Перша медична допомога при переломах

Переломом називається часткове або повне порушення анатомічної цілості кістки. Залежно від походження переломи поділяють на природжені і набуті. Природжені переломи виникають у внутрішньоутроб-ному періоді розвитку і є результатом неповноцінності кісткового скелета плода. Виділяють акушерські переломи, які настають у результаті родової травми.

Набуті переломи поділяють на травматичні (механічні) і патологічні, які є наслідком ураження кістки патологічним процесом (остеомієліт, туберкульоз, пухлини, сифіліс та ін.).

Патологічні переломи виникають найчастіше внаслідок розвитку в кістці метастазу злоякісної пухлини, ураження туберкульозом або остеомієлітом. Ці переломи виникають дуже легко, іноді після незначної травми.

Травматичні (механічні) переломи виникають під впливом механічних факторів − під час падіння, від ударів, здавлення, згинання кісток та інших травм [40, с. 286].

Переломи називають відкритими при порушенні цілості шкіри і закритими, коли цілість шкіри збережена. Відкриті переломи дуже небезпечні для хворого у зв’язку з загрозою розвитку інфекції в ділянці перелому.

Переломи трапляються в будь-якому віці, але частіше у чоловіків середнього віку. У дітей у зв’язку з еластичністю кісток переломи бувають рідко; у осіб літнього віку, навпаки, у зв’язку з крихкістю кісток вони виникають легко навіть при незначній травмі. Близько 80 % становлять переломи кісток кінцівок. Серед переломів довгих трубчастих кісток виділяють діафізарні, епіфізарні і метафізарні.

Епіфізарні переломи супроводяться ушкодженням суглобової поверхні кісток і гемартрозом. Метафізарні (навколосуглобові) переломи часто бувають вбитими, без зміщення відламків. Звичайно відламок діафізу кістки заходить в губчату речовину метафізу. Вбиті переломи часто бувають у ділянці шийки плечової кістки.

Залежно від механізму переломів розрізняють: 1) переломи при здавленні або стисненні кістки по осі, наприклад компресійні переломи хребта; 2) переломи при згинанні; 3) переломи при скручуванні (гвинтоподібні); 4) відривні переломи, наприклад відрив кісточки від великогомілкової кістки; 5) вбиті переломи; 6) тріщини, які часто відмічаються при ушкодженнях плоских кісток (черепа, лопатки).

Залежно від ступеня еластичності кісткової тканини переломи можуть бути повні і неповні.

У дітей спостерігаються переломи за типом зеленої гілки: ламається кістка без ушкодження окістя (вид неповного перелому); вони часто виникають по лінії епіфізарного хряща (епіфізіоліз);

Розрізняють також поперечні, поздовжні, косі і гвинтоподібні, або спіральні, види переломів (рис. 11.1).

Рис. 11.1. Зміщення довгої кістки при переломі:

а − в довжину; б − в ширину; в − вколочений перелом; г − під кутом; д − по периферії.

У літньому віці часто трапляються переломи шийки стегна. Для переломів характерна деформація кінцівки и результаті зміщення відламків. Розрізняють відламки: центральний (проксимальний) і периферичний (дистальний). Зміщення відламків можуть бути: під кутом, по довжині, колові, по периферії і бічні, на різні боки [36, с. 540-541].

Основні клінічні прояви. Основними симптомами перелому є: біль, деформація, порушення функції ушкодженої кінцівки, патологічна рухомість і крепітація (кістковий хрускіт). Біль виникає відразу після перелому кістки в результаті ушкодження нервових волокон. Він різко посилюється при зміні положення ушкодженої кінцівки і зменшується в стані спокою.

Деформація кінцівки виникає в результаті крововиливу, порушення цілості кістки, скорочення м’язів і зміщення кісткових відламків.

У ділянці перелому відмічаються набряклість і збільшення об’єму у зв’язку з утворенням гематоми. Внаслідок зміщення відламків виникають неправильне положення кінцівки, деформація суглобів при внутрішньосуглобових переломах. При відкритих переломах відламки кістки можуть виступати в ділянці рани. Порушення функції настає в результаті порушення цілості кістки й ушкодження нервів. При вбитих і неповних переломах симптоми розладу функції виражені незначно. Патологічна рухомість і крепітація спостерігаються при повних переломах. При переломах обов’язково слід провести рентгенівське дослідження (рентгенографію в двох проекціях). Рентгенографія дає змогу не тільки уточнити характер перелому, визначити ступінь ушкодження кістки, а й виявити невеликі тріщини й надломи кісток, які при звичайних методах дослідження діагностувати неможливо [40,с. 287-288].

Загоєння переломів. В основі зрощення перелому лежить регенерація тканин, в результаті якої утворюється кістковий мозоль. В утворенні кісткового мозоля беруть участь окістя, кістковий мозок і сполучна ткана, яка оточує місце перелому.

Процес утворення кісткового мозоля складний. Після травми в ділянці перелому розвивається асептичне запалення. Одночасно з розсмоктуванням загиблих тканин відбувається розмноження клітин. Первинний кістковий мозоль виявляється при рентгенівському дослідженні через 20 днів після перелому.

Далі відбуваються складні процеси відкладання солей кальцію і окостеніння, які призводять до утворення справжнього (вторинного) кісткового мозоля через 7 − 10 тижнів після перелому. Цей процес супроводиться поступово архітектурною перебудовою кісткового мозоля, який під впливом остеобластів набуває нормальної будови кістки. Плоскі кістки загоюються без утворення кісткового мозоля [10, с. 203-205].

Лікування переломів.Перша допомога при переломах кісток передбачає проведення протишокових заходів (введення наркотичних, серцевих засобів) і транспортної іммобілізації. При відкритих переломах шкіру змазують спиртовим розчином йоду і на рану накладають асептичну пов’язку.

Лікування переломів кісток включає репозицію − направлення відламків, фіксацію їх. і функціональну терапію з метою якнайшвидшого відновлення функції кінцівки і працездатності хворих.

Перш ніж приступити до репозиції, треба знеболити місце перелому. Для цього вводять у ділянку перелому 10 − 30 мл 1 − 2 % розчину новокаїну. Репозиції не роблять при вбитих і відривних переломах, при яких показане оперативне лікування.

Фіксація − лікувальна іммобілізація переломів кісток − досягається з допомогою гіпсової пов’язки (рис. 12.19), витяганням або оперативним шляхом.

Оперативне лікування переломів. До оперативного лікування вдаються при відкритих і вбитих переломах, при переломах шийки і поперечних переломах діафізу стегнової кістки, а також якщо інші методи лікування виявились неефективними [36, с. 551-553].

Функціональне лікування. Для більш швидкого відновлення функції потерпілої кінцівки при лікуванні переломів обов’язково призначають лікувальну фізкультуру, механо- і фізіотерапію. Лікувальна фізкультура показана з перших днів після травми у вигляді дихальної гімнастики і спеціальних комплексів вправ. Систематичне проведення лікувальної фізкультури сприяє поліпшенню загального стану потерпілих і швидкому загоєнню переломів. Лікувальну фізкультуру не призначають тяжкохворим, при високій температурі і гнійних ускладненнях (абсцесах, флегмонах, лімфаденіті, сепсисі тощо).

Фізіо- і механотерапія поліпшує рухи у суглобах сприяє лікуванню контрактур, інфільтратів та інших ускладнень.

Для профілактики ускладнень слід застосовувати лікувальні заходи, спрямовані на поліпшення загального стану хворих і підвищення регенеративних процесів в організмі (посилене харчування, вітамінотерапія та ін.). Треба систематично контролювати стан кісткових відламків і своєчасно усувати зміщення, добиваючись правильного зіставлення їх.

Вогнестрільні переломи. Вони характеризуються значним руйнуванням кістки і навкружних тканин, розривами м’язів, нерідко супроводяться ушкодженням великих судин і нервів. Вогнестрільні переломи здебільшого бувають багатоосколковими, нерідко спостерігаються значні дефекти кістки.

Переважають вогнестрільні переломи кісток кінцівок. Травми кісток черепа, ребер, хребта часто ускладнюються ушкодженням внутрішніх органів. В результаті вогнестрільних переломів часто розвиваються тяжка анаеробна і гнійна інфекція, остеомієліт [40, с. 290-292].

Перша допомога при переломах кісток полягає в зупиненні кровотечі й створенні спокою ураженій кінцівки шляхом фіксації її шинами або пов’язками. Верхню кінцівку можна прибинтувати до тулуба або підтримувати косинкою, а ушкоджену нижню кінцівку підв’язати до здорової рушником, поясом, косинкою, бинтом. Для зменшення болю, а отже і профілактики шоку, потерпілому треба дати знеболююче. При відкритому переломі треба насамперед накласти асептичну пов’язку, а потім джгут і забезпечити кінцівці цілковиту нерухомість за допомогою шин [19, с. 446].

Рис. 11.2. Положення шин при переломах:

а − плечової кістки; б − передпліччя; в − кісток

кисті; г − гомілки.

Шини бувають стандартні та імпровізовані. Стандартні шини виготовляють з металу, пластмаси і фанери. Як імпровізовані шини використовують підручні засоби: палиці, гілки дерев, дошки тощо. Накладати шини треба так, щоб закріпити два найближчі від місця перелому суглоби, а при переломі нижньої кінцівки обов’язково три суглоби. Забороняється накладати шину на оголене тіло. Шину попередньо необхідно обгорнути ватою або м’якою тканиною, кінцівку також, і тільки після цього фіксувати їх одну до одної (рис. 11.2). Якщо перелом кісток стався у дітей не в приміщенні, шини треба накладати поверх одягу і взуття [35, с. 25].

Рис. 11.3. Етапи накладення шини Крамера при переломі плечової кістки:

а, б − моделювання шині на собі; в − шина у накладеному вигляді.

При переломі тазових кісток і хребта потерпілого слід покласти на спину на тверді носилки, попередньо на них поклавши дошку або фанеру. Щоб розслабити тіло, ноги згинають у колінах і підкладають валик з одягу або якийсь інший м’який матеріал. При відкритому переломі кісток черепа на рану накладають асептичну пов’язку, після чого голову потерпілого кладуть на валик округлої форми, зроблений з одягу. При переломі кісток пальців і кисті останній надають фізіологічного положення, для чого під долоню кладуть м’яку грудку, потім кисть з передпліччям прикріплюють до шини і підвішують на косинці. При переломі ключиці в пахвову ямку кладуть валик з м’якого еластичного матеріалу і прибинтовують руку до тулуба або підвішують на косинці (рис. 11.3).

Усіх потерпілих після фіксації пошкоджених органів треба негайно направити в медичний заклад. Дітей, особливо з переломами черепа, хребта, тазу необхідно переносити дуже обережно, щоб необережним рухом не пошкодити кістковими відламками великі нервові стовбури, судини й життєво важливі органи [36, с. 542-544].

Десмургією називається розділ хірургії, що вивчає види пов’язок, способи їх накладання і показання до застосування.

Пов’язкою називається пристрій для удержання хворої частини тіла в необхідному для лікування положенні або для удержання перев’язного матеріалу. Пов’язка включає перев’язний матеріал, що накладається безпосередньо на рану, і зовнішню частину, застосовувану для його удержання. Пов’язка є важливим засобом для закриття рани або ушкодженої ділянки тіла з метою запобігання або лікування ранової інфекції, створення певного тиску на ту чи ту ділянку з гомеостатичною або іншою метою, забезпечення нерухомості (іммобілізація) її [10, с. 576].

Перев’язкою називають процес накладання або змінювання пов’язки. Пов’язки найчастіше накладають на рану з метою удержання різних лікарських препаратів, запобігання забрудненню рани, а також зігрівальні компреси.

Залежно від виду матеріалу виділяють дві великі групи пов’язок. Це м’які пов’язки та тверді (або такі, що тверднуть). До м’яких належать пов’язки з марлі, бинтові, тканинні, марлево-клеольні, пластирні, з плівкотворних аерозолів.

До твердих зараховують шинні (тверді) пов’язки з різноманітних матеріалів (дерева, металу, пластику) та пов’язки з гіпсу, крохмалю й нових полімерних матеріалів (фіброглас. смоли), що в процесі накладання стають твердими.

Функціональні пов’язки накладають з певною метою. Це захисні, фіксуючі, стискаючі, гомеостатичні, оклюзійні, іммобілізуючі, коригуючі пов’язки та пов’язки для витягання.

За допомогою захисних пов’язок закривають ранові поверхні, операційні рани та інші ушкодження на поверхні тіла. Вони безпосередньо контактують із раною. Для таких пов’язок використовують марлеві або тканинні бинти, лейкопластирні, плівкотворні аерозолі [40, с. 89-90].

Метою фіксуючих (утримуючих) пов’язок є фіксація перев’язного матеріалу в ділянці його накладання. Найчастіше для таких пов’язок використовують пластир, клейові речовини та еластичні трубчасті бинти.

Стискаючі пов’язки повинні підтримувати рівномірний додатковий тиск на певну ділянку тіла. Вони можуть накладатися на ті ділянки, де не виникає загроза функціям дихання (наприклад, шия) або кровопостачання (під пахвою). Ці пов’язки накладають з використанням лейкопластиру (наприклад, при пупковій грижі у немовлят), еластичних бинтів (на суглоби. кінцівки), мазьових препаратів (бинтова цинк-желатинова пов’язка при захворюваннях вен нижніх кінцівок).

Гемостатичні пов’язки призначені для зупинки кровотечі з рани (переважно капілярної або артеріальної чи венозної на догоспітальному етапі). Ця мета досягається використанням спеціальних гемостатичних матеріалів (гемостатична губка, марля. фібринотворчі пластини типу чи еластичним притисканням місця кровотечі або судинних стовбурів (скроневої артерії, наприклад).

Оклюзивні (герметизуючі) пов’язки застосовують на догоспітальному етапі, при проникаючих пораненнях (переважно грудної клітки, для профілактики пневмотораксу). Для цього використовують або стандартні індивідуальні перев’язні пакети, або будь-який матеріал, що не пропускає повітря.

Коригуючі пов’язки призначені для створення тиску на певну ділянку тіла з метою зміни її розташування чи форми, їх виготовляють переважно з речовин, що тверднуть (наприклад, коригуючі гіпсові пов’язки при сколіозі).

Пов’язки для витягання поєднують функцію іммобілізації із постійною дією в певному напрямку. Використовують на госпітальному етапі у стаціонарі. Переважно це складні конструкції з металу, дерева, дроту. До них належать компресійно-дистракційні апарати (Ілізарова та ін.) (рис. 11.5).

Поліфункціональні пов’язки поєднують у собі кілька функцій: фіксують, закривають рану, зупиняють кровотечу та іммобілізують травмовану ділянку тощо.

Бинти є найпоширенішим матеріалом для м’яких пов’язок. Це смуга марлі різної ширини (5 − 15 см) завдовжки 2 − 3 м, що скатана в тугий рулон. Бинти можуть бути стерильними й нестерильними. За допомогою їх можна накласти пов’язку різної форми і на будь-яку ділянку тіла. Бинти зберігають гігроскопічність, аераційність, пластич-

ність, не подразнюють шкіру.

Лейкопластир є різновидом перев’язного матеріалу, що складається з тканинної основи та тонкого шару липкої речовини. Лейкопластирем фіксують на рані інший перев’язний матеріал, зближують краї рани, підкріплюють свіжий рубець після раннього зняття швів, використовують його як іммобілізуючий матеріал [10, с. 576-577].

Зважаючи на переважно іммобілізаційну функцію твердих пов’язок, матеріал, що використовується для них, мусить бути міцним, легким, зручним для роботи, стійким до води, не подразнювати шкіру.

Рис. 11.6. Шина Дітрехса.

Іммобілізацію на догоспітальному етапі виконують за допомогою шинних пов’язок їх виготовляють з дерева, фанери (шини Дітрехса при переломі ніг; шина Єланського при переломі шийного відділу хребетного стовпа; транспортні шини ЦІТО), дроту (багатофункціональні шини Крамера у вигляді довгих драбинок), металу (стандартні шини) та пластику (пневматичні та лубкові шини різної форми та розміру) (рис. 11.6) [35, с. 27-29].

Правила накладання пов’язок:

1) орган, на який накладається пов’язка, повинен бути на рівні грудей того, хто робить перев’язку, ділянка тіла потерпілого повинна бути максимально доступна для перев’язки;

2) орган, на який накладається пов’язка, повинен у цей момент бути в такому самому положенні, у якому він буде й після перев’язування у процесі лікування чи транспортування. Це положення має бути функціональним (для плечового суглоба − відведене положення плеча; для ліктьового − зігнуте під кутом 90° у передпліччі; для кисті − положення „утримання м’ячика”; для кульшового суглоба − випростане стегно; для коліна − у трохи зігнутому положенні гомілки (10°) тощо;

3) м’язи пацієнта (особливо кінцівок) повинні бути максимально розслаблені. Для цього треба підтримувати кінцівку потерпілого або використовувати допоміжні підставки, валики тощо [36, с. 491].

Вимоги до особи, що накладає пов’язку:

1) вона має стояти чи сидіти обличчям до хворого, щоб бачити його вираз обличчя (реакцію на пов’язку) і контролювати больові моменти перев’язки;

2) положення того, хто накладає пов’язку, повинно бути найбільш зручним;

3) під час накладання пов’язки треба запобігати вторинним ускладненням у травмованому органі за рахунок зміщення уламків кісток, пошкодження ними чи стискання судинних та нервових стовбурів, а також сповзанню пов’язки, додатковому мікробному забрудненню рани тощо;

4) розмір перев’язного матеріалу повинен відповідати розмірам органа, на який він накладається;

5) починати перев’язку треба з вужчого, периферичного, краю у напрямку ширшого, проксимального (пов’язка буде краще триматися);

6) пов’язку розпочинають з кількох циркулярних турів бинта [10, с. 579-580].

Бинтування складається з таких етапів: а) накладання перших колових ходів бинта; б) накладання власне ходів пов’язки; в) закріплення пов’язки;

− бинтувати спід обома руками поперемінно, обертаючи скатку бинта навколо ураженої частини тіла, не відриваючи рук і не розтягаючи бинту повітрі, вільною рукою розправляючи тури. Головку бинта тримають у правій руці, а початок його − у лівій. Черевце обернене назовні, щоб бинт легко і вільно міг розгортатися;

− бинт розгортають зліва направо, а головка ніби скачується з його турів;

− кожний наступний тур покриває 1/2 чи 2/3 ширини попереднього;

− бинтування починається з периферійних відділів, поступово доходячи до центральних;

− для закріплення пов’язки кінець бинта розрізають вздовж, кінці перехрещують і зав’язують (перехрест і вузол не повинні розміщуватись на рані). Можна кінці бинта підігнути за останній коловий хід чи прикріпити до попередніх турів англійською шпилькою.

Загальні вимоги до накладання бинтових пов’язок:

− накладена пов’язка не повинна спричиняти порушення кровообігу в кінцівках (збліднення, ціаноз нижче пов’язки, відчуття оніміння, пульсуючого болю). При появі цих симптомів пов’язку послаблюють або знімають;

− закрити повністю уражену ділянку тіла;

− бути зручною для хворого [19, с. 434-435].

Типи бинтових пов’язок (рис. 11.7). За характером накладення бинтові пов’язки бувають такі:

1. Колова (циркулярна) пов’язка. Бинтують так, щоб витки лягали один на одного, повністю прикриваючи попередній. Застосовується на ділянку лоба, зап’ястка і нижньої частини гомілки (рис. 11.7).

2. Спіральна пов’язка (рис. 11.8).Бинтують, після накладення двох-трьох колових ходів, у скісному (спіральному) напрямі, частково, на дві третини, прикриваючи попередній хід. Висхідну спіральну пов’язку накладають знизу вгору, низхідну − згори вниз. При бинтуванні нерівномірних за товщиною (конічних) частин тіла (гомілка, передпліччя) застосовують перегини. Для цього бинт ведуть трохи більш скісно, потім великим пальцем лівої руки притримують його нижній край, розкачують бинт далі і перегинають у напрямі до себе так, щоб його верхній край став нижнім. Потім бинтують навколо кінцівки трохи скісно й донизу і знову повторюють перегини так, щоб усі вони лягали по одній лінії на одному боці.

Рис. 11.7. Колова пов’язка. Рис. 11.8.Спіральна пов’язка.

3. Повзуча (змієвидна) пов’язка (рис. 11.9).Бинтують гвинтоподібно, так, щоб ходи бинта не стикалися між собою. Застосовується для попереднього закріплення перев’язного матеріалу.

4. Хрестоподібна, або восьмиподібна, пов’язка. Ходи бинта описують вісімку. Застосовується при бинтуванні частин тіла з неправильною поверхнею (ділянка потилиці і задньої частини шиї, грудна клітка) (рис. 11.10).

Хрестоподібну пов’язку на тильний бік кисті починають з колового ходу навколо зап’ястка, потім бинт ведуть через тильну поверхню кисті на долонну і знову повертаються до тильної. Наступними восьмиподібними ходами поступово покривають тильний бік кисті до її основи. Пов’язку закріплюють навколо зап’ястка.

Рис. 11.9. Повзуча пов’язка. Рис. 11.10. Хрестоподібна пов’язка.

5. Колосовидна пов’язка. Вона є різновидом восьмиподібної, накладається на плечовий і кульшовий суглоби. Колосовидну пов’язку на ділянку лівого плечового глоба починають з боку правої пахвової западини. Бинт ведуть по передній поверхні грудей, обходять плече спереду, ззовні, ведуть донизу і далі через пахву спрямовують його скісно вгору, перехрещуючи попередній хід. Потім бинт ведуть по задній поверхні спини до правої пахвової западини і знову повторюють попередні ходи. Ходи бинта в місці, де вони перехрещуються, накривають частково попередні по одній лінії, внаслідок чого це місце нагадує своїм виглядом колос.

6. Черепашача пов’язка (рис. 11.11). Накладається на ділянку суглобів у зігнутому положенні. Розрізняють розбіжну і збіжну черепашачі пов’язки.

Розбіжна пов’язка на ділянку колінного суглоба починається з колового ходу через середину суглоба, потім колові ходи накладають вище і нижче, поступово покриваючи суглоб.

Збіжну пов’язку починають коловими ходами вище і нижче суглоба. Наступними ходами, перехрещуючи їх у підколінній западині, закривають весь суглоб.

7. Поворотна пов’язка. Застосовується на кукси кінцівок (рис. 11.12). Ця пов’язка починається кількома коловими ходами бинта у верхній частині кукси, після чого його перегинають і ведуть донизу навколо кукси. На протилежній її поверхні знову роблять перегин (трохи нижче від попереднього) і оперізуючий хід бинта. Далі, чергуючи поздовжні і колові ходи бинта, покривають усю поверхню кукси [40, с. 93-95].

Рис. 11.11. Черепашача пов’язка. Рис. 11.12 Поворотна пов’язка.

За місцем накладення розрізняють такі бинтові пов’язки. Пов’язки голови (рис. 11.13). При незначних ушкодженнях на ділянку голови накладають пращовидну, колодійні або клеолові пов’язки. При накладенні колодійних або клеолових пов’язок на волосисту частину голови волосся в ділянці пов’язки слід старанно виголити.

Проста пов’язка голови (шапочка). Шапочка є поворотною пов’язкою, яка покриває все склепіння черепа. Спочатку роблять два циркулярних ходи навколо голови, через ділянку лоба і потилиці, потім бинт перегинають спереду і ззаду, прикриваючи бічні поверхні голови, і закріплюють коловими ходами.

Рис. 11.13. Пов’язки на голову:

а − поворотна пов’язка (шапочка); б − „шапка Гіпократа”; в − чепець; г − уздечка; д − неаполітанська шапочка; е − на одне око; ж − на оба ока;

з − на потилицю.

Після цього знову повторюють два скісних поворотних ходи, закріплюючи їх коловими, поступово покриваючи бічні поверхні і склепіння черепа. Пов’язку закінчують коловим ходом бинта і закріплюють [27, с. 65].

Шапку Гіппократа накладають з допомогою двоголового бинта або двох окремих бинтів; одним роблять колові ходи, другим прикривають склепіння черепа.

Чепець. Кусок бинта завдовжки 60 − 80 см кладуть серединою на ділянку тім’я і кінці опускають поперед вух униз. Кінці бинта утримують у натягнутому стані. Накладають перший горизонтальний хід навколо голови, потім бинт обертають навколо зав’язки і ведуть скісно, прикриваючи потилицю, далі обертають з другого боку навколо зав’язки і прикривають ділянку лоба. Повторюючи описані ходи, закривають пов’язкою все склепіння черепа. Пов’язку закінчують циркулярним ходом бинта, зав’язуючи його спереду або прикріплюючи до вертикальної стрічки, кінці якої зав’язують під підборіддям.

Пов’язка на одне око. Пов’язку на праве око ведуть зліва направо; на ліве око, навпаки, − справа наліво. Спочатку накладають циркулярні ходи навколо голови, після чого бинт ведуть скісно назад на ділянку потилиці, потім під вухом і скісно вгору, закриваючи хворе око. Повторюють коловий, а потім скісний ходи, закриваючи повністю ділянку ушкодженого ока.

Пов’язка на обидва ока. Пов’язку починають циркулярним ходом навколо голови, потім бинт ззаду спускають униз, ведуть під правим вухом і далі − знизу вгору, закриваючи праве око. Потім бинт ведуть навколо потиличної ділянки і далі − скісно згори вниз, закриваючи ліве око. Так, чергуючи скісні ходи бинта, накладають пов’язку на обидва ока. Закріплюють її горизонтальними ходами навколо голови [36, с. 493-494].

Пов’язка на обидва вуха. На ділянку вуха застосовують так звану неаполітанську пов’язку. Після накладення колових ходів навколо голови з хворого боку бинтують так, що кожний наступний хід розміщується нижче від попереднього, прикриваючи поступово ділянку вуха і сосковидного відростка. Закінчується пов’язка коловими ходами.

Вуздечка. Застосовується при пораненнях і переломах нижньої щелепи, а також після вправлення вивиху її. Роблять два колових горизонтальних ходи навколо голови, потім у ділянці потилиці бинт ведуть скіс-з на бокову поверхню шиї і під нижню щелепу, охоплюють її і далі бинт спрямовують поперед лівого вуха, на тім’я. Роблять невелику кількість вертикальних ходів, після чого бинт ведуть з-під підборіддя по другій стороні шиї скісно на потилицю і далі коловими ходами закріплюють попередні. В разі потреби знову повторюють вертикальні і горизонтальні ходи у вказаному порядку [27, с. 66-68].

Пращовидні по’язки (рис. 11.14). Пращею називають кусок марлі або широку стрічку тканини з розрізаний кінцями. Середню частину пращі застосовують для закриття ушкоджених ділянок тіла, кінці перехрещують і зав’язують. Пращовидну пов’язку накладають на ніс, підборіддя, на ділянку нижньої щелепи і голови.

Пов’язка шиї. При бинтуванні верхньої частини шиї застосовують хрестопо-

дібну пов’язку потилиці, чергуючи її ходи з коловими. При бинтуванні нижньої частини або всієї шиї роблять колові ходи, доповнюючи їх ходами восьмиподібної пов’язки потилиці або хрестоподібної пов’язки спини, що йдуть через пахвову ділянку. Пов’язка не повинна здавлювати шиї.

Пов’язки на грудну клітину (рис. 11.15).

Хрестоподібна пов’язка на грудну клітку починається з закріплення коловими ходами бинта навколо її нижніх відділів. Потім бинт ведуть по передній поверхні грудей справа на ліве надпліччя і через спину поперечно на праве надпліччя й далі, під ліву пахву, перехрещуючи попередній хід. З лівої пахвової ділянки бинт ведуть ззаду через спину в праву пахвову ділянку і знову повторюють попередній хрестоподібний хід. Пов’язку закріплюють навколо грудної клітки.

Рис. 11.15. Пов’язки на грудну клітку:

а − спіральна; б − пов’язка Шиловцева;

в − хрестоподібна; г − Дезо; д − Вельпо.

Пов’язка Дезо. Застосовується під час подання першої допомоги при переломах плеча, ключиці праву руку до тулуба фіксують так. Хворого садовлять і минають руку в ліктьовому суглобі під прямим кутом. Коловим ходом бинта фіксують плече до тулуба, потім бинт ведуть з-під лівої пахви на праве надпліччя і далі донизу по задній поверхні спини й плеча, огинають ліктьовий суглоб і знову спрямовують бинт у ліву пахвову ділянку. Потім ведуть його по спині на праве надпліччя І по передній поверхні плеча знову до правого ліктьового су і лоба, огинають його спереду назад і йдуть далі скісно через спину в ліву пахвову западину. Описані ходи поширюють, поки кінцівка не буде добре фіксована. Підвішують кисть руки окремою стрічкою бинта, яку зав’язують па шиї [35, с. 18].

Пов’язка на промежину (рис. 11.16). Застосовують восьмиподібну пов’язку, доповнюючи її колосовидною. Широко користуйся Т-подібною пов’язкою. Два куски марлі або два відрізки широкого бинта зшивають у вигляді букви „Т”. Горизонтальну частину пов’язки закріплюють навколо пояса, а вертикальну ведуть через промежину й укріплюють до горизонтальної, перед тим зробивши спереду отвір або розріз для сечовипускання [17, с. 581-594].

Рис. 11.16. Пов’язки на промежну:

а − колосовидна; б, в − вісьмоподібна; г − Т-подібна.

Косинкові пов’язки (рис. 11.17) накладають з допомогою косинки − трикутного куска матерії або хустки, складеної кут до кута. У косинці найдовший бік називається основою, протилежний основі кут − верхівкою, інші кути кінцями. Косинку застосовують головним чином для іммобілізуючих пов’язок при ушкодженнях верхніх кінцівок. її підводять під руку, зігнуту в лікті під прямим кутом. Один з довгих кінців косинки проводять над ключицею, а другий − спереду від передпліччя і далі вгору на надпліччя здорового боку. Ззаду на шиї обидва кінці косинки зв’язують так, щоб рука була зігнутою під прямим кутом у ліктьовому суглобі і вільно удержувалась косинкою. Верхівку косинки фіксують спереду ліктя шпилькою.

Рис. 11.17. Косинкові пов’язки.

Косинку, якщо немає бинтів, можна успішно використовувати для накладання пов’язок при різних локалізаціях ран [27, с. 61-62].

Тимчасова іммобілізація має велике значення для профілактики шоку під час транспортування хворого в стаціонар. Для іммобілізації застосовують стандартні й імпровізовані шини, які можна виготовити з підручного матеріалу (палиця, дошки та ін.).

При переломах звичайно іммобілізують два суглоби − вище і нижче перелому, а при переломах плечової і стегнової кісток − три суглоби.

Для транспортної іммобілізації використовують металеві сітчасті, дротяні шини Крамера і дерев’яні шини Дітеріхса. Шини Дітеріхса застосовують при ушкодженнях нижньої кінцівки (кульшового і колінного суглобів, стегнової кістки). Шини Крамера призначені головним чином для іммобілізації переломів кісток передпліччя, плечової кістки, гомілки, стопи. Для іммобілізації переломів шину Крамера спочатку вигинають і надають їй форми фіксованої кінцівки, після чого обгортають ватою. Іммобілізацію слід робити дуже обережно, щоб не заподіяти додаткової травми хворому.

Тимчасова іммобілізація при переломах плеча досягається також з допомогою сітчастих та імпровізованих шин (рис. 11.18) [35, с. 18-22].

Рис. 12.18. Транспортна іммобілізація сітчастими

металевими шинами.

Сітчасті металеві шини застосовують головним чином при переломах кісток кисті, рідше − дистального відділу кісток передпліччя. Для фіксації переломів плеча шину Крамера вигинають під прямим кутом на відстані, що дорівнює довжині передпліччя, і потім удруге, відмірявши довжину плеча так, щоб шина фіксувала плечовий суглоб і розміщувалася рівно на спині. Плече фіксують у положенні відведення на 30° наперед і трохи вбік, лікоть − під прямим кутом, кисть − долонною поверхнею до тулуба. Шину укріплюють бинтами.

При переломах ключиці і лопатки руку на боці ушкодження прибинтовують до тулуба або фіксують. При ушкодженнях кісток передпліччя, променезап’ясткового суглоба, кисті і пальців застосовують сітчасті, фанерні, картонні та імпровізовані шини. При переломах кісток передпліччя лікоть має бути зігнутий під прямим кутом, долоня обернена в бік тулуба, кисть − у положенні невеликого тильного згинання.

При ушкодженнях променезап’ясткового суглоба, кисті і пальців шини накладають з долонного боку. Кисть фіксують у положенні невеликого тильного згинання, в долоню кладуть жмут вати, пальці повинні бути напівзігнуті, в положенні не повністю стиснутого кулака. Кінцівку підвішують на косинці або з допомогою перев’язу.

При переломі променевої кістки вдаються до ручної репозиції відламків [22, с. 64].

Для транспортної іммобілізації ушкоджень стегна застосовують шину Дітеріхса, металеві шини Томаса − Виноградова та інші, які дають можливість провести тимчасове витягання кінцівки. Кінцівку фіксують у прямому положенні, стопу − під прямим кутом.

Застосовуючи імпровізоване шинування, внутрішню шину накладають від підошви до промежини, зовнішню − від підошви до пахвової ділянки.

При ушкодженнях верхньої та середньої третини гомілки шини накладають позад і збоку кінцівки, фіксуючи гомілковостопний і колінний суглоби.

Хворого з ушкодженим хребтом транспортують у положенні на спині на носилках із щитом або на іншій твердій поверхні (дошки і т. п.).

При переломах таза хворих транспортують на носилках з рівною поверхнею, що не прогинається, в положенні жаби − лежачи на спині з зігнутими в колінах та розведеними стегнами і м’якими валиками, підкладеними в підколінні ділянки [10, с. 107].

Крім зазначених шин, для транспортної іммобілізації хворих з переломами хребетного стовпа, кісток таза чи множинними переломами використовують носилки − металеві та іммобілізаційні вакуумні (11.19).

Рис. 11.19. Транспортна іммобілізація:

а − металеві носилки; б − вакуумні носилки.

Іммобілізація кінцівки може бути досягнута також і м’якими пов’язками. Наприклад, у разі перелому плеча кінцівка може бути зафіксована за допомогою хустинки. Під пахву кладуть невеликий марлевий валик, і всю кінцівку прибинтовують до тулуба на рівні грудей.

Гіпсова пов’язка була введена в медичну практику в Росії в 1858 р. М. Пироговим − як один із засобів лікування поранених у нижні кінцівки (до цього звичайно виконували ампутацію).

Конструкція гіпсових пов’язок може бути різноманітною: глухою циркулярною, циркулярно-вікончастою, циркулярно-мостоподібною, лонгетко-циркулярною, пов’язкою-ліжком, корсетом (рис. 11.20) [10, с. 599-560].

Рис. 11.20. Види пов’язок: а − циркулярна;

б − лонгета; в − мостоподібна; г − вікончаста.

Накладання гіпсових пов’язок проводиться у спеціальній кімнаті, яка обладнана спеціальними столами, підставками, рамами (для накладання гіпсових корсетів), а також має шафи та посуд для зберігання гіпсу й прогіпсованих бинтів, інструменти (спеціальні ножиці для зняття та розрізування гіпсових пов’язок, ножі й ножиці для відрізування бинтів, щипці для відгинання країв гіпсової пов’язки, пилки різної форми для розрізування гіпсових пов’язок) тощо [27, с. 78].