Ключові терміни та поняття 5 страница

Відзначимо, що уряд ЗУНР не був схильний до радикальної зміни соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою. Зокрема, за основу було взято австрійську модель управління. Так, невдовзі відбулися вибори до Української Національної Ради – представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях і представляла Українську національно-демократичну партію. Поступово формувалася місцева адміністрація, правоохоронні органи. Невдовзі було проголошено ліквідацію великого землеволодіння, щоправда здійснення земельної реформи затугувалося: розподіл землі між селянами передбачався після закінчення війни. Створювалася система народної освіти: шкільництво отримало державний статус, дозволялося існування приватних шкіл, гарантувалися права національним меншинам, утверджувалася державність української мови. Для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100 тис. чоловік.

Звісно, що на побуті українського населення доби ЗУНР позначилася соціально-економічна криза, що, своєю чергою, була пов’язана із руйнівними наслідками Першої світової війни й подальшим українсько-польським протистоянням. Попри оптимістичні настрої, пов’язані із надіями на розбудову власної держави, помітно давалася взнаки продовольча криза. Тогочасне селянство особливо гостро відчувало нестачу продуктів харчування. Так, для незаможних мешканців села картопля і бобові часто були замінниками хліба. Представники місцевої адміністрації, щоб запобігти поглибленню кризи, вживали різноманітних заходів. Наприклад комісар Самбірського повіту А.Чайковський видав навіть спеціальне розпорядження, яким наказував карати різками за зловживання цінами на харчі. Нестача хліба зумовила розпоряження Державного Секретаріату внутрішніх справ від 11 квітня 1919 р., згідно яким наказувалося при випіканні хлібобулочних виробів додавати до борошна щонайменше 25 % картоплі чи інших придатних для цього складників. Звичайно, що за період існування ЗУНР купівельна спроможність населення дуже сильно знизилася. Про інфляцію свідчать такі дані: якщо до війни за 1 кг борошна давали 30 гелерів («сотиків»), то станом на травень 1919 р. – 35 корон; якщо раніше можна було пообідати за 1 корону, то в часи ЗУНР такий же обід коштував у 15 разів дорожче. Так само приблизно у 15 разів зросла вартість м’яса.

Безумовно, що військові лихоліття призводили до виведення з ладу системи водопостачання, катастрофічно не вистачало палива. Унаслідок погіршення санітарних умов проживання поширилися різні захворювання. Так, особливо небезпечною була епідемія тифу, яка набула загрозливих масштабів у провінційних містечках і селах. Наприклад, на початку 1920 р. показник смертності від цієї хвороби зріс до 19 %, а в деяких місцевостях сягнув понад 50 %. Так, тільки в одному Бродівському повіті за три місяці померло близько 1 тис. осіб.

Водночас слід взяти до уваги, що значної матеріальної шкоди населенню завдали реквізиції, здійснені ще під час російської окупації Галичини 1914-1915 рр. Під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. галицьке село знову ж постраждало. Як правило, військові частини розміщувалися у громадських спорудах, парафіяльних будинках, школах. Більше того, при вступі польського війська у село, репресії спрямовувалися передусім проти місцевої інтелігенції, священиків, вчителів тощо. Унаслідок таких каральних акцій знищено чимало унікальних друкованих видань та історичної документації, що зберігалася в приватних колекціях. Крім цього, під час проведення обшуків українці зазнавали сильного морального приниження. Негативно позначалося на становищі населення і масове переміщення військовополонених (російських вояків, які в холодну пору осені-зими 1918 р. поверталися додому з австрійського полону).

Щоб збагнути усі масштаби трагедії, варто зазначити, що тільки через одне місто Станиславів у листопаді 1918 р. щоденно переїзджало 50-60 тис. військових. До того ж, деморалізовані колишні вояки часто вдавалися до розбоїв, грабежів і насильства.

Утім, незважаючи на військовий стан, постійні реквізиції, важку санітарно-епідеміологічну ситуацію, і селяни і міщани а також самі українські вояки намагалися дотримуватися звичного укладу життя та не відступати від традицій. Вони відзначали усі важливі релігійні свята, а особливо Різдво та Великдень.

Значні зусилля були спрямовані урядом ЗУНР на об’днання з УНР. Після переговорів з Директорією, 22 січня 1919 р., в Києві пролошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. Втім, Акт Злуки реалізовано не було – як через складне воєнне та міжнародне становище обох республік, так і через значні суперечності між урядами ЗУНР та УНР щодо внутрішньої і зовнішньої політики. Так, президент УНради Є.Петрушевич, після того, як Директорія взяла курс на союз Польщею. З якою ЗУНР була у стані війни.Є.Петрушевич 4 грудня 1919 р. денонсував Акт Злуки.

Вже в липні 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР невдовзі емігрував до Відня. Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15 березня 1923 р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про приналежність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юридичне існування ЗУНР.

 

5). У зазначені два десятиліття постав і у різних формах утвердився тоталітаризм – суспільно-політична практика, із якою безпосередньо пов’язані найбільші трагедії людства у ХХ столітті. У міжвоєнний період відбувалися докорінні переоцінки культурних цінностей, духовні злами цілих поколінь, нищення тоталітарними, реакційними режимами культури і її творців.

Ще не завершилася Перша світова війна, як постала нова реальність глобального значення США, яка устами свого президента В.Вільсона заявила свої ретензії на світове лідерство. У геополітичних вимірах це означало, що після п’яти століть освоєння Старим світом Нового, починався рух у зворотньому напрямі. Утім знадобиться ще одна світова війна, щоб США домоглися беззаперечного лідерства не тільки в економіці, а й у світовій політиці. Ще однією геополітичною реальністю стала поява на політичній карті світу ще однієї наддержави - Радянського Союзу.

За влучним виразом Нормана Дейвіса, 1920-і роки проминули в атмосфері невеличких поштовхів після землетрусу, а в 1930-х роках дедалі зростало усвідомлення що готується другий землетрус.

Міжвоєнна політика мала таку характерну й часто повторювальну прикмету, як перетворення ліберальних демократій на жертву диктаторських режимів. Проте «демократична революція» невдовзі виявилася ілюзією. Не минало й року, щоб у тій або іншій країні, диктатор тієї або іншої масті не порушував демократичну конституцію. Диктатори з’являлися всіх розмірів та різновидів: комуністи, фашисти, радикали, реакціонери, ліві авторитаристи (Пілсудський), праві мілітаристи (як от Франко), монархи і навіть клерикали, як-от отець Тісо в Словаччині. Єдине, що їх об’єднувало - переконаність, ніби західна демократія не для них.

Норман Дейвіс визначив основні ознаки, що характеризують тоталітаризм. І комунізм і фашизм – радикальні рухи, що сформували ідеології, які проповідували суміш націоналістичних та соціалістичних елементів. Усі тоталітарні партії, здобувши владу, створюють в межах свого апарату органи, які дублюють усі наявні інституції та контролюють їхню діяльність. Тоталітарні партії функціонують на суто ієрархічній основі. Вони вимагають рабської покори від своїх пересічних членів і насаджують культ непогрішного партійного лідера, джерела всілякої мудрості та добра: фюрера, вождя, дуче, каудильйо («великого керманича») тощо. Усі тоталітарні режими потребують великого війська бюрократів для комплектації роздутих і дубльованих органів партії-держави. Тоталітарні партії насаджують фактичну монополію в мистецтві, створюючи естетичне середовище, яке уславлює керівну партію, звеличує зв’язок партії з народом. Тоталітарна ідеологія не може існувати без абсолютного цензурного контролю всіх джерел інформації. За сприяння тоталітарної ідеології витворено психологію ненависті. Чесні супротивники або шановані опоненти не існують. До того ж, тоталітарні режими йдуть шляхом політичного насильства далі всіх попередніх меж. Вони організовують розгорнуту мережу політичної поліції та служб безпеки – спершу для знищення всіх супротивників та небажаних елементів, а згодом для вигадування тих супротивників, щоб поліційна машинерія функціонувала й далі. Геноцидні кампанії проти невинних соціальних та расових «ворогів» зміцнюють віру в ідеологічні претензії та утримують населення в стані постійного страху. Масові арешти та розстріли, концентраційні табори, принагідні вбивства – для тоталітаристів річ звичайна. Тоталітарні режими як правило наголошують на всіх різновидах діяльності, які зміцнюють колективні зв’язки і ослаблюють родину та індивідуальну ідентичність. Здебільшого тоталітарні режими перебільшували «зовнішню загрозу», піднімаючи громадян на захист батьківщини. Переозброєння мало найвищий економічний пріоритет. При чому усі тоталітаристи дотримуються думки, що мета виправдовує засоби (моральний нігілізм). Сутність тоталітаризму, власне й визначають названі вище риси.

Але разом з тим, і комунізм і фашизм відрізняються джерелами свої само ідентичності. Комуністи тримаються за ідею класової боротьби, нацисти – за збереження расової чистоти. Існує різниця і в соціально-економічній сфері. Фашисти дбали про недоторканність приватної власності й намагалися прихилити великих промисловців до своєї справи. Натомість комуністи скасували більшість різновидів приватної власності. Вони націоналізували промисловість, колективізували сільське господарство, запровадили централізоване командне планування.

У соціально-економічній сфері далі відбувалася модернізація європейського суспільства, проте дуже неоднаковими темпами. Воєнні потреби стали великим стимулом для розвитку важкої індустрії і запровадження багатьох технологічних новацій. Попри великий потенціал розвиток, надто в таких нових секторах, як нафтова промисловість і автомобілізація, індустріалізація країни зіткнулися з загрозою післявоєнної кризи і масового безробіття. А також соціальних протестів. Селянські суспільства Східної Європи зіткнулися з проблемою сільського перенаселення та дедалі менших міграційних можливостей, обвальним падінням цін на сільськогосподарську продукцію і повним браком капітальних інвестицій - як внутрішніх, так і зовнішніх. Економічний параліч Німеччини та ізоляція Радянського Союзу призвели до нечуваних збурень у сфері сільського господарства за межами кордонів цих держав. Тільки-но був відновлений певний ступінь стабільності, як усю Європу вразила велика криза.

Міжвоєнні роки були періодом загального занепаду ідеї демократії й оформлення авторитарних і тоталітарних режимів. Центральна і Східна Європа стали основним тереном зародження тоталітаризму як ідеології і політичної системи. Українці, один із найчисельніших народів цього регіону, безпосередньо відчули на собі вплив його радянського варіанту

У Німеччині піднесення Гітлера (1889-1945) та його нацистської партії, безперечно було пов’язане з великою кризою. Гітлеру не довелось валити ослаблений уряд, як більшовикам, він опинився на чолі німецької держави внаслідок участі в демократичних процесах та запрошення з боку представників законної влади. Німецька політика надто хворобливо реагувала на кризу, наслідки якої стали останньою краплею в уже виповненій по вінця чаші непевності. В серцях німців ще жевріла досада за поразку. На вулицях ненастанно точилися бійки крайніх лівих і крайніх правих. Німецька економіка ціле десятиліття звивалася у корчах спершу репарацій, а потім гіперінфляцій. Наприкінці 1920-х рр. вона цілковито залежала від американських позичок. Гітлерові партія - Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСРПН) мала замість ідеології суміш звичайного расизму, німецького націоналізму та соціалізму, що виявилося невдовзі прибавливою для мільйонів виборців. Гітлер навчився модулювати глибину свого голосу і темп мови, жестикулювати, надавати своєму обличчю то милої усмішки, то нищівної гніву і так полонити аудиторію, що сутність його слів ставала майже нематеріальною. Упродовж 1925-1926 рр. Гітлер написав твір «Меіn Kampf» («Моя боротьба»), яка стала бестселером. «Еіn Volk, eіn Reich, еіn Fuhrer» («Один народ, одна держава, один фюрер»), - саме ці слова волівла чути більшість німців. Гітлер пообіцяв повернути Німеччині велич, «третій райх». Поступово він ставав національним героєм.

Найважливішою ланкою нацистської ідеології була низка аргументів, яка вела від гіпотетичного існування Herrenvolk, панівної раси, до вигаданого права Німеччини на Lebensraum, життєвий простір, на Сході. Ієрархію рас Гітлер вважав за безперечну істину. Людство він поділив на «засновників культури», «носіїв культури» та «руйначів культури». Носіями культурного розвитку людства за тієї доби були німці, а євреї – Todfeind (смертельним ворогом). На думку Гітлера, оскільки сусіди Німеччини мали вже доволі землі, Німеччина могла дорівнятися до них, тільки загарбавши прилеглі землі на Сході. Німецька експансія на території Польщі і України, на думку Гітлера, дасть їй силу не тільки боротися з Росією, а й стримати ще одного ворога - Францію.

Йосип Вісаріонович Джугашвілі (1879-1953), або ж Коба, чи Сталін – найяскравіший за всю історію приклад, як патологічний злочинець досягає верховної влади. Використовуючи свої кримінальні таланти. У «Книзі рекордів Гіннеса» він посідає перше місце в рубриці «масові вбивці». Як маніпуляттор політичною владою, Сталін має всі підстави претендувати на звання найвидатнішої людини ХХ ст. Сталінська ідеологія, сформована в 1930-х рр., була пов’язана з поширенням цілої низки офіційних міфів, які наспраді мали небагато спільного з ленінським інтернаціоналістичним марксизмом. До таких міфів належали: роль Сталіна як «найкращого учня» Леніна; роль комуністів як обраних проводирів народу; роль росіян як «старших братів» решти радянських народів; статус Радянського Союзу як вершинного досягнення «всіх патріотичних і погресивних сил»; наявність Конституції як джерела демократичної влади; єдність радянського народу і його любов до комуністичної системи; «капіталістичне оточення» СРСР; солідарність робітників і селян тощо.

Культ особи Сталіна не мав жодних меж. Усі найвидатніші митці країни мусили приєднуватися до хору: «Ти яскраве сонце для народів, що ніколи в світі не зайде. Але й сонцю тут змагатись годі: Твоя мудрість нас вперед веде!». У царині релігії сталінізм дотримувався уже затвердженої атеїстичної лінії. Державна освіта була войовниче антирелігійною. Головні інструменти примусу і террору – Чека (НКВС / КДБ), ГУЛАГ (мережа концентраційних таборів) у 1930-х рр. вони дуже розрослися, а в таборах опинилося до 10 % населення.

Упродовж 1920-го року Червона армія, витіснивши білогвардійців з території України, остаточно утвердилася на її території. Боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Галичина відійшла до Польщі, Буковина – до складу Румунії, Закарпаття – Чехословаччини. Решта ж української території потрапила до сфери впливу більшовиків.

Ще під час війни більшовиків з білогвардійцями на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік – Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія. Формально ці республіки вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету у них не було. Після війни постало питання остаточного врегулювання відносин між республіками. Зрештою в грудні 1922 р. було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія. Азербайджан). Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу розроблено не було. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР. Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою. Україна, щоправда мала певні ознаки державності – територіальна цілісність, власний адміністративний і державний апарат, але це змінювало статусу її як частини єдиної держави.

 

6). У кін. 1920-х – на поч. 1930-х рр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні усі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну. Тоталітарний режим базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою. Більшовики, зокрема, усунули з політичної арени всі інші політичні партії - відбулося об’єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встановили повний контроль над усіма організаціями, громадськими об’єднаннями. У суспільстві утвердилася комуністична ідеологія: значну роль у насадженні офіційної ідеології відігравала цензура, завдяки якій більшовики контролювали усі засоби впливу на життя суспільства - пресу, радіо, освіту, культуру. Крім того, відбулося одержавлення усіх форм власності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою. Тож, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрали на себе всі функції державної влади.

Наприкінці 1920-го - на поч. 1921 рр. Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, котра була викликана воєнними діями, політикою «воєнного комунізму», яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство, промисловість була в стадії розрухи. Наприклад, в Україні станом на 1921 р. промисловість становила 1/10 частину довоєнного рівня. Ситуацію ускладнила катастрофічна посуха 1921 р. і голод, від якого загинуло 1 млн. чоловік. У галузі фінансів відбувалася повна інфляція грошей. Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики “воєнного комунізму”до нової економічної політики (НЕПу). НЕП передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством. Так, у сільському господарстві відбувалася заміна продрозкладки продподатком, дозволялася вільна торгівля надлишками продукції тощо. У промисловості було дозволено продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частину середніх підприємств. Багато підприємств переводилися на госпрозрахунок тощо. НЕП безумовно стимулював розвиток сільського господарства і промисловості, проте від самого початку більшовики розглядали НЕП як вимушений крок, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і знову перейти до соціалістичних постулатів, компартія із самого початку розглядала його як тимчасову поступку “капіталізмові”. Він був несумісним із політикою Й. Сталіна на встановлення тоталітаризму. Уже наприкінці 1920-х рр. сталінське керівництво відмовилося від НЕПу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

Крім того,у 1920-х рр.більшовикирозпочали проведення політики українізації. Українізація – це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 1920-х рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу, зокрема: українців почали висувати на керівні посади, впроваджувалася українська мова у навчальні заклади, пресу, державні органи, здійснювався розвиток національної за формою і радянської за змістом культури. Більшовики змушені були піти на українізацію, бо перебували під впливом національно-демократичної революції і прагнули забезпечити собі підтримку усього населення. Наслідки проведення політики українізації були дуже серйозні - 1920-і рр. стали періодом справжнього національного відродження. Так у 1930-х рр. чисельність шкіл з українською мовою викладання становила 85 %. 75 % діловодних матеріалів, 90 % газет і більше половини книг і журналів перейшло на українську мову викладання. З еміграції повернулося ряд відомих діячів наприклад М. Грушевський. Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки М. Хвильовому, М. Рильському, В. Сосюрі, Л. Курбасу. О. Довженку, Г. Верьовці і багатьом іншим. Найбільш вражаючих успіхів досягли Ради в ліквідації неписьменності. Під час революції письменними були близько 40 % міського населення; через 10 років – уже 70 %. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 % до понад 50 %. Щоб українізація мала довготривалі наслідки, необхідно було покласти край російській культурній монополії в містах. Масовий курс на індустріалізацію, розпочатий наприкінці 1920-х рр. створив велику потребу в міських робітниках. Водночас політика колективізації зганяла з землі багатьох селян. Унаслідок цього маси українських селян вливалися в міста, докорінно змінюючи етнічний склад пролетаріату й міського населення в цілому. У 1920 р. українці складали 32 % міського населення й здебільшого мешкали у невеликих містах. То, скажімо, в 1939 р. українцями були понад 58 % міських жителів, причому велика їх частка переселилася до великих промислових центрів. Так, якщо у 1923 р. в таких важливих промислових центрах, як Харків, Луганськ та Дніпропетровськ, українці складали відповідно 38 % 7% і 16 % мешканців, то через десять років їхня частка зросла до 50 %, 31 % та 48 %. До середини 1930-х рр. українці переважали майже в усіх великих містах. Але поступово українізація почала виходити за дозволені центром рамки, почала охоплювати все суспільно-культурне життя республіки, а відтак міцнів прошарок української інтелігенції, якій Сталін не довіряв. Найнебезпечніше для сталінського режиму було те, що українізація сприяла зростанню національної свідомості українців. Значною мірою саме тому з кін. 1920-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Активних учасників українізації невдовзі було репресовано.

У грудні 1925 року ХІV з’їзд РКП (б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку країн світу. На думку Сталіна, країна повинна була за 10 років пройти відстань, що країни Європи пройшли за 50-100 років. Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п’ятирічками). Курс на індустріалізацію був об’єктивно необхідним, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенню.

Разом з тим Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні резерви фінансування індустріалізації, не вистачало кваліфікованих інженерів, фахівців, був дуже низьким рівень економічної освіти у радянського керівництва.

Зауважимо, що шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, суперечили об’єктивним економічним нормам. Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. – форсованими. Наприклад на 1930 і 1931 рр. було заплановано 45 % приросту промислової продукції. Ці плани були нереальними, волюнтаристськими, були наслідком політичного свавілля радянського керівництва. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки в середньому складав 15, 7 %. Найнеправильніше те, що індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом – не за рахунок новітніх технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств і працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб працюючих стимулювати використовували різні методи, серед яких – організація масового соціалістичного змагання тощо.

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків: здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства призвело до посилення тиску на селян; форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації; випереджаючий розвиток важкої промисловості спричинив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю; з індустріалізацією пов’язаний початок масових репресій. У аваріях, провалах планів почали звинувачувати “ворогів народу”, “шкідників” тощо. Показовим тут може бути Шахтинський процес 1928 р. над інженерами шахт Донецької обл.

Звісно, були і позитиви. Україна з аграрної країни перетворилася на аграрно-індустріальну. У 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у сім разів. За обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинених західноєвропейських країн. З’явилися сотні нових заводів-гігантів: Дніпрогес, “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь” та ін. Утім, українцям довелося заплатити за ці успіхи дуже високу ціну.

У 1927 році ХУ з’їзд ВКП (б) проголосив курс на колективізацію.Так,згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов’язаний з переходом селянства до колективного виробництва. Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло завдяки колгоспам підпорядкувати сільське господарство державі, забезпечити населення дешевими продуктами харчування, а також отримати кошти для індустріалізації.

З 1929 р. розпочалося насильницьке форсоване впровадження колективізації. Жахають темпи, адже в Україні 70 % плану з колективізації передбачалося завершити до кінця 1930-ого року, а такі темпи можна було забезпечити лише насильницькими методами. Для того щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика “ліквідації куркульства як класу”. Жертвами репресій стало понад 1 млн. чоловік, особливо трагічною була доля тих селянських родин, які були виселені у Сибір.

Поступово наростали кризові явища в сільському господарстві. Наприклад у 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був просто нереальним. З метою забезпечення виконання плану, проти колгоспів і індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів аж до сухарів, солінь і фруктової сушки. Райони, які не виконували план переводилися на блокадне положення – підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося. 7 серпня 1932 р. радянські органи влади прийняли злочинну постанову згідно якої “розкрадання” колгоспного майна каралося розстрілом або строком ув’язнення не менш ніж 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) засудили 55 тис. чоловік. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків. Жорстокість з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р. стала безпосередньою причиною голодомору 1932 –1933 рр.

Голод 1932-1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні рубці, які вона носить і понині. Найтрагічнішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Як зазначають Р.Конквест і Б.Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12 % був меншим середнього показника 1926-1930-х рр. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення і жорстокість з якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду. Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня родина з п’яти чоловік мала приблизно 80 кг. зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи. Кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, пили помиї, мали місце численні випадки канібалізму. Водночас партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду помирали цілі села.

У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині лютував голод, більша частина власне Росії заледве відчула його. З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював свою політику – з усіма її страхітливими наслідками – швидшими темпами, ніж в інших республіках. Крім того, для Сталіна голодомор був засобом послаблення українського національного руху.

Голод 1932-1933 рр. став для українців тим, чим був голок ост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Голодомор травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні. Психологічні та демографічні шрами. Найважливішим у трагедії є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р.». Врожай 1932 р. лише на 12% був меншим середнього показника 1926-1930 рр. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44%. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду. Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах. Тоді ж в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». За пом’якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» каралися 10 роками виснажливої праці. Для того, щоб не дати селянам можливості залишати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.

Під керівництвом хлібозаготівельної комісії Молотова, загони партійних активістів у пошуках зерна та інших продуктів нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі тощо. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна.