ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ СУЧАСНОЇ ЗАХІДНОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ
США
- Бенджамін Франклін (1706-1790; співавтор Декларації незалежності США та Конституції США) наприкінці 1760-х років відмовився розглядати Британську імперію як єдине органічне політичне утворення і розвинув ідею home rule, тобто самоуправління північно-американських провінцій, відповідно до якої північно-американські штати й Англія поставали як дві рівноправні й суверенні частини імперії. Вважав, що зовнішня законодавча влада повинна належати місцевим асамблеям і парламенту, а королю відводилася роль посередника між двома владами. Права й свободи американців і жителів метрополії мають регулюватися конституціями, які вони самі схвалили, а у провінціях роль конституції виконують хартії. Усі намагання парламенту поширити свої закони на провінції розглядав як намагання політичної узурпації, при цьому посилався на вчення про право кожного народу на укладання “суспільного договору” та його скасування, якщо він перестав відповідати інтересам підданих. Не будучи прибічником радикальних політичних змін, послідовно відстоював ідею незалежного та гармонійного розвитку своєї країни як “країни праці”, в якій не буде різкої поляризації між багатими і бідними, між розкішшю одних і аскетизмом інших, де люди житимуть в стані “щасливої поміркованості”, де республіканська влада керуватиме всіма матеріальними перевагами і політичними навичками.
- Томас Пейн (1737-1809; “Здоровий глузд”, “Право людини”) виступив за незалежність північноамериканських колоній Англії. Доводив, що боротьба північноамериканських штатів за свою незалежність є природним правом кожного народу; захищав ідеї республіканського самоуправління колоній і критикував недоліки спадкової монархії та напівреспубліканського парламенту метрополії; одним з перших провів різницю між суспільством (громадянством) і державою (правовою); держава є продуктом суспільства й відрізняється від нього як за походженням, так і за завданнями, суспільство створюється нашими потребами, а уряд - нашими недоліками; суспільство в будь-якому становищі є благо, уряд, навіть найкращий, є лише необхідним злом, у гіршому випадку – це зло нестерпне, а якби люди не мали вад і будували свої стосунки на засадах справедливості, то уряди були б непотрібні; відстоював право народу на знищення політичного ладу, котрий не відповідає його інтересам і цілям; політичним ідеалом Пейна була демократична республіка із загальним виборчим правом, широким рівним представництвом; критикував церкву, релігійний фанатизм; вважав, що релігія є знаряддям деспотизму; виступав за пропорційне до прибутків обкладення податками, що могло забезпечити встановлення власності на твердому фундаменті національних інтересів і національному захисті);
- Томас Джефферсон (1743-1826; підготував “Декларацію незалежності США) запропонував ввести систему балансів та стримуючих чинників для врегулювання відносин між різними гілками влади. Відстоював необхідність проведення виборчої реформи, за якою право голосу мало надаватися усім чоловікам, незалежно від майнового стану. Намагався поширити права людини на рабів.
- Александр Гамільтон(1757-1804; “Федераліст” у співавторстві) сформулював політико-економічну концепцію сильної централізованої федеральної влади. Прагнув до зміцнення виконавчої влади. Підтримував думку про поділ народу на правлячу меншість і підпорядковану більшість. У зрілі роки підтримував думку про провідне місце судової влади. Головне призначення держави бачив в охороні приватної власності від народу. Спочатку виступав на захист конституційної монархії; після того, як його вимоги не втілилися у життя, почав наполягати на встановленні довічної президентської влади, надавши президенту необмежених повноважень. На чолі штатів пропонував поставити призначених центральним урядом губернаторів, які б були наділені великою владою, зокрема накладати вето на усі закони штатів; вимагав не включати в конституцію білль про права, наполягав на введенні високого майнового виборчого цензу; вважав, що законодавчий орган повинен складатися з двох палат.
Політичні ідеї
представників утопічного соціалізму XVI-поч. ХІХ ст.:
- Томас Мор (1478-1535; “Утопія”) різко засуджував тодішні англійські соціальні і політичні порядки, головною причиною яких вважав приватну власність. Розглядав суспільство як змову багатих проти бідних. Держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують лише для пригнічення простого народу. Сформував ідеал суспільного ладу, за якого існує лише суспільна власність і рівність, жорстка регламентація суспільного життя. Народні збори і сенат повинні обирати правителем одного з кандидатів, висунутих народом. Вищі посадові особи мають вибиратися з числа вчених, які на відміну від інших членів суспільства мали право не працювати).
- Томмазо Кампанелла (1568-1639; “Місто Сонця”, “Політичні афоризми”, “Про царство боже”, “Монархія месії”) висунув ідеал суспільного устрою, заснованого на спільній власності, спільній праці. В його моделі ідеальної держави існує правосуддя, закони “нечисленні, стислі, зрозумілі”. Підкреслював велике значення для життя суспільства духовного єднання в одній монархії, яка б мала позбавити людство від воєн, голоду, епідемій.
- Роберт Оуен (1771-1858) виступав за суспільний устрій без експлуатації людини людиною, за суспільну власність на засоби виробництва, за рівність людей у правах. Головну причину соціальних бід бачив у приватній власності. Розробив проект нового суспільства, основним осередком якого є невелика трудова комуна. У ній поєднуються колективна промислова і сільськогосподарська праця, виробництво і споживання. Члени комуни мають рівні права і обов’язки, між ними встановлюються відносини взаємодопомоги. Виявляється колективне піклування про непрацездатних. Самоврядні комуни мають об’днуватися у федерації спочатку в регіональному, а потім і в міжнародному масштабі. Центральна влада як орган насильства з часом має стати зайвою, поступившись місцем вільній федерації комун. Проект такої комуни намагався втілити в життя.
- Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760-1825; “Листи женевського мешканця до сучасників”, “Про реорганізацію європейського суспільства”, “Про індустріальну систему”) доводив, що суспільство закономірно розвивається по вісхідній лінії. Висунув ідею про закономірність руху суспільства як цілісного організму від нижчих форм до вищих. Вирішальним рушієм суспільного розвитку вважав прогрес знань, науки і техніки. Заперечував революційний шлях перетворень суспільства. Перетворення старого ладу пропонував розпочинати із часткових реформ по усуненню спадкової знаті, викупу землі у власників, які її не обробляють. Після цього варто усунути від влади “непродуктивні класи” і передати керівництво державою в руки талановитих представників “промислового класу”. Виступав за обов′язковість праці для всіх громадян, планування виробництва. Був противником класової боротьби. Вважав, що урядові реформи і моральне виховання суспільства на основі розробленої ним теорії “нового християнства” призведуть до прогресивних перетворень суспільства. Виконавча влада повинна належати палаті депутатів, яка має бути наділена повноваженнями опрацьовувати закони, що стосуватимуться виключно проблем зростання добробуту країни. Економічний уряд повинен замінити політичний уряд.
- Шарль Фур′є (1772-1837; “Трактат про асоціацію”, “Новий господарський соціетарний світ”) виступав за запровадження суспільної власності на засоби виробництва. Вважав ворожим природі людини суспільний стан, який примушує її працювати. Виступав за суспільну форму виробництва на підставі спільної власності та розподіл відповідно до внеску кожного у виробництво. Основною рушійною й організуючою силою суспільства вважав сильну владу, яку на період формування нового суспільства на основі виробничих асоціацій буде репрезентувати держава. Держава повинна примусити робітників і капіталістів до спільних дій по трансформуванню суспільства у виробничі асоціації. Спрямовуюча роль держави по формуванню асоціацій поступово відімре, але сильна влада повинна залишитися. Кошти на формування асоціацій дадуть капіталісти, які будуть їхніми організаторами. Програма Фур′є мала на меті не експропріацію власності, а її кооперування як форму усуспільнення і знищення найманої праці, не боротьбу класів, а асоціацію таланту, праці й капіталу, яка проповідувала примирення антагоністичних інтересів капіталіста та робітника. Тому ідеї Фур′є привертали увагу багатьох його сучасників).
Марксистська концепція політики
Відкидаючи революційний шлях суспільних перетворень і прагнучи виступати від імені всього людства, соціалісти-утопісти заперечували класовий характер своїх вчень. Спираючись на ці вчення німецькі мислителі Карл Маркс і Фрідріх Енгельс відкрито заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу. Вони поставили за мету з’ясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації.
Політичні погляди Карла Маркса (1818-1883; “Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.”, “Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта”, “Громадянська війна у Франції”, “Капітал”, “Критика готської програми”, “Маніфест Комуністичної партії” у співавторстві з Енгельсом):
- виступав з ідеєю про вирішальну роль класової боротьби в історичному процесі;
- пов’язував ідею класової боротьби з думкою про роль пролетаріату у цій боротьбі, яка полягала у ліквідації експлуатації, здійсненні соціальної революції, ліквідації класів;
- звів суть держави до диктатури певного класу;
- для здійснення пролетаріатом свого завдання необхідна особлива класова партія, яка перетворила б пролетаріат у самостійну політичну силу. Ця партія має вести безкомпромісну боротьбу з противниками пролетаріату та будь-якими відхиленнями в середині партії.
Політичні погляди Фрідріха Енгельса (1820-1895; “Походження сім’ї, приватної власності і держави”, “Анти-Дюрінг”, “Роль насильства в історії”, “Розвиток соціалізму від утопії до науки”):
- вперше систематично виклав основи історичного матеріалізму;
- висунув думку про походження і еволюцію класів в суспільстві;
- рушійною силою історії вважав класову боротьбу;
- пролетаріат має месіанське призначення і реалізувати його може через політичну революцію насильницького типу;
- суть державної влади – класове панування;
- революція має знищити стару державну владу і створити диктатуру пролетаріату;
- держава потрібна пролетаріату не в інтересах свободи, а в інтересах придушення своїх противників;
- свобода може прийти тоді, коли держава як така перестане існувати.
Загальні положення марксистської політичної теорії
1. Держава існувала не завжди. У первіснообщинному суспільстві, до появи писемності і класів, держави не було. Виникнення держави пояснюється поступовим розподілом праці та привласненням засобів виробництва, що призвело до появи антагоністичних класів;
2. Держава – знаряддя панівного класу, що використовується для підкорення пригноблених класів. Капіталістична держава є інструментом забезпечення панування буржуазії над пролетаріатом. В історії суспільства спостерігаються періоди рівноваги між антагоністичними класами, коли держава набуває незалежності від інтересів панівного класу.
3. Для утримання влади над пригнобленими класами держава використовує три основних засоби, вдаючись до них одночасно або по черзі, залежно від ситуації, - армію, поліцію та бюрократію, котрій властиві такі риси: централізованість, ієрархічність, ритуальність; ідеологію, за допомогою якої приховується реальне гноблення і яка відволікає від думки про будь-який опір йому.
4. Непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби, що є рушієм історії.
5. Основна сила революційного процесу – пролетаріат, якому нічого втрачати, крім власних кайданів. Виборюючи свободу для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства.
6. Революційне насильство є необхідною умовою переходу до нового суспільного ладу. Марксизм допускав мирний шлях суспільного розвитку лише за умови, що організована сила пролетаріату примушує буржуазію здатися.
7. Для здійснення революційного насильства щодо буржуазії пролетаріат встановлює свою диктатуру. Вона потрібна лише на етапі перехідного періоду (від капіталізму до соціалізму). Після зникнення антагоністичних класів держава відімре, а встановиться самоврядування народу.
8. Заперечення ліберальної демократії з її парламентаризмом і поділом влади, як такої, що створює ілюзію народного представництва, а насправді є лише одним із видів диктатури над працею. Марксисти допускали “буржуазну демократію” тільки в межах, сприятливих для розгортання класової боротьби, проте їхньою головною метою залишається розвал ліберально-демократичної політичної системи та заміна її “тимчасовою” диктатурою пролетаріату з наступною побудовою суспільства комуністичного типу.
Політичні погляди В.І.Леніна(1870-1924; “Імперіалізм як вища стадія капіталізму”, “Держава і революція”, “Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції”):
- доповнив і скоригував положення марксизму щодо революційної практики і будівництва більшовицької держави. Намагався довести винятковість марксистського вчення;
- сформулював марксистську (більшовицьку) політичну доктрину, центральне місце в якій відведено питанню про класову боротьбу;
- розробив основні засади класової політики і національного питання (в епоху пролетарських революцій національно-визвольна боротьба народів стає невід′ємною частиною революційного процесу, спрямованого проти імперіалізму; буржуазія прагне до захоплення нових територій і штучно створює протиріччя між націями, загострюючи національне питання. Буржуазному націоналізму робітничий клас протиставляє пролетарський інтернаціоналізм);
- розробив концепцію соціалістичної революції, теорію революційної ситуації (коли верхи не можуть, а низи не хочуть жити по-старому), партії нового типу (побудованій на суворій централізації, партії-авангарду робітничого класу, партії, діяльність якої спрямована на здійснення соціалістичної революції та втілення у життя диктатури пролетаріату), а також стратегію будівництва пролетарської держави;
- відмовився від деяких положень класичного марксизму щодо природно-історичного шляху розвитку суспільства, пріоритету економіки над політикою, тотального усуспільнення виробництва;
- вважав, що захопивши політичну владу, можна створити передумови (які ще не визріли) для побудови нового соціалістичного суспільства; вважав, що соціалізм та комунізм може перемогти в одній країні, економіка якої перебуває не на високому рівні розвитку, наголошував на особливості розвитку Росії, де може перемогти соціалістична революція; висунув думку про соціально-класову структуру суспільства, дав визначення поняття “клас”; був прихильником світової соціалістичної революції;
- для прискорення соціалістичної революції потрібно домогтися поразки своєї країни у війні для зростання злигоднів народних мас, які в такому випадку будуть більше схильні до революційних перетворень;
- поділяв марксистське формаційне розуміння розвитку суспільства, в основу якого покладався класовий принцип; вважав імперіалізм найвищим і останнім етапом капіталізму, край якому буде покладено за допомогою соціалістичної революції;
- розробив положення про нерівномірність економічного розвитку країн за умов капіталізму.
Політичні погляди Й.В.Сталіна(1879-1953; “Марксизм і національне питання”, “Про основи ленінізму”, “До питань ленінізму”):
- вважав, що мета диктатури пролетаріату – в реалізації можливості виховання та загартування пролетаріату, у перевихованні дрібно-буржуазних верств;
- суть диктатури пролетаріату полягає в тому, що це влада “більшості населення над меншістю, держава цієї більшості, вираз її диктатури”;
- вважав, що в умовах перехідного періоду між капіталізмом і комунізмом (в період соціалізму) зростає класова боротьба, оскільки експлуататорські елементи не бажають віддавати владу (це було ідеологічне обґрунтування репресій);
- різко виступав проти політичної опозиції (був організатором масових репресій, в результаті яких постраждали близько 30 млн. чол.); критикував ліберальну демократію; був прибічником посилення державної влади в міру розвитку соціалізму, жорстких методів керування державою, несумісних із мораллю та правом;
- виступав з позицій російського великодержавницького шовінізму проти права націй на самовизначення; вважав за можливе поширити соціалістичну революцію шляхом воєн проти інших країн світу; у зовнішній політиці притримувався принципів таємної дипломатії;
- був прибічником суцільної колективізації сільського господарства; виступав противником приватної власності й успішно знищив на території СРСР приватне сільське господарство та приватні промислові підприємства; виступав за націоналізацію та мілітаризацію промисловості і сільського господарства.
Основні положення соціологічного позитивізму (позитивісти займалися здебільшого соціологічними проблемами, хоча й торкалися питань теорії політики):
- перенесення на галузь пізнання суспільства методів та принципів, характерних для природничих наук;
- звільнення соціології від метафізики;
- відмова від будь-яких впливів і психологічних пристрастей при науковому дослідженні.
Погляди “позитивістів”:
- Огюст Конт (розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну і позитивістську), аналізує стан політичних відносин на кожній з них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадкової монархії. На метафізичній стадії влада перейшла до філософів-метафізиків, виникло бажання замінити монархію владою народу, посилювався індивідуалізм та егоїзм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням соціократії, яка ґрунтується на солідарності інтересів. Правили суспільством багаті патриції, спираючись на професіоналізм філософів-позитивістів. О.Конт, на відміну від просвітників, які проголошували пріоритетність прав особи, робив акцент на категоріях обов’язку, порядку і прогресу);
- Герберт Спенсер (відстоював концепцію поступового розвитку суспільства, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями), і його подібності до функцій людського організму. Він розрізняв два типи суспільства – військове і індустріальне. У військовому суспільстві існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорсткої боротьби людей за виживання, де перемагають сильніші, хитріші, підступніші. В індустріальному суспільстві замість грубої військової дисципліни панують мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація і добровільна згода. Держава перетворюється у “добровільну політичну асоціацію для взаємного захисту інтересів індивідів”. Така держава повинна менше втручатися у соціально-економічне життя, не перешкоджати реалізації принципу “роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш”. Суспільний прогрес Г.Спенсер розумів як зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади і тому критикував явища посилення бюрократії, централізації, мілітаризації, а також європейський парламентаризм, що обмежують свободу громадян, їхню участь в політичному житті. В теорії соціалізму Г.Спенсер вбачав, у випадку її реалізації, появу нового рабовласницького суспільства);
- Еміль Дюркхейм (заклав основні принципи методології позитивістської соціології, яка слугувала основою розвитку політичної науки: соціальні факти (дії, відчуття) існують поза індивідом і впливають на нього силою примусу; до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджувати будь-які соціальні явища – чи моральні, чи релігійні – як матеріальні об’єкти; потрібно послідовно відмовитися від природжених ідей, а це означає, що соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують в умах простих людей, а також ідеологічних впливів; духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економічних і політичних; суспільство функціонує на основі солідарності механічної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подібність та недиференційованість індивідів, і органічної, для якої характерні різноманітність інтересів і їх функціональна взаємозалежність; суспільство стає нестабільним в умовах аномії – відхилення від існуючих суспільних норм і цінностей.
Певний відхід від методології класичного позитивізму спостерігається в працях німецького соціолога Макса Вебера. Його напрям називають соціологією розуміння, тому що людські ідеї, за Вебером, піддаються поясненню, оскільки в них вкладений соціальний смисл, і вони завжди орієнтовані на дії інших людей.
Політичні погляди Макса Вебера (1864-1920; “Протестантська етика і дух капіталізму”, “Політика як покликання і професія”, “Господарство і суспільство”):
- М.Вебер виділяє три види легітимного панування, яке ґрунтується на довірі підданих або громадян до влади: раціонально-легальне (існує в країнах Західної Європи і США і передбачає підпорядкованість не особам, а законам, вимагає професіоналізму владних структур), традиційне (спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цей тип передбачає не професійне управління, і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам) і харизматичне (спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя, для якого властивий авторитарний стиль управління, при якому ігноруються закони і традиції);
- політику розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами;
- Держава є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство;
- Розробив теорію “раціональної бюрократії” (розглядав бюрократію як апарат управління – ієрархічний, позбавлений індивідуальності, спеціально підготовлений, як вияв суспільної раціоналізації, що захопив європейське суспільство після занепаду феодалізму. Бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств), і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів).
До політико-соціологічного етапу розвитку політичної думки належать елітарні концепції італійських соціологів Вільфредо Паретто, Гаетано Моски та німецького соціолога Роберта Міхельса.
Погляди представників елітарних концепцій:
- Вільфредо Парето (1848-1923; “Перетворення демократії”, “Трактат із загальної соціології”) обґрунтував закон циркуляції еліт, згідно з яким владу спочатку захоплює та еліта, яка використовує силу як засіб здобуття й утримання влади (еліта "левів”), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта “лисиць”). Циркуляція еліт відбувається також по вертикалі і настає тоді, коли еліта перетворюється у гальмо розвитку і її усувають шляхом революції. Вказував на значення насильства у розвитку суспільства. Ввів теорію соціальної стратифікації (розшарування населення за різноманітними ознаками).
- Гаетано Моска (1858-1941; “Теорія урядів і парламентська система”, “Сучасні конституції”, “Основи політичної науки”, “Історія політичних доктрин”) сформулював концепцію нового політичного класу – правлячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. Поділ політичної еліти характерний для будь-якого суспільства, незалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або відкрита, що допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії. Політична стабільність неможлива без оновлення правлячої меншості, а тому консервація еліти є початком застою і виродження.
- Роберт Міхельс (1876-1936; “До соціології партійності в сучасній демократії”) сформулював “залізний закон олігархії”, згідно з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незворотній і характерний як для авторитарних, так і для демократичних партій. Вважав, що демократія як народовладдя має утопічний характер. Еліту класифікував як касту, а масу – як “демократичну декорацію”. Сформулював основний соціологічний закон щодо політичних партій та держав: “Хто говорить “організація”, той в дійсності говорить “олігархія”.
У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. Домінуючим напрямком, у рамках якого розвивалися політологічні течії, був біхевіоризм. Для біхевіоризму головним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостережень. У такому розумінні методологія біхевіоризму передбачає розгляд лише поведінки, яка зафіксована; вдосконалення методики реєстрації фактів, що ґрунтується на математичних і статистичних даних; проведення робіт безпосередньо на місці знаходження об’єкта дослідження; надання переваги процесам, які можна спостерігати і лічити, а саме: структурі виборів, розподілу голосів, діяльності політичних партій, групам тиску, механізму прийняття рішень. У рамках цього напряму виділяється дві концепції:
1) концепція масових комунікацій американського політолога Гарольда Дуайта Лассуела (“Влада і суспільство” (у співав.), “Структура і функції комунікації в науці”), який розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу – як явище взаємодії між особами; вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення і поширення символіки політичної влади. Людське спілкування розглядав як відкритий форум для постійного обговорення питань доступу до основних цінностей життя. Започаткував аналіз влади як міжперсональної конструкції (“влада – це міжособистісна ситуація”). Використав методи психоаналізу у вивченні політичної поведінки і пропаганди.
2) концепція плюралізму еліт (поліархії) Роберта Даля (1915-...; “Хто править”), який довів, що в суспільстві панує конкуренція еліт, яка призводить до розпорошення влади між ними. Вважав, що керують не маси; керує не еліта, оскільки жодній з елітарних груп не вдалося монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства; керують суспільством диференційовані і спеціалізовані елітні групи, які одночасно є суперниками і спільниками і на чолі яких стоять компетентні лідери. Поліархічна модель управління властива для всього американського суспільства і певною мірою для всієї світової цивілізації.
У 60-х роках біхевіоризм був підданий критиці і частково відкинутий самими американськими політологами. Ця критика зводилася до таких моментів:
1. біхевіоризм – це надмірна цифроманія, за якою можна упустити важливі проблеми, що не піддаються прямому вимірюванню;
2. біхевіоризм – це фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходові до політичних проблем;
3. біхевіоризм – псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, то тим самим буде підсвідомо відстоювати його збереження.
Носії течії постбіхейвіористського напрямку керуються такими принципами:
- реальність має переважати технічні прийоми дослідження;
- головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати і аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку;
- вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології.
Серед течій постбіхейвіористського напрямку виділяється систематизм Девіда Істона (1917-...; “Політична система”, “Рамки політичного життя”), який сформулював вчення про політичну систему:
- головне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час;
- неспроможність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування;
- для розуміння системних процесів потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень;
- головним завданням політології визначив вивчення обмінів між системою та її оточенням, чинників існування та функціонування політичної системи.
До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації.
У працях Раймона Арона, Ханни Аренд, Збігнева Бжежинського сформульовано концепції тоталітаризму:
1) Ханна Аренд (1906-1975; “Походження тоталітаризму” (у 3 томах), “Людський стан”, “На революцію”, “Між минулим і майбутнім”) пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, що виникла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стадії загальної розгубленості, шукає вождя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас – ніщо. В такому суспільстві, де існує рух заради руху, терор стає головним стрижнем політичної діяльності. Х.Аренд розрізняла “терор революційної диктатури”, спрямований проти противників режиму, і тоталітарний терор, спрямований проти всіх. Вона вважала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв’язку ідеології і терору. До тоталітарних режимів Х.Арон відносила тільки націонал-соціалістичну Німеччину початку 40-х років і сталінську Росію.
2) Раймон Арон (1905-1983; “Мир і війна”, “Основні течії соціологічної теорії”; один з перших аналітиків індустріального суспільства) досліджував тоталітарний режим у порівнянні з ліберальним. За критерій порівняння він брав тип організації політичних партій. Виходячи з цього, Р.Арон розрізняв два типи режиму – конституційно-плюралістичний (юридична організація мирної конкуренції для завоювання влади та керівництва державою) та монополістичний (забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків: монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною, державою-партією; монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого узаконення; монополія влади відкидає існування опозиції у своїй основі; монополістичний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутністю партії.
3) Збігнев Бжежинський (1928-...; “Політична влада: США /СРСР” (у співав.), “Радянський блок: єдність та протиріччя”, “Безперервна чистка: політика радянського тоталітаризму”, “Великий провал: народження та смерть комунізму у ХХ ст..”)
- відносить до тоталітарних режимів фашистські і комуністичні, акцентуючи увагу на таких їхніх головних рисах: домінуючій ролі ідеології, яку створювала правляча партія; використанні терору і обмеженні доступу до об’єктивної інформації для забезпечення монополії влади; централізованій системі управління економікою;
- дослідив спільне та особливе в розвитку країн, які належали до радянського блоку;
- провів порівняльний аналіз радянської та американської політики;
- передбачив можливий розпад СРСР, визначив підстави краху комунізму;
- проаналізував шляхи переходу від тоталітарної системи до демократичної (ця частина його досліджень відноситься до теорій модернізації).
Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, що дають змогу визначити ступінь політичного модернізму. Так, французькі політологи Люсіан Пай та Габріель Алмонд називають три критерії:
Ø структурну диференціацію, яка ґрунтується на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації структури;
Ø ефективність політичної системи, що виявляється в її здатності до оновлення, мобілізації зусиль і виживання;
Ø тенденцію до рівності, що передбачає зростання народної участі у політичному процесі.
Теорії модернізації пояснюють суспільно-політичний розвиток країни як еволюційний перехід від традиційного суспільства, яке ґрунтується на простому відтворенні, ремісничих технологіях, общинно-корпоративних цінностях, орієнтації на минуле, до модерного суспільства, що ґрунтується на застосуванні прогресивних технологій, розширенні свободи людини, цінностях індивідуалізму, раціоналізму і прагматизму. Теоретики модерного суспільства стверджують, що воно ґрунтується на культурі, модерніті, тобто на античних, ренесансних і просвітницьких цінностях. Вони визнають, що західне суспільство є найбільш досконалим в цивілізаційному плані і що його цінності та суспільні інститути є універсальними, необхідними для цивілізованого розвитку всіх країн, котрі прагнуть подолати свою відсталість і низькі стандарти життя.
Модерністські теорії виділяють декілька етапів модернізації:
$ Доіндустріальний (охоплює період XVI-XVII ст.), який започаткував виникнення якісно нових духовних орієнтирів на грунті ідей Ренесансу і Реформації;
$ Ранньоіндустріальний, що характеризується переходом від мануфактурного виробництва до машинного, фабрично-заводського;
$ Пізньоіндустріальний (США, 1914-1929 рр., Західна Європа, 30-50-і рр., Японія 50-60-ті рр.) відзначається змінами в інженерній організації праці, конвеєрним виробництвом, орієнтацією на масовий випуск стандартної продукції, поглибленням міжнародного поділу праці й розширенням та ускладненням міжособистих комунікацій, зміною парадигми індивідуалізму як особистої відповідальності на індивідуалізм комфорту;
$ Постіндустріальний, що передбачає перевагу сфери послуг над сферою промислового виробництва, домінування інформаційних технологій, зростання попиту на знання, формування різносторонньої, духовно багатої людини на грунті прагматизму, зміну старих класових і національних конфліктів на конфлікти між різними типами культур, а також носіями модерних і традиційних цінностей.
Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. Її сформулював З.Бжежинський. Він вважає, що цей процес передбачає три фази:
1) перша фаза (1-5 років) розпочинається після падіння комуністичної системи та передбачає політичну трансформацію вищих ешелонів влади і початкову стабілізацію економіки (лібералізацію цін і припинення дотацій, безсистемну приватизацію, стабілізацію грошової одиниці);
2) друга фаза (3-10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) з глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, проведенням малої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);
3) третя фаза (5-15 років) передбачає закріплення демократичних процесів (створення стабільних демократичних партій, встановлення демократичної політичної культури) і стабілізацію економічного зростання (здійснення великої приватизації, формування культури підприємництва).
Крім модернізаційних теорій, існують ще теорії постмодернізаційні, які на відміну від попередніх намагаються поєднати універсальні цінності західної цивілізації з національними традиційними цінностями. У зв’язку з цим виділяють декілька моделей модернізації:
1. Західна Європа і Північна Америка (виникла органічно на ґрунті власної культури модернізації або була впроваджена шляхом транснаціональної міграції);
2. Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань (виникла на ґрунті засвоєння західних політичних, економічних і правових інститутів, адаптування їх до цінностей традиційної культури);
3. Пакистан, Індія, Колумбія (передбачає впровадження окремих елементів західних систем, зокрема ринкової економіки, консервуючи при цьому ряд елементів традиційного способу життя).
Теорії відсталості й залежного розвитку стверджують, що відсталість є необхідною умовою світового розвитку, причиною її є світовий капіталізм, який нещадно експлуатує ресурси слаборозвинутих країн і тим самим гальмує їх розвиток, перевагами західного способу життя можуть скористатися лише окремі елітні суспільні групи.
Геополітичні теорії намагаються визначити перспективу вирішення складних глобальних проблем світу на основі створення нового балансу сил після розпаду СРСР і біполярної системи міжнародного порядку:
$ З.Бжежинський вважає, що основним у геополітичних стратегіях Заходу має бути консолідація геополітичного простору в межах колишнього СРСР;
$ С.Хантінгтон, виділяючи ряд цивілізацій (західну, конфуціанську, японську, ісламську, слов’янсько-православну, латиноамериканську та африканську), вважає, що основні конфлікти у майбутньому відбуватимуся між країнами різних культурно-цивілізаційних типів. Логіка великих конфліктів має таку хронологію: між монархічними династіями, національними державами, ідеологічними системами (капіталізмом і соціалізмом), між країнами різних цивілізаційних типів (які можуть призвести до порушення системи міжнародного порядку. Тому політикам Заходу необхідно позбутися ілюзій щодо універсальності своєї культури і можливості її поширення на суспільства інших культурних типів, а зміцнити свої позиції за рахунок інтеграції країн Східної і Центральної Європи із західними традиціями через вступ у НАТО.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Вебер М. Политика как призвание и профессия //Избр. произведения.-М., 1990.
2. Гегель Г.В.Ф. Политические произведения.-М., 1979.
3. Гегель Г.В.Ф. Философия права.-М., 1990.
4. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданського //Избр. произведения: В 2 т.-М., 1965.
5. Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності, держави //Маркс К., Енгельс Ф. Твори.-Т. 21.
6. История политических и правовых учений /Под ред. О.Э.Лейста.-М., 2000.
7. История политических и правовых учений /Под общ. ред. В.С.Нерсесянца.-М., 1996.
8. История политических и правовых учений /Под общ. ред. О.В.Мартышкина.-М., 1996.
9. История политических и правовых учений /Под ред. К.А.Мокичева: В 2 т.-М., 1996.
10. Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій.-К., 1996.
11. Кант И. К вечному миру: Идея всеобщей истории во всемирном гражданском плане //Сочинения: В 6 т.-М., 1966.
12. Классический французький либерализм.-М., 2000.
13. Ленін В.І. Держава і революція //Повне зібр. творів.-Т. 33.
14. Локк Дж. О государственном правлении //Избр. филос. произведения.-В 2 т.-М., 1960.-Т. 2.
15. Макиавелли Н. Государь.-М., 1990.
16. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії//Твори.-Т. 4.
17. Маркс К. Критика Готської програми //Твори.-Т. 19.
18. Михельс Р. Социология политических партий в условиях демократии //Диалог.-1990.-№ 3, 5, 7, 9, 11.
19. Монтескье Ш.-Л. О духе законов //Избр. произведения.-М., 1955.
20. Мор Т. Утопія.-К., 1988.
21. Платон. Государство //Сочинения: В 3 т.-М., 1971.-Т. 3.-Ч. 1.
22. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права //Трактаты.-М., 1969.
23. Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки.-К., 1997.
24. Токвиль А. Де. Демократия в Америке.-М., 1992.
25. Цицерон М.Т. О государстве. О законах. Диалоги.-М., 1994.