Загальні принципи організації праці засуджених
Теми контрольних робіт
1. Поняття, цілі та функції режиму в місцях позбавлення волі.
2. Основні вимоги режиму і засоби його забезпечення в місцях позбавлення волі.
Глава VІІ. Правове регулювання праці, матеріально-побутового і медико-соціального забезпечення засуджених
Основу існування будь-якого суспільства становить суспільно корисна праця людини та її результати. Тільки праця створює матеріальні й культурні цінності. За рахунок праці утримуються органи державної влади і управління, збройні сили, СБУ, МВС, суди, органи прокуратури, наука, освіта, культура, медицина. Завдяки праці розвивалося суспільство й зокрема людина.
До недавнього часу праця вважалася обов’язком і правом кожного громадянина. З гаслом «Хто не працює – той не їсть!» у рамках СРСР, до якого належала Українська РСР, фактично здійснювався державний примус населення до праці.
Система кримінальних покарань була спрямована на максимально повне охоплення засуджених до різних видів покарання працею, як на підприємствах виправно-трудових колоній, які були створені після ліквідації у 1954 р. системи ГУТАБ, так і на будівництвах об’єктів народного господарства, які були слабко забезпечені місцевими трудовими ресурсами (застосовувалися такі види кримінально-правових заходів, як висилання і засилання; умовне засудження або звільнення з обов’язковим залученням до праці; направлення вдруге засуджених до позбавлення волі в місця, вказані органами виконання покарань; виправні роботи на підприємствах за направленням органів виконання покарань; заборона після звільнення від покарання мешкання в окремих місцевостях). У такий спосіб влада забезпечувала мобільність трудових ресурсів у колишньому СРСР.
Так, у роки війни (1941–1945 рр.) засудженими було виконано 14 % від загального обсягу капітального будівництва. У цей період 1/2 золота і 1/3 платини в СРСР видобувалося засудженими. У 1948 р. частка ВВП СРСР, вироблена у системі виконання покарань, яка перебувала у підпорядкуванні НКВС, досягала 20 %. Та й у середині 60-х рр. ХХ ст. в’язнична система МВС СРСР займала шосте місце серед найбільших промислових міністерств країни. При цьому оплата праці засуджених була введена Постановою Ради Міністрів СРСР тільки у 1950 р. і після усіх відрахувань складала не менше 10 % від фактичної заробітної плати [1].
Ідеї використання праці засуджених були досить поширені не тільки в країнах «соціалістичної орієнтації». Так, німецький кримінолог К. Міттельштедт вважав, що ув’язнений злочинець повинен працювати тяжко, як раб, бо він перебуває у кримінальному рабстві; попри що б там не було його слід «запрягти» і без будь-якого співчуття примушувати працювати доти, поки це витримає мозок у його кістках і м’язи його тіла; він повинен відчувати це як тяжке покарання, від цього він повинен стогнати й падати зламаним, і усі повинні знати, що у цьому полягає справедливий порядок на землі [2].
Альтернативну каральній ідею використання праці засуджених сформулював відомий американський машинобудівник Г. Форд. На його думку, доки взагалі існують тюрми, вони мають бути із такою точністю пристосовані до загальної системи виробництва, що тюрма буде являти собою продуктивну робочу общину на користь суспільства і для блага самих ув’язнених. Добре поставлена тюрма не тільки повинна утримувати себе, але ув’язнений повинен мати можливість годувати свою родину або, коли її немає, відкладати збереження, які дозволять йому стати на ноги після звільнення [3].
Каральна складова праці засуджених була зруйнована принципом гуманізму у сфері виконання покарання, а спроба «пристосування» тюремного виробництва до загальнодержавної економіки зіткнулася з проблемою безробіття вільних громадян і конкуренцією між працею примусовою і вільною, зрозуміло, на користь останньої.
Міжнародна спільнота, прийнявши у 1955 р., на першому Конгресі ООН, Мінімальні стандартні правила поводження із ув’язненими, визнала наступні принципи організації праці ув’язнених:
1. Праця ув’язнених не повинна завдавати їм страждань.
2. Усі ув’язнені, засуджені зобов’язані працювати відповідно до їх фізичних і психічних здібностей, засвідчених лікарем.
3. На ув’язнених слід покладати корисну роботу, достатню для того, щоб заповнити нормальний робочий день.
4. Забезпечувана ув’язненим робота має бути, за можливістю, такою, що підвищує чи дає їм кваліфікацію, і дозволяє їм зайнятися чесною працею після звільнення.
5. Ув’язнених, здатних отримати з цього користь, особливо малолітніх, слід навчати корисних ремесел.
6. Ув’язнені повинні мати можливість виконувати роботу за своїм вибором, якщо це сумісно з правильним вибором ремесел і вимогами управління та дисципліни в установі.
7. Організація і методи роботи в установах повинні максимально наближатися до тих, які прийняті за їх стінами, щоб ув’язнені привчалися таким чином до умов праці на волі.
8. Інтереси ув’язнених та їхню професійну підготовку не слід підпорядковувати міркуванням одержувати прибуток від тюремного виробництва.
9. Керівництво промисловим і сільськогосподарським виробництвом в установах найкраще покладати на саме тюремне управління, а не на приватних підрядників.
10. Ув’язнені, які виконують роботу, не контрольовану установою, мають перебувати під постійним наглядом співробітників останньої. За винятком випадків, коли ув’язнені виконують роботу для інших урядових установ, роботодавці повинні виплачувати установі повні ставки заробітної плати, що належить виплачувати за відповідну роботу, з огляду на продуктивність праці ув’язнених.
11. Правила, що стосуються безпеки та охорони здоров’я вільних робітників, мають застосовуватися і в установах виконання покарань.
12. У випадку каліцтва на виробництві чи професійних захворювань ув’язненим слід виплачувати компенсацію. Умови цієї компенсації мають бути не менш спрямованими, ніж умови компенсації, передбачені законом для вільних робітників.
13. Максимальна тривалість робочого дня чи тижня встановлюється законом чи на основі адміністративних постанов, з урахуванням місцевих правил і звичаїв у галузі умов праці вільних робітників.
14. Робочий час слід розподіляти таким чином, щоб ув’язнені мали принаймні один день відпочинку на тиждень і мали у своєму розпорядженні час, достатній для навчання й інших видів діяльності, необхідних для їх перевиховання.
15. За свою працю ув’язнені мають одержувати справедливу винагороду в межах визначеної системи.
16. Відповідно до цієї системи, ув’язнені повинні мати можливість витрачати, принаймні, частину зароблених ними грошей на придбання дозволених предметів особистого побуту і надсилати частину своїх заробітків родині.
17. Ця система має також передбачати, що частина зароблених ув’язненими грошей залишається на збереженні адміністрації, яка передає йому ці заощадження в момент його звільнення [4].
Деякі нові принципи у сфері праці ув’язнених були сформульовані у переглянутому тексті Європейських мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими 1987 р. Згідно з цими Правилами, перш за все, праця у в’язниці розглядається як позитивний елемент виправлення, професійної підготовки та управління установою. В’язням забезпечується корисна робота або, у разі потреби, інша корисна діяльність. Професійно-технічна орієнтація щодо корисних спеціальностей забезпечується тим в’язням, які можуть з цього скористатися. В’язні повинні мати можливість на свій розсуд обирати роботу, якою вони хотіли б займатися, якщо такий вибір відповідає професійним потребам, вимогам управління і встановленому порядку. В’язнична адміністрація забезпечує в’язням роботу: а) або у своїх власних приміщеннях, майстернях і фермах; б) або разом із приватними субпідрядниками в межах або поза межами установи. Максимальна тривалість робочого дня або тижня в’язнів встановлюється відповідно до місцевих правил або звичаїв у галузі праці вільних працівників. Для того, щоб підготувати в’язнів до нормального трудового життя, організація та методи роботи в установах мають максимально наближатися до тих, що прийняті на аналогічний роботі у суспільстві. Така робота має відповідати чинним нормам і техніці виконання і має бути організована з урахуванням сучасних методів управління та виробництва [5].
Майже усі означені вище принципи організації праці засуджених знайшли своє закріплення в чинному кримінально-виконавчому законодавстві України, особливо відносно категорії засуджених до кримінальних покарань, пов’язаних із позбавленням волі (ст. 118–122 КВК) [6].