Ключові терміни та поняття 2 страница

1). Охарактеризувати геополітичні зміни в Україні наприкінці ХУІІІ ст.

2). Розкрити етносоціальне становище Лівобережної, Слобідської та Правобережної України наприкінці ХУІІІ – ХІХ ст.

3). Визначити адміністративний і соціокультурний статус Галичини упродовж ХІХ ст.

3). Дедалі більше європейців сприймали ідею про права особи й про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі. Простий люд став займати належне йому місце в житті суспільства, водночас завойовували визнання народна мова, звичаї, традиції. З цього починається процес творення національної свідомості. Найпереконливіший доказ значення національних мов і фольклору висунув німецький філософ Йоган Гердер. На противагу знеособленості імперських систем та штучності чужих мов і звичаїв, він зосередив увагу на етнічній культурі селянства. Крім того, на початку ХІХ ст. захоплення німецького філософа селянською культурою співпали з поширенням західноєвропейського романтизму. За багатьма своїми рисами романтизм був духовним викликом Просвітництву ХУІІІ ст. Просвітництво, що визначало світогляд творців Російської та Австрійської імперій, особливо підкреслювало раціональність, універсальність і порядок. Романтизм, що заволодів уявою нової інтелігенції Східної Європи, оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність тощо. Привертаючи увагу до неповторності різних народів світу ідеї Гердера і романтиків поклали початок концепції національної самобутності й тим самим дали засади для визначення нації. Виявляючи складові національної ідентичності, українська інтелігенція, як і інтелігенція інших країн Східної Європи, зосередила увагу на таких неповторних рисах своєї етнічності, як історія, фольклор, мова та література.

У процесі зростання національної свідомості вивчення історії свого народу завжди відігравало вирішальну роль. Народові, котрий плекає нове почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає й спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення зі своїм народом. Іншим поширеним заняттям у середовищі молодих українських інтелігентів було вивчення фольклору. Вибух інтересу до селянських звичаїв, традицій, пісень різко контрастував із минулим, коли освічена верхівка всіляко намагалася зберегти відстань між власною культурою та культурою мас. І тут зацікавленість народним буттям запалили в українській інтелігенції ідеї Гердера, що поступово просочилися на Україну. Він із жалем констатував, що культурним життям Європи кінця ХУІІІ ст. вершили пройняті космолітизмом імперські двори та аристократія. Вони радо запозичували чужу мову, манери, цінності, культивували атмосферу, в якій придушувалися прояви неповторної народної культури. Для вирішення проблеми необхідно, як він вважав, відкинути «високу культуру» й звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та самобутньої культури простого люду. Йоган Гердер також вважав, що важливим компонентом національності є мова. Мова є своєрідним розмежуванням між національним і чужим., вона пов’язує різні класи і релігії.

Думки Гердера знайшли схвальний відгук особливо серед інтелігенції країн Східної Європи, в яких панували монолітні імперії. З’явившись спочатку в Росії, а згодом і в усій Східній Європі, слово «інтелігенція» у широкому розумінні означало тих порівняно не багатьох, що мали вищу освіту. Але у вужчому й історично вагомішому значенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе покращенню культурного, соціального і політичного становища мас.

Хоча в еволюції національної свідомості кожного суспільства спостерігаються значні розбіжності, сучасні вчені вирізняють у розвитку національних рухів Східної Європи три головних етапи, між якими є ряд спільних рис. На початковому етапі невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини. Другий, або культурницький, етап, як правило, ставав періодом несподіваного «відродження» місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. І на третьому, або політичному етапі відбувалося зростання національних організацій і висунення національно орієнтованих вимог, за якими у більшій чи меншій мірі крилося прагнення до самоврядування.

Пробудження національної свідомості українців розпочалося наприкінці ХУІІІ ст. і набрало сили в першій половині ХІХ ст. на Лівобережній та Слобідській Україні, де ще не згасла пам’ять про славні часи Гетьманщини, де жили і твори високоосвічені інтелектуальні сили. Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний рух ХІХ ст. став своєрідним продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту. Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступила ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети (Львів, Харків, Київ, Одеса). В Західній Україні значну роль у національному відродженні відіграло греко-католицьке духовенство. У той час, коли православне духовенство в Наддніпрянщині було зрусифіковане і виступало опорою російського царизму, греко-католицьке духовенство прагнуло бути разом зі своїм народом, відображати його інтереси.

Національний рух започаткувала патріотична інтелігенція., яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру. У 1798 р. Іван Котляревський видав поему “Енеїда”, вперше використавши українську народну мову в якості літературної. Це була епохальна подія, що поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну. Справу Котляревського продовжили “Харківські романтики” – літературне об’єднання 1820-1840-х рр., створене студентами Харківського університету. Ідейним натхненником «харківських романтиків» став народознавець, письменник Григорій Квітка-Основ’яненко. Видавши у 1834 р. «Малоросійські повісті», він довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори.

Наприкінці ХУІІІ ст. – поч. ХІХ ст. помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвидатнішого історичного твору цієї доби належить анонімній “Історії русів”. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Цей твір справив великий вплив на розвиток історичної науки. Слід відзначити також творчість українських істориків: Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Дмитра Багалія та ін. Поряд з літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. На загал, культурницька діяльність української інтелігенції справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.

У 1846-1847 рр. в Києві діяла перша суто українська таємна організація – Кирило-Мефодієвське товариство. Вона нараховувала 12 чоловік, серед них Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В.Білозерський. Основні цілі братства: ліквідація самодержавства і кріпосного права; національне визволення України; утворення на демократичних принципах федерації слов’янських народів з центром у Києві. Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури тощо. За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різних строків ув’язнення та заслання. Діяльність цього Товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу боротьби за національне визволення України.

Визначальну роль у національному відродженні відіграв Тарас Шевченко. Він безсумнівно мав найбільший вплив на українців. З виходом у 1840 році “Кобзаря” за українською мовою остаточно утвердився статус літературної, “рівної серед рівних”. Своєю творчою та громадською діяльністю Т. Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення.

У кінці 1850-х рр. почали організовуватися напівлегальні гуртки – Громади. Перша громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка «хлопоманів». Очолив її історик, згодом професор Київського університету Володимир Антонович. Громадівський рух поступово набув значного поширення, громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі. Діяльність громад мала здебільшого культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової

літератури, вивчення української мови, історії, етнографії). Серед найактивніших учасників громадівського руху були: композитор Микола Лисенко, письменник і драматург Михайло Старицький, історик Михайло Драгоманов, етнограф Павло Чубинський, соціолог Сергій Подолинський та ін. У 1861 р. в Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський заснували журнал «Основа», який знайомив читачів з життям українського народу. Журнал став першим українським журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало «Братство тарасівців», яке діяло впродовж 1891-1893 рр. Його засновниками були українські студенти М.Міхновський, І.Липа, В. Шемет. «Тарасівці» ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійності України, діяльність «Братства» підготувала сприятливий грунт для поширення державницько-самостійних настроїв. Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія. Невдовзі ця партія розкололася і дала початок трьом партіям: Народній українській партії, Українській соціал-демократичній спілці, Українській соціал-демократичній робітничій партії. У 1904 р. були утворені ще дві партії: Українська радикальна партія та Українська демократична партія. Українські партії були малочисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім Народної української партії, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії. Але на загал національний рух у Наддніпрянській Україні не набрав масового характеру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу перш за все, за свої класові інтереси.

У кінці ХІХ ст. починають формуватися українські політичні партії і в Австрійській імперії. Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена в 1890 р. у Львові. У 1899 р. було створено ще дві партії: Українську національно-демократичну та Українську соціал-демократичну партії, програми яких визначалися гаслом проголошення незалежності України.

1). Охарактеризувати націотворчі ідеї Йогана Гердера.

2). Розкрити три етапи українського національного відродження впродовж ХІХ ст.

4). Імперське панування принесло українцям жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді досить виразною. Імперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспільства – одне було частиною Російської імперії, друге – Австрійської.

Реформи австрійських Габсбургів кінця ХУІІІ ст. проводилися в усій імперії. Однак особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко і ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь чиновницький апарат перебував у Львові, що став центром адміністрації та судочинства провінції.

Утім, найважливіші з численних реформ імператора Йосифа ІІ стосувалися селян. У 1781 р. імператор своїм указом заборонив землевласникові вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік; обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника. Закон також надавав селянину додаткові особисті свободи (право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами до пана до суду тощо). Це були зміни великої ваги, оскільки галицький селянин більше не був якоюсь зневаженою істотою, а став особою з певними законними правами. Показово, що саме в цей час на Лівобережній Україні інша імператриця – Катерина ІІ утверджувала кріпацтво.

Значні переваги принесла нова політика й Греко-католицькій Церкві. З самого початку австрійські імператори у стосунках Греко-католицької і Римо-католицької церков намагалися дотримуватися принципу паритету (рівності). Для греко-католицького духівництва цей принцип означав поліпшення їхнього становища. До того ж, у 1808 р. у Галичині було відновлено греко-католицьку митрополію. Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицького духовенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала ще попередниця Йосифа ІІ та його мати - Марія Терезія. У 1774 р. імператриця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію – Барбареум, що давала можливість студентам із Західної України не лише отримати богословську освіту, а й знайомило молодих людей із західною культурою. 1783 р. у Львові було засновано греко-католицьку семінарію. Роком пізніше вже Йосиф ІІ засновує у Львові університет, який став першим вищим закладом такого типу на українських землях. Оскільки викладачі читали лекції здебільшого на німецькій мові та на латині, для українців було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум». Викладання тут проводилося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов’янську мову з місцевою українською говіркою. Було також реформовано початкову освіту в Галичині. У 1774 р. було запроваджено систему трьох типів шкіл: однокласні парафіяльні, трикласні з німецькою і польськими мовами навчання й чотирикласні, що готували учнів для продовження освіти у гімназіях та університетах.

Загалом у всій Європі середини ХІХ ст. неподільно панував консерватизм, але попри згадані вище реформи, в жодній державі він не виявлявся з такою очевидністю, як в Австрії та Росії – двох імперіях, де проживали українці. Для них, як і для інших підданих, життя й свідомість підпорядковувалися принципам авторитарності, покори, суспільного порядку й традиціоналізму. Однак нові ідеї, суспільні сили, економічні відносини, що поширювалися Європою, проникали й в австрійські та російські володіння попри енергійні зусилля стримати їх. Із зростанням внутрішнього і зовнішнього тиску Габсбурги і Романови розуміли, що старі порядки не можуть лишатися незмінними. Це породжене кризою усвідомлення поклало початок ері великих реформ – спочатку в Австрії, а потім і в Росії. Реформи ці особливо сильно позначилися на українцях, бо вони належали до найбільш пригноблених підданих обох імперіях.

Тим часом у 1848-1849 рр. у Парижі, Відні, Берліні, Римі та інших європейських столицях відбулися революційні виступи. Ніколи раніше Європа не знала такого загального загострення соціальної боротьби, розмаху народних виступів і бурхливого піднесення національно-визвольних рухів. Боротьба буржуазії, робітників, селянства, ремісників і дрібних торгівців проти феодально-абсолютистських порядків переплелися з національно-визвольною боротьбою народів Австрії та Італії, із загальнонаціональними рухами за територіальне об’єднання Німеччини й Італії. Хоч у різних країнах напруження боротьби не було однаковим, різними були шляхи і долі повсталих народів, безсумнівним стало те, що революційні події набули загальноєвропейського масштабу. Під час цієї «весни народів», коли питання про національну незалежність постало як основна політична проблема, німецькі та італійські піддані Габсбургів піднялися за возз’єднання зі своїми братами по крові поза межами імперії. Одночасно розпочали війну за національну незалежність угорці, а поляки знову виступили за відновлення втраченої держави. Коли 19 березня 1848 р. до Львова дійшли звістки про повстання у Відні, поляки негайно почали діяти. Вони надіслали цісареві петицію, закликаючи до ще більшої лібералізації та надання полякам у Галичині ще ширших політичних прав, цілком зігнорувавши при цьому всяку присутність у провінції українців. Щоб заручитися широкою підтримкою цих вимог, у квітні у Львові поляками було створено Польську Раду Народову. Однак українці, що показово відмовилися взяти участь у цих заходах. Натомість, вони утворили власний представницький орган – Головну Руську Раду з розгалуженнями на місцях, а також свою газету.

Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетених питання. Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося традиційної проблеми селянства, зокрема феодальних повинностей. Інше пов’язувалося з новою концепцією національної належності, і в тому числі зі співіснуванням в одній провінції двох народів – поляків та українців, котрі віднедавна почали себе ідентифікувати не лише з соціальною верствою чи з віровизнанням а й визначали себе за окремі етнокультурні спільності, або нації, з різними національними прагненнями.

23 квітня 1848 р. цісар Фердинанд І видав історичний маніфест, що скасовував панщину в Галичині. Цей документ майже на п’ять місяців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинах імперії. Селяни з ентузіазмом вітали цей маніфест, хоча документ залишив без відповіді багато запитань. Аби заспокоїти шляхту, віденський уряд оголосив про виплату компенсації за втрачену робочу силу. (Пізніше він переклав близько двох третин суми цього відшкодування на саме селянство). До того ж, хоч 70 % оброблюваних земель отримували селяни, а 30 % - землевласники, основне питання про те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною власністю, лишалося нерозв’язаним. З часом ці громадські землі перейдуть у володіння феодалів, а селяни стануть залежними від них у таких важливих справах, як заготівля дров та випас худоби. Хоча звісно, що скасування панщини багато принесло селянинові. Передусім воно розірвало останній формальний зв’язок між ним і паном, зробивши тим самим селянина володарем своєї власної землі, а отже й долі. Крім того, звільнення пробудило в ньому не властивий раніше потяг до політики, освіти. Найголовніше те, що галицький селянин ставав чинником, який не можна було більше ігнорувати.

Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові західноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників духовенства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої, та до заснування окремих установ. Слабку західноукраїнську еліту всіляко заохочував і підтримував габсбурзький губернатор Стадіон, який відкрито сприяв українцям протягом усього 1848 р., сподіваючись використати їх на противагу агресивнішим полякам. Згодом поляки довго звинувачуватимуть Габсбургів у «винайденні русинів», маючи на увазі, що українці, мовляв, - лише побічний продукт австрійських махінацій, а не справжня нація.

Тож, українці в ході революції 1848-1849 рр. вперше вийшли на політичну арену. Так, у травні 1848 р. у Львові була заснована Головна Руська Рада – перша українська політична організація, яку очолив єпископ Григорій Яхимович. Усього організація нараховувала 66 членів, майже половину з яких складали священики і студенти богослови, а другу половину – світська інтелігенція. У травні 1848 р. побачив світ перший український тижневик «Зоря Галицька». Одночасно були налагоджені контакти з українцями Буковини й Закарпаття.

Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно вело до загострення українсько-польського антагонізму. Розглядаючи Галичину як наріжний камінь у планах відродження своєї державності, поляки дивилися на появу проавстрійськи налаштованого українського руху як на серйозну загрозу. Тому вони зробили спробу нейтралізувати Головну Руську Раду, створивши конкуруючу «українську» організацію, настроєну «пропольськи» - Руський Собор. Незабаром між поляками і українцями відбулася ще гостріша суперечка. За всієї іронії вона трапилася саме на Слов’янському конгресі у Празі, що був організований чехами у червні 1848 р. задля сприяння слов’янської солідарності та узгодити спільні інтереси. Своїх делегатів до Праги надіслали Головна Руська Рада, Польська Рада Народова та Руський Собор. Між українцями і поляками миттєво розгорілися тривалі дебати про те, хто повинен репрезентувати Галичину і якими мають бути стосунки між їхніми двома народами. Проте найбільш суперечливе питання випливало дещо пізніше, коли українці висунули вимогу про поділ Галичини на дві окремі адміністрації: польську і українську, що викликало затятий опір поляків. Зрештою було досягнуто компромісу між двома делегаціями. Якщо українці відмовляться від вимоги про поділ Галичини, то поляки погодяться визнати їх за окрему націю з рівними мовними правами та рівними можливостями, зокрема займати адміністративні посади. Утім ця угода в силу загострення військових дій, так і не набула реального змісту. Українсько-польські дискусії тривали також у австрійському парламенті, вибори до якого відбулися якраз під час роботи Слов’янського конгресу. Врешті українці здобули 25 місць у парламенті, з яких 15 дісталося селянам, 8 – священикам і 2 – представникам інтелігенції. У парламентських дебатах, що відбулися у другій половині 1848 р. українці зосереджувалися на двох питаннях: компенсації землевласникам-феодалам за скасування панщини й, знову ж таки, адміністративного поділу Галичини. Українські селяни різко відкидали будь-яку форму компенсації, а українські інтелігенти вважали адміністративний поділ Галичини на окремі українську та польську частини «справою життя і смерті для народу». Зрештою, ключові вимоги українців так і не були втілені в життя. Більшими були здобутки українців на місцевому рівні. Взявши за приклад чеську культурну організацію «Матіцу», у липні 1848 р. українці заснували у Львові «Галицько-руську матицю». Ця організація ставила собі за мету публікувати для широкого читача дешеві книжки про релігію, звичаї, ремесла, сільське господарство та педагогіку. «Галицько-руська матиця» також намагалася сприяти використанню української мови в школах.

1848 р. позначений також зростанням активності і в інших західноукраїнських землях, хоч і в значно менших масштабах, аніж у Галичині. Так, у Буковині відбулося лише кілька більш-менш значних подій: проти румунських панів вибухнуло повстання під проводом Лук’яна Кобилиці; до парламенту обрано 5 українських депутатів. Зрештою в 1849 р. цей край було відокремлено від Галичини й перетворено на окрему провінцію Австро-Угорщини. У зайнятому угорцями Закарпатті, спостерігалося незначне пожвавлення активності, головним чином пов’язане з діяльністю Адольфа Добрянського, який, за влучним висловом Ореста Субтельного, «був чимось на зразок Головної Руської Ради» в одній особі. А.Добрянський, спираючись на невелику частину однодумців домагався щоб Головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілей також приєднання Закарпаття до Галичини. Разом з тим, ці погляди не перешкоджали А.Добрянському плекати проросійські симпатії. Русофільські тенденції й надалі підігріватимуть суперечки про національну належність населення цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

Загалом, в умовах революційних подій 1848 р., українці вперше у своїй історії отримали нагоду самовиразитися як нація. Проте, цей самовияв мав неоднозначні наслідки. Поза всяким сумнівом, найбільшим досягненням 1848 р. для українців стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. Хоча ці здобутки не належали виключно українцям, оскільки аналогічних поступок домоглися й інші народи. Найвидатнішим серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської Ради, яка змогла мобілізувати ще вчора пасивних українців на досягнення чітко окреслених цілей. На загал, 1848 р. без сумніву знаменував переламний момент в історії західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю, бездіяльністю та ізоляцією, та поклав початок їхній боротьбі за національне та соціальне визволення.

У середині ХІХ ст. імперський устрій Росії, як і Австрії зазнав дошкульного удару, котрий породив сумніви в його ефективності. Суворим випробовуванням царського режиму стала Кримська війна 1854-1855 рр. Це був конфлікт великих держав, у якому Росія виступала проти союзу Англії. Франції, Сардинії та Оттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити давнім спробам Росії поширити свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в Середземному морі. Це було особливо важливо з огляду на зростання в той час торгівлі збіжжям через причорноморські порти. Поразка Росії в цій війні продемонструвала нагальну потребу реформ. Цар Олександр ІІ, який зійшов на престол у 1855 р., цілком усвідомлював цю істину.

У 1855 р. в промові перед московськими дворянами новий цар заявив: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу». Ставало очевидно, що вирішальними у проведенні реформ були економічні чинники. Відкриття чорноморських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так, продуктивність праці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського фермера в 1750 р. та селянина Центральної Європи у 1800 році. Словом, кріпацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки малоякісною, що не виправдовувала себе економічно. До того ж, небачена конкуренція і власна безгосподарність перетворили багатьох землевласників на боржників.

Утім, розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олександр ІІ намагався діяти обережно. У 1857 р., з метою обговорення справи звільнення кріпаків і опрацювання конкретних пропозицій, він призначив таємну комісію, до якої ввійшли провідні чиновники та громадські діячі як ліберальних так і консервативних напрямків. Зауважимо, що в різних частинах Російської імперії в силу, передусім, географічного та кліматичного факторам, переважали різні форми землеволодіння, а отже не дивно, що серед дворян виникали розбіжності в поглядах на способи передачі селянам землі. Так, у багатому на чорнозем південному регіоні України, поміщики воліли, аби кріпаки відбували панщину, тобто трудову повинність, оскільки свої прибутки вони отримували здебільшого із сільськогосподарських врожаїв. Не дивно, що вони не бажали ні за яких умов давати селянам землю. Варіанти цього «південного» підходу переважали також і в інших частинах України.

Зрештою 1861 р. Олександр ІІ видав маніфест, що скасовував кріпосне право. Однак було дуже багато плутанини. Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків, але перетворивши колишніх кріпаків на вільних громадян, він не приніс їм повної рівності. На відміну від інших верств суспільства, звільнені селяни повинні були сплачувати викупні платежі. Оскільки грошей у селян було мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80 % вартості земель у формі казенних облігацій, а селяни своєю чергою зобов’язувалися виплачувати урядові цю суму разом із процентами упродовж 49 років. Решту вартості земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми, або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

До того ж, при розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана земля поділялася на три категорії: чорнозем, не чорнозем, степові грунти. Причому, селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими, зате в чорноземних регіонах, як наприклад Україна, - меншими. Особливо потерпіли від реформи селяни Лівобережної та Південної України. Виняток становило хіба-що Правобережжя. Сумніваючись у відданості польської шляхти цього регіону, (безпомилковість цих підозр підтвердило повстання поляків 1863 р.) російський уряд намагався привернути на свій бік українських селян і роздавав їм наділи на 18 % більші, ніж вони мали до реформи 1861 р. Але виграючи на величині наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платити за землю. Слід також пам’ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становили державні селяни, які поділялися на щонайменше 30 різних категорій, включаючи майже 1 млн. колишніх українських козаків. Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони сподівалися права на володіння своїми наділами – натомість наділи урізалися, а селянам нав’язувався обтяжливий фінансовий тягар.

Важливі зміни також відбулися в інших суспільних сферах Російської імперії. Так, земська реформа певною мірою сприяла піднесенню загального рівня життя на селі, привчала місцеве населення до обмеженого самоврядування. Судова реформа, 1864 р., зробила судочинство незалежною сферою управління, закритою для втручання чиновництва. Відтоді суд засідав відкрито, розглядаючи позиції двох сторін, не проводячи різниці між дворянами і нижчими верствами населення. Реформи в системі освіти 1860-х рр. відкрили для нижчих верств більший доступ до неї на всіх рівнях, включаючи університетський. У 1874 р. було введено зміни до суворих правил військової служби, згідно з якими військова повинність поширювалася на всі верстви суспільства.