ВИЗНАЧЕННЯ ВЛАДИ
Аристотель виділяв два різновиди влади:
- деспотична (влада господаря над рабом);
- політична (влада державного мужа над громадянином).
У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:
1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі і суспільстві;
2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб’єктів нав’язати волю іншим суб’єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;
3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.
У зарубіжній літературі щодо розуміння влади можна виділити чотири напрями:
1) Біхевіористський напрям (розглядає владу як певний тип поведінки, здатний впливати на поведінку інших людей. Цей підхід грунтується на вченнях Фрідріха Ніцше, Бертрана Рассела, Берреса Скінера. Згідно з цим напрямом, прагнення до влади є атрибутом людської екзистенції. Більшість людей не здатна бути ініціатором будь-чого, але зате має необхідність у контролі над собою з боку інших осіб. Біхевіористське розуміння влади передбачає її психологічне, а не інституціалізоване походження.
2) Телсологічний напрям, представником якого був Толкотт Парсонс, інтерпретує владу як засіб досягнення певних цілей, запланованих результатів. Згідно з цим напрямом, влада існує для того, щоб реалізувати важливі суспільні цілі, вона є засобом обману, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити базові потреби соціальної спільноти. В такому розумінні влада є лише символом, з допомогою якого люди можуть придбати безпеку, порядок і соціальну підтримку взамін на добровільне підпорядкування владі, встановленим нею нормам, обмежуючи свої права, вгамовуючи свої пристрасті. Влада, як і всяка інша річ, є засобом ринкових відносин і здобувається через жорстку конкуренцію.
3) Інструменталістський напрям тлумачить владу як набір певних інструментів, з допомогою яких вона здійснюється. На думку Олфіна Тоффлера, базовими інструментами влади є сила, багатство і знання. Якщо в минулому домінували сила і багатство, то в сучасному інформаційному суспільстві домінують знання. Однак О.Тоффлер застерігає, що знання (інформація) без розвинутих механізмів громадського контролю може перетворитися на засіб владного маніпулювання людьми.
4) Структуралістський напрям розглядає владу як структуру відносин між керівниками і підлеглими, що грунтуються на співвідношенні винагород і покарань. Залежно від того, як функціонує система стимулів між владою і соціальними групами, забезпечується механізм розв’язання конфліктів, стабілізації суспільства.
Тлумачення поняття “влада”:
- М.Вебер наголошував, що головне у владі - можливість діючої особи реалізувати свою волю незалежно від основи, на якій грунтується ця можливість, і всупереч опорові інших учасників дій;
- Г.Моргентау визначає владу як здійснюваний людиною контроль над свідомістю та діями інших людей;
- Б.Рассел зазначав, що влада - це виробництво певних наслідків, щодо яких існували наміри;
- Р.Даль вважає, що влада - це контроль над поведінкою: особа має владу над іншою особою тією мірою, якою може примусити її зробити те, що вона не робила б за інших умов;
- Н.Пулантцас визначає владу як спроможність соціального класу реалізувати свої специфічні об’єктивні інтереси;
- Для Т.Парсонса влада - це система ресурсів, за допомогою яких досягаються спільні цілі, це здатність виконувати певні функції на користь соціальної системи, взятої в її цілісності;
- Р.Арон підкреслював, що влада - це потенція, якою володіє людина (або група) для встановлення відносин з іншими людьми або групами, які збігаються з її власними прагненнями.
Об’єкт влади в демократичній організації суспільства, як правило, має дві сторони. Перша із них представлена як першоджерело влади, що володіє своїм суверенітетом і делегує владу певним владним формуванням. Друга полягає в тому, що після делегування влади об’єкт бере на себе обов’язок підкорятися делегованій ним владі, яка у такий спосіб перетворюється в суб’єкт влади.
Суб’єкт влади, як правило, - це безпосередній носій влади, який організовує поведінку об’єкта владними засобами відповідно до інтересів об’єкта. Владні засоби в демократичній організації суспільства також повинні відповідати інтересам об’єкта.
Основними умовами ефективного функціонування влади в такому порядку є підтримка об’єктом суб’єкта влади і відповідність організаційних і правових основ влади інтересам об’єкта, які представлені в законодавчій, виконавчій і судовій владах. При такій відповідності забезпечується участь об’єкта влади в розв’язанні тих питань, які викликають до життя таке явище як влада. Суспільні, групові й індивідуальні інтереси в такій організації знаходять свій владний вияв і владне закріплення.
ДЖЕРЕЛА ВЛАДИ:
- політичне панування (влада породжується реальним політичним пануванням. Реальне панування може виступати і не у владній формі, а влада може не мати панівного становища, панівного впливу);
- влада авторитета (грунтується на повазі, довір’ї, на визнанні правоти суб’єкта, на підкоренні його визнаному статусові, хоч останнє може бути і формальним. Чим вища влада авторитета, тим менше необхідності вдаватися до примусу у владних відносинах).
Суспільна влада – це відносини двох сторін, які передбачають можливість для однієї сторони (індивідуального чи колективного суб’єкта влади) віддати в тій чи іншій формі розпорядження іншій стороні (індивідуальному чи колективному об’єкту влади) за умови, що той, хто отримав таке розпорядження, повинен його виконати.
ВИДИ ВЛАДИ:
- Політична влада - це політичні відносини, породжені відмінністю соціально-культурних інтересів, які випливають з відносин власності на засоби виробництва, що зумовлює соціальні переваги та авторитет власника, і таким чином приводить до створення суб’єкта і об’єкта влади, тобто до відносин панування і підлеглості; Політична влада – це здатність суспільних груп та індивідів, які їх представляють, впроваджувати в суспільне життя рішення, що виражають їхню волю.
- Економічна влада - це об’єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїм інтересам інших учасників виробництва, причому робить це керуючись саме правом власника, що, звичайно, знаходить і своє правове закріплення. Цей порядок стосується як матеріального, так і духовного виробництва.
- Духовна влада - це організація у всіх формах духовного виробництва та використання ідейного впливу панівних у країні сил і духовних цінностей з метою інтеграції свідомості і волі населення країни в систему інтересів цих панівних сил.
- Сімейна влада - це побудований на силі авторитету вплив одного, декількох або всіх членів сім’ї на сімейну життєдіяльність відповідно до власних можливостей та ідеалів, в основі яких лежать об’єктивовані суспільні потреби.
Ознаки політичної влади:
- легальність використання сили;
- верховенство, обов’язковість її рішень для всякої іншої влади;
- публічність (всезагальність);
- безособовість (виражає всезагальну волю);
- моноцентричність та ієрархічність центрів прийняття рішень;
- багатоманітність ресурсів та методів здійснення влади (від насильства, примусу, покарання до заохочення і переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва);
- легітимність як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визнають правомірність існуючого політичного порядку.
Функції політичної влади:
- формування політичної системи суспільства, політичних відносин, котрі включають в себе відносини між державою та суспільством, соціальними групами, класами, асоціаціями, політичними інститутами, апаратами й організаціями державного управління, партіями, громадянами;
- управління справами суспільства і держави на різних рівнях;
- керівництво органами влади і політичними та неполітичними процесами;
- контроль політичних та інших відносин;
- створення типу політичного режиму і державного устрою.
Найпоширенішим видом політичної влади є влада державна, яка має такі ознаки:
- структурне розмежування суспільних груп на тих, хто здійснює владу (політична еліта, суб’єкт влади) і тих, стосовно кого влада здійснюється (решта населення, об’єкт влади);
- здійснення організованого і правовим чином урегульованого примусу;
- використання адміністративного апарату;
- поширення влади на певну, визначену кордонами територію, у рамках яких вона володіє певними ознаками суверенності (верховенства і неподільності).
Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення.
Основні концепції політичної влади:
- нормативно-формалістична або легітимістська (джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Закон розглядається і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Як політична доктрина вчення постало в ІХ-ІІІ ст.. до н.е. за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. В сучасний період легітимізм базується на звеличенні закону – основної регулюючої норми);
- органістична (її змістом є применшення або ігнорування класового характеру влади. До неї відноситься й елітна теорія влади, яку розробили Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельс);
- суб’єктивно-психологічна(пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування, агресії. Серед доктрин – біхевіористська теорія влади, яка орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людини у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Крім того, сюди належить інструменталістський підхід до розуміння влади – зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства, примусу);
- індивідуалістично-соціологічна концепція(розглядає владу як гру інтересів – особистісних суперечностей між свободою одних та її обмеженням щодо інших);
- марксистська концепція влади (тлумачить владу як панування певного класу, беручи до уваги передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів);
- реляціоністська(тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Влада тлумачиться як здатність одного індивіда чи групи нав’язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання):
а) теорії “опору” (досліджуються такі владні відносини, в яких суб’єкт влади придушує опір її об’єкта);
б) теорії “обміну ресурсами” (акцентується увага на ситуаціях нерівного розподілу ресурсів між учасниками соціальних стосунків, внаслідок якого виникає гостра потреба в ресурсах з боку тих, хто їх позбавлений);
В) теорії “розподілу зон впливу” (концентрують увагу не стільки на окремих ситуаціях взаємодії індивідів, скільки на сукупності соціальних інтеракцій (взаємодії, комунікації індивідів). При цьому підкреслюється змінність ролей учасників інтеракцій. Якщо в одній ситуації владою володіє один індивід стосовно іншого, то з трансформацією сфери впливу позиції учасників змінюються).
Форми політичної влади:
- монархія(єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);
- тиранія(одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади);
- аристократія(влада кращих, тобто привілейованої групи);
- олігархія(влада небагатьох багатих);
- тимократія(особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою);
- теократія(влада церкви);
- охлократія(влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої чи примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно);
- демократія(влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян).
Легітимність влади – це стан, коли правочинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство. Легітимність політичної влади – форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими її структурами та інститутами. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.
Джерела легітимності:
- населення;
- уряд;
- зовнішньополітичні структури.
Криза легітимності – зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.
Згідно із класифікацією німецького соціолога М.Вебера існують три типи авторитетної влади (три типи легітимності):
1) традиційний (дотримання існуючих традицій, схвалених у суспільстві норм поведінки. У цьому випадку вождь племені або монарх має право наказувати й карати згідно з традицією, йому повинні підкорятися всі, хто визнає непорушність традицій; якщо правитель сам порушує закони, він може позбутися влади);
2) харизматичний (спирається на беззаперечну віру, сліпе підкорення вождеві. Авторитет у даному випадку грунтується на видатних особистих якостях керівника: сміливості, інтелекті, ораторських здібностях тощо);
3) раціонально-правовий (спирається на віру в силу права. Той, хто реалізує таку владу, має право віддавати накази і вимагати, щоб їх виконували відповідно до чинного законодавства. Можлива ситуація, коли реалізація політичної авторитетної влади санкціонується широкими масами населення; таке санкціонування називається легітимацією).
Легітимація - це суб’єктивне явище, коли окремі індивіди і соціальні групи підтримують владу певної системи або не визнають її - залежно від того, якою мірою вона відповідає їхнім інтересам.
На відміну від М.Вебера сучасні політологи виділяють сім типів легітимності:
- традиційна (грунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури);
- харизматична (передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше виникає проблема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів - уникнути “косності” і не втратити “любові” народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може привести до зміни політичної системи);
- правничо-раціональна (випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права);
- легітимність на засадах участі (передбачає обгрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу);
- раціонально-цільова (виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей);
- соціально-евдемонічна (полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу);
- національно-патріотична (визначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень).
Жодна політична система не грунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тоталітарної ідеології та поліцейського терору, по-друге, деякі режими, особливо у країнах третього світу, тримаються на кланових зв’язках “керівників” і керованих.
Реалізація влади найбільш повно представлена у праві. Правове забезпечення влади характеризується насамперед її правомочністю, тобто передбаченою законом можливістю учасника (носія влади) здійснювати певні дії або вимагати певних дій від іншого учасника цього правовідношення. Реальність правомочності гарантується законом, в якому закладені політичні, соціально-економічні та юридичні характеристики міри можливої поведінки громадянина чи організації, скерованої на досягнення цілей, пов’язаних у даному випадку з відносинами влади.
Реалізація влади тим оптимальніша, чим демократичніші механізми її функціонування. Відсутність демократичних основ влади позбавляє її першоджерела могутності, і тому така влада не може бути історично перспективною, хоча і може утримуватися відносно тривалий час.
Панівний клас – це соціальна група, яка посідає певні позиції не лише в системі економічних відносин, а й у політичній та соціальній сферах.