Чому ж в Українській Центральній Раді так довго переважали автономістські, а не самостійницькі настрої? 2 страница

В.Винниченко, соціал-демократ, голова;

С.Петлюра, соціал-демократ;

Ф.Швець, соціаліст-революціонер;

П.Андрієвський, соціаліст-самостійник;

А.Макаренко, безпартійний.

Головним центром зосередження антигетьманських сил стала Біла Церква. Найбільший бій відбувся під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р., де війська гетьмана зазнали нищівної поразки і питання про владу було практично вирішено. 14 грудня 1918 р. гетьман П.Скоропадський зрікається влади, і вона повністю переходить в руки Директорії, котра 19 грудня влаштовує тріумфальний парад переможців на Софіївській площі у Києві.

Таким чином, після перемоги антигетьманського повстання Директорія формально повинна була скласти свої повноваження. Однак, відновивши УНР, вона не відновила Центральну Раду, оскільки та втратила свою популярність у масах. 26 грудня 1918 р. Директорія проголосила дуже важливий документ, який деякі дослідники називають «Тимчасовою Конституцією України», Декларацію, в якій:

1. Вперше після свого утворення чітко заявила про основні програмні цілі та чинники їх реалізації.

2. Зроблена спроба самоідентифікації – Директорія оголосила себе «верховною владою революційного часу», правда (функції і повноваження не було чітко окреслено), зазначивши свою тимчасовість і готовність передати свої права і повноваження трудовому народові самостійної УНР.

3. Було офіційно оповіщено про скликання Конгресу Трудового Народу України, який був «революційним представництвом організованих працюючих мас» і розглядався як Тимчасовий передпарламент.

4. Проголошено ряд «стандартних» соціально-економічних гасел, зокрема:

а) робітничий контроль;

б) боротьба із спекуляцією;

в) «кращі форми соціальних реформ, яких досягла західноєвропейська трудова демократія;

г) «національна злагода і дружнє поєднання трудової демократії всіх націй, що заселяють українську землю» тощо.

5. Скасовано всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики: відновлено 8-годинний робочий день, колективні договори, право коаліції і страйків.

6. Дрібні селянські землеволодіння залишалися непорушними, а решта земель повинна була перейти у користування безземельних і малоземельних селян.

7. Відновлювалась національно-персональна автономія.

8. Позбавлялися права голосу “класи нетрудові” (виникла проблема з тим, чи зараховувати до трудових класів представників інтелігенції, зокрема адвокатів, лікарів, журналістів тощо).

За соціалістичними фразами і публіцистичною формою Декларації вгадувалась постать її автора В.Винниченка.

26 грудня 1918 р. було утворено перший уряд Директорії, який очолив соціал-демократ В.Чехівський. В уряді було 6 українців соціал-демократів, по 4 українці соціал-революціонери і соціал-самостійники, 3 соціал-федералісти, один єврейський соціал-демократ і один безпартійний.

За інструкцією від 5 січня 1919 р. відбулися вибори до Конгресу Трудового Народу України (КТНУ). Було обрано: 593 делегати, в тому числі 65 від ЗУНР. Делегати обиралися на основі куріальної системи: від селян – 377, від робітників – 118, від трудової інтелігенції – 33 та ін. Слід зазначити, що, на відміну від більшовиків, які в Конституції (липень 1918 р.) закріпили принцип: один голос робітника дорівнює п'яти голосам селян, лідери Директорії вважали всі голоси рівними.

22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Соборності України (злуки УНР і ЗУНР). КТНУ ухвалив «Закон про форму влади в Україні», який був дуже недосконалий (готувався поспіхом у ході засідань Конгресу на основі фракційних резолюцій) і містив дуже багато декларативних положень. Цим законом підтверджувався статус Директорії як верховної влади (тимчасової) до скликання «слідуючої» сесії Трудового Конгресу, а також її повноваження видавати закони, що підлягали затвердженню сесією конгресу. КТНУ став державним органом молодого українського парламентаризму, останньою спробою демократичного вибору.

Перші тижні перебування Директорії при владі були водночас і періодом її найвищого тріумфу, а далі її сили невпинно занепадали. Розпочалася інтервенція більшовицьких військ в Україну (17 листопада 1918 р. в Курську було створено Українську революційну військову раду, а 20 листопада – Тимчасовий робітничо-селянський уряд України). 3 січня 1919 р. червоні війська зайняли Харків, більшовицька республіка отримала офіційну назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), головою радянського уряду 29 січня 1919 р. став болгарин Х.Раковський.

Голова українського уряду В.Чехівський надіслав три ноти (31 грудня, 3 і 4 січня) до Ради Народних Комісарів Росії із запитанням: ”З яких причин російське совітське військо робить наступ на територію УНР?”. У відповідь 6 січня 1919 р. до Києва надійшла радіотелеграма, підписана народним комісаром закордонних справ Г.Чичеріним, в якій демагогічно заявлялось: «Ніякого війська Радянської Росії на Україні немає. Військова акція на українській території проводиться між військами Директорії і військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежним». До Москви виїхала для ведення переговорів українська делегація на чолі С.Мазуренком. Доки велись переговори, тривав наступ більшовицьких військ. І лише на сорок другий день неоголошеної агресії – 16 січня Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Але сили були нерівними, і 2 лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого радянські війська захопили Київ (утримували до 30 серпня 1919 р.).

Продовжуються безуспішні пошуки надійної зовнішньополітичної підтримки. Державна нарада у Вінниці прийняла рішення про переговори з Антантою. На вимогу Антанти про виведення із Директорії В.Винниченка, С.Петлюри як головних провідників більшовицького курсу 9 лютого В.Винниченко виходить із Директорії, С.Петлюра – із соціал-демократичної партії, а уряд В.Чехівського подає у відставку. З цього часу розпочинається період так званих «похідних кабінетів», які очолювали по черзі С.Остапенко, Б.Мартос, І.Мазепа, В.Прокопович, а місцем осідку уряду були Вінниця, Проскурів, Кам'янець-Подільський, Рівне.

15 листопада 1919р. Директорія передала свої повноваження С.Петлюрі, який фактично став диктатором (він ще 9 травня був обраний головою Директорії). 4 грудня С.Петлюра оголосив перехід до партизанських методів ведення війни, а сам виїхав у Польщу.

Ще буде українсько-польська угода (квітень 1920 р.), яку слушно називають договором Петлюри-Пілсудського, бо ні в польському, ні в українському суспільстві договір не користувався підтримкою. Критики договору доречно запитували, як можна боротися з українцями під Львовом і водночас допомагати їм відвойовувати власну державу у Києві? Спільний польсько-український похід на Київ закінчився його взяттям 7 червня, але вже 11 червня 1920 р. більшовики знов оволоділи Києвом. 18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією було підписано Ризький мирний договір. За ним кордон встановлювався по так званій лінії Керзона, яку в 1919–1920 рр. Антанта визнала як східний кордон Польщі. Суть устремлінь сторін добре передав один із керівників радянської делегації А.Йоффе, який заявив голові польської делегації Я.Домбовському: «Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта, але для Росії конечне українське збіжжя (зерно- Авт.)».

Таким чином,Ризький мир остаточно поховав самостійницькі плани Директорії і «узаконив» контроль радянської Росії над більшістю території України, а територія Західної України переходила під владу Польщі.

8. Утворення ЗУНР та її діяльність.

Восени 1918 р. внаслідок глибоких соціально-економічних, політичних, національних протиріч, загострених до краю програшем у Першій світовій війні, Австро-Угорська імперія розпалася. На політичній карті Європи з'явилися нові суверенні держави: Австрійська республіка (12 листопада), Західно-українська Народна республіка (13 листопада), Чехословацька республіка (14 листопада), Угорська республіка (16 листопада), Королівство сербів, хорватів і словенців (1 грудня, з 1929 р. Югославія) та інші. Таким чином, ЗУНР стала одним з перших державних утворень, що виникли на уламках так званої «клаптикової» Австро-Угорської імперії. Цьому передували важливі подій, котрі потребують хоча б короткого аналізу.

18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники усіх політичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначення, Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою з повноваженням парламенту. До неї увійшли 33 українських посли до австрійського парламенту, 34 депутати до Галицького та 16 – до Буковинського крайових сеймів і по 3 представники від національно- демократичної, християнсько-суспільної і соціал-демократичної партій та студентської молоді. Головою Національної Ради було обрано Є.Петрушевича.

19 жовтня було проголошено про створення з українських територій Австро-Угорської імперії Української держави, правда, у складі монархії, з якою галицькі політики старшої генерації не наважились порвати зв'язки. Великою ілюзією провідних галицьких політиків була думка, що доля Західноукраїнської держави вирішуватиметься у Відні, до якого виїхала делегація Української Національної Ради. Вони сподівалися на легітимну передачу їм влади з ласки імператора. Тим часом у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка мала прибути до Львова 1 листопада, щоб перебрати владу в Галичині до рук Польщі. За цих умов гаяння часу з боку українців могло обернутися катастрофою. Тому у ніч з 31 жовтня на 1 листопада на чолі з сотником УСС Д.Вітовським влада у Львові була взята. Операція проведена блискавично і без кровопролиття. Було заарештовано намісника і міського коменданта, взяті під контроль всі державні установи, казарми й інші важливі об'єкти, над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. У складі українських військових сил, які перебрали владу над двохсот тисячним Львовом, було всього близько 2,5 тис. чоловік.

Ранком 1 листопада Українська Національна Рада перебрала владу у свої руки. Було видано відозву «Український народе», де говорилося про утворення незалежної Української держави, у якій «віднині народ є… господарем своєї землі».

9 листопада на засіданні Української Національної Ради було визначено назву держави Західно-українська Народна Республіка (ЗУНР). Вона охоплювала близько 70 тис. км² з 6 млн. населення (71% українців, 14% поляків, 13% євреїв та інші). Правда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття – Чехословаччина. Таким чином, ЗУНР охоплювала лише територію Східної Галичини з 4 млн. населення.

У цей же день (9 листопада) було сформовано уряд – Державний секретаріат, який складався з 14 державних секретарств (міністерств). Головою (прем'єр-міністром) було обрано К.Левицького.

13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської імперії», який складався з таких артикулів: назва, кордони, державна суверенність, державне заступництво, герб і прапор. В цьому законі закріплювались верховенство і суверенність народу, який мав здійснювати їх через свої представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі, прапором – синьо-жовтий, гімном – пісня “Вже воскресла Україна” (“Ще не вмерла Україна”).

Владу виявилось легше завоювати, ніж втримати. Польські керівні кола не змирилися з утворенням ЗУНР. Уже з перших чисел листопада на вулицях Львова розгорілись збройні сутички між українськими і польськими загонами. Бої проходили з перемінним успіхом, та у ніч на 22 листопада українські підрозділи змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з січня 1919 р. до Станіслава. 22 січня 1919 р. у Києві на Софіївській площі було урочисто проголошено Акт про злуку ЗУНР і УНР. На жаль, справжнього об'єднання не відбулося, бо через кілька днів Директорія змушена була покинути Київ під ударами наступаючої з північного сходу Червоної армії. В той же час армія ЗУНР УГА вела бої з переважаючою у бойовій силі і техніці польською армією. 16-18 липня 1919 р. УГА перейшла р.Збруч, залишивши всю Східну Галичину під польською окупацією.

Отже,героїчна спроба українського народу здобути свободу, побудувати свою державу зазнала невдачі. Проте боротьба не була марною. За умов постійної воєнної розрухи урядові ЗУНР вдалося налагодити адміністрацію краю, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу, залізниці і прийняти цілу низку законів: «Про тимчасову адміністрацію і організацію судів» (16 листопада 1918 р.), «Про державну мову» (15 листопада 1918 р.), «Про виконання громадських прав і обов'язків» (8 квітня 1919 р.), «Про земельну реформу» (14 квітня 1919 р.), «Закон про вибори до однопалатного сейму ЗО УНР» (16 квітня 1919 р.), «Про восьмигодинний робочий день» (12 квітня 1919 р.) тощо.

Слід погодитися з думкою історика І.Лисяка-Рудницького, що значення ЗУНР полягає в тому, що «Галичина 1918–1919 років – єдиний в новітній історії приклад українського державного правопорядку».

8.Причини поразки та історичне значення Української революції 1917–1920 рр.

Наукові дискусії про причини поразки української революції розпочалися зразу ж після самої поразки. Тут зіткнулися два діаметрально протилежні підходи, які в спрощеному вигляді зводилися до питання, хто винен: народ чи політичні лідери (еліта)? Одна група – представлена українськими соціалістами різних спрямувань, вбачала головну причину поразки у низькій національній і політичній свідомості народних мас. Друга – консервативна група – перекладала всю вину на українську революційну еліту. Звичайно, було багато інших думок проміжкового, компромісного характеру. Синтезуючи основні погляди, можна виділити головні причини поразки української революції 1917–1920 рр.:

1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.

2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.

3. Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків.

4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т.п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.

7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).

8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.

9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П.Скоропадський – лише на праві).

10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.

11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.

12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В.Винниченком та С.Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В.Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".

13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.

14. Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В.Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І.Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.

Розділ У.

Українська РСР в складі більщовицької

тоталітарної системи /1921-1990/.

Лекція 13. Українські землі в міжвоєнний період. /1921-1939 рр./

1.Чим був зумовлений перехід до нової економічної політики /НЕПу/ і в чому її суть?

Перехід до НЕПу був зумовлений цілою низкою об'єктивних причин:

1. Економічна розруха, викликана як безперервною 7-річною війною, що призвела до руйнування матеріально-технічної бази господарства, так і політикою "воєнного комунізму", що призвела до дезорганізації господарських зв'язків та нищення мотивації до праці тощо.

2. Політична нестабільність: невдоволення селян продрозкладкою вилились у збройні виступи проти радянської влади, що диктувало необхідність йти на певні компроміси в суспільстві.

3. Спад світового революційного руху позбавляв надії на швидке здійснення світової комуністичної революції і матеріально-технічну допомогу країн Заходу, що змушувало більшовицький режим піти на тактичний відступ; щоб отримати "передишку" і забезпечити в майбутньому широкий фронт для наступу тощо.

Повстання матросів (переважно селянських синів) Кронштадту весною 1921 р. було відлунням широкого повстанського селянського руху та свідченням глибокої суспільно-політичної кризи, що і стало останньою краплею, яка змусила лідерів комуністичної партії вдатися до змін, до нової економічної політики.

Для кращого розуміння суті НЕПу, усвідомлення того, що було нового в новій економічній політиці, найкраще розглянути її в логічному послідовному порівнянні з попередньою політикою "воєнного комунізму".

1918/19 1921 1928/29

Особливостями НЕПу в Україні було те, що:

1. Розпочався в 1919 р., тобто пізніше ніж в Росії (1918 р.).

2. Зберігались ненаціоналізованими підприємства з річним оборотом 1 млн. крб. тощо.

Слід звернути увагу на те, що в політичній сфері і далі залишався жорсткий однопартійний режим комуністичної партії, зберігалась державна монополія на зовнішню торгівлю, велику частину середньої промисловості, транспорт, зберігався не еквівалентний обмін між містом і селом на основі продподатку тощо. Тому НЕП мав неоднозначні і суперечливі наслідки: уже на кінець 1925 р. за рівнем виробництва країна вийшла на рівень 1913 р., разом з тим спостерігались і кризові явища (товарний голод, інфляція, фінансова криза). Все-таки позитивні економічні зрушення були домінуючими. Однак, попри економічну ефективність і доцільність НЕПу, керівництво ВКП(б) наприкінці 20-х рр. з переходом до суцільної колективізації відмовилось від нього.

Чому? :

1. Курс на форсовану індустріалізацію, проголошений партією, вимагав відмови від ринку і повернення до адміністративно-командних методів керівництва, до централізації всіх ресурсів.

2. Економічна багатоукладність вимагала і політичного плюралізму, переходу до багатопартійності, демократизації політичної системи або відмови від неї.

3. Наявність приватної власності суперечила партійній програмі та тоталітарному режимові, який перебував у процесі формування тощо.

Отже, перехід до НЕПу був зумовлений об'єктивними обставинами, але був вимушеним тактичним кроком, який не відповідав стратегічним намірам комуністичної партії, і тому вона, вигравши час, заспокоївши маси (в головному село), зміцнивши репресивні потужності тоталітарної системи, відмовилась від нього в кінці 20-х рр.