Талан (доля) — такий генезис прадавнього російського слова «талант», що досить багатозначно.

От, властиво, саме про цей «принцип губки» я й праг сказати, викладаючи теорію «штатного розкладу» радянського й пострадянського суспільства. Намотаємо на вус, щоб потім ні на кого не нарікати.

Читач має можливість сам подумки простежити зв'язування імен, що мають відношення й до минулим, і до нинішніх часів, причому не тільки в літературі й мистецтві, але й у кинорежиссуре, хокеї, космонавтиці, літакобудуванні, балеті, у бізнесі й політику. Помітьте до того ж, що чому далі від основоположника, що відкрив своїм іменем посада в «розкладі» суспільства, тем з талантами стає поскромнее (чомусь), а от з нагородами побогаче. Крім того, а зміну строгої регламентації приходить більше хаосу й навіть непристойності, якщо не беззаконня. Так, Станіславський був народним артистом і мав один орден Леніна, зате користувався повагою колег і широкої публіки не в приклад іншим нинішнім наступним «генералам» від режисури, що стали або Героями країни, або її мільйонерами: і талантами пожиже, і амбіціями побільше.

Особистість, що зайняла посада по «штатному розкладу», неодмінно мала дублера ( як у космонавтиці) і як би натаскувала конкурента (краще вести його за собою, ніж іти за ним!) в умінні зустрічати нагороди грудьми в прямому й переносному значенні слова. Так було в колишні застійні часи, так і в нинішні псевдодемократичні. Був колись вал нагород, став на недовгий період струмочком, тепер загрожує знову стати «дев'ятим валом».

У радянський час усі ці імена, вибудувані в списки, фактично означали не тільки творчу долю, але й одержання того, що я називаю «урожаєм» (раніше більший, нині менший, або навпаки?), і отут з'являється моральний відтінок: прагну зупинитися саме на даному принциповому моменті, через який я й затіяв усю розмову про блиск і вбогості творчих людей.

Штатний розклад» формувалося далеко не завжди у відкритому суперництві й не завжди в чесній боротьбі, як у шахістів, у яких, як ми довідалися недавно, теж минулого свої інтриги (а в бізнесменів прямо на наших очах розбудовуються досить трагічно): сюжет «незвичайний» — чому він «интересней» для історика, тем для сучасника «печальней», як сказав прекрасний поет Микола Вічок.

Цікаво, що кожний з «штатников» був щиро переконано у своєму виключному праві зайняти перший рядок. Володимиром Леніним могли «працювати» багато, але вже коли Леніним у підсумку став Ленін, а не Березнів, можна сказати лише те, що а якщо ні, то довелося б читати розклеєні по містах гасла: «Сталін — це Березнів сьогодні», а поетові писати натхненно: «Я себе під Мартовым чищу...» Не буду розшифровувати думку, уже відверто мною виражену: по-перше, не можу брати на себе місію тлумача або регулювальника історії постфактум, а по-друге, сучасний читач не гірше мене розбереться в реаліях минулого й сучасного нашого життя. Він сам знає, хто навіть сьогодні «працює» Улановой: Ананиашвили або інша, не менш чудова балерина? І хто є Горьким після Фадєєва з Федіним — Бондарев з Распутіним або Адамович із Граніним? А місце Лисенко не зайняв чи Шафаревич, устигаючи, як і той, і в політику, і в науці...

Приведу ще приклад зовсім не для того, щоб затаврувати минулі часи (даремно таврувати!), а щоб уберегти майбутнє, що вже маячить спереду. Отже, починає хтось «працювати» Корнієм Чуковським, припустимо, Сергій Михалков, і коли він стає академіком его дублер, що підпирає (припустимо, Анатолій Олексин) негайно одержує члена-кореспондента; дають Михалкову Ленінську премію, відразу одержує Державну Олексин, якого вже підпирає (припустимо) Альберт Лиханов, якого можна назвати дублером дублера. Він терміново одержує премію Ленінського комсомолу (помніть таку?), прокручивая про всякий випадок дірочку на лацкані піджака для Державної, а дублер Михалкова Олексин поки готовить себе до Ленінської, а десь на обрії вже маячить (припустимо) ім'ярек, якому світить перспектива, як і всім попереднім, «попрацювати» Корнієм Чуковським: усе було, як бачите, строго регламентоване, відпрацьоване до автоматизму — не відставати не можна, не забігати вперед.

Життя проте триває: сьогодні можливі нові прізвища, поява яких в «розкладі» дасть нові посади, адже ще не збідніла талантами земля російська. Одне лякає: за спинами основоположників вибудовується юрба дублерів напівписьменних напівбездарних, эпигонообразных. Назву, однак, тих, хто, мені здається, гідний відкрити своїм іменем нові посади в «штатному розкладі» суспільства: Святослав Ріхтер, Булат Окуджава, Мстислав Ростропович, Святослав Федоров, Алла Пугачова, Олексій Герман, Михайло Жванецький, Єгор Гайдар — чи треба говорити, хто ці люди й чому вони займаються? Втім, мій список може бути й оскаржений, і вкорочений, і продовжений, і тільки час покаже, ким і як формується такий список, який, звичайно ж, затверджується на небесах. Я, наприклад, поки не знаю, чи відкрив блискучий Геннадій Хазанов своїм іменем нову посаду в «штатному розкладі» або сам «працює» Аркадієм Райкиным? Розумію, що кривдно звучить для Хазанова, але я, зрозуміло, можу помилятися, але можу й правду сказати. Та й сам, напевно, «працюю» Аграновским, враховуючи моїх незабутніх батька й старшого брата.

І ще одна важлива обставина, без згадування якого я не можу завершити оповідання. Мудрий Монтень сказав про імператора Веспасиане: «Він користувався людьми, як губками: сухим давав намокнути, а мокрих — вичавлював». Разюче точне спостереження Монтеня прямо ставиться до прийнятої в Росії державної системи заохочень і нагород: у нас теж навчилися «кого треба», причому незалежно від рівня таланта, намокнути почестями й нагородами (яких, як відомо, звичайно стає більше саме тоді, коли гірше йдуть справи в країні), а «кого треба», і теж незалежно від таланта, вчасно вичавити добре відпрацьованими способами...

Про талантів і геніїв