому розгляді тощо. Насправді це виявилося вельми примарно. Після проведення генетичних експертиз “таращанського тіла” російськими та американськими фахівцями Генеральна прокуратура вимагала його поховання. Проте у Л.Гонгадзе були суттєві сумніви щодо результатів експертиз, і вона зажадала проведення незалежної експертизи за кордоном з залученням міжнародних експертів. Генеральна прокуратура була проти. Уповноважений з прав людини, аби захистити право матері безвісти зниклого журналіста на достовірну інформацію, зустрілася разом з нею з Генеральним прокурором України М.Потебеньком, його заступником М.Баганцем та слідчим з особливих справ Василенком. Проте знадобився ще рік, щоб було дано згоду Генеральним прокурором (вже В.Піскуном) на таку експертизу. Як це не прикро констатувати, але і в цій справі виразно простежується бездіяльність владних структур. Незадовго до трагедії Г.Гонгадзе відчував біду, бачив, як навколо нього збираються хмари і просив захисту у Генерального прокурора України:“ Я, журналіст Георгій Гонгадзе, ви­словлюю свій категоричний протест проти знахабнілої поведінки правоохоронних структур, які розпочали кампанію цькування проти мене та моїх колег по роботі. Протягом двох тижнів працівники міліції активно проводять збір інформації в людей, що знають мене, не пояснюючи при цьому мети цього збору. За місцем моєї прописки у Львові провели дізнання в моїх сусідів, а також у моєї матері на предмет моєї діяльності та способу мого життя. Протягом двох днів трьох працівників моєї редакції було затримано представниками міліції, які під різними приводами провели перевірку їхніх документів із записом відповідних даних. Невідомі мені особи супроводжують мене на автомобілі “Жигулі” (державний номер 07309 КВ), чекають біля дому та редакції... Я звертаюсь до Вас з вимогою зупинити свавілля і захистити мене від морального терору, а також виявити і покарати причетних до його організації осіб”. Загадкове зникнення Г.Гонгадзе, за образним висловом журналістів, стало своєрідним смолоскипом, озброївшись яким, свідома частина українського суспільства вирушила шукати “світло у кінці тунелю”. Брутальний наступ на свободу слова, на працівників мас-медіа пробудив протестні настрої в суспільстві. На знак протесту проти утисків влади і створення політико-економічної атмосфери, в якій зникає вільна преса, близько ста одеських журналістів і активістів товариства “Одеський Меморіал” 6 червня 2000 р. пікетували будинок облдержадміністрації. Пікетувальники висунули гасла: “ Вільна преса – вільна Україна”, “Суд над газетами – розправа над читачами”. Луганські журналісти також вирішили захищати себе, створивши громадську організацію “Правовий захист та освіта журналістів”. У ній об’єдналися працівники міських, обласних і центральних ЗМІ. Передували цьому події, пов’язані зі спробою місцевих кланів руками депутатів міської ради змістити міського голову О.Ягоферова. Журналісти виступили на захист голови. Хоча на них чинився шалений тиск і були погрози фізичних розправ, вони не спасували. Свободу слова в регіоні журналісти вирішили захищати самі. На тих, хто чинив тиск, погрожував фізичною розправою, журналісти подали позов до суду. Очолив громадську організацію журналістів відомий на Луганщині публіцист, оглядач міської газети Жизнь Луганска”О.Іванов. Із заявами протесту виступили також Національна спілка журналістів України, Луганська, Черкаська та інші регіональні відділення НСЖУ, учасники Всеукраїнського об’єднання “Молодь – надія України”. Найбільшого резонансу ці виступи журналістів набули під час львівських подій. Одна з популярних у Львові газет “Експрес” три роки тому надрукувала замітку про те, що мелодія пісні одного композитора нагадує мелодію “Миллион, миллион алых роз”. Композитор подав позов до суду на захист честі та гідності. Суд виніс рішення про відшкодування редакцією 150 тис. грн. Журналісти переконані в тому, що про ту замітку трьохрічної давності ніхто б не згадав, якби не критичні публікації газети на адресу місцевої влади. За словами її головного редактора І.Починка, обласна рада руками суду просто покарала видання за незалежну позицію. У відповідь журналісти “Експреса” та інших ЗМІ Львова започаткували протестну акцію “Хвиля свободи”. Було споруджено в центрі міста біля пам’ятника Т.Шевченку барикаду, проведено мітинги і акції протесту, пікетування обласної адміністрації, прокуратури та суду, зібрано кілька десятків тисяч підписів на підтримку журналістів. Газетярі вимагали скасування несправедливого рішення суду, внесення в українське законодавство змін, котрі звели б нанівець можливість тиску влади, судів і контролюючих органів на ЗМІ. Зокрема, журналісти вважають за необхідне встановлення розумних меж судових штрафів, щоб вони не призводили до повного банкрутства видань. Про свою підтримку акції львів’ян заявили 182 українські газети, 34 радіостанції, 16 телекомпаній та Спілка журналістів України. Оскільки влада не поспішала відповісти на виступи журналістів, 19 квітня 2000 р. десять працівників “Експреса” почали голодування біля своєї барикади. Одного з учасників акції, журналіста І.Дєдишина, було госпіталізовано. Учасники акції “Хвиля свободи” організували піший похід до Києва. У ньому взяли участь журналісти Донеччини, Дніпропетровщини, Хмельниччини, Черкащини, інших областей. Саме тоді, коли журналістів, які прибули ”відвойовувати” свободу друку, не пустили до центру Києва, в Луганську жорстоко побили редактора незалежної газети “Ракурс” М.Северина. 85 засобів масової інформації підтримали ідею бойкотувати виступи народних депутатів України, котрі знехтують вимогами журналістів щодо законодавчого врегулювання проблеми судових переслідувань вітчизняних мас-медіа і журналістів. Національна спілка журналістів закликалавсіх громадян України висловити рішучий протест проти ігнорування Верховною Радою України судових переслідувань свободи слова; усіх виборців – зажадати від своїх народних депутатів звіту, чому вони голосують проти проекту закону, який передбачає обмеження сум судових позовів щодо ЗМІ; Голову Верховного Суду України В.Бойка – прискорити проведення пленуму Верховного Суду України, який має проаналізувати судові позови щодо ЗМІ і дати відповідні роз’яснення. Уповноважений з прав людини зайняла послідовну позицію підтримки акції “Хвиля свободи”.У спеціальній Заяві Уповноваженого з цього приводу говориться, що “акція ”Хвиля свободи” – то є добра ознака становлення демократичного громадянського суспільства, в якому люди знають свої права і обстоюють їх цивілізованими методами. Адже наступ на свободу слова справді набув у нас загрозливих масштабів. Засоби масової інформації, їх керівники і журналісти зазнають шаленого тиску від деяких органів влади і місцевого самоврядування, фінансових олігархів і політичних партій. На недогідливі видання постійно насилаються податкові, санітарно-епідеміологічні та пожежні інспекції, накладаються непосильні штрафи. Але найбільшою загрозою для свободи слова і мас-медіа є недосконале законодавство, яке дає змогу через судові позови про захист честі і гідності того чи іншого чиновника або комерсанта накладати на видання такі грошові стягнення, які призводять до їх знищення, жорстокого матеріального покарання журналістів за правдиве слово. Кожного дня в судах України розглядається п’ять-шість позовів проти мас-медіа на астрономічні суми відшкодувань. Практично всі вони вирішуються на користь позивачів – чиновників і бізнесменів. Світова практика судочинства не знає цьому аналогів.” Головні редактори та представники понад 30 видань України підписали декларацію про утворення Всеукраїнського об’єднання опозиційних та незалежних журналістів (ВООНЖ) “Грані правди”.“Ми згуртували свої сили для самооборони”, – говориться в декларації. Свою принципову позицию щодо захисту прав журналістів Уповноважений з прав людини конкретно висловила в актах реагування та зверненнях до посадових осіб держави. Український омбудсман сподівається, що її позиція надаватиме журналістам впевненості у боротьбі з численними судовими позовами щодо захисту честі, гідності та ділової репутації, в обстоюванні свободи слова. Це сприятиме розгортанню процесу усвідомлення ролі незалежної преси в суспільстві. Уповноважений з прав людини зазначає, що вперше у практиці судового захисту права на інформацію, свободу думки і слова стали використовуватись норми міжнародного права. Зокрема, вперше в Україні положення ст.10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та рішення Європейського суду у справі “Лінгенс проти Австрії” як джерела права були застосовані колегією у цивільних справах Миколаївського обласного суду при розгляді касаційної скарги на рішення Первомайського міського суду від 6 травня 2000 р. у цивільній справі за позовом П. до К. та редакції газети “Заповіт Леніна” про захист честі, гідності і ділової репутації. Миколаївський обласний суд при розгляді касаційної скарги врахував висновки Європейського суду про те, що свобода преси є інструментом для формування громадської думки щодо поведінки та ідей керівників, адже межі допустимої критики значно розширюються, коли йдеться про публічну особу, аніж про пересічного громадянина. Обласний суд став на захист редакції газети “Заповіт Леніна” та автора тієї публікації, що була приводом для судового позову. Ст.10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод лю­дини також керувався Шевченківський районний суд м.Києва при розгляді справи за позовом ДАТ “Чорноморнафтогаз” до редакції “Української інвес­тиційної газети” про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди (рішення від 20.10.2000 р.). У газеті був опублікований матеріал за підсумками прес-конференції з керівником цієї організації: “И с нами дядька Черномор, или почему “Черноморнефтегаз” не хочет в НАК “Нефтегаз Украины”? Суд констатував: оскільки у спірній статті були порушені питання, які викликають значний сус­пільний інтерес, то вона не лише могла, а й мала бути опублікована. Право на наявність і можливість висловлювати власне судження, оцінку думки гарантоване ст.10 Конвенції з прав людини, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства. Крім цього позивач як юридична особа не може мати таких якостей, як честь і гідність, що притаманні лише людині як соціальній істоті. Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази у справі, керуючись ст.34 Конституції України та ст.10 конвенції, суд дійшов висновку, що примушення до спростування оціночних суджень порушило б гарантоване Конс­титуцією України та міжнародно-правовим актом право на висловлення думок і поглядів, привело б до встановлення опосередкованої цензури... Використовуючи положення ст.10 конвенції, Радянський районний суд м.Києва 25 жовтня 2000 р. не задовольнив позов орендного підприємства “Азовське морське пароплавство” до редакції газети “Зеркало недели”,де вимагалося через цю ж газету спростувати факти, згадані у публікаціях “Кому достаются призы за азовский “Титаник” та “Более трети доходов Азовского пароходства не поступает в Украину”. Подібним чином цей же суд розглянув і справу щодо спростування інформації в “Зеркале недели” під рубрикою “Досьє ЗН” про етапи професійної діяльності ­В.Дуки. Ці факти свідчать також і про те, що журналісти, редакційні колективи набувають дедалі більше досвіду використання норм вітчизняного та міжнародного права щодо захисту свободи думки і слова, протистояння судовим розправам над незалежними та альтернативними виданнями. Треба наголосити на такому важливому праві працівників засобів ма­сової інформації, як отримання відомостей від органів державної влади і самоврядування та їх посадових осіб. Вже є приклади, коли українські журналісти навчилися захисту своїх прав на оперативне отримання офіцій­ної інформації. Так, кореспондент газети “Черноморский вестник” з Автономної Республіки Крим Г.Калініна поскаржилася до суду на неправомірні дії посадової особи – голови Чорноморської районної державної адміністрації М.Радченка, який на запит кореспондента не надав їй потрібної інформації. Суд скаргу позивачки задовольнив, зобов’язавши голову Чорноморської районної державної адміністрації надати Г.Калініній інформацію про бюджет. Уповноважений з прав людини змушена наголосити, що в цілому стан забезпечення в Україні реальної свободи слова і права громадян на об’єктивну інформацію поки що незадовільний. Це питання також викликає занепокоєння Ради Європи, інших міжнародних організацій, професійних та правозахисних організацій. В умовах, коли проблема свободи слова в Україні набула такої гостроти, Уповноважений з прав людини змушена констатувати, що посадові особи органів державної влади не вживають відповідних заходів щодо захисту прав журналістів і передусім їхнього права на життя. Європейський Союз у лютому 2001 р. виступив з заявою про ситуацію зі свободою слова в Україні, в якій наголосив, що треба гарантувати журналістам можливість працювати в безпечних, захищених і вільних від залякування умовах. Міжнародна федерація журналістів зробила висновок, що “рік 2000 було відзначено продовженням умов для страху, насильства і зубожіння, які роблять журналістику однією з найбільш небезпечних і важких професій. Журналістика і незалежні засоби масової інформації все ще знаходяться на лінії вогню”. Серед факторів, які спричинили таку ситуацію з дотриманням прав на свободу думки і слова в інформаційному прос­торі України, провідним є той, що вітчизняні видання задушені непомірними податками та високими цінами на матеріали і послуги. Вони є надзвичайно дорогими і малотиражними. Позбавлені державної підтримки, вони ставали збитковими, катастрофічно втрачають тиражі і кадри журналістів-професіоналів, змушені або закриватися, або продаватися вітчизняним та закордонним товстосумам. В особливо скрутній ситуації опинилися місцеві засоби масової інформації – районні, міські та регіональні, які завжди були найбільше шановані споживачем. Журналісти мають низьку зарплату, до того ж взагалі місяцями її не отримують. Така ситуація склалася у 80% друкованих ЗМІ Дніпропетровщини, зокрема з міськими газетами “Новомосковська правда”, “Шахтар Марганця”, районними –“Вісник”, “Нові рубежі”, “Рідний край” та ін. У Житомирській області вісім місяців не одержували зарплати працівники міської газети “Новини Андрушівщини”. У брусилівській газеті “Відродження” та часописі “Промінь”(Лугинський район) по півроку немає зарплати. У володарсько-волинській районній газеті “Прапор”заборгованість становила 26 тис. грн. Для районної газети це величезні кошти. Третина редакцій районних газет Львівської області мала кількамісячну заборгованість із виплати заробітної плати. Подібна ситуація із заборгованістю виплат заробітної плати – у 13 редакціях районних газет Кіровоградщини. І це лише окремі епізоди нелегкого, справді “голодного” життя журналістів. Висока собівартість видань та низька платоспроможність громадян звузили право громадян України на інформацію. Так, у 2000 р. друковані видання передплачували лише 37,6% громадян України. Не поліпшилась ситуація і в 2001 р. Великих втрат зазнала районна преса. У Дніпропетровській області загальний тираж районних газет за останні три роки зменшився із 48 до 35,1 тис. примірників, деякі з них – на межі виживання. Причинами є постійне зростання собівартості періодики за одночасного зниження купівельної спроможності населення. Через низькі зарплати газетярів практично нікому працювати в районній пресі, із місцевих видань виживають лише ті, хто перебуває у добрих стосунках із владою. Вітчизняні друковані засоби масової інформації без конкретних змін у законодавстві, зокрема, щодо надання податкових пільг, не мають змоги бути самостійними. Потужним джерелом інформації є книжка. У виробництві та поширенні вітчизняної книжки не сталося змін на краще. За офіційними даними Книжкової палати України, у 2000 р. видавництвами України випущено 4126 назв книг і брошур загальним накладом 25 549,1 тис. примірників. З них 2 479 назв (15 297,5 тис. примірників), тобто близько 60%, становлять україномовні книги й брошури, решта – видання, випущені мовами національних меншин України та іноземними мовами. І хоча порівняно з 1999 р. сумарні тиражі збільшилися, що впливає на такий визначальний показник, як кількість примірників книг на кожного жителя країни, однак в Україні він, як і в 1998 – 1999 рр., становить менше однієї книжки. Для порівняння: в Німеччині на одного жителя припадає 12 книжок, у Польщі – 9,5, в Російській Федерації – 3,2. Особливо помітно зменшується випуск літератури за найважливішими тематичними напрямами (довідкова, енциклопедична, навчальна, пізнавальна, науково-технічна), які не лише визначають науковий і технічний прогрес, розвиток і розвиток культури, а й формують світоглядні засади суспільства, стимулюють процеси його демократизації й інтеграції у світове співтовариство. Значно скоротився випуск художньої, особливо дитячої літератури. Основний чинник, що руйнує книговидавничу галузь – це непомірні податки, які не дають можливості видавництвам формувати навіть мінімальні обігові кошти. Тим часом в одинадцяти країнах світу податок на додану вартість з видавців книжок не стягується взагалі, а в державах Європейського Союзу він не перевищує 5%. Позитивним прикладом видання літератури є досвід Росії, де на п’ять років видавнича справа була звільнена майже від усіх податків, у тому числі від податку на прибуток. На розвиток книговидання в програмі розвитку російської мови асигновано 50 млн. рублів, видано майже 60 тис. назв книг. Як результат – книговидання стало потужною галуззю економіки, а саме – третьою статею прибутку держави. Російська книжка на 44–45% дешевша за книжку, надруковану в Україні. Тому наша вітчизняна книжка не може конкурувати навіть на внутрішньому ринку з книжкою, надрукованою в Росії. В Україні на книжку накладено чи не найвищі в Європі податки. Як наслідок – загальні обсяги книговидання в Україні зменшуються, система книговидання майже в занепаді. На превеликий жаль, розв’язанню цих проблем не допомогли і останні зміни, внесені до Податкового кодексу України. Вони лише дещо полегшили тягар непосильних податків книговидавців. За даними соціологічного опитування, проведеного Українським центром економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) у грудні 2000 р., 49,8% громадян України протягом року взагалі не купували книжок (за винятком підручників). Одним із важелів сприяння книговиданню є випуск книг за державним замовленням у рамках Національної програми випуску суспільно необхідних видань, яка почала реалізуватися з 1997 р. Основною проблемою її виконання є недостатнє бюджетне фінансування. Гострою проблемою книговидавничої сфери є реалізація друкованої продукції. Сьогодні у державній власності з 1100 підприємств залишилося лише чотири: оптово-роздрібні книготорговельні підприємства у містах Києві, Харкові, Львові та «Одесакнига». У регіонах руйнуються цілісні майнові комплекси, якими були колишні книготорги. Окремо приватизуються бази, книгарні і навіть бібліотечні колектори. У процесі приватизації перепрофілюються і взагалі зникають книгарні. Навіть у м.Києві припинили існування такі спеціалізовані книжкові магазини, як «Медична книга», «Пропагандист», «Передплатні видання», «Науково-технічна книга», «Сузір’я». Ліквідований і єдиний (!) в Україні салон-магазин «Ноти». Якщо прибуткова в усьому світі галузь книговидання занепадає в Україні, то у контексті проблем свободи слова виникає питання, наскільки ефективно забезпечується вплив держави на соціально-економічний розвиток країни? На думку Уповноваженого, для України це не лише втрачені сотні мільйонів гривень бюджетних коштів, а й обмежене право кожного на достовірну вітчизняну інформацію з життя нашої країни і народу, втручання у наш духовний світ, порушення інформаційного суверенітету нашої держави. Засоби масової інформації, індустрія і кіно- і телефільми, книговидання, які свого часу відіграли вирішальну роль у забезпеченні інформа­ційних потреб громадян України, нині небезпечно деградують. Проте органи державної влади і місцевого самоврядування ніби не помічають цього, неначе забули про те, що згідно зі ст.17 Конституції України, забезпечення інформаційної безпеки є “найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу”. До цього часу не виконується указ Президента України 1998 р., спрямований на підтримку вітчизняного книговиробника. Навіть виробництво підручників у 2000 р. було недофінансоване. Як це не парадоксально, але в Україні до цього часу не розроблено ані концепції розвитку національного інформаційного простору, ані концепції його захисту. У сфері інформаційної безпеки, вконтексті захисту права людини на свободу думки і слова, особливої ваги набула мовна проблема. Адже забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя належить до стратегічних інтересів України. У мовній сфері Україна зазнає не лише експансії іноземного інформаційного ресурсу. Не завжди коректно висловлюються з цих питань представники інших держав. Зокрема, у засобах масової інформації Росії з’явилися повідомлення про негативну реакцію деяких офіційних установ і представників владних структур Російської Федерації на рішення Конституційного Суду України про тлумачення ст.10 Конституції України щодо порядку застосування державної мови в органах державної влади, місцевого самоврядування та навчальних закладах. Тоді, коли інші офіційні органи України, крім МЗС, мовчали, Уповноважений з прав людини зробила з цього приводу рішучу заяву, в якій говориться: “Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вважає, що деякі офіційні установи Російської Федерації, а саме інституція по захисту прав людини та МЗС, вийшли за межі своєї компетенції, тим самим фактично безпідставно втрутилися у внутрішні справи суверенної держави. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звертає увагу на те, що численна російська національна меншина в Україні і українська­ – в Російській Федерації мають бути могутнім чинником взаєморозуміння, зміцнення дружби та поглиблення співробітництва двох держав і народів. Тим більше, що договір між Російською Федерацією та Україною, на який посилаються російські дипломати, передбачає рівні можливості і умови для збереження і розвитку мовної та культурної самобутності як росіян в Україні, так і українців в Російській Федерації. Між цивілізованими країнами такі проблеми мають розв’язуватися конструктивно, із взаємоповагою...” Уповноважений з прав людини вважає, що праву людини на інформацію завдається значної шкоди ще й тим, що інформаційний простір держави – і друкований, і ефірний звужується, законодавчо не забезпечена його захищеність. Український інформаційний ринок буквально заполонили книжкова продукція та періодичні видання інших країн. Практично в будь-якому кіоску сьогодні можна придбати дешевші за українські газети, журнали, підручники, брошури, листівки не вітчизняного виробника. Фінансово потужний іноземний інформаційний ресурс робить все для того, аби витіснити з інформаційного ринку слабкого українського виробника. Водночас треба підкреслити, що у розвинутих країнах інформаційна зброя стала однією з головних складових національної безпеки. Тому високий рівень присутності зарубіжних ЗМІ в українському інформацій­ному просторі за умови низької конкурентоспроможності вітчизняних мас-медіа зумовлює можливість формування громадської думки в інтересах зарубіжних держав, а також здійснення інформаційних експансій проти України. На 2000–2001 рр. для передплати в Україні було запропоновано понад 1990 зарубіжних газет і журналів і лише близько 850, заснованих в Україні. Треба також враховувати те, що засновниками більшості українських видань, які запропоновано для передплати, є фінансові, олігархічні та тіньові структури з великою часткою іноземного капіталу. В Україні зареєстровано 118 друкованих ЗМІ, що мають зарубіжні аналоги. За даними газети “Известия”, для фінансування ЗМІ в країнах СНД лише Росією виділено 200 млн. руб. Російські FM-станції, повністю виробляючи свій продукт за межами України, фактично демпінгують на українському інформаційному ринку, відтягуючи на себе й без того незначні кошти, що надходять від реклами. Близько 100 телерадіокомпаній в Україні працюють взагалі без ліцензій. Телеекрани переповнені фільмами США, Німеччини, Італії, Франції, Росії, інших країн. Закордонні ЗМІ формують могутній комплекс, який старанно працює над тим, щоб ми жили чужим інформаційно-культурним життям. Через недбайливе ставлення до захисту інформаційної безпеки та виготовлення власної продукції ми значною мірою стали інформаційним додатком сусідніх держав. Інформаційний простір сьогодні перенасичений жахами, пропагандою насильства, низькопробних інстинктів, ксенофобії, жорстокості, розпусти. Національну культуру майже повністю витіснив іноземний сурогат. Все це, на думку Уповноваженого, є брутальним порушенням права людини на об’єктивну інформацію і становить не лише безпосередню загрозу для свободи слова, а й загрожує принципам вільного і всебічного розвитку особистості. Свобода слова та відповідальність ЗМІ.Моніторинг, проведений Уповноваженим, підтвердив і той факт, що стан свободи думки і слова в Україні не завжди вкладається у прості схеми відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів. Тому його характер інколи важко зрозуміти як вітчизняним, так і міжнародним експертам. Проблема свободи слова має іншу складову – відповідальність журналістів за її використання. До Уповноваженого звертається все більше громадян, котрі просять захистити їх і суспільство в цілому від постійної дезінформації окремими ЗМІ, нагнітання страху і жахів у суспільстві, від брутальної неповаги до людини та зловживання друкованим словом. Коли постійно рекламується негатив, то суспільство і морально, і психологічно деградує, в ньому стає страшно жити. Це загрожує не лише правам та свободам громадян України, а й демократичному ладу і державі в цілому. У зверненнях до Уповноваженого громадяни України справедливо наголошують на тому, що вільним є лише те слово, яке несе людям правду, яке допомагає їм правильно зорієнтуватися у цьому житті, а не слово облудне, підступне, корисливе, кілерське; адже чесність журналіста є основою громадської довіри до інформації і ЗМІ взагалі. За міжнародною професійною етикою журналісти повинні бути вільними від обов’язку перед будь-чиїми інтересами, окрім громадянського права знати правду. Монополізація засобів масової інформації державними та олігархічними структурами політизувала їх, породила небезпечне явище: найдієвішу, найгострішу зброю – слово, що має захищати інтереси суспільства, монополісти використовують для боротьби за свої корпоративні інтереси. Це й визначає сьогодні рівень свободи слова в Україні та характер багатьох мас-медіа. “Недостовірність, корислива упередженість, тенденційність подачі інформації, – справедливо наголошує в листі до Уповноваженого з прав людини викладач Черкаського педагогічного інституту Микола С., – стала у нас справжнім лихом, яке може надзвичайно зашкодити Україні в її подальшому демократичному розвитку. Люди не знають уже, кому вірити. В газетах, на екрані – одні жахи, розпуста, аморальність. Коли начитаєшся, наслухаєшся такої інформації, то стає страшно жити. Окремі особи і політичні сили нерідко використовують інформаційний простір для своїх цілей у галузі бізнесу, політики, культури. Головна мета цих інформаторів – розхитати громадський спокій, національну і духовну єдність народу, перетворити нас у країну “непередбачуваного майбутнього”, аби в цьому хаосі спокійно реалізувати свої корпоративні цілі”. Наклепи, компромати, дезінформація особливо часто використовуються під час виборчої кампанії. Чи не на першому місці тут опинилася газета Независимость”, котра під час останніх президентських виборів мало не в кожному номері друкувала брутальні статті про кандидатів, а виконавши свою замовну справу, в 2000 р. спочила в Бозі. Яскравим прикладом цього є також Національна телекомпанія України. Кандидат на посаду Президента України О.Мороз мав використати належні йому 10 хвилин ефірного часу для звернення до виборців. Відео­плівку, як і належить, вчасно було передано безпосередньо голові Національної телекомпанії В.Долганову. Та керівництво НТКУ надало цю плівку політичному оглядачеві програми “Акценти” В.Лапікурі, який перед трансляцією виступу на УТ-І кандидата в Президенти і після неї робив свій довільний коментар. Національна телекомпанія у запопадливому бажанні догодити владі припустилася грубого порушення чинного законодавства і конституційних прав людини, дезінформувавши населення, в остаточному підсумку, завдала шкоди національним інтересам. Кандидат на посаду Президента подав позов до суду на НТКУ та по­літичного оглядача і виграв справу. Проте це було малою втіхою, бо програли телеглядачі, яких було дезінформовано. Тим самим державний засіб масової інформації допустив брутальне порушення прав громадян на достовірну інформацію. Значна частина ЗМІ відверто обслуговує певні політичні угруповання, впливові фінансово-комерційні структури за принципом “хто платить, той і замовляє музику”. “Як наслідок, – пише журналіст А.Курбський, – ЗМІ стали носіями бруду, підлоти, продажності... навіть слово “патріотизм” стає їм чужим, адже вони за гроші дуже часто борються навіть зі своєю Батьківщиною. Найжахливіше те, що заангажовані або відверто продажні мас-медіа ­нерідко виконують “кілерські” функції для політичного або морального знищення опонента”. “Нас, журналістів, – говорить редактор відділу пра­вового виховання газети“Галичина”І.Никорович,дуже часто використовують, щоб “добити людину” і таких прикладів, на жаль, можна навести чимало. “Поняття честі, совісті, гідності, елементарної порядності, – пише журналіст, професор Львівського університету В.Лизанчук,підміняються вільно конвертованою валютою, за яку все продається і купується. Таких авторів не цікавлять інформаційні, естетичні, культурні, морально-психологічні потреби читачів, слухачів, глядачів. Частина журналістів тлумачить свободу слова як уседозволеність і застосовує її для корпоративної вигоди, яка нерідко перетворюється на політичне блюзнірство.” Дописувач має рацію. Але, на жаль, у законодавстві України немає норми притягнення до професійної чи моральної відповідальності авторів подібних “досліджень”, де під прикриттям права на вільне висловлювання своїх думок реалізується підступний політичний або корпоративний задум. “Інформаційне “кілерство” брутально порушує права людини, завдає непоправної шкоди демократичним засадам суспільства”, – наголошується в заяві Уповноваженого з прав людини “Хвиля свободи на хвилі демократії” від 11 серпня 2000 р. Уповноважений з прав людини вважає, що суспільство має бути захищеним від мас-медіа та репортерів, які на замовлення поширюють чутки та напівправду, плутають власні думки про подію із самими подіями, втручаються у приватне життя особи, використовують мас-медіа для порушення прав і свобод людини, приниження їхньої честі, гідності і репутації, для незаконного оприлюднення конфіденційної інформації. Саме вони нерідко перебирають на себе права такого собі “генерального судді” – істини в останній інстанції, стають легкою здобиччю олігархів і корупціонерів у вирішенні їх корпоративних інтересів, привносять в українську журналістику найгірші риси і смаки західних мас-медіа, знижують етичний і духовний рівень журналістики, її соціально-політичну значущість. Як наслідок, велетенська енергія слова сьогодні спрямовується переважно не на консолідацію суспільства навколо його історичних і сьогоденних, духовних та державницьких цінностей, а на їх розмивання та розхитування суспільства, породження зневіри людей у спроможність побудови кращого життя. Яскравим свідченням цього є вітчизняний телеекран, з якого зникає народна пісня, український гумор, поезія, популяризація народних звичаїв і традицій. Натомість відбувається активна дегуманізація інформації, щедро пропагуються насильство, жорстокість, розпуста, моральна і духовна убогість. Позбавлені об’єктивної інформації, люди переживають згубний морально-психологічний стрес, депресію. Уповноважений з прав людини має відверто сказати: у тому, що в країні така висока злочинність, захворюваність і смертність, винна не лише економічна криза, а й недолуга державна політика щодо ЗМІ, які дегуманізували інформацію, а свободу слова сприйняли переважно як уседозволеність. Прикро, що все це робиться руками самих же журналістів. У резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо етики журналістики, підготовленою Комісією з культури і освіти Ради Європи, йдеться про те, що “найвищим завданням журналіста є реалізація права громадян на інформацію за найглибшого пошанування демократичних цінностей. У цьому сенсі журналістський пошук знаходить свої шляхи у правдивості і порядності інформації та думок, він не сумісний з кампанією чи заходами з визначеними наперед цілями, що скеровані на задоволення особистих інтересів”. У традиціях української преси – нести людям правдиву і всебічну інформацію, сіяти високу моральність і духовність, викривати суспільні недоліки. Працівники українських ЗМІ мають завжди пам’ятати, що ст.10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. зобов’язує та покладає відповідальність на журналістів за достовірність інформації,передбачає їх відповідальність перед окремими особами і суспільством в цілому. Таку ж відповідальність передбачає і пункт 3 ст.13 Міжнародного пакту про громадянські і полі­тичні права, щопокладає на працівників мас-медіа великі обов’язки і перед­бачає відповідальність за користування правом свободи слова. Пакт окреслив обмеження у користуванні цим правом в ім’я збереження миру, безпеки, культури людства. Обмеження свободи діяльності засобів масової інформації встановлюються з метою захисту моральності, репутації чи прав інших осіб. Це потрібно врешті-решт зрозу­міти самим українським журналістам. Національна спілка журналістів просто зобов’язана стояти на варті професіоналізму порядності членів свого журналістського “цеху”. Уповноважений з прав людини вважає, що, як і в кожній суспільно важливій справі, у журналістиці мають працювати порядні професіонали. Очевидно, Національній спілці журналістів України разом з відповід­ними кафедрами журналістики наших навчальних закладів треба домогтися того, щоб Кодекс журналістської етики, попри те що він ще не має свого юридичного статусу, став для журналістів святим обов’язком, як клятва Гіппократа – для лікарів. Хто його порушує, – має піддаватися суворому і неодмінно публічному осуду колег. Важливо, щоб водночас із нормами права у сфері мас-медіа діяв Кодекс журналістської честі. Необхідно зробити все для того, щоб зупинити використання ЗМІ як інструмента для зведення власних і політичних рахунків, приниження особистості, руйнування духовних цінностей і підвалин. Журналісти повинні мати мужність протистояти спробам певних осіб і кіл використати їх у своїх корисливих цілях. Свобода слова і друку – це не журналістські привілеї, а норма суспільного життя. Адже без свободи слова і друку сус­пільство глухе, а відтак і сліпе. Журналісти мають бути незалежними, патріотичними, відкритими для кожного. Давно на часі прийняття Закону України “Про незалежні засоби масової інформації”, який врегулює правові, економічні і політичні принципи їх діяльності, передбачить відповідну підтримку. Необхідно створити мережу громадських мас-медіа, які оплачуються самим народом і представляють його інтереси. Понад п’ять років діє Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». Проте редакційні колективи, журналісти ще не відчули цього. Час підказує, що потрібні не лише більш дієві підзаконні акти, які б передбачали конкретні механізми державної підтримки ЗМІ та їх працівників, а й зміни і доповнення до самого закону. Адже преса країн розвинутої демократії давно вже є саме такою – незалежною, самодостатньою, затребуваною суспільством. На Заході люблять називатипресу “вартовим псом” демократії, який захищає права і свободи громадян від посягань державних чиновників та олігархів, і який постійно “подає голос”, щоб суспільство і влада не спали. Там вільна преса все більше стає “пильним оком суспільства”. Саме такі ЗМІ, які в матеріалах Європейського суду названо “сторожами суспільства”, і мають стати в Україні підгрунтям вільної преси. Адже тільки вільні ЗМІ несуть громадянам правдиву інформацію, створюють розмаїття думок і поглядів, ініціюють дискусії і публічні дебати, в ході яких громадяни отримують інформацію, потрібну для формування власної думки. За допомогою мас-медіа громадяни мають наглядати за діяльністю власного уряду і брати активну участь в управлінні демократичною державою. Свобода виявлення поглядів, як вказано у параграфі 1 ст.10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., є однією з основ демократичного суспільства і однією з невід’ємних умов його розвитку