Перспективи політичного самовизначення нації Ольгерда Бочковського

Передумовою становлення незалежної державності Д. Донцов вважав створення національної еліти, інтелектуально-вольової меншості, яка б генерувала ідеї, об'єднувала масу, мобілізуючи її на втілення суспільного ідеалу незалежної національної держави.

Однак Д. Донцов не мав чіткого уявлення про соціально-економічний тип суспільства, яке мало було б з'явитися після здобуття незалежності, зазначаючи лише, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом.

Інтегральний націоналізм, на його думку, — це філософія виживання нації, поставленої на край могили. Основна проблема для Д. Донцова — як перетворити поневолену націю в націю господарів, володарів своєї ж країни. Він вважав, що цього можна досягнути шляхом тотальної, безкомпромісної боротьби власними силами, що українці мусять виступити у боротьбі за незалежність як єдиний моноліт. А це можливо лише тоді, коли її провід очолить когорта справжніх лицарів ідеї і чину. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді.

Політична система майбутньої держави мала засновуватися на владі однієї націоналістичної партії, серцевину якої становили б випробувані "борці" й "кращі люди". На вершині піраміди влади повинен бути вождь, який має необмежену владу.

Він не заперечував певного впливу М. Міхновського на становлення свого світогляду, однак свою націоналістичну концепцію (волюнтаристську, ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій демократичній концепції останнього.

Д. Донцов виділив п'ять принципів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму.

Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі — інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування.

Другий принцип передбачав виховання в народу стремління до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети.

Третій принцип ґрунтувався на романтизмі і фанатизмі, який надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям — догматичного характеру і спонукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей.

Четвертий принцип — це проголошення імперіалізму як легкого синтезу між націоналізмом і інтернаціоналізмом, що мало б загальнолюдський характер, оскільки цивілізувало б народи, нездатні управляти собою.

П'ятий принцип ставив за мету формування національної еліти — ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу за них. Для забезпечення перемоги ініціативна меншість повинна використовувати «творче насильство».

Д. Донцов, на відміну від В. Липинського, вважав, що передумовою створення власної держави є формування української нації як самосвідомої культурної і політичної спільноти. Його націоналізм був ідеологічною основою програми революційної ОУН до III Надзвичайного збору в серпні 1943 р., коли стався відхід від тоталітарних принципів боротьби за українську державу.

Він перейшов кілька основних світоглядних еволюцій: від соціалізму до його несприйняття, але в усій своїй діяльності був виразно протиросійський, обороняючи ідею самостійності України. В плані вчень про державу і право важливими були його праці «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини» та інші.

На відміну від М. Міхновського, Д. Донцов відкинув народницьку, демократичну концепцію і замінив її волюнтаристською, ірраціональною, елітарною концепцією нового націоналізму.

Упродовж багатьох років свого життя Росія розглядалась Д. Донцовим як основна сила, що поневолює Україну, обмежує її суверенітет. Д. Донцов пропагував ідею про органічний зв'язок України з Заходом і засуджував деякі ідеологічні течії XIX—XX століть, що його послаблювали. На його переконання, Україна може вибороти незалежність лише у разі відмежування від орієнтації на Росію, соціалізм, лібералізм і демократизм, а також утвердження в суспільній свідомості ідеології націоналізму, оскільки до цього «світогляд носив печать неймовірної обмеженості», який він називав «провансальним» (національно неповноцінним), світоглядом не нації, а верстви, класу, нижчих рас, переможених.

Перш за все, його націоналізм «...виступав ідеологією, яка рвала з цілим світоглядом драгоманівського «демократизму» і соціалізму Маркса-Леніна, просякнутого отрутою москвофільства...», був направлений проти міщан «з кирило-мефодіївства, легалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму з одного боку, «есерівства» і радикалізму — з іншого, нарешті — проти правих ідеологій, починаючи з Куліша і кінчаючи неомонархізмом».

Критика помилок і невдалих спроб державотворення в Україні «переросла в націоналістів у заперечення демократичних і соціальних принципів, що були визначальні в національно-визвольному русі другої половини XIX—початку XX ст. В роботі «Криза Європейської культури й Україна» Д. Донцов зазначав, що, починаючи з другої половини XIX ст. кризові явища в країнах Європи набули ознак катастрофи у зв'язку з «бунтом мас», занепадом ієрархічно-класового укладу життя, приходом до влади «демократичної верхівки», яка «хоч і дозволяла масі вибирати своїх правителів, але — ці «вибори» звела до чистої комедії, зручно зааранжованої спритними партійними кліками... між якими були поділені «сфери впливів» у «суверенній» демократичній масі».

Проте нова керівна еліта з маси, що сформувалась, на думку ідеолога націоналізму, в результаті цих соціальних стресів «,. .ні своїм політичним овидом, ні мудрістю, ні відвагою, ні шляхетністю думки від пересічного члена тої маси не відрізнялася».

Піддаючи критиці демократичні засади суспільного розвитку, Д. Донцов зазначив, що, усунувши «царів, панів і попів», демократія не спромоглася створити підготовлену правлячу верству, яка за своїми моральними та діловими якостями «могла б гідно перейняти завдання усуненої верхівки. Від кандидата на демократичного міністра не вимагалося ні особливої мудрості, ні відваги, ні шляхетності душі, вистачало, щоб він походив «із народу» і його «любив».

Одночасно демократія, скасувавши систему морально-релігійних цінностей, провідними принципами якої були обов'язок і честь, не створила ніякої нової системи моралі. Демократія сприяла занепаду культу держави, не створивши замість нього ніякого іншого суспільного ідеалу. Європейська криза поглибилась у зв'язку з приходом до влади «більшовизму» і утвердженням ідеології крайнього матеріалізму, ослабивши ще більше державу і правлячу еліту Європи.

Упорядкування хаосу, створеного демократією, на думку Д. Донцова, повинно початись із Нового «великого розділення... Суспільство звільниться від царства диявола, й настане знову нормальне життя, збудоване не на хаосі перемішання й рівності, а на суворій ієрархії й кастовості: кожний має бути з'єднаний з подібним йому».

Найбільш вдалою ідеологією державно-правного будівництва Д. Донцов вважав вчення Фрідріха Ніцше, який своєчасно «...підносив свій натхненний голос проти нових демократичних «панів», героїв пересічності, вузькоглядства і вигоди. Протиставляв їм тип і стиль давніх європейських еліт... підносив на високий постамент стародавню, вже незнану здемократизованому XIX віку» шляхетність, як основну прикмету володарської касти, «...юрбі протиставляв культ великих людей, підлюдині демократії — свою надлюдину», називав демократію «історичною формою занепаду держави».

Ідею нації Д. Донцов розглядав як головну рушійну силу народу. Волю до життя, влади й експансійї він розглядав як підставу національної ідеї здорової нації.

Засобами досягнення пропагованого суспільного ідеалу Д. Донцов уважав боротьбу, метою — експансію, які є природними. Право сили є законом природи. Експансія, писав він, не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших, — такий закон життя органічного й надорганічного.

Зміцнення волі нації до життя, до влади, до експансії, Д. Донцов визначав як першу підставу націоналізму. Другою підставою він уважав «стремління до боротьби та свідомість її конечности, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче зміцнити обличчя світу»³. Наступними підставами і вимогами націоналізму Д. Донцов називав: романтизм і догматизм, фанатизм і «аморальність».

Узагальнюючи, основними моментами практичної політики і підставою суспільного прогресу Д. Донцов називав «творче насильство» та «ініціативну меншість».Державно-правова ідеологія Д. Донцова мала значний вплив на молодь і стала основою революційно-підпільної діяльності організації українських націоналістів аж до післявоєнних років.

Донцов постійно дотримувався утопічної ідеї насильницьким шляхом дати особистості цілковиту свободу.

Особливого звучання ідеї Д. Донцова набувають у праці «Націоналізм», у якій він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національне наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Обґрунтовуючи необхідність перетворення національної ідеї в націоналістичну, Донцов прагне витворити українську ідеологію, піднести «стяг, навколо якого гуртувалася б ціла нація». Він не приховує свого захоплення більшовиками, фашистами, янкі, вказує на те, що вважає прийнятним для української боротьби за державність. Головним у житті окремої людини, на його думку, є не інтелект, а воля з її виявами самолюбства, ненависті, любові тощо. Позитивними вважає ірраціоналізм, експансію, насильство і фанатизм, проповідує створення «нової людини», яка б горіла любов´ю до своєї нації, визнавала моральним лиш те, що зміцнює її силу та забезпечує зростання.

Зі своїми ідеями він передусім апелював до молоді, оскільки вважав, що вона уособлює в собі рух, дію і життєздатність — якості, потрібні українській нації. Розрахунок Донцова виявився точним. Йому таки вдалося привернути увагу до свого вчення значної частини галичан та емігрантської молоді. Більше того, він «сформував,— за висловом професора Колумбійського університету О. Мотиля,— цілу міжвоєнну генерацію галичан і визначив інтелектуальні категорії, якими вони керувалися в своїх оцінках дійсності». Закономірність такого впливу ідей Д. Донцова пов´язана з молодіжною потребою якось компенсувати поразку старшого покоління у національновизвольних змаганнях з необхідністю виходу із задухи і тісноти польської дійсності.

В ідеології «чинного» (донцовського) націоналізму є чимало рис, притаманних фашизмові та більшовизму (ставка на ірраціоналізм, фанатизм тощо). Те, що він зміг завоювати розум і серця цілого покоління, як писав О. Мотиль, не є показником глибини його вчення, а лише «свідченням злиденності міжвоєнної української політичної думки».

Націоналістична ідеологія в творчості Д. Донцова дала поштовх розвитку тієї суспільнополітичної думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби. Цієї думки дотримувались Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера та інші проповідники українського націоналізму. Однак націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.

Перспективи політичного самовизначення нації з'ясовував у своєму вченні український націолог і політичний діяч, професор Української господарської академії в Подєбрадах Ольгерд Бочковський (1884-1939). Свою концепцію він виклав у роботах «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономне прямування», «Націологія і націографія», «Боротьба народів за національне визволення», «Вступ до націології» та інших.

З'ясовуючи сутність націоналізму, О. Бочковський виділяв у ньому два напрями. Перший — романтично-гуманістичний націоналізм, був пов'язаний з зародженням нації, грунтувався на засадах демократизму.

Другий напрям націоналізму — паннаціоналізм — виник після Першої світової війни і грунтувався на засадах ірраціоналізму, відкидав демократію, був направлений на утвердження культу сили і міжнаціонального протистояння.

Нація, вважав учений, це духовна спільнота, яка є сукупністю людей на природних підставах і потребах, оскільки кожний свідомий народ має право на власну державу, поєднавши етнічний і політичний принципи, за умови виключення бюрократичного централізму.

Становлення національної ідеї, за вченням О. Бочковського — це тривалий процес. Він починається з пробудження національного інстинкту на рівні підсвідомості, згодом відбувається формування усталених національних поглядів у свідомості певного етносу, які генерують національну ідею. Держави старої доби і середньовіччя, зазначав О. Бочковський, «були анаціональні», «не мали свого власного національного обличчя».

Період буржуазних революцій 1848-1871 pp. учений вважав часом «реконструкції політичної карти Європи в дусі національних засад». Саме в той час, на його думку, набули поширення ідеї «волі та об'єднання», почалось здобуття державної самостійності, яку започаткували Італія та Німеччина, а також мало місце «поступове осамостійнення та об'єднання балканських народів Греції, Сербії, Румунії. Пізніше, стверджував учений, почали розпадатись анаціональні держави (Австро-Угорщина, Туреччина) та утворювались національні держави нового типу.

Досліджуючи сутність нації та держави, характер їх взаємозв'язку та відносин, О. Бочковський поділяв точку зору швейцарського державознавця Брюнглі про те, що «кожна нація покликана і має право утворити свою державу. Як людство складається з певного числа народів, так і світ має бути поділений на стільки ж держав. Що нація — то держава; що держава — то нація», хоча цей ідеал у чистому вигляді він вважав нереалізованим.

Аналізуючи за цим підходом сучасні йому держави, вчений поділяв їх на два види. До першого відносив національно-змішані, «дерви народів»; до другого — національні держави.

Перша світова війна, за вченням О. Бочковського, активізувала політичний націоналізм. Саме в цей період активізувались національно-визвольні рухи, які репродукували ідею самовизначення народів.

Хоча етнонаціональні кордони в історії розвитку людства на практиці, як правило, розходяться з політичними, проте кожна держава «зацікавлена в тому, щоб кількість іншонаціонального населення була в ній якнайменше». Кожна держава і її домінуюча нація, вчив своїх сучасників О. Бочковський, прагнуть до того, щоб «засимілювати своїх інородців... використовуючи для цього усі свої суспільні і господарські переваги». Водночас вчений у своєму державно-правовому вченні висловлював думки з приводу захисту інтересів національних меншин, вважав за необхідне обмежити державний егоїзм і створити ефективну систему захисту їх інтересів. Цей захист, зазначав він, має бути генералізованим, поширеним на всі держави.

«Держава, вимагаючи лояльності від своїх меншин, мусить також дотримати щодо них свої зобов'язання», щоб усунути «джерело постійного напруження». Пропагуючи ідею самовизначення народів і опікуючись проблемами національних меншин, О. Бочковський розрізняв три їх типи.

Для першого типу, на його думку, характерним є те, що увесь народ перебуває у межах однієї держави; для другого — народ поділений між двома чи кількома державами; третій тип — це коли національна меншість є частиною народу, що має свою державу.

О. Бочковський вважав, що другий напрям націоналізму — паннаціоналізм — приведе людство «до націократії, тобто до політичного панування нації у найближчому майбутньому». Він зазначав, що провідним політичним чинником розвитку є нація, яка заступила в цьому церкву і державу. В процесі виборювання політичного самовизначення народів нація «виступає проти держави, яка нехтує їхні самостійницькі прямування».

Під націократією О. Бочковський розумів «національні змагання» за самовизначення, створення нового типу держави. Націократія, — зазначав він у своєму вченні, — має витворити новий тип держави, досить гнучкий, щоб у нього вкладалися самостійні змагання кожного культурного народу. Історично її завдання полягали в тому, щоб хронічний конфлікт між нацією і державою полагодити. Вона мусить примирити автономізм і відповідно сепаратизм національне свідомих народів із централізмом і автократизмом держави.

Утвердження націократії буде здійснюватись поступово, напружено, не виключаючи війн і революцій. До того ж, «запровадження націократії вимагатиме попереднього духовного і морального переродження людства та народів. Потрібно буде звільнитись від культу абсолютної державної суверенності й примиритись із дійсністю, що право на самовизначення мають усі націоанально свідомі народи без будь якого винятку... Доведеться зректися мрії про світову гегемонію тієї чи іншої світової нації...».