ДОГОВІР

Стаття 6 ЦК містить норми, що розвивають положення просвободу договору як одну із засад цивільного законодавства. З урахуванням загальних тенденцій підвищення ролі вільного волевиявлення суб'єктів цивільних відносин у ЦК спеціально визначене співвідношення актів цивільного законодавства і договорів.

Зокрема ЦК розрізняє укладення договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, і договорів, передбачених такими актами.

Щодо договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, важливим є те, що допускається укладення будь-якого договору, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. При цьому не має значення, згадується взагалі такий договір у законодавстві чи ні. Головне, щоб його положення відповідали засадам цивільного законодавства, зокрема зазначених у ст. З ЦК.

Отже, якщо договір не згадується в актах цивільного законодавства взагалі, особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. У таких випадках має місце подолання прогалин у законодавстві і договір виступає як джерело (форма) цивільного права. Наприклад, норми права можуть встановлюватися корпоративним договором, яким визначаються правила поведінки членів відповідної корпорації, а також осіб, котрі вступають з цією корпорацією у цивільні відносини.

Якщо договір згадується в актах законодавства, але регламентований ними не досить детально, сторони можуть врегулювати на власний розсуд ті свої відносини, які не врегульовані цими актами. Фактично тут також має місце подолання прогалин у законодавстві, а звідси випливає висновок, що окремі умови такого договору можуть створювати норми цивільного права.

Частина 3 ст.6 ЦК визначає співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між ними випливає з того, що зазначена норма передбачає ситуацію, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Отже, особам надається право вибору: використати вже існуючі норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд.

Водночас варто звернути увагу на те, що, хоча загальним правилом є право суб'єктів договору відступити від положень актів цивільного законодавства, але з нього існують винятки. До них належать такі ситуації: а) відступлення від положення акта цивільного законодавства прямо заборонене цим актом; б) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту; в) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю сутністю є безоплатним).

3. Роль судової практики залежить від системи приватного права. У англо-американській системі вона належить до джерел (форм) цивільного права, в інших системах приватного права відіграє допоміжну роль.

Українська традиція приватного права належить до континентальних систем, і тому судовий прецедент офіційно не є джерелом цивільного права в Україні.

Водночас не можна недооцінювати значення судової практики, а роль її потребує спеціального розгляду.

Передусім слід звернути увагу на те, що поняття "судова практика" має декілька аспектів.

По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз'яснення вищих судів щодо застосування цивільного законодавства. Такі роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, а також листах Президії Вищого арбітражного (господарського) суду України. Вони приймаються на основі аналізу і узагальнення судової практики, даються в порядку судового тлумачення і є обов'язковими при вирішенні цивільних спорів у справах відповідної категорії.

Таким чином, виникає ситуація, коли, з одного боку, формально судовий прецедент не визнаний, але, з іншого — всі державні органи, насамперед суди, зобов'язані керуватися тлумаченням норм, яке дав Верховний Суд. У зв'язку з цим питання про природу керівних роз'яснень судів є спірним: одні автори вважають, що керівні роз'яснення Верховного Суду містять норми права, інші — це заперечують.

Для відповіді на зазначене запитання звернімося до встановлення суті керівних постанов Пленуму Верховного Суду України.

Повноваження Верховного Суду з цього питання визначені Законом України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України". Він передбачає, що Верховний Суд вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає керівні роз'яснення судам з питань застосування законодавства, які виникають при розгляді судових справ.

На відміну від попереднього Закону, прийнятого 5 червня 1981 р., де встановлювалося, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують закон, щодо якого дане роз'яснення (ст.40, 45), новий Закон "Про судоустрій України" не містить таких положень.

Проте важко уявити керівні роз'яснення, які не мали б обов'язкової сили. В іншому разі це вже будуть не керівні роз'яснення, а рекомендації, пропозиції тощо. Звідси випливає, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, формально не створюючи нових норм права, водночас фактично мають обов'язкову силу. Про обов'язковість цих роз'яснень свідчить вимога, згідно з якою у мотивувальній частині рішення у цивільній справі мають міститися в необхідних випадках посилання на відповідні керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду (абзац 4 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. №11 "Про судове рішення").

Таким чином, хоча формально постанови пленумів вищих судів покликані лише тлумачити і роз'яснювати сенс цивільного законодавства, але фактично вони є джерелами (формами) цивільного права.

По-друге, термін "судова практика" використовується для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї ж категорії справ.

Судова практика, якщо тлумачити її як сукупність судових рішень, не є джерелом цивільного права. Кожен суддя, вирішуючи справу, в якій є судова практика, що склалася, водночас не зв'язаний висновками, зробленими іншими судами з подібної категорії справ. Він виносить рішення, грунтуючись на своєму внутрішньому переконанні, яке склалося внаслідок правової оцінки встановлених судом обставин справи.

Водночас судова практика, що складається таким чином, відображає тенденції тлумачення і застосування законодавства і може спричинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку. Тому вивчення і аналіз практики судів різних рівнів, що складається, безумовно, корисне для юриста, особливо для практикуючого.