Прокурорський нагляд за виконанням кримінальних покарань

Згідно зі ст. 22 КВК, нагляд за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань в органах і установах виконання покарань здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами відповідно до Закону України «Про прокуратуру». [25]

Основним завданням прокурорського нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами, згідно зі ст. 4 Закону України «Про прокуратуру» є всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і захист від неправомірних посягань гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних особистих прав і свобод людини і громадянина.

Законом України від 18.02.1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність» до підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукові заходи, віднесені органи і установи виконання покарань і слідчі ізолятори ДКВС. [27] Тому функції прокурорського нагляду, передбачені ст. 5 Закону України «Про прокуратуру», поширюються і здійснюються у двох напрямках:

- нагляд за додержанням законів органами і установами виконання покарань і слідчими ізоляторами в ДКВС, які проводять оперативно-розшукову діяльність;

- нагляд за додержанням законів органами і установами виконання покарань при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних із обмеженням особистої свободи громадян.

До форм здійснення прокурорами різних рівнів прокурорського нагляду відповідно до вказаного вище закону слід віднести наступні:

- право брати участь у засіданнях колегій міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (ст. 9);

- координація діяльності по боротьбі із злочинністю органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів (скликає координаційні наради, організує робочі групи, витребує статистичну та іншу необхідну інформацію) (ст. 10);

- право бути невідкладно прийнятим Головою Верховної Ради України, Президентом України, Прем’єр-міністром України, керівниками, іншими посадовими особами відповідних органів державної влади та управління підприємств, установ і організацій (ст. 11);

- право відвідування установ виконання покарань без спеціального дозволу (ст. 24 КВК);

- право розгляду заяв і скарг про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду (ст. 12) (ст. 113 КВК передбачає заборону перегляду пропозицій, заяв і скарг, які адресовані прокуророві і встановлює добовий строк їх надсилання за належністю);

- право проводити особистий прийом засуджених (ст. 12);

- право мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки (ст. 20);

- право вимагати для перевірки від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності;

- право вимагати виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз (ст. 20);

- право викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушення закону (ст. 20).

Виявивши порушення закону, прокурор або його заступник, у межах своєї компетенції, мають право вживати заходи прокурорського реагування (протест, припис, подання, постанова).

Відносно прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, прокурор вживає заходів до того, щоб означені органи:

1) додержували передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних засобів, припинення і закриття справ, а також дотримувалися строків проведення слідства і тримання під вартою;

2) під час розслідування злочинів неухильно виконували вимоги закону про всебічне, повне і об’єктивне дослідження усіх обставин справи, з’ясовували обставини, які викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом’якшують чи обтяжують його відповідальність;

3) виявляли причини вчинення злочинів і умови, що сприяють цьому, вживали заходів для їх усунення (ст. 30);

Окремим предметом прокурорського нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання засуджених, попереднього ув’язнення, в установах виконання покарань, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами в цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків (ст. 44).

Здійснюючи цей нагляд, прокурор має право:

- у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання;

- опитувати осіб, які перебувають у місцях ув’язнення, арешту, позбавлення або обмеження волі;

- знайомитися з документами, на підставі яких особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру;

- перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ;

- зупиняти виконання, опротестовувати або скасовувати акти у разі їх невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень.

Прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, обмеження чи позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру.

Постанови і вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі та виконання інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру є обов’язками і підлягають негайному виконанню. (ст. 45)

§ 3.5. Державний, демократичний цивільний контроль
над органами та установами виконання покарань

Проголошення України демократичною, соціальною, правовою державою, визнання її народу єдиним джерелом влади. Яка здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову [19] є початком суттєвих демократичних перетворень всього суспільного ладу країни може в усіх сферах життєдіяльності громадянина і людини, зокрема в сфері виконання кримінальних покарань, яка залишається досі засобом виключно державного примусу.

Втілення демократичних засад у діяльність органів і установ, які реалізують державний примус щодо осіб, що підлягають кримінальному покаранню, охоплюється принципом демократизму, який закріплено у ст. 5 КВК України [25].

Спроби реалізації принципу демократизму в діяльності органів і установ виконання покарань були здійснені у 60-х рр. ХХ ст. Так, у 1960 р. один із “засновників виправно-трудового права радянського періоду”, за часів незалежності – академік АпрН України, доктор юридичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки Л. В. Багрій-Шахматов (нині упокоєний) підготував наукову працю “Роль радянської громадськості в діяльності виправно-трудових установ” [28]. Це був перший крок до розробки і втілення в теорію і практику виконання покарань демократичних засад на усіх рівнях: від участі громадськості у формуванні та реалізації покарань до здійснення комплексу заходів щодо соціальної реабілітації осіб, звільнених від покарання. Але процес поступово перетворення “всенародної влади” на владу “партійно-бюрократичного апарату КПРС” залишив тільки невелику частку елементу демократизму в означеній сфері під назвою “участь громадськості у виправленні та ресоціалізації засуджених” [29], коли для забезпечення громадського контролю за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань було створено спостережні комісії, які й у наш час діють на підставі Положення про спостережні комісії, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2004 р. № 429 і утворюються виконавчими органами міських (за винятком міст районного значення) рад, місцевими держадміністраціями [30]. Цією ж Постановою було затверджене Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах”, до основних завдань яких належить:

- здійснення заходів, спрямованих на вдосконалення навчально-виховного процесу у виховних колоніях, зміцнення їх матеріально-технічної бази, вирішення питань трудового і побутового влаштування неповнолітніх осіб, звільнених від відбування покарання.

Спостережні комісії, згідно з Положенням про спостережні комісії, мають право громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання і реалізації його шляхом погодження постанов і подання, які приймаються установами виконання покарань щодо:

- надання дозволу на проживання за межами виправної колонії засудженим жінкам на час звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю і пологами, а також до досягнення дитиною трирічного віку та скасування цього дозволу (ст. 142 КВК України);

- звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83КК України);

- організація громадського контролю за поведінкою осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання (ст. 164 КВК України).

Відносно громадського контролю за виконанням покарання щодо неповнолітніх засуджених, функції, подібні функціям спостережних комісій, здійснюють органи і служби у справах дітей, діяльність яких регулюється Законом України “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей” від 24 січня 1995 р. [31]. Зокрема, із службами у справах дітей погоджуються питання про переведення засудженого, який досяг 18-річного віку, до виправної колонії (ст. 147 КВК) або залишення такого засудженого у виховній колонії (ст. 148 КВК).

Тобто предмет громадського контролю за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань має значно вужчий характер, а частіше й зовсім не визначає, які конкретно умови, організація і порядок виконання кримінальних покарань належать до його предмета.

Наприклад, ч. 2 ст. 24 КВК України передбачає відвідування установ виконання покарань за спеціальним дозволом представниками засобів масової інформації та іншими особами. Неможливо знайти відповідь на питання: які представники, які інші особи, з якою метою, в який час, з якими повноваженням, врешті-решт, для чого ця норма міститься в Кримінально-виконавчому кодексі України?

Згідно зі ст. 25 КВК України, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації й окремі особи взагалі не є суб’єктами громадського контролю, для забезпечення якого створені ці спостережні комісії.

Значний поштовх розвитку демократичних засад в утворенні та зміцненні конституційних основ демократичної правової держави у сфері забезпечення прав і свобод людини, організації і здійснення демократичного цивільного контролю над правоохоронними органами держави надав Закон України “Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави” від 19.06.2003 р. [32].

Принципами здійснення демократичного цивільного контролю (надалі цивільного) Закон встановлює:

- судового захисту прав суб'єктів цивільного контролю.

Кабінет Міністрів України контролює дотримання законодавства при здійсненні господарської діяльності в органах і установах ДКВС, дотримання земельного, податкового, господарського, трудового, житлового законодавства, законодавства з охорони довкілля; граничну чисельність персоналу центрального апарату Центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань та його територіальних органів управління (утворення, реорганізацію та ліквідацію Центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, визначає потреби у витратах на виконання покарань і забезпечує контроль виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, у тому числі виділення в повному обсязі бюджетних асигнувань на потреби ДКВС.

Окремо слід виділити контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів з боку центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, його територіальних органів і управлінь.

Органи місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій здійснюють контроль за дотриманням у розташованих на території регіону органів і установ ДКВС земельного, податкового, господарського, трудового, житлового законодавства і законодавства з питань охорони довкілля.

Для здійснення контролю та виконання інших завдань місцеві ради можуть утворювати депутатські комісії з питань демократичного цивільного контролю, а в місцевих державних адміністраціях можуть створюватися необхідні підрозділи.

Громадський контроль. Громадяни України беруть участь у здійсненні цивільного контролю над правоохоронними органами:

- через громадські організації, членами яких вони є;

- через депутатів представницьких органів влади;

- особисто шляхом звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його представника або до іншого державного органу в порядку, визначеного Конституцією України та Законом України «Про звернення громадян» [33].

Засоби масової інформації. На основі об’єктивної інформації процесів, що відбуваються в діяльності ДКВС формують громадську думку, сприяють підвищенню престижу служби, зміцненню довіри суспільства до органів і установ Державної кримінально-виконавчої служби України.

Подальший розвиток демократичних засад у сфері виконання кримінальних покарань був здійснений також прийняттям Указу Президента України від 31 липня 2004 р. № 854/2004 «Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» і Постанови Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. «Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики».

З метою залучення громадян до участі в управлінні державними справами, надання для них вільного доступу до інформації про діяльність органів виконавчої влади, зокрема у сфері виконання покарань, а також забезпечення реалізації принципів гласності, відкритості й прозорості в діяльності цих органів. При органах виконавчої влади (ДДУзПВП і його територіальних органах управління в областях) були утворені консультативно-дорадчі органи – Громадські ради, що затверджується цими органами.

До складу громадських рад включаються представники громадських організацій, професійних спілок та інших об’єднань громадян, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації.

Наказом ДДУзПВП від 12 грудня 2004 р. № 238 «Про утворення громадських рад при Державному департаменті України з питань виконання покарань та при його територіальних органах управління» було створено Громадську раду при ДДУзПВП, яку очолює колишній начальник Головного управління виконання покарань МВС України, перший голова Державного департаменту України з питань виконання покарань (утворений 22.04.1998 р.), генерал-полковник Штанько Іван Васильович.

Участь громадян в управлінні державними справами, згідно з нормативно-правовим актом КМУ, здійснюється у двох формах:

1. Публічне громадське об’єднання (безпосередня форма);

2. Вивчення громадської думки (опосередкована форма).

Публічне громадське об’єднання передбачає організацію і проведення: конференцій, семінарів, форумів, громадських слухань, «круглих столів», зборів, зустрічей з громадськістю, громадських приймалень:

Вивчення громадської думки здійснюється шляхом:

- проведення соціальних досліджень і спостережень (опитування, анкетування, контент-аналіз інформаційних матеріалів, фокус-групи);

- запровадження спеціальних рубрик у друкованих та електронних засобах масової інформації, проведення експрес-аналізу коментарів, відгуків, інтерв’ю, інших матеріалів у пресі, на радіо й телебаченні для виконання позиції різних соціальних груп;

- опрацювання та узагальнення висловлених у зверненнях громадян зауважень і пропозицій;

- проведення аналізу цільової інформації, що надходить до спеціальних скриньок.

Для організації вивчення громадської думки з метою отримання об’єктивної та достовірної інформації жодна громадська рада, а тільки органи виконавчої влади можуть відповідно до законодавства укладати договори з дослідницькими організаціями, окремими фахівцями, експертами, об’єднанням громадян на умовах відкритого конкурсу на проведення фахових, науково обґрунтованих соціальних досліджень, спостережень, експрес-аналізу думок різних соціальних груп.

Зрозуміло, що робота Громадських рад і проведення вище означених заходів потребує значного фінансового та іншого ресурсного забезпечення.

Але ці питання залишаються поза межами їх компетенції. Тому рішення Громадських рад різного рівня мають лише рекомендаційний характер і подаються керівництву відповідного органу виконавчої влади через його секретаріат для врахування під час прийняття рішень.

21 липня 2006 р. Верховна Рада України ратифікувала Факультативний Протокол до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, який передбачає створення одного чи кількох національних превентивних механізмів для недопущення катувань на національному рівні. Згідно зі ст. 18 цього Протоколу, держави-учасниці повинні гарантувати функціональну незалежність від органів державної влади цієї нової демократичної інституції, її персоналу, а також забезпечити умови для їх належного функціонування.

На думку деяких вчених і фахівців, цією інституцією могли бути означена Громадська рада із поширенням її повноважень щодо контролю і прийняття відповідних обов’язкових для виконання рішень або створення апарату Спеціального уповноваженого (омбудсмана) із захисту прав ув’язнених і засуджених, діяльність якого, на відміну від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, була б більш цілеспрямованою, професійно орієнтованою і дієздатною [35].

Література до глави ІІІ

1. Тлумачний словник української мови / Укладачі Ковальова Т.В., Коврига Л.П. – Харків, 2005. – С. 550.

2. Указ Президента України № 311/2008 від 08.04.2008 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15.02.2008 “Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів” // Офіційний вісник України. – 2008. – № 28. – Ст. 838.

3. Романов М.В. Загальна характеристика кримінально-виконавчої системи України // Кримінально-виконавче право України: Підручник для студентів юридич. спеціальностей ВНЗ / За ред. проф. А.Х. Степанюка – Харків: Право, 2005. – С. 28-29.

4. Гель А.П. Органи та установи виконання покарань // Гель А.П., Семаков Г.С., Яковець І.С. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник / За ред. проф. А.Х. Степанюка. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – С. 93.

5. Зубков А.И. Комментарий к Уголовно-исполнительному кодексу Российской Федерации / Под ред. д.ю.н., проф. А.И. Зубкова. – М.: Норма, 2004. – С. 53.

6. Резник І.І. Загальна характеристика періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України // Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини): Навчальний посібник / За загальн. редакцією проф. О.М. Джужи – Київ: Юрінком Інтер, 2002. – С. 37.

7. Концепция реформирования уголовно-исполнительной системы. – М.: ГУИН МВД СССР, 1990.

8. Стручков Н.А. Курс исполнительно-трудового права – проблемы общей части. – М.: Юрид. лит., 1984. – С.14-16.

9. Радов Г.О. Роль та місце пенітенціарної системи в структурі державного управління України // Проблеми пенітенціарної теорії і практики № 1 (2) 1997. Щорічний бюлетень Київського інституту внутрішніх справ. – РВВ КІВС, 1997. с. 11.

10. Прусс В.М., Ягунов Д.В. Пенітенціарна система України: Монографія. – Одеса: Фенікс, 2006. – с. 18. ( – 252 с.).

11. Закон України від 02.03.2000 року «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України» № 1526-ІІІ // Відомості Верховної Ради. – № 20. – 2000. – Ст. 151.

12. Орлов П.И., Севостьянов В.П., Шумилин С.Ф. Уголовно-исполнительное законодательство Украины: Сборник нормативных актов. – Харьков: ХИВД, 1993. – С. 134-135.

13. Закон України від 23.06.2005 року “Про державну кримінально-виконавчу службу України” № 2713-ІV // ВВР. – № 30. – 2005. – Ст. 409.

14. Кримінальний кодекс України. // ВВР. – № 25-26. – 2001. – Ст. 131.

15. Указ Президента України № 1560-2004 від 28.12.2004 ,,Про Концепцію забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів” // Офіційний вісник України. – 2004. – № 52. – ч. І. – Ст. 3435.

16. Севостьянов В.П. Проблеми безпеки кримінально-виконавчої системи України // Право і безпека. – 2008. – Т. 7. – № 2. – с. 58-64.

17. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 12.12.2003 р. № 251 “Про затвердження Переліку установ кримінально-виконавчої системи, які виконують покарання у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі” (із змінами і доповненнями станом 14.05.2009 р.).

18. Указ Президента України № 401-2008 від 25.04.2008 року “Про Концепцію реформування державної кримінально-виконавчої служби України” // Офіційний вісник України. – 2008. – № 33. – Ст.

19. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. – Дисертація доктора юридич. наук. – Одеса: ОДУ ім. І.І. Мечнікова, 1996. – 495 с.

20. Пєтков В.П. Управління виховно-виправним процесом і злочинність (історія та сучасність). – Харків: НУВС, 1998. – 699 с.

21. Негодченко О.В. Організаційно-правові засади діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення прав і свобод людини: Монографія. – Д.: Вид-во Днепропетр. ун-ту, 2003. – 448 с.; Кравченко Ю.Ф. Свобода як принцип демократичної правової держави: Автореф. дис… док. юр. наук. – Харків: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2003. – 428 с.; Пєтков С.В. Ефективний менеджмент в органах внутрішніх справ: Монографія. – Сімферополь: «Таврія», 2004. – 564 с.; Богатирьов І.Г. Державна кримінально-виконавча служба України (історія та сучасність). – Д.: ПП «Ліра ЛТД», 2007. – 352 с.; Пономаренко Г.О. Управління в сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-правові засади: Монографія. – Харків, 2007. – 448 с.; Вербенський М.Г., Мендель М.В. та інші. Організація управлінської діяльності в органах і установах кримінально-виконавчої системи. – Київ: ДДУзПВП, 2004. – 120 с.; Колб О.Г. Установа виконання покарань як суб’єкт запобігання злочинам. – Дис… доктора юрид. наук. – Київ: КНУВС, 2007. – 512 с.

22. Указ Президента України від 29.03.2000 № 549 "Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів і доручень Президента України".

23. Указ Президента України від 19.02.2002 № 155 "Про порядок організації та здійснення контролю за виконанням указів, розпоряджень і доручень Президента України".

24. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 05.02.2000 № 11 "Про заходи щодо поліпшення управлінської діяльності та виконавської дисципліни в органах і установах виконання покарань у світлі вимог Президента України".

25. Кримінально-виконавчий Кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 3-4. – ст. 21.

26. Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 (із змінами внесеними згідно із Законом України від 11.01.2006 № 3314-ІV) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – ст. 793.

27. Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 (із змінами внесеними згідно із Законом України від 14.04.2009 № 1254-VІ) // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – ст. 303.

28. Багрий-Шахматов Л.В. Роль радянської громадськості в діяльності виправно-трудових установ: Дисер... канд. юрид. наук. – М.: ВШ МВС СПСП, 1960. – 262 с.

29. Севостьянов В.П. Принцип демократизму в кримінально-виконавчому праві: історія розвитку та сучасні проблеми реалізації // Право і безпека. – 2004. – № 2. –Т.3. – с. 103-107.

30. Осауленко О.І., Сколов С.І. Спостережні комісії: історичні та правові аспекти діяльності // Право України. – 2004. – № 9. – с. 34-37.

31. Законом України “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей” від 24 січня 1995 року (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 08.07.1999) // Відомості Верховної ради України. – 1995. – № 6. – ст. 35.

32. Закон України “Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави” від 19.06.2003 // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 46. – ст. 366.

33. Збірник законодавчих та нормативно-правових актів, що регламентують роботі зі зверненнями громадян / ДДУзПВП України; Під заг. ред. М.Г. Вербенського. – Київ, 2005. – 39 с.

34. Вербенський М.Г., Мендель М.В. та інші. Організація управлінської діяльності в органах і установах кримінально-виконавчої системи. – Київ: ДДУзПВП, 2004. – с. 71 (- 77 с.).

35. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмана: теорія і практика: Монографія. – Харків: НУВС, 2004. – с. 264-314. (- 450 с.).

Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки

21. Поняття кримінально-виконавчої системи України.

22. Внутрішні та зовнішні фактори безпеки кримінально-виконавчої системи України.

23. Органи і установи виконання кримінальних покарань.

24. Державна кримінально-виконавча служба України, основні принципи її діяльності та структура.

25. Поняття управління кримінально-виконавчою системою.

26. Основні функції управління.

27. Організація процесу управління в органах і установах виконання покарань.

28. Планування і прогнозування діяльності органів та установ виконання покарань.

29. Аналіз діяльності органів.

30. Поняття і завдання контролю в органах і установах виконання покарань.

31. Форми і види контролю та обміну в органах і установах виконання покарань.

32. Прокурорський нагляд за додержанням законів під час виконання кримінальних покарань.

33. Державний, демократичний цивільний контроль над органами і установами виконання покарань.

34. Положення і завдання спостережних комісій і піклувальних рад при спеціальних виховних установах.

35. Принципи здійснення демократичного цивільного контролю.

36. Суб’єкти демократичного цивільного контролю.

37. Роль і місце громадських рад в управлінні державними справами у сфері виконання покарань.

Глава ІV. Правовий статус засуджених