Інфекційні хвороби та їх збудники

 

Інфекційні хвороби − це група захворювань, які спричиняються патогенними бактеріями, вірусами, рикетсіями, найпростішими, грибами. Спільною ознакою більшості інфекційних хвороб є можливість передаватися від хворого організму здоровому і у разі наявності сприятливих умов набувати масового, епідемічного по­ширення.

Інфекція − це проникнення мікроорганізму в інший організм і наступні їх взаємовідношення, які визначаються властивостями макро- і мікроорганізму. 1. Інфекція властива всім істотам. 2. У загальнобіологічному розумінні поняття інфекції в дечому збігається з поняттям симбіозу та охоплює закономірності і неантагоністичних взаємовідношень мікро- і макроорганізму. 3. Поняття „інфекція” охоплює також зміни збудника, яких він зазнає в процесі еволюції, під час перебування в зовнішньому середовищі, в організмі переносників [13, с. 6-7].

Інфекційний процес − це сукупність захисних фізіологічних та патофізіологічних реакцій організму в певних умовах зовнішнього середовища у відповідь на вплив патогенного мікроорганізму.

Інфекційна хвороба − це найвищий ступінь розвитку інфекційного процесу, що проявляється різними клінічними симптомами і змінами біологічного, фізіологічного, біохімічного, анатомічного, мікробіологічного та епідеміологічного характеру.

Інфекція не завжди завершується інфекційною хворобою, отже, це поняття ширше. Проте за певних умов інфекція може спричинити інфекційну хворобу, отже, вона є фазою екологічного конфлікту, частиною того, що є змістом інфекційної хвороби [8, с. 6].

Проникнення (попадання) патогенного мікроорганізму в організм людини може зумовити різні взаємовідношення їх залежно від дози і вірулентності збудника, але головним чином − від індивідуальної опірності макроорганізму, від стану його захисних сил. Можливі такі форми взаємовідношень.

1. Знищення інфекту (збудника).

2. Бактеріо(вірусо)носійство. Мікроорганізм попадає до макроорганізму, знаходить в ньому сприятливі умови для свого розвитку, але це не викликає загальної реакції організму і людина залишається практично здоровою. Носійство збудників інфекційної хвороби має велике епідеміологічне значення, оскільки здебільшого носії виділяють збудників у оточуюче середовище (під час чхання, кашлю, з фекаліями, сечею) і можуть бути прихованим джерелом зараження людей.

3. Латентна (прихована, що дрімає) форма інфекції. Мікроорганізм у неактивному стані знаходить у макроорганізмі умови для тривалого зберігання, залишається в органах і тканинах і не спричинює загальної, а часто і місцевої реакції організму. За певних умов, частіше у разі зниження опірності організму, ця форма взаємовідношень може переростати в інфекційну хворобу.

4. Безсимптомна, субклінічна, інапарантна (яка не проявилася) форма хвороби. В організмі після попадання мікроорганізму виникає інфекційний процес, який не супроводжується клінічними проявами хвороби. Позитивне для цієї форми − формування імунітету і збільшення імунної частини населення. Негативне − поширення інфекції у зв’язку з нерозпізнаванням та формуванням бактеріоносійства.

5. Інфекційна хвороба. Мікроорганізм попадає до макроорганізму, проявляє свої патогенні, хвороботворні властивості, на що макроорганізм відповідає комплексом фізіологічних захисних реакцій і формуванням патологічних процесів та специфічними для кожної хвороби клінічними проявами [12, с. 12-13].

Інфекційні хвороби можуть бути гострими і хронічними. У разі гострої форми хвороби збудник перебуває в організмі нетривалий час. При цьому формується різної напруженості імунітет і несприйнятливість до повторного зараження тим самим мікроорганізмом. Якщо розвивається хронічна форма інфекційної хвороби, збудник перебуває в організмі тривалий час, а перебіг хвороби характеризується ремісіями, рецидивами, загостреннями патологічного процесу. Як правило, у разі своєчасного лікування прогноз сприятливий, хвороба закінчується видужанням [13, с. 8].

До відмітних ознак інфекційних хвороб належать: 1) наявність специфічного збудника; 2) заразливість, коли хворий організм сам стає джерелом інфекції; 3) імунні процеси, внаслідок яких організм стає несприйнятливим до повторного зараження; 4) циклічність перебігу з чіткими періодами.

Наявність специфічного збудника інфекційної хвороби. Збудник хвороби − це живий агент, який має свої „інтереси”, пристосовується до мінливих умов, змінюється сам. Збудник внаслідок його життєдіяльності, обмінних і видільних процесів є надзвичайним подразником і викликає відповідну реакцію організму. Сприйнятливість до збудника може бути абсолютна (кір, чума, висипний і черевний тиф та ін.), вибіркова (поліомієліт, епідемічний летаргічний енцефаліт та ін.) та невелика (проказа, сибірка та ін.) [12, с. 14].

Розглядаючи збудника як надзвичайного подразника, слід зупинитись на значенні різних компонентів, які формують це подразнення.

Кількість і якість збудника. Прикладом значення кількості збудника може бути бруцельоз. Хвороба починається при мінімальній кількості збудника: у морської свинки 2 − 5 мікробних тіл, а у вівці − 20 − 500 млн.

До найважливіших якісних властивостей мікроорганізмів відносять їх патогенність, вірулентність, інвазійність, токсигенність.

Патогенність (хвороботворність) − це генетично зумовлена потенціальна здатність мікроорганізмів спричиняти хворобу, і за нею їх поділяють на патогенні, умовно-патогенні та непатогенні (сапрофіти).

Вірулентність − це ступінь, міра патогенності, здатність розмножуватися і жити за рахунок макроорганізму (хворого), це хімічні і біохімічні властивості мікроорганізму. Вірулентність не є абсолютно постійною властивістю мікроорганізму. На неї впливають різні фактори: багаторазове пасажування через макроорганізм (підвищує), дія фізичних та хімічних агентів. Вона може змінюватися протягом інфекційного процесу під впливом імунітету, антибактеріальної терапії тощо [20, с. 30].

Інвазійність (агресивність), з якою пов’язана також вірулентність, − це здатність мікроорганізму до проникнення в тканини і органи, поширення в них, що зумовлюється наявністю у мікроорганізмів факторів поширення (ферменти − гіалуронідаза, муціназа).

Токсигенність мікроорганізмів − це здатність нагромаджувати і виділяти токсини. Розрізняють екзо- і ендотоксини. Екзотоксини продукуються і виділяються живими мікроорганізмами в зовнішнє середовище (дифтерія, правець, ботулізм, шигельоз Григор’єва−Шига, газова гангрена). Ендотоксини тісно зв’язані з клітиною мікроорганізму і вивільнюються тільки при її руйнуванні. Ендотоксини, порівняно з екзотоксинами, мають значно меншу специфічність та вибірковість

Заразливість (заразність, контагіозність) − друга відмітна ознака інфекційних хвороб. При цьому організм хворого може стати джерелом інфекцій для здорових осіб безпосередньо чи опосередковано, через інші організми, з чим пов’язана можливість широкого, епідемічного поширення інфекційних хвороб. Однак не всі інфекційні хвороби, а деякі не завжди, можуть передаватися від хворої людини до здорової (правець, ботулізм, сибірка) [13, с. 10-13].

Імунні процеси, внаслідок яких організм стає на певний період несприятливим до повторного захворювання при дії того самого етіологічного фактора, − третя ознака інфекційних хвороб. Однак немає інфекційних хвороб, якими людина не могла б захворіти вдруге. Одні хвороби повторно спостерігаються дуже рідко (натуральна віспа, кір, черевний тиф, чума, вірусна паротитна хвороба, коклюш та ін.), інші − частіше (скарлатина, дифтерія, малярія, грип та ін.). Після деяких інфекційних хвороб організм не тільки не набуває несприйнятливості, а навіть іноді збільшується його сприйнятливість до повторного зараження (бешиха, ангіна, крупозне запалення легень, гонорея та ін.).

Формування специфічного імунітету − більш важливий, а іноді й вирішальний механізм захисту макроорганізму від інфекційних агентів. Взагалі імунітет можна характеризувати як „здатність організму розпізнавати чужорідні для нього органічні структури і виробляти молекули і клітини, які вступають у специфічну взаємодію з даною чужорідною субстанцією для виведення з організму” (А. Ю. Вершигора, 1990) [12, с. 17].

У людини відомо дві форми імунологічного реагування: клітинна імунна відповідь (Т-, В-лімфоцити, макрофаги) і гуморальна імунна відповідь (утворення антитіл). Основну роль в імунітеті відіграють Т-лімфоцити, різні популяції яких здійснюють реакції клітинного імунітету на антиген, залучають В-лімфоцити у продукцію антитіл, регулюють (гальмують) надмірну імунну відповідь тощо. До В-лімфоцитів належать клітини, що синтезують антитіла, та їх попередники. Макрофаги захоплюють, переробляють та накопичують антиген, розпізнають його і передають інформацію Т- і В-лімфоцитам. Гуморальна імунна відповідь здійснюється антитілами, які характеризуються високою специфічністю. Носіями активності антитіл є ІgА, ІgМ, ІgD, ІgG, ІgЕ. Імуногло-буліни перших трьох класів виконують основну функцію гуморального захисту організму.

Імунітет може бути нестерильним (інфекційним), коли він обумовлений і підтримується наявністю в організмі живого інфекційного агента, але втрачається після видалення останнього з організму (туберкульоз, бруцельоз, малярія, деякі гельмінтози та ін.) [31, с. 12-15].

Циклічність перебігу з вираженими періодами − четверта ознака інфекційних хвороб.

Основні періоди інфекційних хвороб. У розвитку інфекційної хвороби розрізняють такі періоди: 1) інкубаційний (прихований); 2) початковий (продромальний, період провісників); 3) основних проявів хвороби, або стаціонарний; 4) згасання клінічних проявів хвороби; 5) видужування (реконвалесценції).

Інкубаційний період триває від моменту проникнення збудника в організм до появи перших ознак хвороби. В цей час відбувається не тільки, а може і не стільки, розмноження збудника, виділення і накопичення його токсинів, продуктів життєдіяльності, як зміна численних функцій організму для збереження гомеостазу, виникає готовність організму відповісти на надзвичайне подразнення специфічними та неспецифічними морфологічними, обмінними, хімічними та іншими реакціями, які відіграють в основному захисну для організму роль. Інкубаційний період кожної інфекційної хвороби має певну тривалість з більшими чи меншими коливаннями [12, с. 10].

Початковий період (продромальний період, період провісників) починається з появою перших ознак захворювання. Взагалі в цьому періоді спостерігаються загальноінфекційні симптоми, властиві багатьом інфекційним хворобам, − нездужання, головний біль, іноді підвищення температури тіла, легкий озноб, розлад сну та ін. Проте й ці загальні симптоми можуть мати свої нюанси при різних хворобах: біль в надбрівних ділянках та скронях під час грипу, кашель зі схлипуванням при коклюші, блювання „фонтаном” без нудоти при менінгіті та ін. Тривалість початкового періоду 1 − 4 дні, проте він спостерігається не при всіх інфекційних хворобах [13, с. 18].

Період основних проявів хвороби, або стаціонарний. Іноді його можна поділити на період нарастання клінічних проявів хвороби та період розпалу хвороби у повній мірі виявляються загальні симптоми та типові для кожної інфекційної хвороби ознаки, які часто з’являються і розвиваються в певній послідовності. Накопичення збудника та пов’язаних з ним токсичних субстанцій, як правило, досягає найвищого ступеня, що веде до морфологічних змін і проявів інтоксикації.

Інтоксикація (токсемія) поділяється на специфічну − за рахунок екзотоксинів (правець, дифтерія, ботулізм та ін.) або ендотоксинів збудника (черевний тиф, бруцельоз, сальмонельоз, менінгококова інфекція та ін.) та неспецифічну − за рахунок токсичних речовин тканинного і метаболічного походження. Тривалість періоду розпалу хвороби може бути різною − від кількох днів (кір, грип, харчові токсикоінфекції) до кількох тижнів (черевний тиф, вірусний гепатит, сибірка) і навіть місяців (бруцельоз) [6, с. 305-306].

У період згасання клінічних проявів хвороби інтенсивність патологічних процесів зменшується. Цей період переходить у період видужування (реконвалесценції); іноді деякі інфекційні хвороби можуть набувати хронічного перебігу.

Видужування забезпечується процесами знешкодження, нейтралізації та виведення з організму збудника, його токсинів та продуктів життєдіяльності, а також процесами усунення і компенсації пошкоджень, спричинених збудником та його токсинами [29, с. 19].

Видужання може бути повним, з відновленням всіх порушених під час хвороби функцій організму, і неповним, коли спостерігаються залишкові (резидуальні) явища (поліомієліт, енцефаліт та ін.). Відновлення функцій, репаративні процеси в різних органах і системах організму нерідко затримуються на довгий час. Що стосується звільнення організму від збудника, тобто закінчення інфекційної хвороби, то це також не завжди досягається в період реконвалесценції і людина може залишатися на певний час (дні, тижні, місяці і навіть роки) бактеріоносієм, зберігати епідеміологічне значення як джерело інфекції.

У період згасання хвороби можуть виникати загострення, а в період видужування (реконвалесценції) − рецидиви хвороби. Перебіг їх, як правило, легший і коротший. Загострення і рецидиви хвороби виникають внаслідок ослаблення напруження захисних сил організму, в тому числі під впливом різних провокуючих факторів: порушення фізичного та дієтичного режиму, психічних травм, переохолодження, приєднання вторинних інфекцій тощо [13, с. 20].

За тяжкістю перебігу інфекційної хвороби розрізняють легку, середньотяжку та тяжку форми, а залежно від наявності та ступеня прояву характерних симптомів захворювання − стерту, рудиментарну, атипову, абортивну, замасковану.

У нашій країні найбільшого поширення набула класифікація видатного українського вченого академіка Л. В. Громашевського. Вона ґрунтується на механізмі передачі інфекції і специфічній первинній локалізації збудника в організмі, що зумовлює певний патогенез хвороби, її основні клінічні прояви. Згідно з цією класифікацією, інфекційні хвороби поділені на чотири великі групи [19, с. 325].

Кишкові інфекційні хвороби. Збудник локалізується в кишках, виділяється з фекаліями. Зараження людини відбувається перорально через фактори, які піддаються фекальному забрудненню (вода, їжа, мухи, руки та ін.). До цієї групи належать антропо-нози − черевний тиф, дизентерія, ешерихіози, амебіаз, холера, вірусний гепатит А і С, поліомієліт, деякі зоонози, гельмінтози, сальмонельози (частково паратиф В), лептоспіроз, ботулізм, бруцельоз, псевдотуберкульоз, кишковий єрсиніоз, ящур, лістеріоз [13, с. 13-14].

Інфекційні хвороби дихальних шляхів. Збудник переважно локалізується в слизовій оболонці дихальних шляхів, виділяється у зовнішнє середовище з секретами дихальних шляхів під час кашлю, чхання, розмови. Щоб спричинити зараження людини, збудник повинен потрапити на слизову оболонку дихальних шляхів (під час вдихання), іноді на інші слизові оболонки. До цієї групи належать кір, краснуха, коклюш, натуральна та вітряна віспа, вірусна паротитна хвороба, інфекційний мононуклеоз, орнітоз, грип та інші гострі респіраторні захворювання, менінгококова хвороба, енцефаліт, вірусний менінгіт, ангіна, скарлатина, дифтерія, легіонельоз.

Майже всі інфекційні хвороби цієї групи (крім орнітозу і окремих видів енцефаліту) є антропонозами. Деякі з них можуть передаватися не тільки безпосередньо від хворого (носія) до здорового, а й непрямим шляхом (через посуд та інші предмети) − скарлатина, дифтерія, ангіна [6, с. 305].

Кров’яні (трансмісивні) інфекційні хвороби. Спричинюються збудниками, які мають первинну та основну локалізацію в крові хворих. Зараження людини відбувається, коли збудник потрапляє безпосередньо в кров (лімфу) від живих кровосисних переносників − членистоногих. До цієї групи належать антропонози − висипний і поворотний тиф, флеботомна (москітна) гарячка, малярія, а також зоонози − чума, туляремія, ендемічні рикетсіози, сезонний енцефаліт, кліщовий поворотний тиф, геморагічні гарячки (в тому числі жовта, денге), трипаносомоз. Сезонність кров’яних інфекційних хвороб пов’язана з особливостями життєдіяльності переносників у певні (теплі) пори року.

Інфекційні хвороби зовнішніх покривів. Первинна локалізація збудника − це шкіра і зовнішні слизові оболонки, через які відбувається зараження людини при безпосередньому (прямому) контакті (венеричні хвороби, сказ, содоку) або через фактори зовнішнього середовища: одяг, постільну білизну, посуд, продукти харчування та ін. (правець, сибірка тощо) [12, с. 21-22].