Сутність і структура політичної культури

Тема 8. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ТА ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ

1. Сутність і структура політичної культури.

2. Типи політичної культури; поняття політичних субкультур.

3. Функції політичної культури.

4. Політична соціалізація: сутність і стадії.

5. Чинники (“агенти”) політичної соціалізації. Типи політичних особистостей.

Поняття “політична культура” належить до фундаментальних категорій політичної науки. Разом з інституціональною і нормативною підсистемами політична культура становить один з найважливіших компонентів політичної системи суспільства. Багатство змісту та універсальність, властиві політичній культурі, перетворюють це явище на достатньо точний показник при визначенні характеру політичної системи в цілому та, зокрема, таких її сутнісних рис, як: політичний режим, легітимність влади, взаємодія держави і громадянського суспільства, стабільність, ступінь сформованості, оригінальність і т. ін.

Політична культура є частиною загальної культури суспільства. Культура (лат. cultūra – обробіток; ще – освіта, виховання, спосіб життя) – це історично досягнутий рівень розвитку суспільства і людини, що виявляється в певних типах і формах організації та діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Отже, політична культура існує як спільне поле функціонування двох суспільних систем – політичної і культурної.

Поєднання в загальнолюдській культурі матеріального і духовного світів актуалізує проблему співвідношення, пріоритетності та причинно-наслідкової залежності між цими сферами. Це безпосередньо відбивається і в сутності політичної культури.

Вирішальне значення для політики мають економічна і соціальна сфери. Але повноцінно осягнути механізм взаємодії усіх трьох сфер неможливо без врахування ролі культурно-духовних, суб’єктивних начал в житті суспільства. Нерідко саме такі чинникам виходять на перший план у змісті політичних процесів. Поняття “політична культура” дає змогу поєднати в одне ціле духовно-нормативні атрибути політики (політичні знання, ідеали, цінності, почуття) з її поведінковими аспектами, краще пізнати мотивацію поведінки політичних суб’єктів та зрозуміти, чому за однакових інституційних умов виникають під час дуже різні типи і форми поведінкових реакцій. Аналіз елементів політичної культури неодмінно застосовується в методиці політичного моделювання та прогнозування.

Таким чином, особливості ідеального й прагматичного, індивідуального, групового та загальносуспільного, видиме і приховане, інституціональне й неінституціональне, форма і зміст, історичне й перспективне в політиці – усе це визначає сутність поняття “політична культура”.

Не буде перебільшенням вважати, що феномен політичної культури почав зароджуватися майже водночас із появою самої політики. Або, точніше кажучи, в обставинах, коли в людських спільнотах накопичився певний досвід стосунків з публічною владою та стали очевидними функції політики як особливого регулятора суспільних відносин.

Термін “політична культура” запропонував до наукового вжитку німецький філософ-просвітитель Іоганн Готфрід Гердер (XVIII ст.).

Однак перші спроби пояснення окремих явищ суспільного буття, що охоплюються цим поняттям, вже здійснювали представники найдавніших філософсько-політичних шкіл різних країн. Зрозуміло, що їхні роздуми в цьому напрямі ґрунтувалися головно на інтуїції і не мали ознак цілісного аналізу, та все ж культурно-політична тематика так чи інакше проступала в ідеях “правильних” і “неправильних” форм правління, моделях “ідеальної” держави, в пошуках соціально-етичних засад політики, в намаганнях виявити міру “справедливості” “людських” і “природних” законів. Стародавні філософи шукали відповіді на запитання про смисл і практичне значення політичного знання, про саму можливість раціонального пізнання сфери політики, про переваги політичної активності і пасивності. Сама лише поява політичних теорій, особливо в Стародавній Греції, засвідчила формування потужної інтелектуально-гносеологічної складової політичної культури, здобутки якої стали надбанням усього людства.

У Новітню добу проблеми політичної культури знайшли своє відображення в концепціях народного суверенітету, правової і соціальної держави, громадянського суспільства, у найрізноманітніших ідеологіях – консервативних, ліберальних, помірковано-реформаторських та радикально-революційних.

Так, важливим моментом у науково-соціологічному становленні поняття “політична культура” стала систематизація чинників соціально-економічного та політичного розвитку суспільства, здійснена в другій половині XIX ст. К. Марксом і Ф. Енгельсом; на цій основі було сформульоване одне з корінних положень марксистського вчення про пріоритетність “базисних” суспільних відносин (які складаються в сфері виробництва та споживання матеріальних благ) перед “надбудовними” (свідомість, ідеологія, політика, культура) та про відносно самостійну роль останніх стосовно базису. Помітний внесок у розуміння проблеми зробив М. Вебер, котрий у своїй теорії “суб’єктивно мотивованої соціальної дії” акцентував увагу на значенні політичних цінностей як стимулів соціальної активності.

Поглиблена розробка питань політичної культури була розпочата в 50-х – на поч. 60-х рр. XX ст. насамперед у США. Американський політолог Д. Істон обґрунтував поняття “політична система”, що дало поштовх дослідженням механізму функціонування соціально-політичної сфери як системної цілісності. Одним з перших встановив залежність між типом політичної системи та відповідною політичною культурою Г. Алмонд. У праці “Порівняльні політичні системи” (1956 р.) він визначив політичну культуру як “особливий зразок когнітивних, афективних, оціночних орієнтацій суб’єкта на політичні дії”. Широко відомою стала книга Г. Алмонда “Громадянська культура” (1963 р.), написана ним спільно з С. Вербою. Здобутки політичної культурології зростали також на основі досліджень в царині політичного біхевіоризму (англ. behavior – поведінка) – індивідуальної поведінки політичних суб’єктів. Зусиллями учених-біхевіористів вдалося помітно розширити предмет політичної науки: інституціонально-організаційні, формально-нормативні аспекти політики були доповнені “людським чинником”: почуттями, емоціями, особистісними мотивами, що розглядалися як чинники впливу на політичну поведінку.

З подальшим розвитком науки стала ще більш очевидною доцільність поєднання в понятті “політична культура” пізнавальних і психоемоційних аспектів політики з її практичною, діяльнісною стороною.

Таким чином, структура політичної культури включає два головних компоненти: політичну свідомість та культуру політичної поведінки. Кожна з цих складових також є системою певних елементів.

Політичну свідомість формують політичні знання, інформація, досвід політичної історії суспільства, політичні традиції, соціальна пам’ять окремих спільнот, індивідів. Політична свідомість включає в себе оцінки політичних явищ, спосіб політичного мислення (чи береться до уваги об’єктивний бік подій, чи домінує свавілля політичної волі, переважають тактичні чи стратегічні судження). Зазначені пізнавально-мисленнєві аспекти політичної свідомості поєднуються з ціннісно-ідеологічними уявленнями людей про бажані форми державного устрою, про напрями суспільного поступу та найдоцільніші шляхи досягнення поставленої мети. Нарешті ще однією складовою політичної свідомості слід вважати психологічні реакції, що виявляються в процесі взаємодії політичних суб’єктів. Політичні настрої та емоції (байдужість, агресивність, толерантність, нетерпимість тощо) можуть бути формою існування явних чи прихованих ідеологічних переконань та суб’єктивних мотивацій.

Поняття політичної поведінки належить до розряду дискусійних у політології. Науковці неоднозначно висловлюються про те, як це поняття співвідноситься з іншими методологічно спорідненими поняттями, як-от: “політична діяльність”, “політична участь”, “політичне відчуження”. На наше переконання, політична поведінка виконує в даному випадку роль об’єднавчої, інтеграційної категорії політичної науки, тобто її зміст потрібно вивчати на трьох функціональних рівнях політичної суб’єктності – діяльності, участі та відчуження. З урахуванням сказаного, політична поведінка – це: один з видів соціальної поведінки, сукупність різноманітних форм і типів реагування, відносин, дій та недіянь, раціонально-діяльнісних та психоемоційних станів усіх суб’єктів політики (організаційних утворень, індивідів, суспільних груп, спільнот тощо) з приводу функціонування політичної системи суспільства. За змістом і психологічними ознаками політичної поведінки можна визначити якість і рівень політичної культури її носія. Іншими словами, політична поведінка – це специфічний спосіб існування політичної культури.

У контексті поведінкової складової політичної культури говорять про культуру політичної участі та культуру політичної діяльності. Частина науковців виділяє також поняття “культура політичного функціонування”, або “культура функціонування політичних інститутів”. Під цим терміном розуміється культура прийняття і реалізації політичних рішень, способи вирішення соціально-політичних проблем, врегулювання конфліктів, культура ведення переговорів, зібрань, культура міждержавних відносин і т. ін.

Отже, політична культура являє собою сукупність історично сформованих, відносно стійких елементів політичної свідомості (знань, цінностей, ідейних орієнтацій, досвіду, переконань, почуттів) та політичної поведінки, що виявляється в різноманітних типах і форм політичної участі громадян, діяльності влади, функціонування політичних інститутів в межах певної політичної системи.

2. Типи політичної культури; поняття політичних субкультур

Політична культура – це не тільки багатокомпонентне, але й неоднорідне явище. Існують різні типи політичних культур.

Класичною політологи вважають типологію, запропоновану Г. Алмондом і С. Вербою (“Громадянська культура”, 1963 р.). На основі порівняльного аналізу політичних культур різних країн світу – США, Мексики, Великобританії, ФРН та ін. – дослідники виокремили три “чистих” типи:

– патріархальна політична культура (інші назви – парафіяльна, провінційна, хутірська): її носії не виявляють інтересу до політичного життя, не пов’язують вирішення своїх проблем з політикою. Вони зорієнтовані лише на потреби свого безпосереднього оточення – за територіальною, соціальною або релігійною ознакою. Політичну інформацію сприймають випадково і фрагментарно, фактично ніколи не виступають в ролі суб’єктів політики;

– підданська політична культура (авторитарна): для неї є характерною виражена орієнтація на діючу владу, некритична довіра до неї (у цьому разі – пасивне очікування певних благ від “батьків нації”) або беззастережне виконання розпоряджень влади через побоювання бути покараним. Саме така мотивація політичної поведінки визначає обсяг знань про політику. Історично цей тип політичної культури сформувався за умов феодальної системи, що основана на чіткій ієрархічності політичних відносин. Передумови для його існування закладені також у тоталітарних і авторитарних політичних режимах;

– активістська політична культура (партиципаторна, або культура участі): її представники відрізняються достатньо високим рівнем політичних знань, мають свої переконання, цікавляться різними сторонами функціонування політичної системи та особисто беруть участь у процесах політики. Політична активність громадян може бути автономною (добровільною, усвідомленою) і мобілізованою (як результат застосування владою спеціальних організаційних й ідеологічних ресурсів).

Зазначені типи політичних культур у реальних суспільних відносинах щільно переплітаються між собою, утворюючи змішані, перехідні типи і форми політичної свідомості і поведінки.

Виходячи з цього, Г. Алмонд і С. Верба теоретично сформували комбінований, “універсальний” тип політичної культури, назвавши його “громадянською культурою”. Ознакою існування громадянської культури є раціонально-активна, свідома, суспільно корисна політична поведінка більшості населення країни. Її риси виявляються різною мірою в суспільствах зі стабільними демократичними режимами. Це: високий рівень політичної поінформованості й уваги до діяльності влади; бажання публічно і компетентно обговорювати питання політики та впливати на політичні процеси особистою участю; толерантне виявлення своїх опозиційних настроїв; загальна позитивна оцінка дій уряду; задоволеність від загальнонаціональних політичних кампаній (виборів. референдумів); почуття гордості за політичні інститути своєї нації; переконаність в цінностях демократії та готовність у правовий спосіб протидіяти політичному насильству і сваволі.

Розгорнуту класифікацію історичних типів політичної культури розробив у 70-х рр. минулого століття польський політолог Є. Вятр. Методикою його типології є зв’язок політичної культури з суспільно-економічними формаціями та притаманними їм політичними системами.

Так, у рабовласницьких та феодальних суспільствах існують племінні, теократичні, деспотичні політичні культури, що об’єднані спільною ознакою традиційності; тут виникає також культура станової демократії (носії – патриції і дворяни).

У епоху капіталістичних, буржуазних відносин політична культура поділяється на два основних типи: демократичний і автократичний; перший існує в двох різновидах: консервативно-ліберальна культура (ідеї громадянських прав і свобод, але в межах традиційних суспільних порядків) і ліберально-демократична (пріоритет індивідуальних свобод, підприємництва, здійснення суспільних реформ); автократичний тип політичної культури формується на ідеологіях авторитаризму і тоталітаризму.

Соціалістичній суспільно-економічній формації притаманна культура типу соціалістичної демократії, що також має суперечливу природу: з одного боку, така демократія ґрунтується на ідейних засадах соціальної рівності, солідарної відповідальності, пріоритетності спільних ідеалів і мети, але з іншого, може призвести до надмірної уніфікації суспільної свідомості й стати сприятливим середовищем для визрівання ідейно-політичних монополій і тоталітарних устремлінь влади.

Політологи пропонують й інші класифікації політичної культури. Наприклад, за комунікативними властивостями, або готовністю сприймати цінності одна одної виділяють відкриті і закриті політичні культури; залежно від носія політичної свідомості – індивідуалістичні, елітарні, масові; за пріоритетністю певних політичних цінностей – економікоцентристські, соціоцентристські,етноцентристські; за орієнтацією на способи політичних дій – реформістські, консервативні, революційні і т. ін.

Політичні культури окремих суспільств мають різний ступінь однорідності. За цим критерієм розрізняють культури інтегровані і фрагментарні.

Першому типові властива єдність в оцінках та уявленнях більшості громадян з основних питань функціонування політичної системи країни, низький рівень конфліктності, усталеність та ефективність демократичних процедур вирішення проблем. Інтегрована політична культура суспільства має характер сукупної, комбінованої якості, у якій узгоджується велика кількість інтересів, ідеалів, позицій, типів і форм поведінки населення країни. На суспільному рівневі політичної культури виявляються універсальні властивості політики в цілому, її тісне поєднання з правом та матеріалізація його в законодавстві.

Фрагментарна політична культура характеризується наявністю в загальносуспільній культурі великої кількості політичних субкультур (лат. sub – під).

Політична субкультура – це сукупність певних політико-культурних особливостей в межах основного для даного суспільства типу політичної культури.

Розрізняють політичну культуру особистості, суспільного класу чи соціальної групи, партії, етносу, регіону. У кожній з цих площин основні складники політичної культури (свідомість та поведінка) мають свою специфіку за змістом і формою, по-різному детерміновані (лат. determĭno – обмежувати, визначати, бути причиною), різняться джерелами походження, ступенем консерватизму й динамізму.

Так, політичній культурі особистості в демократичних суспільствах властиві автономний вибір та індивідуальна мотивація участі або неучасті в політиці, переважання буденної й емпіричної свідомості.

Політична культура суспільних класів та соціальних груп залежить в першу чергу від характеру соціально-економічних відносин в країні, рівня життя населення, соціальної політики держави.

Політичну культуру партій визначає передовсім їхня ідеологічна платформа.

Для політичної культури корінних етносів важливим є історичний досвід, накопичений в процесі власного державотворення та в стосунках з іншими народами.

Національні меншини формують свою політичну субкультуру нерідко у конфронтаційних відносинах з центральною владою (північно-ірландці в Англії, баски в Іспанії, курди в Іраку, палестинці в Ізраїлі).

Регіональні субкультури зумовлені відмінностями в економічному потенціалі окремих регіонів країни, їх виробничою спеціалізацією, соціальною структурою населення, історичними та мовно-культурними особливостями.

Політичні субкультури, крім специфіки, притаманної кожній з них окремо, містять і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру. Але якщо та чи інша субкультура різко, суттєво відрізняється від основної політичної культури і не взаємодіє з іншими субкультурами, то вона кваліфікується як політична контркультура. Зазвичай такого типу культури мають екстремістський характер. Тому значна фрагментарність і суперечливість політичної культури може нести загрозу втрати суспільно значущих ідеалів і цілей, стати причиною політичної дестабілізації, кризи політичної системи та навіть розколу держави. Ризики таких подій в першу чергу важливо враховувати транзитивним суспільствам.

Процеси світової інтеграції зумовлюють формування загальнолюдської політичної культури. Її домінантною ознакою є універсальністю змісту. Це – пріоритетність загальнолюдських цінностей (життя, честь і гідність людини, мир, свобода, демократія); міжнародна політична символіка і мова (загальновживані поняття і терміни); загально визнані засади й мета діяльності міжнародних організацій; узгоджене застосування норм міжнародного права; міждержавні політичні домовленості при вирішенні різноманітних політичних, економічних, гуманітарних, екологічних проблем глобального значення, з метою попередження і припинення воєнних конфліктів, боротьби з тероризмом тощо.