Китаю та Великого Степу

Особливості відносин танського

Як зазначив Р. Крюгер: „Історія Китаю постійно повторюється, наче підкоряючись величному ритмові часу. З хаосу та руїн виникає талановитий володар, який започатковує династію, що відроджує країну. Держава процвітає. Потім починається період занепаду”.

Саме такою, доленосною для „Піднебесної” особистістю став талановитий військовий новатор Лі Юань – намісник провінції Тайюань. Як і багато інших намісників, він підняв повстання проти Ян Гуана. У 617 році він захопив Чаньань та посадив на трон свою маріонетку Ян Ю (617 – 618). А коли до столиці дійшла звістка про загибель Ян Гуана, він 18 червня 618 року проголосив себе імператором і засновником нової династії Тан (618 – 907).

Свою владу Лі Юань підтримував за допомогою кінних корпусів Ілохе („молодців”), які були навчені методам кочової війни. Крім того, його підтримали тюркути, які вбачали в цьому полукровці руйнівника старого ворога – суйської династії.

Коли династія Тан остаточно закріпилася на троні, постало питання про розробку нових принципів зовнішньої політики „Піднебесної”. Сам імператор був відомий тим, що впровадив у китайську військову стратегію елементи військової тактики кочовиків. Але його старший син і спадкоємець престолу Лі Гянчен та його брат Лі Лункі заперечували новації, та мріяли про повернення до суйських порядків і бюрократично-конфуціанської моделі державності.

Другий син імператора – Лі Шимінь наполягав на подальшому розвиткові стратегії, що започаткував його батько та запропонував курс на створення світової синкретичної імперії, гаслом якої мала стати не постійна боротьба зі Степом, а синтез можливостей „Піднебесної” та кочового світу.

Лі Шимінь (597 – 649 рр.), або Тайцзун, був другим з чотирьох синів Лі Юаня. Свою військову кар’єру він почав за часів царювання Ян Гуаня. Завдяки труднощам військових походів, у яких він брав участь ще юнаком, він мав могутню статуру, що жахала млявих царедворців. Він був дуже емоційний і тому часто втрачав самоконтроль,багровіючи від люті. Але, при цьому він доброзичливо ставився до критики на свою адресу і навіть дозволив підлеглим без страху висловлювати свої думки. Французький вчений І. Каменарович вважає, що саме Лі Шимінь вмовив батька підняти повстання проти Ян Гуана. Лі Юань в той період боровся проти східних тюркутів під керівництвом Шибір-хана. Лі Шимінь наполягав на тому, щоб укласти угоду з Шибір-ханом, про спільну боротьбу проти Ян Гуана.

Лі Шиміня боялися та поважали. Лі Гінчен спробував отруїти його, але він дивом вижив та добився страти старшого брата, власноруч застріливши його з лука. Лі Юань, знаючи таланти свого сина, завбачливо відрікся від престолу на його користь. 4 вересня 625 року Лі Шимінь став імператором, взявши собі храмове ім’я Тайцзун. Від початку свого правління, він впровадив „режим жорсткої економії”, значно обмежив розкіш імператорського двору та відіслав до своїх родин близько 3-х тисяч наложниць гарему.

Захопивши трон, Лі Шимінь почав втілювати у життя ідею синкретичної китайсько-степової імперії. За період його правління, кочовики, що вірно служили „Піднебесній”, мали такі ж права, як і китайці, при цьому зберігаючи традиційні для них вірування та побут. Основою політичного курсу стали тягбачі – окитаєні нащадки кочівників, що визнавали „Сина Неба” своїм володарем, розмовляли китайською, але продовжували жити в юртах, пасли худобу, пили кумис, воювали на конях. Така концепція розширила соціальну базу на яку спирався Лі Шимінь. Населення сходу Кочового степу (близько мільйона чоловік) підтримало імператора, який у однаково вважав себе як володарем китайців, так і каганом кочовиків. В найближче коло радників Тайцзуна складали і китайські чиновники (Вей Ржей, Фан Сюаньлін, Ван Гуй) і степовики, яких обирали за критерієм особистої відданості (серед них – однорукий уйгурський військовоначальник Кібі Хелі та царевич з роду Ашина Шені). В цей період було видано китайсько-тюркський словник, а в Чаньані з’явилися юрти, зроблені на зразок степових.