Медико-санітарне забезпечення засуджених

З часу створення Державного департаменту з питань виконання покарань (1998 р.) та його виведення з підпорядкування МВС України (1999 р.) почали створюватися організаційні передумови функціонування відносно самостійної системи охорони здоров’я засуджених і ув’язнених – пенітенціарної медицини.

Основні напрями, форми і засоби її функціонування поза сумнівом повинні відповідати загальнодержавному законодавству України про охорону здоров’я, але специфіка категорій хворих, умови проведення медико-санітарних заходів, рівень і якість кадрового і фінансового забезпечення медико-санітарної роботи в місцях позбавлення волі вимагають комплексної розробки проблем сучасної пенітенціарної медицини в Україні [14].

Згідно зі ст. 116 КВК в місцях позбавлення волі організуються необхідні лікувально-профілактичні заклади, а для лікування засуджених, які хворіють на активну форму туберкульозу, заклади на правах лікувальних.

Для спостереження та лікування хворих на інфекційні захворювання в медичних частинах колонії створюються інфекційні ізолятори [6].

Структура, штати і положення про заклади охорони здоров’я в місцях позбавлення волі затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань [9].

Лікувально-профілактична і санітарно-протиепідеміологічна робота в місцях позбавлення волі організовується і проводиться відповідно до законодавства про охорону здоров’я.

Адміністрація колоній зобов’язана виконувати необхідні медичні вимоги, що забезпечують охорону здоров’я засуджених.

Згідно з діючими нормативно-правовими актами ДДУзПВП і МОЗ України в установах виконання покарань повинні обов’язково здійснюватись наступні види медико-санітарного забезпечення:

1. Клінічне обстеження і нагляд за засудженими з метою оцінки стану здоров’я, а в разі виявлення хвороб – застосування раціональної терапії та встановлення працездатності.

2. Амбулаторне, стаціонарне і спеціалізоване лікування методами і засобами, що рекомендовані інструктивно-методичними вказівками МОЗ України.

3. Обов’язкове медичне обстеження осіб, які прибувають до установ виконання покарань. Результати обстеження, які містять дані психічного або соматичного стану, лабораторних аналізів, реєструються в медичних картках засуджених.

4. З метою попередження проникнення інфекційних захворювань усі засуджені, які прибули до установи виконання покарань, після комплексної санітарної обробки та медичного огляду обов’язково розміщуються у дільниці карантину, діагностики і розподілу. Термін профілактичного карантину та медичного огляду не повинен становити менше 14 діб.

5. У разі виявлення протягом медичного обстеження інфекційних хворих серед засуджених проводиться комплекс протиепідемічних заходів. Тривалість медичного нагляду в даному випадку визначається максимальним інкубаційним періодом від дня ізоляції останньої особи, яка захворіла.

6. Медична допомога засудженим до довічного позбавлення волі організовується і надається, як правило, безпосередньо в камері у присутності не менше трьох представників адміністрації. За необхідності невідкладного надання медичної допомоги такі засуджені переводяться до найближчого лікувально-профілактичного закладу ДДУзПВП або МОЗ України у спеціалізованому автомобілі з конвоєм кількістю не менше п’яти осіб, до складу якого обов’язково повинен входити кінолог зі службовим собакою (перевезення жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, здійснюється без залучення кінолога за службовим собакою).

Порядок надання засудженим медичної допомоги, організації та проведення санітарного нагляду, використання лікувально-профілактичних і санітарно-профілактичних установ органів охорони здоров’я і залучення з цією метою їхнього медичного персоналу визначається нормативно-правовими актами ДДУзПВП і МОЗ України: Наказом № 3/6 від 18.01.2000 р. «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в СІЗО та установах виконання покарань ДДУзПВП» (зі змінами і доповненнями, внесеними наказом ДДУзПВП і МОЗ України № 216/532 від 18.11.2003 р.), а також Інструкцією з проведення санітарно-епідеміологічних (профілактичних) заходів в установах виконання покарань та ЧІЗО, затвердженою головним Державним санітарним лікарем ДДУзПВП 27.07.2009 р. і оголошеною розпорядженням голови ДДУзПВП від 04.08.2009 р. № 12/3970/КН [15].

Також засуджені, згідно з п. 5 ст. 116 КВК, мають право звертатися за лікарськими консультаціями та лікуванням до установ, що надають платні медичні послуги. Оплата таких послуг і придбання необхідних ліків здійснюються засудженими або їх родичами за рахунок власних коштів.

Консультації та лікування у таких випадках проводиться у медичних частинах за місцем відбування покарання під наглядом персоналу медичної частини.

На жаль, до цього часу на рівні Закону України немає норми, яка передбачена цілою низкою міжнародно-правових актів у сфері поводження із засудженими і ув’язненими стосовно заборони, навіть за згодою останніх, проведення над ними будь-яких медичних дослідів, які можуть нашкодити їхньому здоров’ю [4; 5].

Незадовільною продовжує залишатися матеріально-технічна база медичних підрозділів виправних установ. За даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, протягом останніх 15 років вона не поновлюється, понад 80 % медичного обладнання морально і фізично застаріло, тому ситуація з організацією лікування ув’язнених і засуджених залишається вкрай небезпечною [11].

За даними на 01.01.2000 р., в установах виконання покарань утримувалось 16 тис. хворих, яким було потрібне стаціонарне протитуберкульозне лікування. Захворюваність туберкульозом в установах була у 17 разів вищою, а смертність – у 10 разів вищою, ніж на волі. Завдяки реалізації цілої низки національних програм боротьби із захворюванням на туберкульоз та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД за 2004–2008 рр. вдалося дещо знизити показники захворюваності ув’язнених на туберкульоз. Зокрема, кількість хворих на туберкульоз постійно зменшується: у 2004 р. – 9291 осіб, у 2005 р. – 9207 осіб, у 2007 р. – 3085 осіб, у 2008 р. – 1500 осіб. За 1995–2005 рр. у місцях позбавлення волі померли 18,7 тис. ув’язнених, у тому числі 6,7 тис. (36 %) – внаслідок захворювання на туберкульоз.

Залишаються проблеми у підготовці й комплектуванні закладів охорони здоров’я ДКВС України. Необхідність підготовки фахівців з пенітенціарної медицини в інших країнах вже зрозуміла [12].

Окрім необхідності підготовки працівників охорони здоров’я і лікарів для пенітенціарних установ Генеральна Асамблея ООН 18 грудня 1982 р. прийняла резолюцію № 37/194 про «Принципи медичної етики», серед яких є наступні:

1. Працівники охорони здоров’я, особливо лікарі, що забезпечують медичне обслуговування ув’язнених, зобов’язані охороняти їх фізичне та психічне здоров’я і забезпечувати лікування захворювань такої ж якості й на такому ж рівні, які забезпечуються особам, що не є ув’язненими.

2. Працівники охорони здоров’я, особливо лікарі, чинять грубе порушення медичної етики, а також злочин, у відповідності з діючими міжнародними документами, якщо вони займаються активно чи пасивно діями, які являють собою участь чи співучасть у тортурах, інших жорстких, нелюдських чи таких, що принижують людську гідність, видах поводження та покарання, або намовляють на їх здійснення чи спроби їх здійснення.

3. Працівники охорони здоров’я, особливо лікарі, чинять порушення медичної етики, якщо вони втягнуті у будь-які інші відносини з ув’язненими, метою яких не є виключно обстеження, охорона чи покращення їх фізичного або психічного здоров’я.

4. Працівники охорони здоров’я, особливо лікарі, чинять порушення медичної етики, якщо вони:

а) застосовують свої знання і досвід для сприяння проведення допиту ув’язнених таким чином, що це може негативно вплинути на фізичне чи психічне здоров’я або стан таких ув’язнених;

б) посвідчують чи беруть участь у посвідчені того, що стан здоров’я ув’язнених осіб дозволяє піддавати їх будь-якій формі поводження чи покарання, що може мати негативний вплив на їх фізичне чи психічне здоров’я або в іншій формі беруть участь у застосуванні будь-якого поводження чи покарання, яке не узгоджується з відповідними міжнародними документами.

5. Участь працівників охорони здоров’я, особливо лікарів, у будь-якій процедурі гамівного характеру щодо ув’язненого є порушення медичної етики, якщо тільки воно не продиктоване медичними критеріями як необхідне для охорони фізичного і психічного здоров’я або безпеки самого ув’язненого або персоналу охорони і не створюють загрози його фізичному чи психічному здоров’ю.

6. Не може бути жодних відхилень від вище викладених принципів на жодних підставах, включаючи надзвичайний стан [16].

Необхідність дотримання цих принципів актуалізує проблему службової підпорядкованості працівників охорони здоров’я і лікарів, які працюють в установах виконання покарань і повністю залежать від умов, які створюють для їх діяльності керівники установ (це стосується умов праці, особистої безпеки, забезпечення обладнанням і медикаментами, відносин з персоналом установи і засудженими, забезпеченості житлом і грошовим утриманням тощо).

Ця проблеми повинна вирішуватися шляхом створення централізованої самостійної пенітенціарної медичної служби, підпорядкованої особисто голові ДДУзПВП, з підконтрольністю МОЗ України.

Література до глави VІІ

1. Кузьмін С.І. Діяльність виправно-трудових установ (1936-1960 рр.). – М., 1989. – с. 61-63.
2. Ременсон О.Л. Теоретичні питання виконання позбавлення волі і перевиховання ув’язнених. – Дис. доктора юрид. наук. – Томськ, ТДУ, 1964. – с.19.
3. Форд Г. Моє життя, мої досягнення. – М.: Фінанси і статистика, 1989. – с. 166-167.
4. Орлов П.І., Севостьянов В.П., Шумилін С.Ф. Кримінально-виконавче законодавство України: Збірник нормативних актів. – Харків: ХНУВС, 1993. – с. 137-139.
5. Бандурка О.М., Севостьянов В.П. Правове положення засуджених до позбавлення волі: Посібник. – Харків: Основа, Ун-т внутр. справ, 1997. – с. 154-156.
6. Кримінально-виконавчий кодекс України // Офіційний вісник України. - 2003. - № 33. - ст. 1767.
7. Вербенський М.Г. Гуманізація виконання покарань в Україні // Вісник Центру суддівських студій. – 2004. - № 2-3. - с. 6-9.

8. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 25 – 26. – ст. 131.

1. Закон України № 2713-ІV від 23.06.2005 «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 30. – ст. 409.
2. Наказ ДДУзПВП від 25.12.2003 № 275 «Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань» (зі змінами і доповненнями на 14.03.2007).
3. Карпачова Н.І. Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – Київ, 2006. – с. 208.
4. Севостьянов В.П. Проблеми працевикористання засуджених до позбавлення волі // Управління розвитком. Збірник наукових праць. – Харків: ХНЕУ, № 8, 2007. – с. 178-179.
5. Закон України від 20.12.2005 р. “Про Державний бюджет України” // Відомості Верховної Ради України. – 2006. - № 7. – ст. 15.
6. Севостьянов В.П. Проблеми профілактики наркоманії в місцях позбавлення волі // Актуальні проблеми протидії незаконному обігу наркотичних засобів і психотропних речовин у сучасних умовах”. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (12.10.2007). – Д: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2007. – с. 268.
7. Наказ ДДУзПВП і МОЗ України від 18.01.2000 № 3/6 “Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в СІЗО та установах виконання покарань ДДУзПВП” (зі змінами внесеними наказом ДДУзПВП і МОЗ України № 216/532 від 18.11.2003 р.).
8. Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ. – Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Київ, 1996. – с. 66-67.
9. Постанова Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 року. - № 1090. – «Про затвердження Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб взятих під варту, на 2006-2010 роки».

Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки

52. Загальні принципи організації праці засуджених.

53. Категорії працездатних засуджених, які залучаються до суспільно-корисної праці.

54. Організаційні основи діяльності підприємств установ виконання покарань.

55. Поняття умов виконання і відбування покарання.

56. Поняття матеріально-побутового забезпечення засуджених.

57. Матеріально-побутове забезпечення засуджених до обмеження волі.

58. Матеріально-побутове забезпечення засуджених до арешту або позбавлення волі.

59. Оплата комунально-побутових послуг засуджених.

60. Обладнання жилих приміщень установ виконання покарань.

61. Об’єкти соціально-побутового призначення установ виконання покарань.

62. Харчування засуджених.

63. Організаційні основи медико-санітарного забезпечення засуджених.

64. Види медико-санітарного забезпечення засуджених.

65. Принципи медичної етики працівників охорони здоров’я і лікарів, які здійснюють медико-санітарне забезпечення засуджених.

66. Шляхи удосконалення медико-санітарного забезпечення засуджених.

Глава VIII. Організація соціально-виховної роботи із засудженими