Неокейнсіанство

Поява концепції Кейнса закономірно породила великий резонанс у капіталістичному світі та справила значний вплив на дальший розвиток економічної теорії і економічної політики. Найбільш активні її прихильники зв'язують цю модель з початком нового етапу в розвитку економічної науки.

Неокейнсіанські теорії стали розвиватися, долаючи вузькі місця концепції Кейнса. Аналізуючи економіку капіталістичних країн у 30-ті pp., він неминуче мусив виходити з умов її глибокої стагнації. Відтак кейнсіанська теорія була статичною, бо брала економіку у рівновазі, а не у стані динаміки. Вона майже не розглядала довгострокових, перспективних тенденцій, оскільки була тільки спробою пояснити сучасний Кейнсу стан економіки, з'ясувати умови «повної зайнятості».

У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виступають не проблеми «повної зайнятості», а проблема економічного зростання.

Об'єктивною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли західних економістів високі темпи зростання економіки соціалістичних країн, що загострювали проблему «економічного змагання двох систем». Не випадково американський економістЄ. Домар писав, що проблема темпів перетворюється на проблему самого існування капіталізму.

Саме за цих умов і з'являються теорії економічного зростання, автори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон'юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання.

Поява цих теорій була б неможливою без суттєвої зміни поглядів на роль держави в регулюванні відтворювальних процесів.

У неокейнсіанстві домінують дві тенденції: американська, представниками якої є Елвін Хансен, Сеймур Харріс, Овсій Домар, та європейська, репрезентована передовсім дослідженнями англійських економістів Роя Харрода, Джона Хікса, Ніколаса Калдора, Олбана Філліпса,які доповнили вчення Кейнса теорією акселератора і моделями економічного зростання,дослідженням взаємозалежності інфляції, зайнятості і заробітної плати.

У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виходить не проблема “повної зайнятості”, а проблема економічного зростання, пошуку механізму забезпечення стабільних темпів економічного зростання. Її об’єктивною передумовою стали процеси розгортання НТР, нерівномірний розвиток країн з ринковою економікою. Неокейнсіанці Р.Харрод та О.Домар роблять спробу створити теорію відтворення, придатну для різних кон’юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання.

Харрод Рой (1900–1978) – відомий англійський економіст, професор Оксфордського університету, за яким після виходу його праці “До теорії економічної динаміки” (1948) закріпилася репутація лідера післявоєнного кейнсіанства. Відома кейнсіанська умова рівноваги між заощадженнями та інвестиціями ним була представлена як динамічна у “рівнянні гарантованого зростання”, що виражає “рівновагу безпосереднього поступального руху”. Тобто, згідно рівняння Харрода, темп зростання є прямо пропорційним коефіцієнту заощаджень (інвестицій) та обернено пропорційним коефіцієнту капіталомісткості, який є величиною постійною за незмінної норми проценту. Отже, темп зростання національного доходу є функцією лише однієї змінної – приросту капіталу. Харрод одним з перших звернув увагу на небезпеку інфляційного буму як одного з наслідків економічного піднесення, проте в цілому його рекомендації для економічної політики стосувалися запобігання депресії, найрадикальніша з рекомендацій передбачала зниження ставки проценту аж до нульової позначки.

Домар Овсій (нар. 1914) – американський економіст,професор Гарвардського університету. Основна праця – “Нариси теорії економічного зростання” (1957). Модель економічного зростання Домара відображає практично ті ж закономірності, що й модель Харрода. Особливості моделей зумовлено певною відмінністю у вихідних позиціях побудови. В основу моделі Харрода покладено ідею рівності інвестицій та заощаджень, а модель Домара виходить із рівності грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропозиція). Обидві теорії базуються на врахуванні принципу “мультиплікатора – акселератора” і моделюванні економічної динаміки з використанням характеристик взаємозв’язку нагромадження й споживання. Їх об’єднує також визнання незмінності у тривалому періоді таких параметрів, як частка заощаджень у доходах і середня ефективність інвестицій. Спільним є й висновок щодо доцільності підтримування постійного темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги економіки, за якої можна досягти повного використання ресурсів. Досягнення динамічної рівноваги й сталого зростання визнається можливим лише в разі активного державного регулювання економіки. Унаслідок такої подібності ці моделі стали об’єднувати в модель Харрода—Домара.

Хансен Елвін (1887–1975) – відомий американський економіст, професор Гарвардського університету, світову славу якому принесла праця “Економічні цикли та національний доход” (1951). Хансен розробив подібну до даної М.Кондратьєвим класифікацію економічних циклів (“малі, великі, будівельні, вікові”), розвинув інвестиційну теорію циклу. Причиною циклічності та періодичних криз він вважав “коливання динаміки інвестицій”. Вихідною ідеєю його дослідження був поділ інвестицій на автономні та індуковані. Автономні інвестиції (незалежні від поточної господарської кон’юнктури) “запускають” механізм мультиплікатора. Приріст доходу, породжений приростом автономних інвестицій, викликає новий приріст інвестицій, які є індукованими, зумовленими приростом доходу. Цей ефект, відомий як “принцип акселератора”, був сформульований французьким економістом Альбертом Афтальоном ще у 1909 р. Він був використаний Хансеном у моделі “мультиплікатора – акселератора”. Внаслідок взаємодії мультиплікатора і акселератора розгортається кумулятивне, самопідтримувальне піднесення, початковий поштовх якому дали автономні інвестиції. Величина акселератора, отже, й інтенсивність та тривалість процесу зростання визначаються виключно характером технічного прогресу.

Хансен називає причини, що можуть припинити процес зростання і викликати економічний спад: поступове вичерпання автономних інвестицій внаслідок зниження очікуваної норми прибутку у міру їх зростання, підвищення цін капітальних товарів і проценту. В антициклічній програмі Хансена, як і в програмах багатьох інших неокейнсіанців, на першій план виходять не стільки заходи дискреційної фіскальної політики, скільки дія “вбудованих стабілізаторів”.

Хікс Джон(1904–1989) – англійський економіст, професор Манчестерського і Оксфордського університетів (основна праця – “Вартість і капітал”, 1939) – у розвиток кейнсіанської моделі макроекономічної рівноваги запропонував модель рівноваги товарного і грошового ринків (модель IS-LМ), розробив модель економічного зростання,що поєднує мультиплікатор і акселератор інвестицій. Рівновага ринкової системи, відповідно до теорії Кейнса, передбачає загальну рівновагу ринку товарів, грошей, облігацій та робочої сили. У моделі Хікса–Хансена – версії, що синтезувала підходи двох вчених, – макроекономічна рівновага зведена до взаємодії двох ринків – товарного та грошового. Модель Хікса –Хансена дозволяла відстежити вплив на макроекономічну рівновагу численних факторів – покращення інвестиційного клімату, інфляції, заходів монетарної та фіскальної політики та ін., мала велике значення для з’ясування суті й динаміки ринкової системи.

Калдор Ніколас(нар. 1908) – англійський економіст,професор Кембриджського університету, один із розробників сучасної кейнсіанської теорії економічного зростання. Калдор вважав, що система розподілу повинна забезпечувати відповідний рівень заощаджень. Якщо заощаджень недостатньо, потрібно збільшити доходи тих, хто більше заощаджує. Він доводить, що в сучасній економіці рівень виробництва обмежений не ефективним попитом, а обсягом наявних виробничих ресурсів. Головним фактором, що формує характер взаємозв’язків між економічними змінними є технічні умови виробництва, саме вони впливають на величину акселератора і на необхідний для підтримування економічного зростання обсяг інвестицій.

Філліпс А.В. (1914–1975) – англійський економіст, який у 1958 р. опублікував статтю “Взаємозв’язок між безробіттям та темпами приросту номінальної заробітної плати у Великобританії. 1861-1957”. Він виявив обернену залежність між рівнем безробіття і темпами приросту номінальної заробітної плати, зобразивши цю залежність графічно у вигляді кривої. Американські економісти П.Самуельсон і Р.Солоу застосували цю криву для США. Темпи приросту номінальної заробітної плати вони замінили темпами інфляції. Характер кривої не змінився. Саме ця крива, що відображає обернену залежність між рівнем безробіття та темпами інфляції, в економічній теорії називається “кривою Філліпса”. Неокейнсіанці використали цей інструментарій в обґрунтуванні рекомендацій для економічної політики. Вони запевняли, що хоча підкачування ефективного попиту за рахунок урядових видатків призводить до зростання дефіциту бюджету, отже, прискорює інфляцію, підстав для занепокоєння немає. Інфляція буде регулюватися державою, а регульована інфляція може бути навіть корисною, оскільки виступає додатковим генератором ефективного попиту. Таким чином, за виваженого державного регулювання можна збалансувати помірну інфляцію з незначним рівнем безробіття. Проте у 70-х роках, коли постійним явищем і головною макроекономічною проблемою багатьох країн стала стагфляція (одночасне зростання безробіття і рівня цін), виявилося, що “крива Філліпса” перестала відбивати реальну дійсність. Неокейнсіанці не дали задовільного пояснення причин стагфляції. Це пояснення дадуть монетаристи М.Фрідмен та Е.Фелпс, розмежувавши коротко - та довгострокову “криву Філліпса”.

Поруч з неокейнсіанством виникли й інші різновиди теорій державного регулювання, на котрі вчення Кейнса справило значно менший вплив. До них належить передовсім так звана Шведська (Стокгольмська) школа,яка сформувалася в 30-ті роки XX ст.. Представників цієї економічної течії неправомірно було б називати послідовниками Кейнса, оскільки ще в 30-ті pp. група молодих шведських економістів незалежно від нього дійшла аналогічних висновків.

Під час економічної кризи 30-х pp. Швеція, як і більшість країн світу, опинилася на межі фінансового краху. Витрати на інвестиції почали скорочуватись і згодом зовсім зникли. Рестриктивна грошова політика (обмеження грошових емісій, скорочення кількості грошей в обігу) знизила купівельну спроможність населення і сприяла зростанню безробіття.

Проте криза в Швеції була менш тривалою, ніж в інших країнах, оскільки структурна перебудова національної економіки на той час уже розпочалася. Нові перспективні галузі промисловості з використанням новітніх технологій забезпечили Швеції швидке нарощування економічного потенціалу, і через два роки країна перейшла до експансіоністської політики. 1932 р. на виборах до парламенту перемогли соціал-демократи завдяки дуже вдалій програмі економічного відродження.

Спираючись на теоретичні розробки фундаторів школи К.Вікселля і Г.Касселя, молоді економісти Гуннар Мюрдаль, Бертіль Олін, Ерік Ліндаль, Ерік Лундберг, Даг Хаммаршельд опублікували ряд праць, в яких паралельно із Дж.М.Кейнсом розробляли макроекономічний методдослідження, обґрунтували принцип кумулятивного розвитку,згідно з яким економічна рівновага суттєво зумовлюється обсягом банківського кредиту, сформулювали рекомендації щодо державного регулювання економіки, які сприяли формуванню шведської моделі “держави добробуту”.

Е. Ліндаль таГ. Мюрдаль побудували модель грошового обігу, яка демонструвала залежність економічної рівноваги від використання грошових ресурсів, зокрема від заощаджень споживачів. Розроблену на засадах економічних концепцій стокгольмської школи програму шведської соціал-демократичної партії було покладено урядом в основу формування економічної політики 30-х pp. Її основні положення базувалися на таких принципах:

- сильна держава регулює економічний процес, використовуючи для цього механізм саморегулювання, передовсім грошову сферу;

- перспективний напрям розвитку — від економіки пропозиції до економіки попиту;

- соціальна сфера базується на сильній та стабільній економіці, її розвиток регулюється й контролюється державою.

Цю політику проводило і контролювало міністерство фінансів Швеції, що його очолювавЕрнст Вігфорс (1881—1977). Вігфорс визнав слушність того, що державні інвестиції і громадські роботи можуть підвищити купівельну спроможність населення, зменшити масштаби економічної кризи і послабити соціальне напруження.

Ці ідеї вперше було відображено в проекті бюджету 1933 p., a Гуннар Мюрдальу додатку до нього подав теоретичне обгрунтування нової «антициклічної» фінансової політики. Швеція, таким чином, стала першою в світі країною, що обрала шлях активної політики стабілізації.

Б.Олін обґрунтував необхідність державних інвестицій і організації громадських робіт як засобу проти безробіття. Його дослідження в галузі світової торгівлі і міжнародного руху капіталів дозволили вивести умови рівноваги у міжнародній торгівлі (закон Хекшера-Оліна). А інший представник стокгольмської школи Е. Лундберг побудував спеціальні моделі для аналізу величини розривів безробіття та інфляції.

Завдяки теоретичним розробкам цих економістів Швеція стала однією з перших країн, які обрали шлях активної державної стабілізаційної політики. Два представника шведської школи – Б.Олін і Г.Мюрдаль – стали лауреатами Нобелівської премії з економіки.

Іншим прикладом поширення ідей кейнсіанства є програмування капіталістичної економіки, індикативне планування, що набуло розвитку у Франції, де після другої світової війни державне регулювання економіки здійснювалося в широких масштабах.

Французьку концепцію індикативного планування опрацював Франсуа Перру. Не заперечуючи значення ринкового механізму та конкуренції у регулюванні капіталістичної економіки, прихильники концепції індикативного планування переважного значення надавали державному регулюванню через програмування економічного розвитку країни. Основу такого програмування становила система національних рахунків та державних планів індикативного (рекомендаційного) характеру. Розробку та прийняття національних планів розвитку необхідно здійснювати, на думку Перру, за допомогою узгоджень, компромісів та «соціальних діалогів» різних класів. Така система індикативного планування включала механізм як короткострокового (кон'юнктурного), так і довгострокового (структурного) регулювання національної економіки.

Концепція Перру справила значний вплив на практичну реалізацію програмування економіки Франції. 1947 p. було прийнято перший п'ятирічний план. Така практика тривала й у наступні роки.