Вплив еволюції світової пенітенціарної думки на формування пенітенціарної ідеї в Україні».

Письмова консультація №1

За конспектом лекцій повторити навчальний матеріал теми, що вивчається. При необхідності доповнити конспект лекції навчальним матеріалом згідно контрольних питань.

Підготувати індивідуальні навчально-дослідні завдання та реферативні доповіді за їх змістом:

1. Надати загальну характеристику «Наказу» Катерини ІІ.
2. Надати загальну характеристику роботі С.В. Познишева «Основы пенитенциарной науки».
3. Надати загальну характеристику роботі С.В. Познишева «Очерки тюрьмоведения».
4. Надати загальну характеристику роботі С.П. Мокринського «Наказание, его цели и предположения».
5. Надати загальну характеристику роботі М.Ф. Лучинського «Основы тюремного дела».
6. Надати загальну характеристику роботі Д.Г. Тальберга «Исторический очерк тюремной реформы и современные системы европейских тюрем».
7. Надати загальну характеристику роботі Д.Г. Тальберга «Тюремная литература или тюрьмоведение».
8. Надати загальну характеристику роботі М.М. Гернета «История цар ской тюрмы».
9. Надати загальну характеристику роботі І.Я. Фойницького «Тюремная реформа и тюрьмоведение».

10. Визначити загальне поняття про покарання, його цілі та зміст (за роботою М.С. Таганцева «Русское уголовное право» т. 2).

11. Надати загальну характеристику роботі В.А. Зіверта «Элементарный курс пенитенциа­рии».

Навчальні питання (питання для обговорення):

1. Поняття, зміст і завдання навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії».

2. Предмет та система навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії».

3. Загальне поняття пенітенціарної ідеї.

4. Історія виникнення світової пенітенціарної ідеї.

5. Еволюція та основні закономірності функціонування світової пенітенціарної ідеї.

6. Тюрмознавство як відображення пенітенціарної ідеї у дореволюційній Росії.

7. Вплив світової пенітенціарної ідеї та тюрмознавства на формування сучасної пенітенціарної теорії в Україні.

Злочин і покарання, як поняття суспільного життя мають свою глибоку історію і виникли разом з появою людського суспільства. На всіх етапах людського розвитку ознаки злочину були яскравим відбитком політичних, ідеологічних, моральних поглядів пануючих в суспільстві. В стародавні часи навіть громадянський стан людини складав ознаки злочину як покарання - раби використовувались для найтяжчої праці, в якості гладіаторів тощо. Ідея покарання в докласові часи не являлась засобом державного примусу, а базувалась на принципі кровної помсти «око за око, зуб за зуб».

З виникненням рабовласницького суспільства з’являється один з перших засобів покарання – каторга. З формуванням канонічного права на базі поширення християнства виникла ідея спокутування злочину, гріха засобом покарання провини.

У 18 ст. ця думка вже фіксується в окремих кримінальних законах і кодексах. Метою покарання, перш за все, було залякування, в основі якого лежала помста і заходи покарання вражали своєю жорстокістю: смертна кара, членопошкодження, тілесні пошкодження тощо.

Після буржуазних революцій в 18-19 ст.ст. прогресивна філософсько-мисливська ідея призвела до створення різних пенітенціарних систем тюремного ув’язнення для осіб вирок яким був позбавлення волі.

Таким чином пенітенціарна політика виникла з теорії пенітенціарії в основу якої закладено ідею просвітництва епохи переходу від феодалізму до капіталізму, пов’язаною з боротьбою молодого класу буржуазії та народних мас проти феодалів. Яскравими поборниками просвітництва були визначені мислитель 18 ст. Вольтер, Гегель, Кант який в 1784 році в своїй праці «Що таке просвітництво?» остаточно закріпив ознаки просвітництва, як епоху безмежної віри в людський розум.

Історична і філософська наука 19-го ст. вбачала можливість перебудувати суспільство на розумних підвалинах з руйнуванням теологічного догматизму і урочистим піднесенням науки над середньовічним церковним мракобіссям.

Ставлячи питання про майбутній устрій суспільства ідеологи Просвітництва вважали надійним камінням його політичну волю і громадянську рівність, а їхня критика деспотизму церкви прямим вістрям була спрямована проти деспотизму абсолютної монархії, тобто проти феодального ладу з його системою судових привілеїв.

Історично гносеологічне коріння розвитку пенітенціарної політики тісно пов’язано з іменами видатних мислителів свого часу Монтеск’є та його наступника Чезаро Беккарія. Головною темою книги Монтеск’є «Про дух законів», є проблема розумного державного устрою і його організація, а в якості чисто юридичного аспекту він висунув ряд прогресивних принципів: рівність громадян перед законом, широке виборче право, свобода слова, друку, совісті, відокремлення церкви від держави, відмовлення від катувань і судових покарань, необхідність міжнародних угод про гуманізацію методів війни і т.п.

Продовжуючи і розвиваючи ідеї свого попередника в 1764 році італійський просвітитель Беккаріа анонімно видав книгу «Про злочини і покарання», в якій були висунуті нові принципи кримінального права.

Якщо взяти до уваги те, що в ті часи в судочинстві панували принципи жорстокого катування і навіть признання обвинуваченого не бралось до уваги, якщо воно не підтверджувалось під тортурами то звісно, що гуманні ідеї Беккаріа прозвучали гучним голосом громадської совісті. Ним були запропоновані реформи в кримінальних законах на принципах гуманності і законності, рівності прав особи і загальної користі, як основи справедливості. Високий гуманізм полягав в проголошенні презумпції невимовності, в заклику відміни смертної кари, заборони допиту з упередженням і катуванням, відмови від вироків, в основу яких були покладені доноси.

Гарантію від суддівського свавілля Беккарія вбачав в розподілі законодавчої і судової влади.

Вбачаючи в першопричині злочинів соціальні та економічні фактори він запропонував класифікувати злочини за ступенем їх тяжкості і застосовувати покарання відповідні їх природі.

Стосовно покарання – він вбачав у ньому не інструмент помсти та устрашіння, а засіб виправлення злочинця та утримання його та інших від скоєння нових злочинів. Книга Беккарія ініціювала ряд реформ кримінального законодавства в Європі:

· введення суддів присяжних,

· право на відведення судді,

· гласність судового розгляду,

· гласність винесення вироку,

· рівність свідків і вагомість доказів,

· роздільне утримання обвинувачених і злочинців.

В цих ідеях ми вбачаємо прообрази існуючих пенітенціарних систем цілого ряду розвинутих країн сьогодення.

Історично найбільш розроблена пенітенціарна система вперше виникла у 18 ст. в США в штаті Пенсільванія (так звана Пенсільванська система).

Для неї характерне одиночне ув’язнення, поєднання з релігійним впливом на ув’язненого, виключення його спілкування з зовнішнім світом.

Оборнська система, яка виникла в 19 ст. в м. Оборн (США) передбачала роз’єднання засуджених на нічний час і встановлювала дотримання абсолютного мовчання під час сумісної роботи, приймання їжі.

По мірі гуманізації суспільства, в різних країнах також змінювались засоби пенітенціарної системи, набуваючи більш прогресивних форм: строк ув’язнення розподілявся на декілька етапів з різними умовами утримання від суворих до пільгових, можливість побачень з родичами, надання права на передачі; при чому зміна умов утримання цілком залежала від погляду тюремної адміністрації на поведінку засудженого.

Така система вперше склалася у Великобританії в середині 19 сторіччя. Вона відмовилась від надмірностей попередніх пенітенціарних систем, зберегла їхні численні атрибути й надала засудженому в цілому гуманні і ліберальні форми, що відповідають сьогоденним принципам демократії.

У розвинених країнах існує декілька типів прогресивної системи відбування покарань (англійська, ірландська, французька і т. п.).

Як правило, всі вони передбачають три - п’ять етапів: одиночне ув’язнення, роз’єднання засуджених на нічний час, перехідний період з застосуванням праці ув’язнених по найму за межами тюрми, а також умовне або умовно-дострокове звільнення від покарання.

Різновидом прогресивної пенітенціарної системи є мережа реформаторів для засуджених віком від 16 до 30 років, яким вироком суду визначається лише вид покарання (без точного визначення строку). Адміністрації реформаторі надається право утримувати засудженого аж до його виправлення, але не більше терміну, передбаченого законом за даний злочин. Такі системи характерні для Швейцарії, Данії та ін. країн, де на основі гуманізації і диференціації умов тюремного ув’язнення не в абстрактній, а цілком реальній формі розв’язується завдання виправлення засуджених, шляхом поєднання покарання з навчанням, сільськогосподарською працею.

Особистість засудженого вивчається з застосуванням психотерапевтичних засобів впливу на нього, встановленням системи «позаінституційного» (без заточення в тюрму) впливу на засудженого і т.п.

Перш за все, ці нововведення необхідні для пошуків засобів боротьби з прогресуючою злочинністю, а також є результатом устремлінь прогресивних сил людського суспільства за демократизацію кримінального законодавства і його більш прагматичного застосування на благо людини, яка спіткнулась на якомусь етапі свого життя.

Повертаючись до часів діянь великих просвітителів, треба відмітити, що в Російській імперії жорстокість покарань і засоби їх виконання не поступались перед Західною Європою. Смертю каралися більш як 100 видів злочинів. Покарання стратою носили прилюдній характер. Тортури і доноси були звичайним явищем. Каторжні роботи вважались проявом високого гуманізму і за звичаєм замінювали покарання « на горло».

Кримінальне законодавство, основу якого складало «Соборное уложение» 1649 року (часи царя Олексія Михайловича Романова), Військові статути Петра І і чисельні імператорські укази, було невпорядкованим. Воно мало обвинувачувальний нахил, захищало кріпосництво та абсолютну монархію.

Тому книга Беккорія «Про злочини і покарання» не могла викликати інтерес в Росії, в країні де протягом всієї історії панував жорстокий політичний деспотизм.

Імператриця Катерина ІІ (1729-1796 рр.) вважаючи себе освіченою і прогресивною правителькою, неабиякий інтерес, як до особи автора, так і його твору. Вона уважно ознайомилась з книгою і запросила Беккаріа до Росії, пропонуючи йому діяльність по здійсненню ідей, започаткованих в його творі.

Приїзд Беккаріа до Росії не відбувся, але Катерина ІІ в 1767 році скликала спеціальну комісію з представників різних соціальних угруповань, звичайно привілейованих, тодішньої Росії для складання нового «Уложения», передавши їй власноручно написаний «Наказ» якого були закладені ідеї західноєвропейських мислителів у галузі суспільної і правової думки, запозичені із твору Монтеск’є «Про дух законів» і книги Беккаріа «Про злочини і покарання».

Охопивши питання судочинства, складання законів, торгівлі і ремесла, питання пов’язані із збільшенням кількості населення, виховання, функції діяльності поліції, державного господарства; зміст «Наказу» докладно відтворює запозичені із Беккаріа ідеї щодо презумпції невинності, класифікації відповідності покарання тяжкості і природі злочину, відповідальність співучасників злочину, попередження злочинних проявів. Докладно відтворені положення стосовно покарань свідків за відомо неправдиві свідчення, щодо оцінки свідчень.

Передбачалась заборона катувань, обмеження застосування смертної кари, пом’якшення покарань, надання обвинуваченому права на захист, роздільне утримування засуджених різного ступеню винності. У цілому увесь пафос «Наказу» в цій частині був спрямований на гуманізацію системи покарань і відмову від лякаючого принципу страхання і помсти в правосудді.

Але Росія того часу мало була підготовлена для сприйняття просвітительських ідей і відмова від традиційних методів насильства зустріла протидію панівних верств населення в тому числі і Сенату.

Тому Катерина ІІ була змушена відмовитись від цієї ідеї і «Наказ» був визнаний державною таємницею; нікому з нижчих чинів і «сторонніх» не дозволялося робити виписки з нього, а навіть читати.

Таким чином розвиток російської кримінально-правової системи продовжувався в традиційному насильницькому дусі, як інструмент зміцнення самодержавної влади, але разом з цим «Наказ» має позитивне значення для російського суспільства новими ідеями нового гуманістичного звучання, які були вироблені європейською цивілізацією, поступово готуючи підвалини для докорінних змін та демократичних перетворень у законодавстві, для зосередження пенітенціарної політики.

Разом з цим європейська пенітенціарна політика пішла по шляху проведення міжнародних пенітенціарних реформ і розробці європейських пенітенціарних правил, початок яким поклали перші тюремні конгреси середини 19 століття.

Спочатку вони проводились як з’їзди благодійних організацій, представників науки, літератури, інших прогресивних діячів. А починаючи з 1872 року – як міжнародні конгреси на урядовому рівні. Саме у 1872 році у Лондоні відбувся Перший міжнародний тюремний конгрес, який започаткував міжнародне співробітництво держав у пенітенціарній сфері та історію становлення і розвитку у міжнародному праві мінімальних стандартних прав поводження із в’язнями.

Процес вироблення цих правил і має свою довголітню історію. Проводились десятки міжнародних тюремних конференцій. Завдяки зміні соціально-політичних умов змінювався характер питань, підхід до них, назви самих конгресів, перш ніж проект Правил був схвалений всіма регіональними групами держав-членів Організації Об’єднаних Націй і прийнятий у 1955 році на 1 Конгресі ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками.

Проте ці Правила не являли собою завершений варіант Європейської пенітенціарної політики, а відомі як Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями, тому що не вповній мірі відповідали власним напрацюванням кожної із держав, які були членами Ради Європи – колективного органу відповідального за сприяння прогресу в соціальній сфері, реалізації ідеалів і принципів загальноєвропейської культури. Тому у 1957 році державами-учасницями Ради Європи, був створений Європейський комітет з проблем злочинності, з одного боку, розвивати співробітництво Ради Європи з Організацією Об’єднаних націй з пенітенціарних проблем і, зокрема реалізації Правил, а з іншого привести текст Правил ООН у відповідність вимогам сучасної пенітенціарної політики з метою їх подальшого більш ефективного застосування в Європі згідно з вимогами Статуту Ради Європи.

В 1975 році ця робота була завершена і Кабінет Міністрів Ради Європи своєю резолюцією, 7315, схвалив текст європейської версії Мінімальних стандартних Правил поводження із в’язнями.

В 1981 році на засіданні Парламентської Асамблеї Ради Європи був прийнята рекомендація по спеціальному положенню засуджених 14 (1981) про погодження з раніше висунутою пропозицією відносно перегляду правил для приведення їх у відповідність із сучасними тенденціями і для розширення спектра проблем для започаткування в Правилах. Виконання цього завдання було покладено на Комітет із співробітництва в галузі пенітенціарних проблем.

Цей новий етап в історії Європейських пенітенціарних Правил завершився прийняттям у 1987 році нової редакції Правил (рекомендація № 83/3. В основу їх нового змісту були покладені сучасні прогресивні погляди на місце і роль пенітенціарної політики у системі загальнолюдських цінностей з метою більш досконалого управління пенітенціарними установами з перспективами позитивного виправлення засуджених.

В новій редакції Правил значно зміщені акценти, які відображають глибокі зміни у свідомості установ, що сталися за час дії Правил ООН і перших Європейських Правил. Головна тенденція полягає у відході від застосування режимів, спрямованих на зміну поведінки і поглядів засуджених, у переході до використання моделей, що стимулюють розвиток соціальних навиків і внутрішніх ресурсів ув’язнених, які можуть допомогти їм включитися в нормальну життя після звільнення, індивідуалізації виправно-виховного процесу, диференціація режимів утримання (від більш суворого до помягшеного). Ідеологію і мораль цих нових Правил основують шість принципів : поняття гуманізму, повага людської гідності, соціальної орієнтації і ефективного управління пенітенціарними установами, неупорядженого застосування Правил, недопустимість дискримінації засуджених.

За своїм змістом нові Правила складаються з п’яти частин і преамбули, яка спрямовує їх головну мету.

У першій частині сформульовані головні завдання і шість незаперечних принципів загального характеру.

Друга частина вміщає принципи управління пенітенціарними установами. Це конкретні правила, які регламентують порядок прийому і реєстрації засуджених (ст. 7.1-10.3); їх розподіл і класифікацію (ст. 11.1-13); розміщення у місцях позбавлення волі (ст. 14.1-19); особисту гігієну (ст. 20-24); харчування засуджених (ст. 25.1-25.2); медичний догляд (ст. 26.1-32); дисципліну і покарання (ст. 33-38.3); засоби утримання (ст. 39-40); порядок надання інформації та подачі скарг (ст. 41.1-42.4); спілкування з навколишнім середовищем (ст. 43.1-54); релігійну і моральну підтримки (ст. 46-47.3); зберігання особистих речей засуджених (ст. 50.1-50.3).

Інформація третьої частини Правил стосується персоналу пенітенціарних установ, підбір кадрів, їх підготовку і виконання службових обов’язків у відповідності до умов конкретних стандартів.

В четвертій частині висвітлюється мета і режим утримання засуджених.

Охоплюючи більшість сфер діяльності виправних установ, ця частина правил вміщує 26 конкретних правил поводження персоналу з ув'язненими.

В ній також обгрунтовані умови, характер і оплата їхньої праці (ст. 71.1-76.3); їх навчання (ст. 77-82); заняття фізкультурою та спортом, інше дозвілля (ст. 83-86); підготовка до звільнення ув’язнених (ст. 87-89.9).

В п’ятій частині вміщені правила утримання спеціального контингенту ув’язнених, серед яких можуть бути перебувачі під слідством і судом (ст. 91-98); ув’язнені за цивільні правопорушення (ст. 99); душевнохворі та психічно неврівноважені засуджені (ст. 100.1-104.4).

Навіть з цього короткого огляду, можна зробити висновок про те, що Європейські пенітенціарні правила являють собою соціальний послідовно структурований документ, легко доступний для практичного застосування та наукового вивчення.

Також Вони морально і політично зобов’язують держави Ради Європи, повноправним членом якої стала Україна встановленню більш високих стандартів поводження із в’язнями і створенню мінімальних необхідних умов у пенітенціарних установах відповідно до вимог гуманізму і справедливості.

Сигналом для активних примусових дій держави є неправомірні дії з боку членів суспільства та обмеженні в реалізації деяких прав і свобод.

Така діяльність забезпечує на деякий час суспільну безпеку від дій окремого ізольованого індивіда, але це тимчасове явище тому що засуджений повертається в суспільство таким же небезпечним, як і раніше. Суспільство зацікавлене в цілеспрямованості пенітенціарної функції на моральне оновлення засудженого і його перетворення на соціально-корисну людину.

І, звичайно, основною ланкою для створення умов для всебічного виконання пенітенціарної функції являється система органів – від центрального апарату до виправної установи, з учбовими закладами по підготовці кваліфікованих фахівців.

На відміну від західноєвропейських стандартів історично склалось так, що ні в Царській Росії, ні в Радянському Союзі система виконання покарань, при деякійсь автономізації (окреме фінансування, управління органами та установами, виробничо-господарська діяльність, наукові та проектні підрозділи, навчальні заклади) не мала самостійного статусу, що безумовно вплинуло на незавершеність традицій в її багатогранній діяльності. Якщо Царській Росії основним фундатором безперечно являлось МВС, то в пост революційні часи , був проведений ряд експериментів по визначенню побудови та місця існуючої пенітенціарної системи з точки зору на її відомче підпорядкування.

В хронологічному переліку таких етапів було вісім :

1. З жовтня 1917 року по жовтень 1922 року місця ув’язнення знаходились у підпорядкуванні Наркомату юстиції та частково Наркомату внутрішніх справ – з квітня 1919 року створені табори примусових робіт були підпорядковані НКВС.

2. З 12 жовтня 1922 року постановою Наркомату ВС місця позбавлення волі були передані у підпорядкування НКВС до 1930 року.

3. 15 грудня 1930 року у зв’язку зі скасуванням НКВС, постановою ЦВК і РНК місця ув’язнення були підпорядковані Наркомату юстиції.

4. У липні 1934 року, після відновлення НКВС рішенням уряду, цьому Наркомату були передані всі місця позбавлення волі.

5. 15 березня 1953 року при виконання заходів по реалізації партійного і державного керівництва в країні, прийнятих ЦК КПРС, Радою Міністрів і Президією Верховної Ради СРСР підпорядкування системою було розмежоване таким чином, що виправно-трудові табори і колонії були передані Мінюсту, а тюрми, слідчі ізолятори та трудові колонії для неповнолітніх – МВС.

6. З січня 1954 року всі існуючі установи пенітенціарної системи були повністю підпорядковані МВС.

7. Восени 1956 року, у зв’язку з недоцільністю функціонування виправно-трудових таборів, вони були реорганізовані у виправно-трудові колонії і передні у відання Мінюсту, а інші заклади залишились у віданні МВС.

8. З квітня 1957 року всі місця позбавлення волі були знову підпорядковані МВС, девони перебувають до 22 квітня 1998 року.

Тому зазвичай, створення Державної пенітенціарної служби підводить до певної тотожності статусу аналогічних відомств, які відомі практиці зарубіжних країн.

Існують різні підходи до відомчого підпорядкування пенітенціарної системи: у Китаї, США, Угорщині, Данії, Польщі, Чехії, Швеції, Японії пенітенціарні установи входять до складу Міністерства юстиції. А, наприклад, в Англії, Болгарії, В’єтнамі, Кубі, Монголії, Румунії, Сірії вони перебувають під егідою Міністерства внутрішніх справ.

Тому зараз в нашій державі теорія і практика відшуковує оптимальні варіанти відпрацювання стандартів пенітенціарної системи, щодо її розвитку, місця та функції на принципах гуманного ставлення до в’язнів, цілковитого зазначення їхніх прав і свобод у місцях позбавлення волі.

Цей творчий пошук насамперед базується на вивченні досвіду інших країн, співробітництві з зацікавленими громадськими об’єднаннями, створенні цільових програм з проблем теорії і практики діяльності установ виконання покарань.

Вступ України в Раду Європи в 1995 році відчиняє якісно нову сторінку у її історії. З`явились нові можливості поширення співробітництва із розвинутими країнами з багатьох напрямків діяльності. Одним з таких напрямків є реформування тюремної системи України. Така реформа покликана необхідністю приведення кримінальної політики держави у відповідність зі світовими і європейськими досягненнями.

Слід визнати, що в останній час неурядові організації стають помітними учасниками демократичних перетворень, у тому числі в Україні. Серед таких організацій – Penal Reform International (PRI). Ця неурядова організація була створена в Лондоні і зареєстрована в Нідерландах в листопаді 1989 року. У число членів PRI входять представники п’яти континентів з більш ніж 80 країн світу. PRI розробляє програми на регіональній основі, сприяє неурядовим організаціям та окремим особам в реалізації різноманітних проектів у своїх країнах, у розповсюдженні інформації та позитивного досвіду між країнами із схожими умовами суспільного життя.

PRI була створена для того, щоб надати можливість окремим представникам та організаціям, які займаються пенітенціарною реформою у своїх країнах, вийти на міжнародній рівень, налагодити обмін інформацією та досвідом, визначити перспективи розвитку.

Міжнародний центр тюремних досліджень (ICPS), був створений у квітні 1997 року при Школі права Королівського коледжу Лондонського університету. Цей центр надає допомогу урядовим та іншим зацікавленим організаціям в розробці відповідних стратегій для пенітенціарних установ з урахуванням доцільності тюремного ув’язнення.

Основу його діяльності складають проекти і консультаційні послуги для міжнародних установ, урядових та неурядових організацій. Його завдання полягає у тому, щоб розповсюджувати результати академічних досліджень і проектів як в національному, так і в міжнародному масштабі, зробити їх доступними для організацій та приватних осіб.

Міжнародна тюремна реформа і Міжнародний центр тюремних досліджень реалізує проект «Тюремна реформа у Східній Європі і Центральній Азії»

Процес реформування тюремної системи, як складова процесу демократизації і гуманізації суспільства, знаходиться в розвитку, в русі. Сьогодні вже не можна задовольнятися результатами, які досягнуті в цьому напрямку за останні роки. Об’єктивність вимагає пошуку нових шляхів, форм, методів вирішення проблем, які турбують суспільство.