Соціальна семіотика

Представники соціальної семіотики Ґюнтер Кресс і Тео ван Лювен стверджують, що «теорія істини в соціальній семіотиці не може вимагати встановлення абсолютної істини чи, навпаки, неістини щодо репрезентації. Вона може лише показати чи дана пропозиція (візуальна, вербальна чи якась інша) є репрезентована як істинна або неістинна. З погляду соціальної семіотики, істина, або правда, є конструктом семіозу й як така – істина окремої соціальної групи виникає на основі вартостей та вірувань такої групи» (Kress and van Leeuwen 1996, 159).

 

З такої перспективи, реальність має авторів, а точніше – репрезентація реальності є авторською. «Існує радше багато реальностей, а не одна, як вважають об’єктивісти». Ця позиція є близькою до концепція Уорфа щодо відношення між мовою і реальністю.

 

Конструктивісти наполягають на тому, що реальності не є безмежними й неповторними як це вважають крайні суб’єктивісти, але вони є продуктом соціальних визначень і як такі далекі від рівності за своїм статусом. Реальності перебувають у стані змагальності, протистояння й конфлікту, а їхні текстуальні репрезентації – є місцем боротьби.

 

Потрібно розрізнити реальність і дійсність, з підкресленням того, що не просто знакові репрезентації створюють нові форми реальності, але активність фізична й практична, дія людини разом зі знаковою репрезентацією генерує дійсність, в якій людина перебуває як у своєму людському соціально-культурному середовищі.

 

7.2. Розрізнення реальності і дійсності.

Семіотична перспектива кардинально ревізує парадигму класичної епістемології. «Об’єктивно-суб’єктивна» схема пізнавальних відносин перетворюється у «об’єктно-міжсуб’єктні» відносини, що відбуваються у контексті комунікативної спільноти. У широкому сенсі йдеться про конституювання знакових відносин за участю людини і про формування іншої щодо фізичної реальності дійсністі.

 

Основою такої дійсності стає застосування знакових відношень на підставі вербальної мови. Зміст її визначається існуванням передусім об’єктів, продукованих використанням знаків людьми. Якщо відношення між речами завжди передбачає їх фізичне існування, то для відношень між об’єктами фізичні відношення не є прямими, а речовий світ сам по собі залишається у реальності позалюдського сприйняття. З цього приводу Ч. С. Пірс висловлювався, що «сучасні номіналісти … не знають, що реальність, яка не репрезентується, - це та реальність, яка не володіє ні відношенням, ні якістю. <…> Існує реальна відмінність між людиною, яка розглядається у незалежності від того, якими можуть бути інші визначення, і людиною, яка розглядається через такі чи інші визначення, хоча, поза сумнівом, такі відмінності відносяться лише до розуму і не існують in re»[3, с. 90-91.]. Це відношення ментального ґатунку, які конституюють людську природу, або – дійсність, тобто, «реальність», засновану на чинності «людини-знака».

 

З приводу запропонованого мною розрізнення між реальністю і дійсністю, то звертаючись до англомовних праць з семіотики, «підставою для цього є нове визначення реальності», оскільки те, що ми розуміємо як «реальне», «забезпечується нашим зацікавленням внутрішньою суттю людського досвіду»[4, с. 53]. Українське слово «дійсність» є достатньо виразним для лінґвістичного окреслення тієї відмінності, яка виникає у зв’язку з переозначенням «реальності» за участі людини. Беремо також до уваги, що «разом з цією новою, або переозначеною реальністю (названу мною дійсністю – А. К.) відбувається драматичний парадиґмальний зсув поняття «об’єктивності» у відповідному контрасті до «суб’єктивного» буття, а також зсув «суб’єктивності» як такої до її нового змісту»[4, c. 53].

 

Тобто, і об’єкт, і суб’єкт, обидвоє, належать до «реальності» у сенсі «дійсності», вони тепер не протистоять один одному як свідомість і фізичний світ. Такий поворот думки стає цілком зрозумілим, якщо тримати під увагою те, що наше сприйняття реальності обумовлене не просто знаковими відношеннями, притаманними комунікативному товариству, а застосуванням вербальної мови. Не варто забувати, що «історія людського дискурсу, охоплюючи природничі науки, в’ється навколо нереальностей, які функціонували колись, як реальні у мисленні й теоретизовані у досвіді певних народів» (Дж. Ділі).

 

Речі які є об’єктами утворюють частину наявної дійсності, проте у дійсності є багато об’єктів, які також не є речами. Це зокрема світ вартостей та їх значень а також усіх культурних навичок. До дійсності, окрім знань, належить семантичний простір відання і розуміння. Наприклад, біль є цілком реальним для людини, але він не набуває зовнішнього вияву і не-здійснюється публічно. Біль не з-дійснюється, а від-бувається, він є реальністю індивіда і світу, але не може існувати на рівні дійсності для іншої людини. Повідомлення про реальність болю від-бувається у формі крику розпачу або через посередництво значень культури, які здатні зворушити і викликати спів-чуття. Здійснюється лише повідомлення про біль, (але не сам біль), яке потребує конкретної знакової системи: публічної і культурної.

 

Таким чином, дійсність суспільного й особливо соціального ґатунку у можливостях її здійснення також пов’язується з віртуальним простором знакових відношень і, очевидно, залежить від остаточного схвалення чи несхвалення ідеального комунікативного товариства. Ідеального у сенсі його прихильності чи неприхильності до певних «режимів сигніфікації» на основі вичерпної повноти інформації, доступної для найкращого ґатунку рішення.

 

Саме у такий спосіб «конструюється» соціальна дійсність, наприклад, соціалізму, комунізму, чи будь-яка інша, що походить з обмеженого кола комунікативного співтовариства і заснована на політичній картині реальності з обмеженим значенням свободи. Ліберально-демократичні соціальні проекти також залежать від ментальної волі комунікативного товариства, проте, тут йдеться лише про правове обмеження свободи з визнанням повноти принципу прав людини, який не може бути редукований до його раціонального втілення у законах. Тому говоримо, що у даному разі існує віртуальний пріоритет спонтанійності у знакових відношеннях над їх винятково референтним витлумаченням на основі «незалежних» від людини чи «суб’єкта» фізичних речей.

 

На запитання: чи світ, реальність і дійсність – це одне й те ж саме?, правильно дати ствердну відповідь з додатковим роз’ясненням, що дійсність – це та ж сама реальність, лише з присутністю у ній людини як представника біологічного виду. Поза цією з-дійсненою людиною «реальністю» жодної іншої реальності не існує. Скрізь і всюди, куди ступить нога людини або до чого торкнеться її рука чи сягатиме її розуміння – усе це є тим, що вона здійснює як свою присутність і своє існування як жива істота. Світ – це плюральна сукупність дійсностей, які у подобі «бульбашок» пульсують у нескінчених перетвореннях, утворюючи єдину реальність буття з множиною його семіотичних проявів. Пропонований підхід засадничо усуває ментальні підстави для маніхейського розуміння світу, хоча він не позбавлений певного гностицизму у наданні місця для інтуїтивного розуміння як первинного щодо пізнання.