Перша медична допомога при опіках, відмороженнях та переохолодженні
Опік − пошкодження шкіри чи слизових оболонок, часто з підлеглими тканинам, внаслідок дії на них високої температури (термічний опік), чи хімічно активних речовин (хімічний опік), чи таких фізико-хімічних чинників, як електричний струм та радіація (електричні та променеві опіки).
Найчастішими причинами опіків бувають гарячі рідини, пара та полум’я. Термічне пошкодження (коагуляція білка і загибель клітин) починається уже під дією температури 44 °С і темп його подвоюється зі збільшенням температури на кожен градус від 44 до 51 °С [10, с. 261].
Більшість опіків виникає у побутових умовах (близько третини потерпілих − діти) і пов’язана з порушенням правил безпеки під час експлуатації газових та електричних плит, інших нагрівальних приладів, умов зберігання Найчастіше опіки вимикають унаслідок дії гарячих рідин та вогню (полум’я). Опіки гарячими рідинами особливо часто бувають у дітей та жінок. Опіки полум’ям спостерігаються переважно у чоловіків. Найчастіше уражаються ноги, руки, рідше − тулуб, обличчя і шия. У разі пожеж у будівлях чи вибуху котла можливі опіки як шкіри, так і слизових оболонок дихальних шляхів гарячим повітрям або парою [40, с. 294-295].
Тяжкість стану потерпілого від опіку залежить від поєднання дії різних факторів:
1) діючого агента (гарячої пари або рідини, полум’я, предмета, нагрітого до високої температури та ін.);
2) тривалості дії агента;
3) глибини ушкодження тканин;
4) віку і стану потерпілого та інших причин.
Класифікація термічних опіків. Залежно від тяжкості ураження тканин опіки поділяють на такі чотири ступені (рис. 11.26):
I ступінь − еритема шкіри (еритематозна форма);
II ступінь − поява на шкірі пухирів (булозна форма);
III ступінь: А − некроз поверхневих шарів шкіри;
Б − некроз усієї товщі шкіри;
IV ступінь − значний некроз шкіри і глибше розміщених тканин, іноді обвуглювання різних ділянок тіла.
Рис. 12.26 Опіки кисті:
І ступеня (еритема); ІІ ступеня (утворення пухірів);
ІІІ ступеня (омертвління); ІV ступеня (обвуглення).
І ступінь опіку характеризується ураженням лише поверхневих шарів епідермісу. Проявляється пекучим болем, утворенням еритеми (почервоніння), набряком шкіри, що є результатом помірно вираженої реакції асептичного запалення на дію термічного агента.
При опіках II ступеня утворюються пухирі, наповнені серозною рідиною. Пухирі виникають унаслідок підвищення проникності судин, накопичення рідкої частини крові в епідермісі і відшаруванням поверхневих його шарів.
Опіки І і II ступенів звичайно виникають в результаті короткочасної дії невисокої температури (60 − 70° С). Зміни в тканинах мають оборотний характер.
При опіках III ступеня некротизується шкіра.
При опіках ІІІА ступеня виникає сухий некроз поверхневих шарів шкіри з окремими ділянками гермитативного шару, при IIIВ ступені виникає некроз усіх шарів шкіри; сухий − при дії вогню; вологий − при обшпарюванні парою, водою, інколи − при тлінні одягу на тілі. При IV ступені настає змертвіння шкіри і глибше розміщених тканин. Отже, при III і IV ступенях опіків виникають тяжкі некротичні зміни; внаслідок коагуляції (зсідання) білків утворюється струп, у тяжких випадках − обвуглювання тканин [17, с. 239].
Основні клінічні прояви. Клінічний перебіг опіків залежить від їх розмірів (площі та глибини), локалізації, індивідуальних особливостей організму (віку потерпілого, стану здоров’я), а також від характеру термічного чинника. Визначальною, звичайно, є площа опіку.
Обмежені опіки мають такий самий перебіг, як місцевий рановий процес, супроводжуючись незначними загальними порушеннями (головним болем, невеликою тахікардією, незначним підвищенням температури тіла, лейкоцитозом). Поширені опіки перебігають за типом опікової хвороби.
Опіковий шок настає в момент опіку і триває близько 3 діб. Опіковий шок виникає в результаті потоку больових подразнень, що надходять у центральну нервову систему. Спочатку відбувається збудження (еректильна фаза), а потім виснаження і позамежне гальмування нервової системи (торпідна фаза).
Еректильна фаза опікового шоку короткочасна, триває від кількох хвилин до 1 − 2 год. Друга, торпідна, фаза шоку настає в результаті виснаження нервової системи і триває близько 6 − 8 год.
Опіковий шок характеризується тяжкими гемодина-мічними розладами, зв’язаними з втратою великої кількості плазми крові і токсичною дією продуктів розпаду тканин [10, с. 265].
Вимірювання площі опіку. Визначення площі обпеченої поверхні має велике значення для лікування і прогнозу. Опіки, які займають до 10 % поверхні шкіри, звичайно розглядаються як місцеве ушкодження. Більш значні опіки II − IV ступеня, які займають 25 − 30 % поверхні тіла і більше, викликають великі зміни в організмі, що дістали назву опікової хвороби.
Найбільш простими методами є правило дев’ятки та правило долоні (рис. 11.27). Правило дев’ятки основане на тому, що їй основних анатомічних ділянок тіла дорівнює числу кратному дев’яти. Так, площа голови і шиї становить передня, задня поверхні тулуба, нижня кінцівка − 18, верхня кінцівка − 9, промежина і статеві органи − 1 % площі тіла.
Правило долоні основане на тому, що її площа становить близько 1,1 % площі тіла. Тому число долонь яке укладається на площі опіку, становить процент опікової поверхні [27, с. 211].
Перша допомога. Лікування термічних опіків складається з подання першої допомоги потерпілим на догоспітальному етапі та лікування в хірургічних спеціалізованих закладах. Вона полягає в зупинці дії термічного агента, забезпеченні потерпілого свіжим повітрям та запобіганні забрудненню рани мікрофлорою.
Для забезпечення свіжого повітря потерпілого перемішують з місця пожежі (чи заповненої димом та отруйними газами кімнати) на відкритий простір чи в приміщення з чистим повітрям. Після цього його зігрівають. При асфіксії хворому роблять штучну вентиляцію легень (рот до рота чи рот до носа).
Останній акт першої допомоги − запобігання зараженню опікової поверхні − здійснюють шляхом загортання потерпілого в чисте простирадло, марлю чи поліетиленову плівку (великі опіки) або накладання бинтової асептичної пов’язки при обмежених опіках. Обливання ураженої ділянки холодною водою 10 − 15 хв є також лікувальним засобом − знеболює та запобігає поширенню опікової деструкції. Опіки І ступеня обробляють 33 % розчином спирту, ІІ − ІІІ − ІV ступеня − 33 % спиртом та накладають стерильні пов’язки [10, с. 266-267].
Хімічні опіки виникають у результаті впливу на тканини різних хімічних речовин, що мають припікальну дію (міцні кислоти, луги, фосфор, солі важких металів). Хімічні опіки спостерігаються значно рідше, ніж термічні. Хімічні опіки слизових оболонок ротової порожнини, глотки, стравоходу і шлунка відносяться до побутового травматизму. Вони виникають при випадковому або умисному прийманні всередину міцних кислот і лугів. Особливо часто хімічні опіки слизових оболонок спостерігаються у дітей.
Кислоти і солі важких металів викликають зсідання і збезводнювання тканин, внаслідок чого настає коагуляцій некроз з утворенням щільного струпа. Луги розчиняють білки й омилюють жири, в результаті чого виникає глибоке ураження тканин з утворенням білого м’якого струпа [40, с. 302].
Перша допомога при хімічних опіках полягає в негайному змиванні хімічної речовини струминою води під напором. Після змивання водою для нейтралізації залишків кислоти застосовують 2 % розчин натрію гікарбонату, для нейтралізації лугів − 2 % розчин оцтової або лимонної кислоти та накладається стерильна асептична пов’язка на уражену ділянку тіла [17, с. 241].
Електричні опіки виникають під дією технічного, побутового чи атмосферного (блискавка) струму. Місцевий опік хоча й буває іноді глибоким, навіть з відшаруванням частини органа чи тканини, але загрозу для життя потерпілого становить загальна дія струму на організм, нервову та серцево-судинну системи (параліч серця, шок).
До променевих належать сонячні опіки, опіки рентгенівськими та радіоактивними променями. У нормальних умовах життя променеві опіки спостерігаються дуже рідко, але при катастрофах (вибух атомної бомби чи атомних реакторів) вони можуть стати масовими. Опіки рентгеновими променями спостерігаються іноді при лікуванні хворих з поверхневими формами раку, переважно у післяопераційний період [36, 565-566].