Весілля як драма. Його основні етапи та народнопісенний супровід

Родинно-обрядова творчість в цілому, а весілля зокрема тісно пов´язані з народною драмою. У певному сенсі система ритуалів та традицій з нагоди одруження наречених становить цілісне драматичне дійство, кожен з учасників якого виконує призначену йому роль. Головними постатями тут є, безумовно, шлюбна пара чи «молодята», яких називають князем та княгинею. Інші головні ролі розподілені так: від нареченого — старший дружко (близький родич чи друг; в минулому цю роль виконував жрець племені) та два піддружби (молоді парубки), два старости, «домовий» староста (який рядить домом і приготуваннями), два музики, дві свахи (чи старо-стіни — старші жінки), свашка (молодша дівчина — сестра чи родичка молодого); з боку нареченої — дружка і піддружка, два дружби, козаки або післанці (родичі), два музики і «домовий» або «данський» староста. Старости з дружбами називаються боярами, а всі причетні до виконання обрядів та ритуалів — весільною дружиною, що є відголоском княжого періоду. До весільної дружини також входять писар, який «списує» боярів, їх вози та інший маєток; маршалок, що носить булаву з кінського волосу і виконує всі обряди з короваєм, іноді — коновал, лікар, хорунжий тощо.

На різних територіях склад весільної дружини, кількість дружбів, старостів та ін. може бути різною, як і назви цих «весільних чинів». Так, подекуди боярами називають дружбів зі сторони нареченої, а дівчата з боку нареченого називаються світилками (ті, що тримають світло).

Етапи весілля. Архаїчне весілля як цілісна народна драма складається з ряду обрядових дій, монологів, діалогів та полілогів, а також хореографічних елементів — хороводів, танців та ігор. Воно супроводжується пісенно-поетичними творами і є довготривалим святковим церемоніалом, що складається з багатьох сцен, які умовно можна об´єднати у кілька етапів:

1) передвесільний (сватання, заручини чи змовини);

2) приготування до весілля (запрошення на весілля, випікання короваю, завивання гільця чи весільного деревця, дівич-вечір або вінкоплетення, оглядини або відвіз сорочки);

3) весілля (посад, розплітання коси нареченої, батьківське благословення чи поклони, приїзд нареченого, гостина, «викуп» нареченої, прощання нареченої з рідними, від´їзд подружжя до дому молодого, гостина в домі нареченого, «комора»);

4) післявесільний (понеділкування або почепини, пропій чи перезва).

Народні лірично-пісенні твори, якими супроводжується цей церемоніал, називаються весільними обрядовими піснями.

Передвесільні обряди починаються традиційно сватанням (на окремих територіях Східної та Південної України цей ритуал називається «зальотами»). Хоча традиція сватання виникла вже у період вищого розвитку людської свідомості, вона зберігає відголоски прадавніх ритуалів. Перш за все такими є сталі звертання-формули, в структуру яких входять численні архетипні образи, а триразові повтори наближають їх до замовлянь. Про архаїчність цього обряду свідчить серйозне ставлення до нього з боку всіх учасників.

Як правило, сватання відбувалося за зразком одного з двох найпоширеніших сценаріїв. За першим (давнішим за походженням) учасники дійства розігрували сцену мисливців, які довго начебто полюють за дорогим звіром (найчастіше куницею), натрапляють на слід через порошу (в яку б пору року сватання не відбувалось) і цей слід приводить їх до дому дівчини, яку вони сватають. Свати — «мисливці» із «царевичем» («князем»), для якого «полюють цього рідкісного звіра», звинувачують господарів дому в тому, що вони в себе переховують куницю. Уявлення про перетворення куниці в дівчину «красну дівицю» сягає тотемних міфологічних часів і пов´язане з системою давніх вірувань, демонологією та епічними творами про перевертнів. У час розмови свати запрошуються до хати, де кладуть хліб та сіль на знак того, що прийшли з добром. Батько дівчини розпитує їх, з якої вони землі, який їхній край, про царевича, його вдачу (що в минулому мало буквальне значення, з згодом перетворилось на ритуал). У цей час дівчина повинна бути біля печі (як хоронителька домашнього вогню) і на знак згоди вийти заміж за парубка, який сватається, мала колупати піч (символічно — руйнування чи відлучення від родинного вогнища).

Знаком вдалого сватання було ритуальне «зв´язування» чи «перев´язування» сватів вишитими рушниками, а хлопця — хустиною, що, очевидно, є відгомоном давнього звичаю зв´язувати гостей-чужинців, поки представники роду дівчини не з´ясують, чи все, що вони говорили, є правдою, щоб вирішити, чи можна туди віддавати родич ку. На знак відмови дівчина підносила парубкові гарбуза, але символічне значення цією традиції ще не вивчене.

За іншим сценарієм (значно пізнішим) свати розігрували сцену багатих купців із далекої землі, які приїхали за дорогим товаром. Ця традиція є відлунням періоду віддання дівчини іншому родові чи племені за викуп (буквально її продаж за певні товари). Інші елементи такого сватання подібні до тих, що описані в першому випадку. Часто два сценарії накладаються, подекуди з´являються деякі відмінності чи пізніші нашарування — наприклад, дівчина на знак згоди подає чарки для горілки, парубка перев´язує, як і старостів, рушником, або дарує йому вишиту хусточку.

Наступним кроком передвесільного етапу були заручини (змовини). Вони, як правило, відбувались в домі парубка, куди відправлялась рідня засватаної дівчини, щоб оглянути господарство та домовитися з його батьками (родом) про викуп (придане) та віно нареченої (сюди включалися наділ землі, дім, худоба, постіль, посуд, інші речі домашнього вжитку). У разі згоди обох сторін ця угода запивалась, наречена на знак остаточного рішення вийти заміж за парубка повинна була прийняти від нього дарунки (полотно, одяг, прикраси), серед яких обов´язково були два перстені, якими заручались молоді. На окремих територіях заручини відбувались у той же день, що і сватання, після якого батьки зарученої дівчини їхали на оглядини до парубка.

Приготування до весілля. Серед безлічі обрядів магічних дій та ритуалів, пов´язаних із вступом у шлюб двох людей, до нас дійшли лише найживучіші, закорінені у древніх традиціях і віруваннях, пов´язані із прадавніми культами. Таким є обряд випікання короваю. На думку М. Сумцова, у весільному обряді ритуальний хліб заміняв Жертовну тварину (можливо, корову, звідси приказка «Коровай багатий, коровай рогатий»). Елементи цього обряду тісно пов´язані з Магією, культом сонця (він обов´язково повинен бути круглої форми), культом вогню та домашнього вогнища (печі, в якій він випікався), а також культами води (на коровай брали непочату воду із трьох, семи чи дванадцяти криниць), зерна (муку брали з певної кількості млинів), дерев та рослин (оздоба з шишок, горіхів, листків та квітів), птахів (оздоба у вигляді голубів, лебедів, соколів, гусей, качок), культ яйця (для випікання брали ритуальну їх кількість — 12, 40 тощо.

Довготривалий процес виготовлення короваю, як й інші дійства, супроводжувався відповідними обрядовими весільними піснями, які за своїм походженням є такими ж давніми, як і сам обряд. Ці тексти, очевидно, виникли на основі ритуальних замовлянь та магічних формул, оскільки містять значні вкраплення язичницьких традицій. Набираючи воду до тіста, співали пісню, що за структурою та символікою наближена до календарно-обрядової:

Ой пойду я та до Дунаю,

Я вашого да короваю

Да стану я да подумаю,

Да й зовсім не знаю.

А чи мені да воду брати,

Ой пойду я да до Дунаю...

А чи мені да коровай бгати.

Вода набувала магічного значення і в час ритуального омивання рук (зливання на руки) перед і у процесі випікання. Важливе місце відводилось культам дерев та вогню, які у цьому випадку суміщались за законами магії (дух дерев при згорянні дров переходив у вогонь, а з вогню — у коровай). Виряджаючи боярів по дрова для випікання, співали:

До бору, бояри, до бору

Загнічуйте коровай ясненько,

Да рубайте сосну здорову,

Щоб наш коровай ясен був,

Да везіте її до дому.

Щоб наш Івашко щаслив був...

Да рубайте її дрібненько,

Весільний коровай пекли на вогні з особливої деревини (при цьому важливим був не лише різновид дерева, а і його якість — «сосну здорову» — тобто воно повинне бути не зіпсутим із тих же магічних міркувань).

Невід´ємним елементом короваю була коса, випечена з тіста, що уособлювала дівочу косу. Не виключено й те, що цей ритуальний хліб був втіленням нареченої, її плідності (його, як і молоду, величали, «вбирали» — прикрашали зеленню, калиною, стрічками). Хоча існують й інші точки зору. Зокрема О. Потебня вважає, що часто «коровай прямо називається раєм, тобто небом: Вийся, короваю, як душенька по раю, ще вище од гаю...»

Не менш архаїчним (а можливо, і більш давнім) є інший обряд, найпоширенішою назвою якого є «завивання гільця» (вільця), — вбирання весільного деревця. Він сягає корінням прадавніх часів поклоніння деревам як божествам чи одухотвореним істотам, вшанування священних гаїв чи плодоносних дерев та пов´язаного з цим язичницького звичаю вступати в шлюб із окремими деревами. Як наскрізний архетип календарної та родинної обрядовості гільце є символом світового дерева, що виявляє зв´язок із міфами про створення світу та збереження роду.

Обряд приготування весільного гільця здійснювався лише неодруженою молоддю: парубки їхали в ліс вибирати та рубати дерево (з часом його замінила гілка); дівчата його «наряджали». Цей обряд теж супроводжувався ритуальними піснями. Спочатку виконувались твори, в яких закликали молодь вити гільце:

Летів горностай понад сад,

Пускав пір´ячко на весь сад;

А підіте, дружечки ізбирайте,

Ганнусі гилячко звивайте.

Тут теж були свої заборони: весільне деревце ще називали дівуванням, тому його мали право прикрашати лише незаміжні дівчата:

Не йдіте, да молодиці, до нас гильце вити, —

Ми зов´ємо сами попід небесами

Да попід ґаночками,

З красними паняночками, з чорними Галочками.

Як і у випадку з короваєм, дружби закликались до бору по деревце:

До бору, дружечки, до бору,

Та рубайте сосну здорову

Та несіть же її до дому,

Та стаете її на столі,

Та на гранчасті перебирчасті скатерці.

Гильце прикрашали калиною, барвінком, рутою, іншими магічними рослинами; шишками та горіхами, згодом — стрічками; зробленими зірками та іншими паперовими прикрасами. Воно мало те ж значення, що і дерево, про яке співається в колядках, чи весняне «майське» деревце, чи купальське, у чому виявляється ґенетична єдність усієї обрядовості.

Символічно наближеною до цього обряду була низка ритуалів, що відбувались після завивання гильця і об´єднувалися спільною назвою дівич-вечір:

Тепер у нас да дівич-вечір,

А на маківочці ластівочка,

Рано-рано, да дівич-вечір хороше

Да свила гніздечко із чорного шовку, ізряжен,

Да вивела дітки-однолітки:

У три стіни камінниї, четвертая

Перве дитятко — молодий Андрійко,золотая;

А друге дитятко — молода

А на тій стіні терем стоїть,Марусенька.

А на теремочку маківочка.

Дівич-вечір відбувався у п´ятницю перед весіллям і був своєрідним прощанням нареченої зі своїми подругами та дівочою громадою. У цей час здійснювались певні ритуали, пов´язані із культом рослин та вірою в їх магічну дію. Найпоширенішими з них були заплітання вінка з калини, барвінку чи інших вічнозелених ритуальних рослин на голову нареченої та вінка на коровай (так зване вінкоплетення); виготовлення вінка чи букета для нареченого, виплітання ритуально-магічних віночків або букетиків із живих квітів та рослин для дружини і гостей. На весіллі ці вінки та букети мали не лише символічне значення (вінок на голову — символ сонця, річного коловороту, дівочості), а й магічне (відганяти нечисту силу, злі чари) та утилітарне (за ними розрізнялись чини в обрядовій ієрархії та сімейний стан гостей — одруженим букет прикріпляли справа, неодруженим зліва).

У цих піснях частий мотив прощання, жаль через розлуку дівчат зі своєю подругою: «Ой ішли ми лугами, калину ламали, Вже ж тобі, Меланю, не ходити з нами».

У давнину існувала традиція, що в час дівич-вечора, у домі нареченої молодий святкував прощання з побратимами, своєю парубоцькою громадою. Інколи не бояри нареченої везли сорочку до двору молодого, а, навпаки, — наречений після прощального вечора з друзями брав своїх найближчих побратимів (дружбів), і їхав до дому молодої викупляти її віночок, свій букет чи віночок та сорочку. Його проводи теж супроводжувались піснями:

Бояри молодиї, учиніт волю мою,

Та ходіт со мною до тестенька на двір,

До Марисеньки за стіл.

Там ми Марисенонька мила,

Бо ми сорочку вшила.

Наступним був обряд розплітання коси молодої. Це відбувалось або вночі з п´ятниці на суботу після дівич-вечора, або в суботу рано. Дівчину садили на вивернутий кожух, що символізував жертовну тварину і за тотемними віруваннями був запорукою майбутнього добробуту. Традиційно косу нареченої починав розплітати її брат (в інших випадках — мати, старша дружка, батько, домовий староста). При цьому з голови молодої знімались її стрічки, прикраси, які носили лише дівчата, і, якщо у неї була молодша сестра, то забирала їх собі, якщо ні — аксесуари дівчини кидались на воду. Потім волосся нареченої знову заплітали. При цьому його мастили медом, вплітаючи часник (як оберіг), зерно (символ нового народження), дорогі монети (знак добробуту), ритуальні рослини — барвінок, руту, чорнобривці тощо, які нерідко перед тим «золотили», тобто розфарбовували золотим кольором, що був символом сонця і виявляв зв´язок із поклонінням небесним світилам. Заплівши наречену, їй на голову вдягали головний убір, який на різних територіях мав свої відмінності. Згодом цей ритуал спростився до вплітання у волосся нареченої барвінку.

Власне весільні обряди розпочинались в суботу вранці посадом нареченої, який відбувався у її домі в присутності рідні та запрошених. На окремих територіях цей обряд розпочинався розплітанням коси (у випадку, якщо за звичаєм це робиться не у п´ятницю ввечері, а в суботу зранку). Потім на голову клали весільний вінок, який і був символом шлюбу чи вінчання (етимологічно від «вінок», «вінець», яким у давнину скріплювали нове подружжя). Ритуали розплітання коси та посаду молодої носили сумний характер, і під час їх проведення наречена повинна була плакати. Цьому сприяли сумовиті пісні дружок:

Летіли галочкі во три рядочкі,

Іде Марися попереді,

А зозуля попереді;

А всі дружочкі за нею,

Всі галочкі на лугах сіли,

Всі дружочкі по лавках сіли,

А зозуля на калині.

А Марися на посаді,

Всі галочкі защебетали,

Всі дружочкі заспівали,

А зозуля заковала.

А Марися заплакала.

Ще одним важливим ритуалом при скріпленні нового подружжя було покроплення наречених водою: «Вода — сей символ розмноження і парування супроводить всі стадії його, почавши від новорічного, теперішнього йорданського поливання закоханих пар і великоднього обливання та літніх ігрищ коло води і до весільного акту кроплення водою молодих при вступі до нового двору і обрядове умивання або купання після комори (перед вступом в супруже життя), котре сильно виглядає на форму заключування подружжя «у води». В цей час співалися пісні з мотивами на зразок «Кропи нас, матінко, свяченою водою, Доброю доленькою».

По завершенні весільної гостини відбувались ритуали, які тепер проходять у формі гри,

Традиції випробувань у час обрання нареченого донесли відгомін Давніх часів і знайшли широке відображення у казковому епосі (зокрема у героїчних казках). Останнім завданням, що стояло перед нареченим, було заплатити викуп за свою обраницю, і це теж відбувалось у формі усталеного ритуалу за визначеним сценарієм.

Головним персонажем при «викупі молодої» («продажі молодої») був її брат або близький родич-парубок, який вів торг, тому більшість обрядових пісень, що виконувались на цьому етапі весілля, звернені до нього:

Братчику намісничку!

Твоя сестричка дорогая,

Не продай свою сестричку;

Є ї коса золотая.

Весільні обряди в домі нареченої завершувались розподілом короваю між весільною дружиною та гостями, кожен з яких отримував ритуальну шишку або квітку, окраєць обрядового хліба, а нареченим віддавали випечену пару птахів (лебедів, качок, соколів тощо). Велика кількість текстів свідчить, що розподіл короваю здійснював старший дружба, який наділяв усіх присутніх їх часткою. У цьому випадку він виконував функцію давнього жерця, що розподіляв коровай як тотемну жертву:

Значно пізнішими за походженням є обряди «розбирання молодої» — коли свашки перевдягали наречену в іншу одіж (як правило, нову сорочку, в яку ще ніхто не одягався), готували до шлюбної ночі. Ці ритуали мають свої особливості у різних регіонах. Так, на карпатській території вони засвідчують те, що дівчина переходить у стан молодиць. При цьому старший дружба сокирою відрубує їй косу, що означає зміну в її житті і вважається, що, якщо волосся нареченої не буде відрубане одним ударом, то подружжя буде нещасливим. У багатьох регіонах дівчині вдягають хустку так, як її носять молодиці (при цьому наречена може виявляти своє небажання одягати хустку, тричі скидаючи її). Вдягнена як молодиця, вона «перетанцьовує» з усіма дівчатами та хлопцями зі своїм весільним віночком, прощаючись із дівуванням.

Якщо ж наречена виявлялась нечесною, то вона повинна була просити прощення у кожного з родини, а в обрядових піснях висміювався рід молодої, її батьки. Поряд з гостро іронічними піснями відбувалися обряди, якими близькі нареченого «метились» родові молодої: вдівали хомут на шию її матері, обмазували її ворота дьогтем, вішали білий прапор на комині її будинку чи дереві. Цей етап весілля має значні відмінності на різних територіях, що, очевидно, є наслідком давнього проживання у різних реґіонах різних праслов´янських племен, кожне з яких мало свої закони, які часто кардинально відрізнялись між собою. Так, у ряді східних реґіонів чесність нареченої не була суттєвою, подекуди взагалі її приводили в дім молодого, коли вона вже була вагітною (як запорука того, що вона може продовжити рід).

Обряд весілля завершувався ритуалом купання молодого подружжя у річці чи обливання водою. При цьому молоді мили одне одного. В інших регіонах молода приносила двічі воду з криниці. Перший раз водою обливалися бояри, другий — наречені. М. Грушевський описує, як на Бойківщині молодята з боярами після комори йдуть до річки, де разом зі старшими чоловіками та жінками бродять у воді, свекруха тричі обводить невістку по колу, після чого молода дружина набирає води і, повернувшись додому, кропить нею хату та все господарство. Чубинський описує подібний обряд, який на Переяславщині вважався довгий час основною весільною церемонією (навіть заміняв вінчання в церкві). За звичаєм наречених після комори вели «скривати ся» до криниці. При цьому молодого з молодою накривали весільною хусткою, де вони повинні були вмиватися «втираючись до хустки»:

Є в мене криниця край перелазу,

Там вмиємось, милесенький, обоє разом.

Післявесільні обряди розпочинались у понеділок після весілля. Як частина давніх звичаїв вони відображають систему ритуальних дій, виконання яких передбачало введення молодої господині у новий рід, її адаптацію в нових умовах. Тут теж збереглись елементи язичницьких культів та вірувань. Як правило, перше, що робила молода дружина після весілля, це йшла до річки чи криниці (віддаючи пошану воді), і з принесеної води варила їжу, якою вгощала родину свого чоловіка. Цим при здійсненні певних ритуалів вона прилучалась до печі та родинного вогню (домашніх духів). Нерідко вона клала у піч обгоріле поліно, взяте зі свого дому, та запікала півня, якого теж привозила з собою.

У понеділок після весілля на багатьох слов´янських землях відбувався ритуал, який називався «перепій» (чи «пропій») нареченої, що зберіг відлуння давніх ритуалів, пов´язаних із питтям культового п´янкого напою. Якщо помешкання молодого було недалеко від дому нареченої, то батьки молодої приїжджали з цієї нагоди. В час «перепою» молодий повинен пити чарку вина чи горілки до батька нареченої, батько — у відповідь до нього. Тоді інші учасники дійства по черзі перепивають один з одним. Цей обряд теж підкріпляється текстами, у багатьох з яких архетипна образність та культова символіка є свідченням їх давнього походження:

Обряд весілля міг відбуватись від трьох днів до тижня (у заможних сім´ях чи окремих регіонах), а гостювання та знайомство із родиною іноді розтягувалось від трьох тижнів до кількох місяців.

5. Народна обрядовість, пов´язана з народженням дитини

Поява у сім´ї дитини є важливою подією для всієї родини. У давнину народження дитини теж сформувало цілу систему обрядів, метою яких було забезпечити новонародженому та його матері добре здоров´я, відповідний психологічний стан, адаптацію до нових умов. Намагаючись пояснити народження дитини, праслов´яни вбачали у Цьому дію магічних сил та духів предків і вважали, що дитина приходить у світ живих зі світу мертвих. Посередницею при цьому була Мати немовляти, яка за допомогою жриці племені (що виконувала Роль баби-повитухи) «переходила» межу між живими та мертвими, Щоб привести на світ дитину. За походженням обряди, пов´язані із появою на світ нової людини, є дуже давніми, тому вони пов´язані з магією та віруваннями. Функціонально вони поділяються на перед-пологові, пологові та післяпологові.

Обряди, що здійснювались у передпологовий період, становили своєрідну систему табу та заборон щодо їжі, місця перебування майбутньої матері, занять чи видів праці, поведінки, що ґрунтувались на основі давніх уявлень, збережених у численних забобонах. У переважній більшості ці закони були пов´язані із магією. Наприклад, вагітна жінка повинна була якнайдовше тримати свій стан у таємниці, їй заборонялося стригти волосся, різати, зупинятись на сакральних межах, що уявлялись рубежами між світами живих та мертвих (таких як поріг, ворота, перехрестя чи роздоріжжя), виходити з дому без оберегів тощо. Певній частині з цих табу у наш час можна знайти раціональне пояснення.

Перед пологами до сім´ї, у якій повинна була народитись дитина, запрошували бабу-повитуху, і вона залишалась на час пологів та одужання матері.

В обрядах, що відбувались у час пологів, важливу роль відігравали не лише табу (заборона на вузли та перстені, які, за уявленнями, ускладнювали появу дитини на світ), магічні замовляння повитухи, а й ритуальні предмети, які вона використовувала (наприклад, пуповину хлопчикам відрізала на сокирі, закопуючи під «чоловіче» дерево — дуб, явір, ясен; дівчаткам — на гребінці, закопуючи під вишнею чи яблунею). Після пологів породілля і новонароджена дитина, за законами контагіозної магії, вважались нечистими (як ті, що прийшли із потойбіччя і доторком можуть «заразити» інших людей чи речі), тому до здійснення певних ритуалів не мали права спілкуватися з чужими людьми.

Важливим елементом родинної обрядовості був вибір імені для новонародженого. За язичницьким звичаєм дитині давали два імені: перше — «справжнє», яке знали лише найближчі і тримали його у таємниці (через вірування, що той, хто знає ім´я людини, має над нею владу); друге — те, яким кликали дитину, і яке було відоме для інших. До вибору імені ставились дуже серйозно, вважаючи, що разом з іменем дитині вибирають долю. Часто, віддаючи данину духам предків, дитині давали ім´я когось із померлих родичів.

Інші ритуали, що здійснювалися з дитиною, теж були пов´язані із магічно-культовою системою: перша купіль (у воду додавались магічні рослини, клались ритуальні речі); магічні дії над постіллю дитини. Особливо важливого значення набував обряд перших пострижин дитини як жертви зрізаного волосся Роду і Рожаницям. Цей обряд вважався зв´язком із потойбічним світом, оскільки зрізане волосся посилалося померлим предкам через вогонь або воду (тобто кидалось у піч або в річку). З магією пов´язане одягання на дитину різноманітних оберегів, маніпуляції із молочними зубами, що випадали; посвята хлопчиків у воїни через перший посад на коня (це здійснювалось на Семена, 14 вересня); дівчаток — у жниці чи прялі, що супроводжувалось ритуальним порізом руки серпом чи колення веретеном тощо.

Баба-повитуха залишалась у родині новонародженого певний період часу (40 днів) для звершення ритуалів очищення себе, породіллі та дитини, після чого жінка могла продовжувати подружнє життя. Прощання з повитухою здійснювалось у формі святкового обряду, який називався «бабина каша».

Християнський ритуал хрещення як визнання біблійного віровчення, що почав здійснюватись із немовлятами з метою збільшення збору податків із християн, на слов´янських землях перейняв більшість рис язичницького обряду, що згодом закріпилося церквою. Тому в текстах усної народної творчості, якими супроводжуються вище описані ритуали, біблійно-християнські мотиви не простежуються.

З-поміж існуючих у записах творів окрім формул-замовлянь, якими супроводжувались ритуали омиття, змивання, пострижин тощо, зустрічаються пісні переважно величального характеру. Ними звеличувалось новонароджене немовля, баба-повитуха, мати, куми, рідше — інші родичі: батько дитини, її предки. Художньообразна структура цих творів насичена міфологічними архетипами, що підтверджує їх давнє походження:

Мати Андрійчика родила,

Сонечком підперезала,

Місяцем обгородила,

У колисці колисала.

Подібні пісні виконувались у час весільного обряду:

— Молода дівонька, яка ти красна! —

Породила мене матінка,

Чи не сонце тебе породило,

Годував мене батенько,

Чи не місяць тебе годував,

Колихали мене братики,

Чи не вітри тебе колихали,

Забавляли мене сестроньки

Чи не зірки тебе забавляли?

У золотій колисоньці...

У час величання новонародженого йому бажали щасливої долі і доброго одруження, у чому виявлявся зв´язок між етапами родинної обрядовості. Названим батькам співали:

Дай їм, Боже, здоров´ячко,

Того віку дочекати.

Моїм божатам прожити.

Як будуть ся віддавати,

Мені, Бог, дай здоров´я

Щоб їм віночка ізвити.

Текстів величальних пісень, що виконувалися з приводу народження дитини, небагато, але, на думку Г. Лозко, поряд із величальними текстами співались ліричні та жартівливі, «особливо що стосуються кумів. Такими є пісні «Ой кум до куми залицявся», «Та були в кума бджоли» та ін.». Подібні твори могли перейти у розряд жартівливих після того, коли поняття «кум» та «кума» втратили ореол сакральності, або у зв´язку із язичницькими грищами та «кумуванням».

Окрім зв´язку з дитячою творчістю, обрядові пісні, пов´язані з новонародженим, виявляють спорідненість з іншими жанрами родинної обрядовості, з мотивами та образами текстів річного календарного циклу та народного епосу. Формою вони наближені до замовлянь, функціонально носять магічний характер, перегукуються із забобонами, є джерелом виникнення текстів малих жанрів — загадок, прислів´їв та приказок тощо. їх архітектоніка та композиційна побудова проста; рядки строфи, як правило, нерівноскладові, вірш більше тяжіє до тонічного, аніж силаботонічного, що є свідченням їх давнього походження.