ІV. ПРОБЛЕМА МАТЕРІАЛЬНОСТІ ЕЛЕМЕНТІВ ЗНАКА

Уже зазначалося, що Сосюр розглядав і позначувальника, і позначувальне (both the signifier and the signified) як нематеріальні психологічні форми; сама «мова є формою, а не речовиною». Він застосовував кілька прикладів, щоб підсилити цю позицію. Наприклад, може існувати кілька аналогів шахів: але якщо у партії шахів фігури, зроблені зі слонової кості поміняти на фігури з дерева, то така заміна не матиме жодного значення для самої суті гри та її результатів. Впроваджуючи цей функціональний підхід, він зауважував, що, скажімо, потяг, який відбуває з Женеви до Парижа о 8.25 реферується з одним і тим самим потягом, не зважаючи, що в ньому можуть бути змінені локомотив, вагони й персонал. Або вулиця, яка зазнала повної реконструкції, залишається тією самою вулицею. Сосюр пояснював, що так є через те, що йдеться про «не цілком матеріальну структуру». Проте Сосюр підкреслював, що така абстракція все ж сприймається через її матеріальну реалізацію – «їхнє фізичне існування є істотним для нашого розуміння того, чим вони є». Це може бути співвіднесено з розрізненням «тип-копія(значок)».

Оскільки Сосюр розглядав мову радше в термінах формальної функції, аніж матеріальної субстанції, то все, що виконує однакову функцію в межах системи, може вважатися тільки інакшою копією (значком - token) того самого типу.

Щодо мови, Сосюр вважав, що «звук як матеріальний елемент є лише допоміжним, матеріалом мовного застосування».

Лінгвістичні позначувальники жодним чином не є фізичними. Вони конституюються винятково завдяки відмінностям, які розмежовують один звуковий шаблон від іншого. Він допускав з великою неохотою, що лінгвістичні знаки є, так би мовити, відчутними тоді, коли вони можуть фіксуватися на письмі в узгоджених (узвичаєних) зображеннях. Проте посилаючись на письмові знаки, він говорив, що «актуальний спосіб написання є іррелевантним тому, що він не впливає на систему… Чим би я не писав – чорним чи білим, пером чи долотом – ніщо не має впливу на значення».

Такою ж була й позиція філософа Пірса. Він говорив, що слово «людина» не складається з трьох плівок чорнила. Навіть якщо слово людина зустрічається сотні раз у тексті, а текст тиражований у тисячах копій, то кожна з них є втіленням одного й того ж слова – кожне таке слово є втіленням репліки (копії) одного символа. Це показує, що слово не належить до речей.

Пірс посилався на матеріальність знака: оскільки знак не є ідентичним з тією річчю, яку він позначив, але відрізняється від останньої в деякому відношенні, то він мусить виразно мати власний характер, який належить йому самому… Це я називаю матеріальними властивостями знака. Він запевняв, що матеріальність є властивістю знака, яка має велике значення в теорії розпізнавання (когніції). Матеріальність не має нічого до роботи з її репрезентативною функцією і вона не характеризується у його класифікаційній схемі. Одначе, він частково відсилав до сигніфікаційного потенціалу матеріальності: «якщо я візьму всі речі які мають певні властивості і фізично сполучу їх з іншою серією речей, кожна з кожною, вони стануть придатними бути знаками». Наприклад, якщо барвою червоної квітки щось забарвити, то червінь (червоність) стає знаком.

Якщо Сосюр відкидав роль матеріальної складової знака, то сучасні теоретики роблять спроби її відновити. Останні мають тенденцію визнавати, що матеріальна форма знака може генерувати свою власну конотацію.

Дерріда проти Сосюра:

Фоноцентризм, що є спорідненим з применшенням матеріальності знака у Сосюра, був підданий критиці в 1967 р. Жаком Деріда в книжці «Граматологія»; він атакував привілейоване становище мовної діяльності перед писемною (текстовою), джерела чого походять від Сосюра.

Згідно з Деріда, від Платона до Леві-Строса розмовне слово утримувало привілейоване становище у Західному світогляді, будучи внутрішньо залученим до нашого відчування самого себе та конституювання знака істини й автентичності. Це призвело до розчинення позначувальника в ознавувальнику й до їх змішування. Відповідно писемна мова традиційно зводилася до другорядної позиції. Деконструкціяяк ініціатива Деріди, означає «повернення репресованого елемента». У пошуках утвердження «Граматології» чи дослідження текстуальності, Деріда бореться за первинність матеріального елемента слова. Він зауважує, що особливістю слова є його матеріальний вимір.

Матеріальність слова не може бути перекладена чи передана іншою мовою. Матеріальність – це властиво те, що губиться, втрачається з перекладом. Подібну позицію висловлював Роланд Барт; він писав, що автор завжди передбачає йти від означуваного до позначувальника, від змісту до форми, від ідеї до тексту, від пристрасті до її вираження (експресії). Наступні теоретики також шукали ре матеріалізації лінгвістичного знака, підкреслюючи, що слова є речами і що тексти є частинами матеріального світу.

Виходячи з перспективи соціальної семіотики, Гунтер Кресс і Тео Лювен адаптували лінгвістичну модель Майкла Голідея й наполягають, що

будь-яка семіотична система має три сутнісні метафукції:

- мисленнєва метафункція: репрезентувати в референційному чи псевдо-референційному сенсі аспекти досвідного світу, що лежить поза цією особливою системою знаків;

- інтерперсональна метафункція: програмувати відношення між виробником знака й приймачем/репродукторм того ж знака;

- текстуальна метафункція – формувати тексти, сукупності знаків, які зчеплені водночас внутрішньо і в рамках контексту в якому й для якого вони були продуковані.

Спеціальні семіотичні системи знаків називаються кодами.