Жанри літнього циклу календарно-обрядової творчості

Відповідно до літніх свят та обрядів виділяються такі жанри усної народної творчості, що їх супроводжували: маївки, русальні пісні, петрівчані пісні, купальські пісні, собіткові пісні, царинні пісні.

Маївки(майські пісні) — твори календарної обрядовості початку літа, назва яких, можливо, походить від «май» (травень) чи «маяти» (прикрашати зеленню) або «мавки» (духи лісу та поля). Ними супроводжувались описані обряди Зеленої (Клечальної) неділі та пов´язані з нею ігрища молоді. Ці твори менш збережені і досліджені, ніж веснянки і гаївки. Найпоширенішим тут є мотив замаювання хат, подвір´їв:

Звеселіло подвір´я

Уся череда, уся,

Прийшло зелене іря...

Тільки скотаря нема.

...Везе Касійко бука,

Пішов скотар на зілля

Бука зелененького

Нинька свята неділя.

Для ґазди молоденького.

Окрему групу становлять маївки, якими супроводжувались обряди прикрашання худоби, що зберегли зв´язок із тотемними поклоніннями, і носять серйозний характер (ці твори іноді носили назву пастуші пісні):

Мене мама будила (2)

— І бисте вінки вили (2)

І так мене просила.

Худобу намаїли.

Аби я збирав цвіточки (2)

Як буде веселонька (2)

Худобі на віночки.

Та й буде здоровонька.

Далі хлопці і дівчата сходяться докупи і радяться, як краще вити віночки, і, виплітаючи їх, величають корівок за молоко, сметану, масло, сир. У деяких піснях зустрічаються звертання до окремої корови:

Вийся, віночку, гладко.

Пасла Красечка, пасла,

Як червоненьке ябко.

Цебер каші принесла.

Та й вийся, увивайся,

Ой ми вінки ввивали,

На корову придайся.

Щоби-сьмо Красю вбирали.

В окрему групу виділяються майські пісні, якими супроводжувалися обряди водіння тополі, куста, кралечки — «замаяної» дівчини, яку водили дівчата від двору до двору:

Стояла тополя край чистого поля.

Рефрен: Стій, тополенько, стій не розвивайсь,

Буйному вітроньку не піддавайсь...

Тема весняних молодечих ігор продовжується у маївках, якими супроводжувались ритуали «гойдалки» — гойдання дівчат та хлопців на «вербових колисках», що передували їх любовним забавам:

Ой у лісі, при горісі, при дубку,

Щоб було видненько далеко.

Там повісив Іваньо гойдалку.

Щоб твої биндочки маяли,

Та посадив Голяну — кохану.

Щоб твої перстені сяяли.

Гойдайся, Голяно, високо,

У маївках часто зустрічаються любовно-еротичні мотиви та мотив ворожіння по куванню зозулі, що споріднює їх із гаївками:

Іграла зіронька, іграла,

З ким ти, дівочка, гуляла? І гуляла?

— З тобою, хлопчичок, з тобою, і з тобою,

Під зеленою вербою, і вербою.

Над холодною водою, і водою,

Під колючою грушею, і грушею,

З тобою, хлопчик, з душею, і з душею.

Маївки, як і більшість жанрів календарної обрядовості, є творами усної народної пісенності, де дійство поєднується зі словом, вони нерідко виконуються у формі діалогу.

Русальні пісні — жанр календарно-обрядової лірики, пов´язаний із святкуванням Русалій (Русального тижня, Русального великодня). Оскільки це свято було пов´язане з духами землі і води, то у русальних піснях широко відображені не лише їх архетипи, а й образи, що їх супроводжують: ночі, місяця, берега, річки, криниці, верби тощо. Так, образ місяця в піснях-замовляннях виявляє зв´язок із астральним культом і є невід´ємним атрибутом русалчиних гулянь (вважалось, що при місяці вони виходять із води і водять хороводи)

Частим у цих творах є мотив загадування русалкою загадок людині, з якою вона зустрілась:

Ой біжить, біжить мала дівчина.

Загадаю тобі три загадочки,

А за нею та русалочка:

Як угадаєш — до батька пущу,

Та послухай мене, красна панночко,

Не угадаєш — до себе возьму.

Тут образ дівчини-семилітки перегукується із відповідним казковим персонажем. Усі ці загадки, як і їх відгадки, архетипні, сягають корінням глибокої давнини, сповнені сакральним змістом, сприймаються як такі, які може відгадати лише посвячена людина:

А що грає — голос має?

Щоб я того не д´гадала:

А що плаче — сліз не має?

Скрипка грає — голос має,

А що біжить без пригону?

Сокіл плаче сліз не має,

А що світить в ясну пору?

Вода біжить без пригону,

А що в´ється круг деревця?

Місяць світить в ясну пору,

А що горить без полум´я?

А хміль в´ється круг деревця,

А що росте без кореня?

Сонце горить без полум´я,

— Хіба би я не дівчина,

— Камінь росте без кореня.

Завершувались Русалії урочистими проводами русалок із села, що супроводжувалось подекуди водінням дівчини, її ритуальним поливанням, проводами до води (що, очевидно, є заміною колишнього жертвоприношення, після якого вона сама «ставала русалкою»). Тема проводів русалок теж знайшла своє відображення у русальних піснях:

Проводили русалочки, проводили, Або:

Проведу я русалоньку до бору,

Щоб вони до нас не ходили,

А й сама вернуся додому.

Да нашого житечка не ломили,

Ми свою русалоньку проводили.

Да наших дівочок не ловили.

Гіркою осикою заломили.

Значну групу купальських пісень складають твори закликального характеру, якими молодь скликалась на свято. У них нерідко звучали заклинання та прокляття тих людей, які не прийшли величати Купала (ці твори, очевидно, виникали у період двовір´я і стосуються християн, які не підтримували поганських звичаїв):

Поставлю я вербу.

Щоб вона сіла та й не встала,

Сама сяду зверху.

Щоб вона сіла лемішкою,

На вербі я сиджу, гукаю.

Щоб її везли теліжкою,

Дівчат на Купайла скликаю.

Щоб вона сіла колом, колом,

Котра не вийде на Купайла,

Щоб її везли волом, волом...

Анафоричні повтори роблять цей твір наближеним до магічних заклять.

Серед купальських пісень є велика група творів, якими супроводжувалося збирання квітів та наряджання Купайлиці, обряд вінко-плетення:

Заплету віночок,

Ой пущу віночок

Ой полинь, віночку,

Заплету шовковий,

На биструю воду,

Прудко за водою.

На щастя, на долю,

На щастя, на долю,

На щастя, на долю,

На чорнії брови,

На милого вроду.

Милому зо мною.

Вінок у купальських піснях є давнім язичницьким архетипом як символ річного коловороту, сонячного світила, безконечності; а також — дівочості, долі. Він є обов´язковим атрибутом весняно-літніх ігор та ворожінь. Одним із поширених ритуалів був обряд ворожіння на вінках, за яким під «дерево щастя» садили прибрану дівчину із зав´язаними очима, «роль якої полягала в тому, щоб бути своєрідною жертвою Дереву життя (спалення антропоморфного зображення людини і є відгомоном людського жертвоприношення)». Біля неї клали сплетені заздалегідь вінки зі свіжих та зів´ялих квітів.

Удень купальські ігри відбувались навколо рядженого деревця (Купайлиці), а ввечері — навколо ритуального вогнища, що має «горіти високо», символізуючи з´єднання землі з небом. Залишки давніх ритуалів є свідченням того, що це полум´я вважалося жертовним, його наділяли магічною силою: «У давнину побутував звичай кидати у вогонь півня або кінський череп — солярних тварин». Купальське вогнище та обряд, що відбувався навколо нього, називали собіткою, відповідно пісні, якими він супроводжувався — собітковими. Ці твори зафіксували елементи замовлянь, опису цього дійства:

Долішняни, горішняки,

Сходьтеся до нас на собітку,

Спечемо вам сліпу кішку....

Освячення вогнем:

А де той святий Ян,

Освяти нам наше зело,

Що нам три огні клав?

Наше зело і корене,

А ти, Яне, святий Яне,

Што на огень положене...

Згодом обряд перестибування через вогонь став символічним очищенням перед жнивами. Подекуди купальське багаття розкладали над водою, і хлопці з дівчатами, що перестрибували через собітку, падали у воду. Потім молодь ішла у гущавину «шукати цвіт папороті»

На деяких територіях Купала не спалювали у вогні, а топили. Це було пов´язано ще з одним відомим ритуалом, який проводився вранці після святкової ночі, — купання молоді у воді — і вважався обрядом очищення після оргій. Тому тут вода, як у всій календарній обрядовості, є обов´язковим архетипом. У цьому виявляється зв´язок купальських пісень не лише із жанрами весняного та літнього циклів, а й з колядками та щедрівками, у яких нерідко зустрічаються мотиви знесення дівочого вінка у річку, перехоплення молодцями дівчини-перевізнички, переведення через потік тощо. Як у всій давньослов´янській ліриці, вода у купальських звичаях та піснях є символом парування, вінчання (очевидно, етимологічно від «вінок»):

Ой на Йвана на Купала,

Там Марія купалася

Там Марія в воду впала,

Ой на Йвана, на Купала,

Ой на Йвана, на Купала,

Там з Іваном вінчалася...

У купальських піснях дуже часто зустрічається мотив потопання дівчини, яка просить порятунку у своїх рідних — батька, матері, сестри, брата, але ті відмовляються її рятувати. Подекуди він може сприйматись як покарання дівчини за непослух, але Е. Тайлор, вказуючи на значне поширення цього мотиву у різних народів, дає інше пояснення: водні духи, за язичницькими уявленнями, вимагають Чертов, тому «абсолютно очевидно, що з цієї точки зору спасіння потопаючого, тобто виривання жертви із кігтів водяного духу — це безглуздий виклик божеству, який навряд чи зможе залишитися непімщеним...».

Оскільки купальська ніч була часом язичницьких оргій, то тема кохання та тілесної любові є однією із центральних у цих піснях:

Малая нічка проти Купала,

Ночувала другу у темному лугу,

Де ти, дівчинонько, да ночувала?

Вставай, козаче, невірний другу,

Ночувала нічку у барвіночку,

Ночувала третю під ожиною,

Вставай, козаченьку-недовірочку.

Із вірною да дружиною.

Петрівка починалась відразу ж після святкування Русалій, а пісні, що виконувались у цей час, називались петрівчані (або петрівчанські). У них розробляється тематика творів календарної обрядовості зимоого та весняного циклів. Пора теплих літніх ночей була періодом молодечих забав, кохання, підшукування пари для подружнього життя, рій про майбутнє.

Петрівчані пісні, як й інші подібні жанри, зберіають елементи давніх вірувань, форму замовлянь, архетипову обазність:

Петрівочка наступає —

Ячмінь колос викидає —

Сива зозуленька вилітає.

Соловейко голос покидає,

Собі соловейка викликає:

А як петрівочка минається,

— Ой вилинь, вилинь, соловеєчку

Сива зозуленька ховається, З

вишневого саду та у темний луг,

По борозенках скитається.

А із лугу — на калиночку.

Та будеш щебетати,

А я біля тебе жалібно кувати!

У цих творах часто зустрічаються образи-символи прадавніх тотемів-дерев (верби, дуба, явора, берези, калини, терену); птахів (зозулі, олов´я, перепілки); рослин (барвінку, цар-зілля, рути, льону, гречки, оноплі); а також — архетипи дощу, річки, небесних світил, пшеничого поля, вогню, тощо.

Тема кохання у петрівчаних піснях часто супроводжується мотивами коротких ночей, звертаннями до зозулі, щоб та не кувала вранці, не будила дівчину:

Петрівочка да мала нічка,

Шила, вишивала шовком, біллю,

Не виспалась наша дівочка,

Своєму козаченьку да про неділю.

Вона не спала да рушнички

Вона раненько вставала,шила,

Утираться козаченьку давала...

Часто у звертаннях до зозулі молода дружина нарікає на нелегку долю:

Ой дібрівная да зозуленько,

В мене свекорко да не батенько,

Да не куй же рано у діброві,

В мене свекруха да не матінка,

Да не збуди мене молодої.

Ізбудять мене да ранній тебе...

Період петрівки був часом вибілювання полотна, і ці мотиви теж знайшли своє відображення у творах. О. Потебня звертає особливу увагу на образи-символи пряжі, полотна, у піснях про заміжжя дівчини: «Можна думати, що у петрівчаній пісні біла пряжа — символ самої дівчини: вона тонка і біла, якщо та вийде заміж за милого і буде коханою; товста і не біла в іншому випадку».

Темою завершення та проводів свят ці твори наближені до русальних пісень. У піснях про завершення Петрівки звучать мотиви про кінець літа і тих змін, які відбуваються у природі: «У ячмені колос набростився, В соловейка голос ізмінився»; «Куй, зозуленько, куй, Недалеко Петро твуй. Хоч будеш ти літати, но не будеш вже кувати»; та у житті людей — завершуються ігри та гуляння, починається нелегка пора жнив, важкої праці на полі (символічно — завершується час дівування, приходить пора зрілості).

Отже, як і в інших циклах календарної обрядовості, у літньому циклі збереглися відголоски архаїчної міфології, вірувань та обрядів. Його жанри мають синкретичний характер, поєднуючи в собі риси язичницької релігії праслов´ян та пізніші християнські нашарування. Як і в інших творах народної словесності, пов´язаних із календарем, тексти літнього циклу виявляють тісний зв´язок із природою, і є приготуванням та підґрунтям осінньої обрядовості.