Теоретична система та економічна програма Кейнса.
Кейнс погоджувався з неокласиками, що ринковий механізм через цінові сигнали сприяє підвищенню продуктивності праці і капіталу, скороченню витрат виробництва і ефективному розподілу ресурсів. Однак, на відміну від неокласиків, він дійшов висновку, що вирішення всіх найважливіших проблем економіки, включаючи й проблему зайнятості, потрібно шукати не на боці пропозиції, а на боці сукупного попиту, який забезпечує реалізацію виробленого продукту. Тому Кейнс не погодився з відомими висновками Ж.Б.Сея, що пропозиція автоматично створює свій власний попит, і на перший план поставив проблему формування ефективного попиту і його основних компонентів – споживчого та інвестиційного попиту.
Мікроекономічному підходу неокласиків Кейнс протиставив макроекономічний підхід, тобто дослідження взаємозв’язків і пропорцій між сукупними величинами – національним доходом, інвестиціями, заощадженнями, споживанням тощо. Цей підхід виявив, що умови процвітання окремої фірми зовсім не ідентичні умовам процвітання економіки в цілому, що між економічними цілями фірм і суспільства виникають суперечності, вирішення яких потрібно шукати на шляху відповідності сукупного попиту сукупному пропонуванню. Кейнс став першопрохідцем в комплексному дослідженні економіки як єдиного цілого, заснувавши не тільки новий напрям економічної думки, а й нову наукову дисципліну – макроекономіку. (Сам термін “макроекономіка” був введений норвезьким економістом, лауреатом Нобелівської премії Рагнаром Фрішом).
Досліджуючи проблему формування ефективного сукупного попиту, Кейнс формулює концепцію мультиплікатора інвестицій – найбільш оригінальну в його теоретичній системі. (Саме поняття “мультиплікатор” було вперше сформульоване у 1931 р. англійським економістом, учнем Кейнса Р.Ф. Каном) В ній він встановлює зв’язок між чистими інвестиціями, споживанням і національним доходом, який став центральною ланкою кейнсіанської теорії. Тривалість і загальний ефект мультиплікаційного процесу, як і сама величина мультиплікатора, залежать від того, в якій пропорції приріст національного доходу буде розподілятись між споживанням і заощадженням. Кейнс відкриває парадокс ощадливості, згідно з яким зростання заощаджень домогосподарств зрештою призводить до зменшення величини мультиплікатора, скорочення сукупного попиту, зайнятості, національного доходу та наступної стагнації економіки. Тому держава повинна всіляко стимулювати сукупний попит. (Див. схему).
Основними факторами сукупного попиту Кейнс вважає схильність до споживання, схильність до інвестицій, переваги ліквідності. Величина споживчого попиту визначається граничною схильністю до споживання, на динаміку якої впливає “основний психологічний закон”, за яким зі зростанням доходу збільшується і споживання, але меншою мірою, ніж збільшується дохід, оскільки зростає схильність до заощаджень. Це, зрештою, стримує зростання попиту і споживання. Дія “психологічного закону” може бути компенсована іншим фактором – схильністю до інвестицій, що визначає величину інвестиційного попиту. Збільшення інвестиційних витрат, котрі покликані поглинути обсяги зростаючих заощаджень, може ліквідувати розрив між рівнем доходу та споживання. Це можливо, якщо інвестиції дорівнюватимуть заощадженням. Але автоматичного механізму пристосування інвестицій до рівня заощаджень за допомогою норми проценту, про який говорили класики, не існує: суб’єкти заощаджень та інвестицій – домогосподарства та фірми – керуються різними мотивами у своїх рішеннях. Тому в разі їх неспівпадіння недостатність сукупного попиту повинні виповнювати урядові видатки, тобто потрібна активна державна політика регулювання.
Кейнс розглядає два основних інструменти державного впливу на сукупний попит – фіскальну та грошово-кредитну політику. Можливість грошово-кредитного регулюваннябезпосередньо впливає із кейнсіанської теорії проценту. Вважаючи процент найважливішим параметром, від якого залежить гранична ефективність інвестицій, Кейнс припускав, що через банківську систему можна регулювати (знижувати) процентну ставку в довготривалій перспективі, стимулюючи інвестиційний та сукупний попит. Але якщо зростання грошової пропозиції не призводить до зниження процентної ставки, тобто виникає “пастка ліквідності”, то грошово-кредитне регулювання виявиться безсилим в стимулюванні сукупного попиту і тому є неефективним інструментом подолання депресії. Свої надії на рівноважне економічне зростання і досягнення повної зайнятості Кейнс пов’язував передусім з фіскальною політикою так як, на його думку, збільшення урядових видатків здатне виповнити недостатність споживчого та інвестиційного попиту приватного сектора економіки. Втручання держави Кейнс визнавав “єдиним практично можливим засобом уникнення повної руйнації існуючих економічних форм і умовою для успішного функціонування приватної ініціативи”.
Революційні ідеї Кейнса дали потужний поштовх до розвитку економічної науки в цілому, сформували сучасне обличчя економічної теорії. Під їх впливом знаходяться нині всі напрями економічної думки, в тому числі й альтернативні кейнсіанству. Кейнсіанські ідеї позначились практично на всіх сучасних економічних теоріях – як ліберальних, так і дирижистських. Кейнсіанські рекомендації широко застосовувались в практиці ринкового регулювання у післявоєнний період, що дозволило провідним країнам світу подолати стагнацію, досягти стабільних темпів економічного зростання. Вони є традиційним багажем економічної політики країн світу й на початку ІІІ тисячоліття, ніби підтверджуючи знаменитий вислів її автора, що ідеї економістів насправді правлять світом.