Ключові терміни та поняття 6 страница

Голод, який поширювався протягом 1932 р. набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родини з п’яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя тощо. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянського автора, «першими вмирали чоловіки, потім діти, в останню чергу помирали жінки». Люди часто напередодні смерті божеволіли. Наймоторошніше було дивитися на малих дітей. Голод стер з їхніх облич сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар. І лише в очах ще залишився відблиск далекого дитинства. Партійні ж активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що вимирали цілі села. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зерно заготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробовуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм. Хто тут господар. Він коштував мільйони життів. Але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!».

У той час як на Україні лютував голод більша частина Росії ледве відчула його. Це варто пояснити тим, що Україна … мала служити колосальною лабораторією, випробуванням нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу. Крім того. З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір ніж росіяни. Найбільший гнів Москва спрямувала саме на Україну.

З іншого боку, голод був для Сталіна засобом послаблення українського націоналізму. Зрозуміло. Що пов’язаність націоналізму з селянством не оминуло пильності радянського керівництва. Сталін говорив, що «селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання. По суті, національне питання є селянським питанням».

По суті основне завдання колективізації полягало в тому аби знищити соціальну базу українського націоналізму – індивідуальне селянське господарство»

Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його зі суспільної свідомості. Ще донедавна радянська влада зводилася до заперечення самого факту голоду. На Заході було важко повірити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допомоги, в самому СРСР може лютувати голод. Прямі втрати від голоду становили 3,5 – 8 млн. чоловік. Однієї трагедії голоду достатньо аби назавжди засудити сталінізм, тоталітарний режим радянської влади.

Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-які прояви інакомислення, опозиції. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи підпорядковані Народному комісаріату внутрішніх справ (НКВС). Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим про не зміг би існувати. Ідейним обґрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму, наявність великої кількості “ворогів народу”, яких треба було відшукувати. Репресії здійснювалися антиконституційними позасудовими “трійками”. Вирок виносився без суду і слідства, свідків, захисту. Найбільшого розмаху репресії набули у другій половині 1930-х рр., набули характеру масового терору.

В Україні репресії здійснювалися особливо страшними темпами - сталінський режим прагнув знищити рух за самоутвердження української нації. Репресії в Україні здійснювалися кількома напрямками – Репресії про селянства (голодомор), боротьба з “підпільними націоналістичними організаціями”. Першою була сфабрикована справа проти “Спілки визволення України”, за якою в 1930 році було засуджено 45 чоловік – відомих українських вчених, письменників, колишніх діячів УНР. Серед них С. Єфремов, М. Слабченко, В. Чехівський та ін. У “буржуазному націоналізмі” згодом було обвинувачено М. Грушевського, який помер у Кисловодську за доволі незрозумілих обставин. Репресували навіть членів КпбУ, котрих звинувачували в “українському буржуазному націоналізмові”, “ворожій діяльності”, “відсутності пильності”. Було знищено майже половину складу КпбУ. Загинули Х. Раковський, Коцюбинський, Скрипник та ін. Окремий напрям – боротьба проти Церкви (гоніння проти священиків, 1930 р. зруйновано Українську автокефальну Церкву. Зруйновано пам’ятку архітектури ХІІ ст. – Михайлівський Золотоверхий собор.). Здійснювалися репресії проти письменників, діячів мистецтва – знищені М. Зеров, Л. Курбас – керівник театру “Березіль”. Проводилася чистка військових кадрів, внаслідок чого лише 7% командирів мали вищу військову освіту. Якщо 1920-ті рр. увійшли в історію як період “національного відродження”, то 1930-ті – “розстріляне відродження”.

По суті сорочки українські селяни шили самі, були сапожниками, кравцями, шевцями, ткачами. Ткали і полотно і рушники, запаски, мішки і скатерті. Раціон харчування в місті й на селі відрізнявся: на селі більшу частину споживання традиційно складали хліб, картопля, молоко, тоді як у місті – м’ясо, овочі, кава, чай. У місті поступово входило в норму приготування гарячої їжі два рази на день. Відбувались зміни і в одязі. Насамперед вони стосувалися жіночого вбрання – зникали довгі сукні, корсети, підкоротилися спідниці, більш зручними для повсякдення і праці стали блузки, жакети. Модними залишалися бавовняні й шовкові тканини. На зламі двадцятих і тридцятих років газета у волинському селі гостювала рідко, радіо було чудом, про авта, мотоцикли, автобуси мова звісно також не йшла. По суті до 1927 р. розвитку радіомовлення на Україні майже не було. Загальна кількість населення на Україні за переписом 1926 р. становить 29 млн. 19 тис. чол. Із зазначеної кількості населення переписано в містах і селищах міського типу 18, 5 %, і в сільських місцевостях – 81, 5 %.

Боротьба за виборче право і рух феміністок набули великого розмаху у 1919 – 1920-х рр. Так, у 1917 р. виборче право отримали жінки Радянської Росії. У 1918 р. – жінки Канади, 1919 р. – жінки Німеччини, 1920 – жінки США.

Утворення Радянського Союзу не применшило гостроти національного питання. Українці відігравали у СРСР особливу роль. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українське населення становило 31 млн. (44 %). За своєю чисельністю вони перевищували всі інші національності.

7). Після завершення Першої світової війни, у результаті післявоєнного врегулювання кордонів українські території Волині, Полісся і Холмщини ввійшли до складу відновленої польської держави. Щоправда післявоєнний мирний лад утверджений Версальською системою не був винятково вдалим, хоча він і дещо пом’якшив гостроту національного питання у Центральній і Східній Європі. Одним із його основоположних принципів стало проголошене президентом США Вудро Вільсоном право націй на самовизначення. Відтак, кількість національних меншин, які все ще не мали своєї держави, зменшилася майже удвічі: якщо у 1914 р. національні меншини становили половину населення усіх існуючих держав, то після 1919 р. їхня частка упала до 25 %. На відміну від старих імперій передвоєнної доби, у кожній новоствореній державі була національна група, яка становила більшість населення і тому автоматично займала позицію домінуючої нації (поляки у Польщі, чехи у Чехословаччині, румуни у Румунії тощо).

Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 р. поділили між собою три держави – Польща, Румунія і Чехо-Словаччина. Кількість українців у Польщі на початку 1930-х рр. згідно з неофіційними оцінками, мала коливатися між 5,1 і 6 млн. осіб. Дві третини українського населення проживало у Галичині, решта – на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14-16 % ) і заселяли майже третину території міжвоєнної Польщі. У Румунії серед національних меншин, українці (приблизно 3 % усього населення) за своєю чисельністю поступалися угорцям, німцям і євреям. Основним районом проживання українців була Буковина, менша частина заселяла територію Бессарабії. Чехословацька статистика у 1930 р. подавала число місцевого українського населення як 549 тис. чол. (3,8 % загальної кількості жителів Чехословаччини).

Становище західних українців у складі трьох держав не було однаковим. Міжвоєнна Польща і Румунія являли собою відсталі аграрні країни зі слабо розвиненою промисловістю. Скажімо у 1921 р. 94 % українського населення Східної Галичини і 95 % на Волині мешкало у селі. Схожою була ситуація в Буковині і на Закарпатті. Галичина перед Другою світовою війною являла собою один із найбільш аграрно перенаселених регіонів Європи.

У межах кожної держави, західні українці демонстрували різні рівні національної свідомості і політичної активності. Однак найтяжча політична і культурна спадщина дісталася тій частині західноукраїнського населення, яке перед Першою світовою війною було підданими Російської імперії. Так, перепис 1931 р. засвідчив існування на Поліссі численної групи населення (близько 700 тис. чол.), що не могла визначити, яка мова є їх рідною – українська, білоруська чи польська ?

Польська й румунська політика щодо українців загалом не відрізнялася і зводилася до одного слова: асиміляція. Політичні рухи насильно приєднаних національних меншин становили серйозну загрозу для територіальної єдності та стабільності цих держав. Тому польський і румунський режими зосередилися на насильному викоріненню культурних, мовних і релігійних особливостей своїх національних меншин: українців, білорусів, німців, литовців, угорців та ін.

Першим кроком польської влади на території Галичини була ліквідація тих інституцій, котрі забезпечували статус Галичини як окремої адміністративної одиниці. Галицький сейм було розпущено, а саме поняття «Східна Галичина» офіційно замінили терміном «Східна Малопольща». Подібним чином діяв і румунський уряд. В обох – польському і румунському випадках кордони нових адміністративних одиниць на українських територіях проводилися таким чином, щоб включити до них якомога більше неукраїнців. Чехословаччина, до складу якої входило Закарпаття і Пряшівщина принаймні визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі. Празька влада визнавала «руський» характер цього краю, дозволивши представникам місцевого населення займати адміністративні посади. Додамо також, що головними жертвами «полонізації» і «румунізації» стали освітні заклади і Церква.

Утім, до кінця міжвоєнного періоду українському рухові вдалося досягти значних успіхів у справі національної інтеграції усіх розрізнених частин західноукраїнських земель. Територією його найбільшого впливу була, ясна річ, Галичина. Галицькі українці не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Найвпливовішою і наймасовішою серед партій «легального сектора» було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), утворене у Львові 1925 року. Головним пунктом у діяльності місцевих центристських партій було здобуття культурної незалежності й автономії у межах існуючих держав. Загалом, усі вони сповідували лояльність до пануючих режимів. Найбільшою заслугою центристських партій був розвиток мережі українських організацій – товариства «Просвіта», «Союз Українок», кооперативного руху. Певній популярності комуністичному рухові серед західноукраїнського населення додавав факт, що він виступав принциповим противником Версальської системи. Це відповідало політичній лінії радянського керівництва, яке не відмовилося від своїх намірів експортувати комуністичну революцію на Захід. Національні рухи дестабілізували політичну ситуацію у Центральній і Східній Європі, а отже, були потенційними союзниками Москви. На відміну від комуністичного руху, який зазнав злету і падіння, український націоналізм у міжвоєнні роки переживав період майже безперервного піднесення.

Результати Першої світової війни продемонстрували глибоку цивілізаційну кризу, вихід з якої призвів до глобальних у світовій історії змін. Майже одразу впали чотири імперії, на 1/6 земної кулі розпочалися комуністичні експерименти у більшовицькому виконанні. Суттєвих трансформацій зазнав націоналізм – одна із провідних ідеологій ХХ ст. Націоналізм ХІХ – початку ХХ ст. був революційно-демократичним, непримиренним ворогом політичної реакції, диктатури. Він аморфно поєднував у собі ліберальні, демократичні, соціалістичні ідеї. Наприклад тоді український націоналзм намагався зберегти своє національне «Я», зберегти національні традиції, протистояв асиміляції, а в політичних вимогах не йшов далі вимог автономії в рамках федеративного устрою.

У міжвоєнний період відбулася радикалізація національно-політичного руху, змінюються методи його боротьби (зазвичай це політичний терор, саботажі, атентати тощо). Можна констатувати, що у добу міжвоєння з’явився новий різновид українського націоналізму. В ХІХ ст. націоналізм української інтелігенції, що головним чином сповідувала ліберальні чи соціалістичні ідеї, був швидше аморфним еклектичним поєднанням національної свідомості, патріотизму та гуманістичних цінностей. Хоча цей рух став згуртованішим у період між 1917 та 1920 рр., коли він поставив перед собою мету будівництва національної державності, він продовжував обстоювати демократичні та соціалістичні принципи. Однак, разом з тим, у 1920-х рр. у середовищі молодих українців, як і інших європейських народів, зародилася крайня форма націоналізму, яку називаємо «інтегральний націоналізм». Інтегральні націоналісти обстоювали ідею формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі національної державності. Найенергійніше висловлював ці погляди Дмитро Донцов – емігрант з Мелітополя, що й став головним ідеологом українського інтегрального націоналізму.

У Львові Д.Донцов написав свої дві головні праці – «Підстави нашої політики» та «Націоналізм», в яких піддав нищівній критиці дотеперішній український національний рух. Раціоналізмові попередніх поколінь Д.Донцов протиставляв ірраціоналізм і волюнтаризм, лібералізму – інтерес нації понад усе; демократії – принцип ініціативної меншості. Замість «жіночих рис», які прищепило українському рухові попереднє покоління його лідерів, Донцов ставив завдання витворити в українців «волю до влади». Більше того, йому імпонували більшовизм і фашизм з їх прагненням до влади і неприхованим насильством. На думку відомого українського історика Ярослава Грицака, ідеологія донцовського «чинного націоналізму» за своїми засадами була близькою до фашистської. Обидві вихваляли «сильну людину», «чин для чину», «ініціативну меншість», «вождівський принцип» тощо. Спостерігаючи трагічну долю українців під польською та радянською владою, втративши віру в традиційні легальні методи, розчарувавшись західними демократіями, які ігнорували заклики українців про допомогу, інтегральні націоналісти вважали, що їм нічого чекати від існуючого стану речей. Через це, як уважали інтегральні націоналісти, необхідно вдатися до радикальних заходів, аби змінити його.

Дмитро Донцов, зокрема стверджував, що нація – це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. З цього випливало, що мета виправдовує засоби, що сила панує над розумом, що краще діяти, ніж споглядати. Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти до певної міри «міфологізували» українську історію, плекаючи своєрідний культ боротьби, самопожертви та національного героїзму.

Інтегральний націоналізм сповідував колективізм, що ставив націю над індивідом. Поряд із цим він закликав своїх прибічників бути сильними особистостями, які ні перед чим не спинилися б для досягнення тих чи інших цілей. Одна з них зводилася до того, щоб змусити народ діяти як об’єднане ціле, а не як різні партії, класи чи регіональні групи. Звідси, й всеохоплююча природа цього руху, який особливого значення надавав соборності, відкидав регіоналізм і прагнув контролювати всі прояви діяльності суспільства. Інтегральні націоналісти закликали проникати у всі царини народного життя, у всі установи, товариства, в кожну родину, місто чи село. Разом з прагненням монополізації всіх аспектів життя нації прийшла і нетерпимість, адже інтегральні націоналісти були готовими воювати з кожним, хто стане їм на шляху. За уявленням інтегральних націоналістів, політична система майбутньої держави засновувалася на владі однієї націоналістичної партії. Серцевину якої складали б випробувані борці. На чолі стояв би верховний керівник або вождь, котрий мав би безумовну і необмежену владу.

Український інтегральний націоналізм був близьким за ідеологією до схожих право радикальних рухів східноєвропейських країн – «Залізна гвардія» в Румунії, «Усташі» в Хорватії, «Стріла і хрест» в Угорщині, аналогічних рухів у Польщі, Словаччині та ін.

Ще перед тим, як була остаточно сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині почали виникати розпорошені групи майбутніх учасників руху. У 1920 р. невелика група офіцерів підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Невдовзі її командиром обрали полковника Євгена Коновальця. Як правило, на початках своєї діяльності УВО проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави Ю.Пілсудського, здійснений Степаном Федаком 1921 р., та широка кампанія саботажу 1922 р. УВО мала приблизно 2 тис. членів.

Щоправда, у 1923 р. становище Української військової організації реально змінилося. Як відомо, 15 березня того року Антанта визнала законність польської влади в Східній Галичині, що викликало сумніви щодо доцільності продовження збройного опору. З УВО вийшло чимало її випробуваних членів. Так, переслідування польською владою, змусили Євгена Коновальця емігрувати за кордон.

У 1929 р. після кількох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп зустрілися у Відні й заснували нову інституцію – Організацію українських націоналістів (ОУН). Роль, яку бралася виконувати ОУН була ширшою від завдань УВО. Вона, зокрема, дотримувалася військових засад керівництва, конспіративних методів боротьби, суворої дисципліни й проводила кампанію політичного терору проти польської держави. Найбільшої підтримки ОУН зазнала від української молоді. Її схильність до революційних дій, радикальних рішень, прагнення виховати нових «надукраїнців» імпонували молоді, ошуканій польською владою, доведеній до відчаю безробіттям і розчарованій поразками батьків. ОУН в різний час очолювали Богдан Кравців, Степан Ленкавський, Іван Габрусевич. Члени ОУН організували близько 60 замахів та вбивств. Найвідомішими з них стали вбивства Тадеуша Голувка у 1931 р., чиновника радянського консульства у Львові Олексій Майлова (1933 р.) та міністра внутрішніх справ польської держави Броніслава Перацького, у 1934 році. Проводилися замахи також і на українців, які не погоджувалися з політикою ОУН. Найбільш відомим із них стало вбивство в 1934 р. авторитетного українського педагога, директора української гімназії у Львові Івана Бабія.

8).У роки економічної кризи 1929-1933 рр. різко зросла напруженість суперечностей між країнами – переможницями в Першій світовій війні та переможеними країнами. Так, впродовж 1936-1937 рр. відкрито оформилася коаліція сил агресії. Між гітлерівською Німеччиною і Італією Беніто Муссоліні було підписано таємний протокол про узгоджені дії. У листопаді 1937 р. з приєднанням Японії утворилася «вісь» Берлін – Рим – Токіо. Провідну роль у цьому агресивному блоці відігравала Німеччина. Першою жертвою Гітлера в Європі стала Австрія, згодом схожа доля спіткала Чехословацьку республіку. Падіння Чехословаччини спонукало Лондон і Париж до протидії нацистській агресії. З травня до початку серпня 1939 р. між СРСР, Англією та Францією велися політичні переговори щодо створення системи колективної безпеки. Переговори завершилися безрезультатно, оскільки СРСР вимагав надати йому одностороннє право на поширення радянських «гарантій» на країни Балтії в разі непрямої «агресії» проти них. Переговори військових делегацій трьох держав були припинені 23 серпня 1939 р. з ініціативи СРСР, який цього ж дня підписав з Німеччиною пакт про ненапад. Пакт і таємний протокол до нього, які підписали В. Молотов і Й. Ріббентроп, передбачали поділ Польщі, передачу під контроль СРСР, зокрема, Фінляндії, Латвії, Естонії, Західної Волині, Західної Білорусі та Східної Галичини. Своєю чергою, Німеччина отримала повну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.

Пакт «Молотова-Ріббентропа» перетворив СРСР на фактичного союзника фашистської Німеччини і розв’язав руки Гітлеру в його агресії у Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська напали на Польщу. Зв’язані з нею договірними зобов’язаннями, Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок Другої світової війни.

Після того як СРСР і Німеччина спільними зусиллями розгромили Польщу, 28 вересня 1939 р. вони підписали ще один документ – Договір про дружбу і кордон. Радянсько-німецькі угоди, як уже зазначалося, відкрили шлях до Другої світової війни.

Згідно з пактом і таємним протоколом, радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Польщу. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Агресія проти Польщі означала вступ Радянського Союзу у світову війну.

Після возз’єднання західноукраїнських земель з Україною почалася їх активна радянізація – здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.

Перетворення носили суперечливий характер. З одного боку, окремі заходи радянської влади отримали позитивну оцінку українського населення: експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу землі між селянами; українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації неписьменності; запровадження безкоштовного медичного обслуговування; створення системи соціального забезпечення. Але поряд з тим, радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, окремі представники греко-католицького духовенства, службовці старого держапарату тощо. До того ж, розпочалася примусова колективізація селян, націоналізація промисловості. «Радянізація» західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму. Так, у квітні-травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше – під Харковом, і в інших місцях були розстріляні понад 15 тис. польських офіцерів. Упродовж 1939-1940 рр. чисельність репресованих склала понад 10 % населення Західної України.

Тим часом, у 1940-1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і, згідно з «планом Барбаросса», розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина. План «Барбаросса» передбачав «бліц-кріг» – блискавичну війну: протягом 2-2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ – Астрахань. За планом «Ост» нацтсти мали намір виселити з України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами.

Початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу. Причому причини важких поразок у 1941 р. криються не так у слабкості, а в негативних явищах, властивих тогочасному режимові. Зокрема існували прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, мала місце неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій. Крім того, за воєнно-економічним потенціалом Німеччина значно перевищувала Радянський Союз. На початку війни вона мала перевагу в живій силі і техніці. Так, армія Німеччини і її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, у той час як радянські війська – 2.9 млн.

Упродовж літа-осені 1941 р. радянська армія проводила оборонні бої. Головними воєнно-політичними подіями цієї кампанії стали: оборона Києва (з 7 липня по 26 вересня), а також оборона Одеси (5 серпня – 16 жовтня 1941 р.) та оборона Севастополя (тривала з 30 жовтня 1941 р. по 4 липня 1942 р.). Наприкінці 1941 р. німецькі війська окупували майже всю територію України, втім остаточною датою окупації вважається 22 липня 1942 р. – коли нацисти захопили м. Свердловськ Ворошиловградської області.

На початку війни виникла необхідність евакуювати матеріальні і людські ресурси на схід СРСР. Так, з України було евакуйовано на схід майно понад 550 підприємств, майно радгоспів, колгоспів, понад 3, 5 млн. робітників, селян і службовців. Все, що не можна було вивести, підлягало знищенню. Перебазування на схід великих матеріальних цінностей, переведення народного господарства на воєнний лад у надзвичайно складних умовах і в короткий строк стало всенародним трудовим подвигом.

Захопивши Україну, німці розчленували її територію на окремі частини: Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та миколаївської областей були віддані союзникові – Румунії. Ці землі отримали назву «Трансністрія»; Галичина разом з польськими територіями ввійшла до складу окремого генерал-губернаторства; більшість українських земель увійшла до складу Рейхскомісаріату – «Україна». Це адміністративне утворення включало 63, 6 % всієї території України; прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас) підпорядковувалися військовому командуванню.

Відповідно до «теорії расової винятковості німецької нації», українці підлягали масовому нищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу. Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гето. Практично в кожному українському місті був свій «Бабин Яр». Всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирного населення і 1,3 млн. військовополонених. Гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. Так, до Німеччини вивозилося продовольство, обладнання, сировина, чорноземи, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік. Так, з 7 мільйонів іноземних робітників у Німеччині третину становили українці. Обмежувалися постачання міст продовольством, здобування освіти. Українці поступово перетворювалися на людей «третього сорту».

Таким чином, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він виявився неефективним, бо не забезпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський «новий порядок» викликав масовий рух Опору в Україні. В українському антифашистському русі Опору існувало дві течії: радянський рух Опору (партизани, підпільники) та національно-визвольний рух опору на чолі з Українською Повстанською Армією.

Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 – лютий 1943 рр.), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня – 23 серпня 1943 р.). У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро. Ціною величезних людських втрат, (Й.Сталін наказав будь-якою ціною звільнити Київ до «Великого Жовтня»), радянські війська таки звільнили місто 6 листопада 1943 р. Врешті у жовтні 1944 р. територія України була остаточно визволена від загарбників.

У цілому у збройній боротьбі проти гітлерівців брало участь понад 6 млн. українців. Кожен третій із них загинув на фронті, кожен другий із тих, що залишився в живих, став інвалідом. Людські втрати України у війні склали понад 10 млн. військових і цивільних осіб. Було зруйновано 714 міст і містечок, 28 тисяч сіл, понад 16 тисяч промислових підприємств, тисячі медичних закладів, закладів освіти. Додамо, що у перші дні війни в Україні було призвано до армії близько 2,8 млн. чоловік.

Узагалі, жодна подія ХХ-го століття, а можливо й кількох попередніх століть не може зрівнятися з Другої світовою війною за тими впливами, які вона вчинила на хід історичного поступу. У війні брали участь 61 держава і 80 % населення світу. За роки війни було мобілізовано в армії більше 110 млн. осіб. Утім, суспільна свідомість так влаштована, що актуалізує насамперед ті події, які менш віддалені в часі і які своєю глибиною й трагізмом вивищуються над іншими, набуваючи епохального значення. Певною мірою обумовлено це і тим, що донині ще живуть учасники війни, носії історичної пам’яті про неї – ті, хто воював зі зброєю в руках, навчався, працював, відбудовував країну.

Пам’ять про війну є духовно-історичним надбанням нашого народу, яке, з одного боку, витворює підвалини його самодостатності, а з іншого, – органічно інтегрує його в загально цивілізаційний потік, підносить до рівня інших народів, які творили історію. В цілому ж – це надзвичайно складний, суперечливий, строкатий феномен, який важко осягнути в чорно-білому спектрі і більш-менш однаково оцінити.

Довгі роки історична наука, що зображала перебіг Другої світової війни, була перетворена на «попелюшку ідеології», що по суті синонімізувало їх завдання й синхронізувало зусилля. Хоча як відомо, наука і ідеологія мають різну методологічну основу, призначення й мету. Для науки однаково важливими є будь-які результати: і позитивний, і негативний. Ідеологія ж користується лише тим сегментом інформації, який дає суто позитивний очікуваний, прогнозований результат. Ведемо до того, що тривалий час історія війни була значною мірою сфальсифікована. Глорифікована й героїзована історія Великої вітчизняної війни поступово набула деяких рис міфу, який мав «працювати» на згуртування людей довкола Компартії.