Сімейний Кодекс України) Стаття 232. Правові наслідки усиновлення

Самостійне вивчення

План

Лекція

Тема: Усиновлення. Опіка. Піклування та патронат над дітьми.

1. Поняття усиновлення. Особи які можуть бути усиновлені.

2. Умови і порядок усиновлення.

3. Правові наслідки усиновлення.

4. Особливості усиновлення іноземцями.

1.Правові наслідки усиновлення.

2.Позбавлення усиновлювача батьківських прав.

3.Правове регулювання сімейних відносин за участю іноземців.

4.Застосування Законів іноземного законодавства і міжнародного

договору в Україні.

1. З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов’язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням.

При усиновленні дитини однією особою ці права та обов’язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка.

2. Якщо після смерті одного з батьків дитини або визнання його недієздатним другий з батьків дитини вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у повторному шлюбі бажають усиновити дитину, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, рідні брати та сестри дитини мають право подати до суду заяву про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв’язку.

Суд розглядає таку заяву одночасно із заявою про усиновлення і задовольняє її, якщо це відповідає інтересам дитини.

3. З моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов’язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому — між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням.

4. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини.

5. Усиновлення надає особі, яку усиновлено, права і накладає на неї обов’язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.

2. Позбавлення усиновлювача батьківських прав — нова підста­ва припинення усиновлення. До останнього часу вважалося, що позбавлення батьківських прав як вид сімейної відповідальності можна застосовувати тільки до рідних батьків, а скасування уси­новлення — це, по суті, і є позбавлення батьківських прав, але тільки стосовно усиновлювачів¹. Між тим, новий СК розширив коло осіб, до яких може бути застосований цей вид відповідальності, виходячи з того, що якщо усиновлювач був записаний ма­тір’ю, батьком усиновленої ним дитини, він як носій батьківсь­ких прав може бути їх позбавлений. Тобто ця новела стосується не всіх усиновлювачів, а лише тих, хто в процесі усиновлення ви­словив бажання бути записаними у Книзі реєстрації народжень матір’ю або батьком дитини і суд задовольнив таку заяву. Тому і підстави позбавлення усиновлювача батьківських прав такі самі, як і підстави позбавлення батьківських прав рідних батьків (ч. 1 ст. 242). Хоча слід зазначити певну непослідовність законодавця в цьому питанні, бо батьківськими правами наділяються всі уси-новлювачі, а не тільки ті, що записані матір’ю або батьком уси­новленої ними дитини.

Усиновлювач позбавляється батьківських прав, якщо він: без поважної причини і протягом шести місяців не виявляв щодо уси­новленої дитини батьківського піклування; ухилявся від виконан­ня своїх обов’язків щодо виховання дитини; жорстоко поводився з дитиною; є хронічним алкоголіком або наркоманом; вдається до будь-яких видів експлуатації дитини, примушує її до жебракуван­ня та бродяжництва; засуджений за вчинення умисного злочину щодо дитини.

У разі позбавлення усиновлювача батьківських прав усинов­лювач втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання; перестає бути її законним представником; втрачає права на пільги та державну допомогу, що видається сім’ям з дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником на майбутнє; не може одер­жати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьків­ством, які він міг би мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування). Між тим, він не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини і одночас­но з позбавленням усиновлювача батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину (ч. 2 ст. 242).

Тому в разі смерті усиновлювача, позбавленого батьківських прав, дитина одержує право на спадкування на загальних підствах (ч. 2 ст. 242). Це дозволяє розглядати позбавлення усиновлювача батьківськиї прав як міру відповідальності для усиновлювача і міру захисту для усиновленого. Батьківські права усиновлювача можуть бути поновлені за його і позовом за винятком тих випадків, коли дитина була вже усинов­лена і усиновлення не скасовано або не визнано недійсним судом, або якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліт­тя. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка усиновлювача, який був позбавлений батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини. У разі відмови в позові повторне звернення із позовом можливе лише після спливу од­ного року з часу набрання чинності рішенням суду про таку відмо­ву (ч. З ст. 242).

1. Конвенція про права дитини, учасницею якої є й Україна, пе­редбачає, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайвищих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий за­хист і допомогу, що надається державою, яка забезпечує зміну догляду за дитиною.

Стаття 52 Конституції України покладає на державу вирішен­ня питань щодо утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, по­збавлених батьківського піклування. Виходячи з цього, СК нази­ває усиновлення однією з форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, поряд з опікою та піклуванням, а та­кож патронатом. За допомогою усиновлення усуваються неспри­ятливі для формування особистості дитини обставини і створю­ються умови, найближчі до тих, що складаються у сім’ї. Але за сучасних умов у випадках, передбачених законом, батьками ди­тини можуть бути особи, які не мають з ним генного зв’язку (штуч­не запліднення, сурогатна матір, визнання батьківства особою, яка знає, що вона насправді не є батьком дитини, тощо), тобто право на існування поряд з біологічним отримало і соціальне батьків­ство і материнство. СК враховує це, встановлюючи, що сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усинов­лення, а також на інших підставах, не заборонених законом і та­ких, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. 3).

Усиновлення — правовий інститут, що здійснюється в інтересах дитини, єдиний або обидва батьки якої: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені по­мерлими; дали згоду на усиновлення; понад шість місяців не проживають разом із дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.

Усиновлення — це юридичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення усиновлювача (ст. 223 СК)та рішення суду(ст. 224 СК). Що стосується зго­ди інших осіб та органів на усиновлення: дитини (ст. 218 СК), батьків (ст. 217 СК), опікуна, піклувальника (ст. 221 СК), закла­ду охорони здоров’я або навчального закладу (ст. 222 СК), то вони не входять до складу юридичних фактів, які тягнуть виникнення усиновлення, бо у певних випадках усиновлення провадиться і без їх згоди (ч. З, 4 ст. 218; ст. 219 СК; ч. З ст. 221 СК).

Усиновлення одночасно встановлює і припиняє певні відно­сини. У день набрання чинності рішенням суду про усиновлення між усиновлювачем і усиновленим виникають правовідносини, аналогічні батьківським, і одночасно втрачається правовий зв’я­зок між усиновленим та його батьками і родичами. Хоча з цього правила можуть бути і винятки. Наприклад, при усиновленні ди­тини однією особою особисті та майнові права і обов’язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чо­ловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка (п. 2 ч. 1ст. 232 СК).

Суб’єкти відносин щодо усиновлення.Суб’єктами відносин щодо усиновлення є усиновлювачі і усиновлені. Відповідно до ст. 208 СК усиновленоюможе бути дитина, а виходячи зі ст. 6 СК, яка встановлює, що правовий статус дитини має особа до до­сягнення нею повноліття, усиновлення, за правилом, відбуваєть­ся щодо неповнолітніх дітей. Це цілком виправдано, бо саме не­повнолітня дитина потребує належного забезпечення та сімейно­го виховання.

Новелою є те, що СК встановив можливість за виняткових обставин усиновлення повнолітньої особи (ст. 208). Це можливо тоді, коли повнолітня особа, наприклад, не має матері, батька, тоб­то є сиротою, або була позбавлена батьківського піклування і ці умови настали до досягнення нею повноліття. Хоча закон не на водить навіть приблизного переліку таких обставин, вважаємо, що, в першу чергу, тут повинні враховуватися не тільки інтереси повнолітньої особи, а також і інтереси усиновлювача. Про це свідчить норма, яка встановлює, що суд повинен брати до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, можливість спільного проживання з усиновленим, стан здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення (п. 2 ч. 2 ст. 208, ч. 4 ст. 224 СК). Тобто можна припустити, що це може бути перебування усиновлювача на момент усиновлення у скрут­ному становищі за умови, що він піклувався про дитину у той час, коли вона була неповнолітньою; що цих осіб поєднують родинні зв’язки, про що вони не знали, втрата усиновлювачем єдиної рідної дитини у похилому віці тощо. Не можна погодитися з позицією тих авторів, які вважають, що це можливо лише за умови, коли між особою, яка бажає усиновити повнолітню особу, і особою, яку прагнуть усиновити, ще до досягнення останньою повноліття склалися відносини як між усиновлювачем та усиновленою ди­тиною, але надання таким відносинам передбаченої законом фор­ми з якихось причин здійснено не було. Безумовно, це може бути підставою для усиновлення повнолітньої особи, але не єдиною.

Усиновлювачами може бути, перш за все, подружжя, бо вва­жається, що інтересам дитини в своїй більшості відповідає вихо­вання в сім’ї. Закон забороняє особам, що не перебувають між собою в шлюбі, усиновити одну і ту саму дитину. Між тим, за умо­ви, що чоловік і жінка проживають однією сім’єю, суд може по­становити рішення про усиновлення ними дитини. Вважаємо, що з таким рішенням можна погодитися з певними застереженнями. Навіть поділяючи точку зору стосовно того, що фактичне подруж­жя в соціологічному сенсі складає сім’ю і може забезпечити ди­тині таке саме виховання, як і особи, що перебувають у зареєст­рованому шлюбі, не можна забувати, що такий союз може розпа­стися в будь-яку мить, що може нанести дитині ще одну травму. Тому при вирішенні цього питання суд повинен з’ясувати всі об­ставини справи, вирішивши, насамперед, головне — наскільки таке усиновлення буде відповідати інтересам дитини.

Друге,усиновлювач обов’язково повинен бути старшим за дити­ну, яку він бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцать років, а при усиновленні повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років. Такий жорсткий підхід обумов­люється, напевно, прагненням урівняти сім’ю, в якій буде вихо­вуватися усиновлений, з біологічною сім’єю. Але ми поділяємо точку зору тих правників, які вважають, що імперативна норма стосовно різниці у віці зовсім невиправдана, коли це стосується усиновлення дитини мачухою або вітчимом, близькими родича­ми, за умови, що дитина знає, що усиновлювачі не є її рідними батьком і матір’ю, тощо. Вважаємо, що таким чином штучно зву­жується коло осіб, які могли би бути усиновлювачами. На наш погляд, доцільним було б надати можливість суду, враховуючи інтереси дитини, скорочувати різницю у віці. До речі, саме таким чином вирішувалося це питання в п. 10 Порядку передачі дітей... на усиновлення...

Законом установлено перелік тих осіб, які не можуть бути усиновлювачами(ст. 212 СК). Всі ці особи поділяються на певні групи. До першої групи слід віднести осіб, які за станом свого здо­ров’я не можуть виконувати функції усиновлювачів: особи, які об­межені у дієздатності; визнані недієздатними; перебувають на об­ліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, страждають на хвороби, перелік яких затверджується Міністерством охорони здоров’я України (наприклад, туберкуль­оз, онкологічні захворювання тощо). До другої групи належать осо­би, які у минулому припустилися серйозних порушень у своїх зобо­в’язаннях щодо виховання дітей, внаслідок чого були позбавлені батьківських прав, і ці права на момент усиновлення не були по­новлені; були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним з їх вини. Вважаємо, що особи, які були позбавлені батьківських прав, не можуть розглядатися як претенденти в усиновителі, незалежно від того, поновлені вони в цих правах чи ні на момент подачі заяви про усиновлення. До тре­тьої групи належать особи, які з інших об’єктивних причин не можуть бути усиновлювачами, а саме не можуть забезпечити ди­тині, наприклад, прожитковий мінімум, створити належні умови для проживання і виховання. До четвертої групи слід віднести всіх інших осіб, інтереси яких суперечать інтересам дитини (на­приклад, особи, що мають судимість за умисне вчинення злочину проти життя або здоров’я фізичної особи тощо). Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.

2. Умови усиновлення — це згода осіб, які відповідно до зако­ну мають на це право: самої дитини; її батьків або осіб, що їх замінюють; одного з подружжя, якщо він не виступає усиновлювачем.

Порядок усиновлення — це процедура, яка складається з певних стадій і здійснюється відповідними органами за пра­вилами, що встановлені законодавством. Новий СК зберігає судовий порядок усиновлення (ст. 223, 224 СК), за певним винятком (ст. 282 СК). Процедура усиновлення на сьогодні регу­люється ЦПК. Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем про­живання заявника. Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду письмову заяву про усиновлення персонально. Подання за­яви через представника не допускається.

Усиновлення, в першу чергу, пов’язане з волею особи, яка бажає усиновити дитину, і тому будь-яка життєва ситуація може вплинути на його наміри. Тому закон дозволяє такій особі відкли­кати заяву про усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення (ч. 2 ст. 223 СК). Після цього відмова від уси­новлення стає неможливою.

Постановляючи рішення про усиновлення дитини, суд має враховувати всі обставини, що мають істотне значення, а саме стан здоров’я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину; її сімейний стан та умови проживання; ставлення до ви­ховання дитини; мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву на уси­новлення; особу дитини та стан її здоров’я, ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити; взаємини особи, яка бажає усино­вити дитину, та дитини, навіть те, як довго ця особа опікується вже дитиною тощо (ч. 1 ст. 224 СК). Безумовно, перелік цих об­ставин не є вичерпним і суддя може вимагати представлення будь-яких інших документів, залучати до участі в справі батьків дити­ни, саму дитину, яка досягла віку 7 років, інших заінтересованих осіб для того, щоб прийняти вірне рішення.

Тільки при дотриманні всіх умов усиновлення, встановлення здатності особи, яка бажає усиновити дитину, до цього, а також упевненості в тому, що усиновленням будуть забезпечені стабільні та гармонійні умови для життя дитини, суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини. Перепоною до усиновлення не може слугувати той факт, що особа, яка бажає усиновити дитину, вже має або може народити дитину (ч. З ст. 224 СК).

Вже на стадії подачі заяви особа, що бажає стати усиновлюва­чем, може виявити намір бути записаною у Книзі реєстрації на­роджень матір’ю, батьком дитини або повнолітньої особи, зміни­ти відомості про місце народження та дату народження дитини, а також змінити прізвище, ім’я та по батькові цієї дитини. Між тим, бажання усиновлювача можуть бути задоволеними за загальним правилом тільки тоді, коли вони відповідають інтересам дитини. При цьому в ряді випадків передбачено дотримання також й інших умов. Наприклад, при усиновленні дитини, яка досягла семи років, для запису усиновлювача матір’ю, батьком, потрібна її згода, за винятком випадків, якщо дитина проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками, а також якщо вона за станом здоро­в’я не усвідомлює факту усиновлення.

Бажання змінити дату народження впливатиме на медичні показники розвитку дитини, тому закон дозволяє це зробити, але не більш як на шість місяців.

Зазвичай дитина при усиновленні зберігає своє прізвище, ім’я та по батькові, що витікає з Конвенції про права дитини. Між тим, прізвище та по батькові дитини закон дозволяє змінити за умови, якщо усиновлювачами одночасно є жінка та чоловік, які запису­ються батьками дитини. Якщо прізвища усиновлювачів не співпа­дають, прізвище дитини визначається за їх вибором. Що ж сто­сується імені дитини, то це відбувається з її згоди, якщо вона до­сягла семи років, за винятком випадку, коли дитина живе в сім’ї усиновлювачів і звикла до імені.

При усиновленні повнолітньої особи її прізвище, ім’я та по батькові можуть бути змінені тільки з взаємної згоди усиновлю­вача та самої повнолітньої особи — усиновленого. Якщо при усиновленні змінюється ім’я, прізвище, по батькові, дата чи місце народження дитини або усиновителі записуються матір’ю, батьком дитини, про це робиться спеціальна вказівка у рішенні суду про усиновлення.

На підставі рішення суду про усиновлення залежно від бажан­ня усиновлювача видається або Свідоцтво про усиновлення, або нове Свідоцтво про народження дитини (ч. 2 ст. 225, ст. 233 СК). Якщо особа, що бажає стати усиновлювачем, прагне зберегти тай­ну усиновлення, то на підставі рішення суду про усиновлення, копія якого обов’язково надсилається до відділу РАЦС за місцем винесення рішення, а якщо відбувається усиновлення дитини іно­земними громадянами, то також і до Центру з усиновлення дітей, до актового запису про народження дитини або повнолітньої осо­би державний орган РАЦС вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження дитини. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

Слід зазначити, що СК передбачає спеціальні заходи, спрямо­вані на збереження таємниці усиновлення. Так, особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дити­ну, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усинов­лення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. Усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним уси­новлена, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шко­ди її інтересам, і вимагати нерозголошення цієї інформації особа­ми, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дити­ною повноліття. А особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків доступна інформація щодо усиновлення, зобов’язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дити­ни не є таємним. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв’язку з цивільною чи криміналь­Ною справою, яка є у їх провадженні. Між тим, особа, яка була уси­новлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення. Таким чином, мож­на дійти висновку, що таємницею є не тільки сам факт усиновлен­ня, а й певні стадії самого процесу усиновлення.

Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але про­живає за межами України.Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Встановлення винятку із загально­го правила про судову процедуру усиновлення пов’язане з якнай­швидшим вирішенням цього питання. Усиновлення здійснюється відповідно до законів України за винятком порядку усиновлення.

3. Правові наслідки усиновлення.Усиновлення породжує певні правові наслідки. По-перше, з моменту здійснення усиновлення, а ним вважається день набрання чинності рішенням суду (ч. 1 ст. 225 СК), припиняються особисті та майнові права і обов’язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та інши­ми її родичами за походженням, за певними винятками. Так, на­приклад, одночасно з заявою про усиновлення суд може розгля­дати заяву найближчих родичів (баби, діда, рідних братів та сес­тер дитини) про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв’язку (ч. 2 ст. 232 СК). Суд задоволь­няє заяву, якщо це буде відповідати інтересам дитини.

По-друге, з моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов’язки між особою, яка усиновлена(а в майбутньому — між її дітьми, онуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням.

По-третє, усиновлювачі одержують правовий статус матері, батька, а усиновлені — правовий статус дитини (сина, дочки). Усиновлювачеві надаються права і накладаються на нього обо­в’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини, а особі, яку усиновлено, надаються права і накладаються на неї обов’язки щодо усиновлювача у тако­му ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.

Між тим, у випадках, передбачених законом, дитина зберігає права, які вона мала до усиновлення. Це стосується права на пен­сію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення (ст. 234 СК).

Відповідно до нового СК за станом утримання та виховання дітей, які були усиновлені, здійснюється нагляд. За дотриманням прав дитини, що усиновлена і проживає в Україні, до досягнення нею повноліття нагляд здійснюється органом опіки та піклуван­ня. Якщо ж діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, відповідна консульська установа за дорученням Міністерства закордонних справ України (далі — МЗС) веде облік цих дітей і до досягнення ними вісімнадцяти років здійснює на­гляд за дотриманням їхніх прав.

2. Правове регулювання усиновлення підкоряється твердій імпе­ративній вимозі, відповідно до якої у всіх випадках виникнення відносин з усиновлення, обтяжених іноземним елементом, слід застосовувати українське законодав­ство, що, в цілому, відповідає положенням ст. 21 Конвенції «Про права дитини» від 20.11.1998 р. Відступи від зазначеного правила припустимі лише в ситуаціях, коли інше встановлено міжнарод­ними договорами України.

Правове регулювання усиновлення з іноземним елементом заСК. Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але про­живає за межами України, відбувається відповідно до ст. 282 СК, а саме:

3. Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадя­нином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві Ук­раїни за її законами. Якщо усиновлювач не є громадянином Ук­раїни, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей;Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої про­живає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання доз­волу Центру з усиновлення дітей. Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється у порядку та на підставах, встановлених гл. 18 та ст. 283 СК.

Так, дитина, яка є громадянином України, може бути усиновле­на іноземцем, якщо вона перебуває не менш як один рік на обліку у Центрі з усиновлення дітей. Якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального пере­ліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України, уси­новлення може бути здійснене до спливу цього строку.

Дитина може бути усиновлена іноземцем тільки у випадку, якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік у Центрі з усиновлення дітей не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім’ю. Крім того, переважне право на усиновлення дитини громадянина України мають іноземці, які є: а) родичами дити­ни, б) громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги.

Отримання згоди Центру з усиновлення дітей є обов’язковим в усіх випадках усиновлення дитини іноземцем. Разом із тим, уси­новлення іноземцями провадиться за умови забезпечення дитині прав у обсязі не меншому, ніж це встановлено законодавством України.

До досягнення усиновленою дитиною вісімнадцяти років за нею зберігається громадянство України. СК особливо підкреслює, що усиновлена дитина має право на збереження своєї національ­ної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів.

Згідно зі статтями 284, 286 СК усиновлення громадянами Ук­раїни, іноземними або особами без громадянства дитини, яка є іно­земцем або особою без громадянства, здійснюється в Україні відпо­відно до законів України (тобто на загальних підставах), якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.

З метою охорони і захисту прав дітей, усиновлених іноземця­ми, сімейне законодавство України закріплює деякі обмеження права останніх на таємницю усиновлення. Так, усиновлення ди­тини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, не є таємним у наступних випадках: а) якщо у державі, в якій усиновлювач постійно проживає і в яку має переїхати ди­тина, усиновлення не є таємним; б) якщо усиновлювач в Україні постійно не проживає (ст. 285 СК).

Нагляд за дотриманням прав дітей, які усиновлені і прожива­ють в Україні, здійснює орган опіки та піклування. Проте, якщо діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, облік цих дітей і нагляд за дотриманням їхніх прав до досягнення ними вісімнадцяти років веде та здійснює відповідна консульсь­ка установа за дорученням Міністерства закордонних справ Ук­раїни. Порядок здійснення нагляду за дотриманням прав дітей, які усиновлені іноземцями і проживають за межами України, встановлюються Кабміном України.

Слід зазначити, що з метою захисту прав усиновлених дітей вищевказані правила, що містяться в статтях 283, 285, 287 СК, слід за аналогією застосовувати і до випадків усиновлення осо­бою без громадянства, що постійно проживає за межами Украї­ни, дитини, що є громадянином України.

Правове регулювання усиновлення з іноземним елементом відповідно до уніфікованих колізійних норм.Дещо інше вирі­шення даного питання пропонується Мінською конвенцією країн СНД. Вона у ст. 37 передбачає, що усиновлення чи його скасуван­ня регулюється законодавством країни, громадянином якої є усиновлювач у момент подачі заяви про усиновлення чи його скасу­вання. Якщо усиновлювач і особа, що усиновлюється, є громадя­нами різних держав, то при усиновленні чи його скасуванні необхідно одержати згоду законного представника останньої і компетентного державного органу, а також згоду дитини, якщо це потрібно за законодавством країни, громадянином якої вона є.

Якщо дитина усиновлюється подружжям, члени якого є гро­мадянами різних країн – учасниць Конвенції, усиновлення чи його скасування мають проводитися відповідно до умов, передбачених законодавством обох країн.

У справах про усиновлення чи його скасування компетентна установа країни громадянства усиновлювача, а у випадку, коли усиновлювачами є подружжя, члени якого мають різне громадян­ство, компетентна установа тієї держави, на території якої под­ружжя має чи мало останнє спільне місце проживання чи місце перебування.

Договори про правову допомогу, укладені Україною з Польщею, Грузією, Латвією, Литвою, Узбекистаном, Естонією, також містять колізійну прив’язку, відповідно до якої усиновлен­ня провадиться за законами тієї держави, громадянином якої є усиновлювач. Однак деякі двосторонні угоди містять положення, аналогічні тим, що закріплені в СК. Так, відповідно до ст. 30 До­говору між Україною і Республікою Молдова «Про правову до­помогу та правові відносини у цивільних і кримінальних спра­вах» від 13.12.93 р. при усиновленні застосовується законодав­ство тієї держави, громадянином якої є усиновлюваний; а компетентними у подібних справах є установи тієї країни, грома­дянином якої є дитина.

4. За останні сто років людська цивілізація пережила дві світові війни, дві всесвітні економічні кризи, розпад колоніальних імперій, бурхливий розвиток науково-технічного прогресу, інтен­сифікацію взаємопроникнення економік різних держав, названу влучним терміном «глобалізація», і посилення доцентрових за­гальноєвропейських тенденцій під егідою Європейського Союзу. Зазначені процеси являють собою істотні причини активізації міжнародних міграційних процесів, побічним результатом яких стало збільшення, причому з геометричною прогресією, кількості родин, члени яких мають різне громадянство.

Усі вищеописані процеси рівною мірою торкнулися й України як рівноправної учасниці світового співтовариства. Крім того, вар­то згадати, що наша Батьківщина, як і молоді республіки колишні члени Союзу РСР, рахують свою незалежність лише першими десятою роками, а до 1991 року міграційні потоки в межах СРСР не тільки не обмежувалися, а всіляко стимулювалися керівництвом держави. Тому цілком природною і поширеною є ситуація, коли в країнах, що створили Співдружність Незалежних Держав (далі — СНД), існують родини, громадянство членів яких є різним.

Існування родин, «обтяжених» іноземним елементом, усклад­нюється відсутністю єдності в правовому регулюванні сімейних відносин матеріально-правовими нормами різних держав. Це зу­мовлено тим, що на формування національного законодавства кожної держави, включаючи і сімейне, впливають соціально-еко­номічні, релігійні, побутові особливості, що в свою чергу поро­джує колізії, як тільки сімейні відносини ускладнюються інозем­ним елементом.

Які ж сімейні відносини варто розглядати як обтяжені інозем­ним елементом? Слід зазначити, що відносини з іноземним елементом представники доктрини міжнародного приватного права поділяють на кілька груп:

відносини, суб’єктом яких виступає особа, яка за своїм ха­рактером є іноземцем. Згідно із Законом України «Про правовий статус іноземців» іноземцем є особа, що не має громадянства Ук­раїни і є громадянином (підданим) іншої держави чи держав; осо­ба без громадянства — це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ч. 1,2 ст. 1);відносини, в яких хоча всі учасники належать до однієї дер­жави, але об’єкт (майно), у зв’язку з яким виникають ці відноси­ни, знаходиться за кордоном;

відносини, виникнення, зміна або припинення яких пов’я­зані з юридичним фактом, що має місце за кордоном.

Таким чином, сімейні відносини з іноземним елементом — це відносини, суб’єктами (суб’єктом) яких є іноземці або апатриди, або виникнення, зміна, припинення яких пов’язані з юридичним фактом, що має місце за кордоном.Зокрема, до таких відносин належать укладення чи розірвання шлюбу з іноземним громадя­нином на території України; усиновлення дитини, що є громадя­нином України, але проживає за її межами; укладення шлюбу гро­мадянами України за її межами. Саме на регулювання відносин подібного роду і розраховані норми, розміщені в Розділі VI СК.

Сімейні відносини, обтяжені іноземним елементом, надзвичай­но поширені. Проблема застосування іноземних законів, визнан­ня в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих за законами іноземних держав, або іноземних судових рішень виникає в бага­тьох ситуаціях. При цьому, щоразу, коли судові чи інші державні органи будь-якої країни зустрічаються із сімейними відносина­ми, ускладненими наявністю в них іноземного елемента, відбу­вається так зване «зіткнення» двох і більше законів і виникає про­блема «вибору» закону, що у міжнародному приватному праві називається «колізійною проблемою».

Коли на території України укладається шлюб між особами, що мають громадянство різних держав, виникає комплекс питань, зок­рема, за яким законодавством має відбуватися процедура оформлен­ня шлюбу і яких умов слід дотримуватися при цьому. Від правильного вирішення цього колізійного питання цілком залежать конк­ретні правові наслідки: чи буде вважатися шлюб, укладений, наприк­лад, за законодавством України, дійсним і за її межами, чи він не отримає визнання в іншій державі, а отже, не стане розглядатися як юридичний факт, що породжує певні правові наслідки і буде відне­сений до так званих «шлюбів, що кульгають», тобто нестійких.

Слід зазначити, що поняття «колізії законів» і «вибору» нор­ми права законодавства, що підлягає застосуванню, умовні, тому що той чи інший з «колізійних» законів обирається відповідними органами не довільно, а відповідно до обов’язкового для них пра­вила про вибір закону, так званої «колізійної норми», що міститься в законодавстві даної країни чи в укладеному нею міжнародному договорі. Що ж таке колізійна норма?