Ключові терміни та поняття 1 страница
Ø Географічні відкриття
Ø Відродження (Ренесанс)
Ø Реформація
Ø Просвітництво
Ø Наукова революція
Ø Люблінська унія
Ø Річ Посполита
Ø Становий устрій
Ø Протестантизм
Ø Контреформація
Ø Братства
Ø Козацтва
Ø Запорізька Січ
Ø Кримський ханат
Ø Московська держава
Ø Національна революція сер. ХУІІ ст.
Ø Доба Руїни
Ø Гетьманщина
Ø Опришківство
Ø Гайдамаччина
Ø Барокко
Ø
Семестр ІІ
Норман Дейвіс Європа: Історія / Пер. З англ. П. Таращук, О.Коваленко. – К., Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2008. – 1464 с.
Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. Посібник. Вид. 3-тє. Стереотип. / Відп. Ред. та автор вст. слова С. Кримський. – К.: Либідь, 2001. – 360 с.
Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.. – К.: Ґенеза, 2000. – 360 с.
Райківський І. Концептуальні засади українського національного відродження ХІХ століття. // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - 2007-2008. – Вип. ХІІ-ХІІІ. – С. 3 -14; Вип. ХІУ – С. 3-17.
Тема: Україна в умовах «модерної» доби. Українське національне відродження.(6 годин)
План:
1. Загальна характеристика епохи. Ознаки «модерної» доби.
2. Адміністративно-територіальна структура, національний та соціальний склад Російської і Австрійської імперій кінець ХУІІІ – поч. ХХ ст.
3. Українське національне відродження ХІХ ст.: зовнішні вияви, історичні корені, характеристика.
4. Революція 1848 р. в Європі та вплив революційних подій на українське життя.
5. Українські землі в умовах соціально-економічної модернізації Європи.
6. Українські землі на початку ХХ століття.
1).Історія східноєвропейського регіону не заперечує факту, що його історія вміщується у загальну схему періодизації світової історії. Ще більшої впевненості у потребі вживати до української історії загальноєвропейської періодизації додає факт, що процес творення модерної української нації відбувався синхронно з аналогічними процесами у Західній Європі. Так, церковні рухи і козацькі війни ХУІ – ХУІІ ст. є українськими аналогіями загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності – національної свідомості, а національне відродження ХІХ ст. – трансформації відповідно до нових умов та поширення цієї свідомості серед мас. У повну силу процес творення модерних європейських націй розгорнувся у ХІХ – ХХ ст. Тому більш коректним є поділ світової історії на «ранньомодерні» (ранньоновітні) та власне «модерні» (новітні) часи. Хронологічну межу між першими і другими становить Велика Французька революція. Показово, що саме за її часів зародився термін, який був безпосередньо пов’язаний з процесами націотворення і протягом наступних десятиліть став все більш знаним у політичній лексиці як сила, без допомоги якої не може обійтися в сучасних умовах жодний політичний рух, що розраховує на перемогу. Йдеться про «націоналізм» – рух та відповідну ідеологію, що дотримується принципу, згідно з яким кожний етнос повинен мати свою національну державу.
Разом з тим, концепція «національного відродження» чи «національного пробудження» ввійшла в нормативну історіографію з європейського лексикону ХІХ ст. і стала досить поширеною у світовому суспільствознавстві, особливо в останні десятиліття. У самій назві цього терміна міститься основна ідея: десь в історичному часі існувала нація, яка внаслідок несприятливих історичних умов занепала і прагне відродитися.
У дусі наукової концепції корифея вітчизняної історіографії М.Грушевського, розуміння ним націотворчих процесів виникла примордіалістська версія («примордіальний» означає «прадавній», «споконвічний» тощо). Примордіалісти стверджують, що вже в епоху раннього середньовіччя східнослов’янські племена сформували окремий руський, тобто український народ, який утворив свою державу – Київську Русь. Однак після її розпаду український народ не зникає, а перебуває в бездержавному стані. Національний рух у ХІХ ст., з точки зору примордіалістів, був процесом «пробудження» чи «відродження» (передусім культурно-національного) українського народу після багатовікового занепаду, аналогічно до того, що проходив у часи, які передували Хмельниччині. В основі примордіалістської течії – теза про прадавні корені й «природність» сучасних націй. Відповідно до цього, кожна людина як особистість несе в собі протягом усього життя почуття спорідненості з членами етнічної групи чи нації, почуття, корені якого – у місці народження, кровних зв’язках, релігії, мові та стилі міжособистісних і суспільних взаємин. Усе це «природне» для людини, закореніле в її підсвідомості, а не з’явилося внаслідок раціональної діяльності. Ця версія є домінуючою в сучасному українському суспільствознавстві.
Водночас можна погодитися з думкою «модерністської» школи, яка виступає проти некритичного використання терміна «національне відродження», більш влучно було б сказати «період націотворення». Бо як зазначав Г.Касьянов, нація, яка відроджується, вже існувала як нація. Тоді виникає питання, які параметри підтверджують її уявне існування в минулому: культурні, політичні, географічні, релігійні ? Якщо виходити з того, що нації і націоналізм – явище модерного часу, то існування «націй» (у модерному розумінні цього слова) в минулому стає проблематичним, як і термін «національне відродження». Альтернативою цьому терміну, який варто брати у лапки, підкреслюючи його умовність, учений вважає термін «націотворення». Сучасні історики-модерністи схильні вважати, що національні характеристики – мова, історична пам’ять, територія проживання, народні традиції – не були заданими, а конструювалися самими національними діячами в модерну добу. Більше того, виникнення націй і націоналізму – не фатальна закономірність, а, значною мірою, випадковість, наслідок збігу низки суб’єктивних і об’єктивних обставин, починаючи з другої половини ХУІІІ ст. Нація є продуктом модерної епохи, що супроводжувалися такими явищами, як капіталізм, промислова революція, секуляризація суспільної свідомості тощо.
Рідко коли спостерігався такий різноманітний розквіт нових ідей як у ХІХ ст. До того часу вже давно завершився, розпочатий в епоху Відродження відхід від поглядів, згідно з яким світ можливо було збагнути лише з точки зору Божої волі. Європейці утвердилися у переконанні, що розум людини цілком здатний аналізувати й керувати життям. Ця впевненість у можливості інтелекту привела до небаченого розмаїття нових ідеологій.
У зазначений період почала формуватися національна свідомість, зокрема, серед поколінь, які тільки-но дістали освіту і в своїх селах ніколи не замислювались ані про свою ідентичність, ані про свою мову. А серед тих, хто вже не був безпорадним кріпаком і міг формувати власну думку про добрі й лихі наслідки політичних подій, поставала політична свідомість. Національна й політична свідомість нерідко досягали найбільшої сили в тих країнах, де пригноблене суспільство було позбавлене права вільно висловлюватись і провадити вільні вибори. У сфері політики держави також зіткнулися з новим типом викликів. Так, держави зверталися тепер не до своєї нечисленної еліти, а до масової аудиторії платників податків, що дотримувалися розмаїття поглядів, висловлюваних із дедалі більшою впевненістю й розумінням. Більшість європейців домоглись виборчого права за період з 1848 по 1914 р. Наслідком стало утворення політичних партій, кожна з яких мала масу послідовників і кожна боронила інтереси лібералів, консерваторів, католиків, селян, робітників або ще чиїсь.
До того ж, після революцій середини ХІХ століття в Європі значно прискорився розвиток парламентаризму. Парламенти стають загальнонаціональними громадськими трибунами. Щоправда їхня результативність значною мірою залежала від специфіки суспільно-політичного розвитку європейських країн. Особливу роль у пожвавленні суспільно-політичного життя відіграли також парламенти та місцеві представницькі установи в поліетнічних країнах (наприклад Австро-Угорщині), де парламентська діяльність стала однією з форм національно-визвольної боротьби недержавних народів або «неісторичних націй», зокрема південних слов’ян, словаків, чехів, українців та ін.
До того ж, поступово відбувалася демократизація виборчого права як суб’єктивного права громадян. Так в Італії за конституцією 1848 р. виборчими правами користувалося менше ніж 3 % населення і лише в 1912 р. було запроваджено загальне виборче право, згідно з яким таке право надавалося спершу тільки повнолітнім і грамотним італійцям-чоловікам. В Австро-Угорщині, а до 1905 р. і в Росії існувало куріальне представництво. Наприклад в Австрії існувала курія землевласників, торговельних та промислових палат, міст та сільських громад. Кожна курія самостійно обирала до імперського рейхстагу визначену кількість представників.
Тісно пов’язаною з цими подіями була поява інтелектуалів, або інтелігенції, як у Східній Європі називали таку соціальну групу. І однією з найбільш захоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали ХІХ ст. була якраз концепція нації. В Україні, як і інших країнах, виникнення цієї концепції, поза сумнівом, свідчило про наближення сучасної епохи, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які й до сьогодні залишаються актуальними.
Зараз навіть важко уявити, що на початку ХІХ ст. у більшості країн світу, поняття національної належності було доволі приблизним поняттям, яке повільно набирало обрисів. Це не означає, що раніше народи не знали про існування етнічних відмінностей. Люди відчували прив’язаність до своєї батьківщини, мови, звичаїв і традицій. Однак правові та соціально-економічні відмінності, втілені в системі феодальних станів, тобто відмінності в межах одного народу, вважалися важливішими, ніж відмінності між народами. Іншими словами, український, російський чи польський феодал відчував, що має більше спільного з феодалами інших країн, ніж із селянами чи міщанами власної країни. Й лише у ХІХ починає формуватися нове поняття спільності, яке спирається на спільність мови та культури. В Україні, як і в інших країнах, виникнення й поступове поширення ідеї національної свідомості, що базується на етнічній тотожності, стане однією з головних тем новітньої історії.
Серед фахівців на загал не викликає заперечення той факт, що передові країни Західної Європи вступили на шлях формування націй у ХУІІ – ХУІІІ ст., хоча подекуди передумови для цього існували з ХУІ ст. Наприклад англійська нація у цілком сформованому вигляді існувала вже у ХУІІІ ст., але загалом це століття ще було дуже далеке від мислення національними категоріями. На рівні самоідентифікації, як уже зазначалося, станові й конфесійні ознаки були набагато істотнішими, ніж етномовні. Справжнє народження новоєвропейських націй відбувається з початком Великої французької революції. За словами відомого британського історика Н.Дейвіса, Французька революція вплинула на життя людей далеко за межами Франції і зачепила набагато ширшу сферу, ніж суто політичну. Французька революція за словами Дейвіса, втягла Європу в найглибшу й найдовшу кризу, якої коли-небудь зазнавав цей континент. Зі свого епіцентру у Парижі вона посилила ударні хвилі до найдальших закутків континенту. Слідом за тими хвилями від берегів Португалії до глибин Росії, від Скандинавії до Італії пройшли солдати зі словами на вустах «liberte, egalite, fraternite» (свобода, рівність, братерство). Але по-справжньому етнокультурний зміст у це поняття почали вкладати німецькі романтики.
Велика французька революція відкрила новий етап у розвитку західної цивілізації та разом із промисловим переворотом в Англії зумовила перехід не лише Заходу, а й усього людства на новий щабель суспільного розвитку, започаткувала як докорінну трансформацію всієї системи свідомості європейських народів, так і зміну принципів самоідентифікації особи. Якщо до цього людина відчувала себе передусім представником певної конфесії, соціального стану та підданим певної держави, то тепер, коли свідомість почала «секуляризовуватися», станові бар’єри долатися верховним сувереном влади було проголошено сам народ, а отже принципового значення почала набувати національна ідея.
У французькій та англо-американській традиції глибоко вкоріненій у вченнях доби Просвітництва про рівність, свободу та невід’ємні природні права всіх людей ця ідея мала переважно соціально-правовий, політичний акцент, тоді як у духовному контексті німецького романтизму превалювало саме етнокультурне її значення. В такому вигляді у першій половині ХІХ ст. ця ідея поширюється серед народів Центральної, Південної, а незабаром і Східної Європи. Цей процес запозичення більш-менш сформованих на німецькому грунті ідеологічних схем визначався навіть не стільки зовнішнім впливом, скільки станом загального невдоволення населення відповідних регіонів, що було поділене між кількома наднаціональними державами, насамперед Російською, Австро-Угорською та Османською імперією. Наполеонівські та найближчі до них за часом війни спряли посиленню національно-державницької свідомості пригноблених етносів, а відтак майже повсюдно починає відчуватися новий романтичний національно-просвітницький рух. Це ілліризм у Хорватії, започатковане у Чехії слов’янофільство, яке швидко знайшло відгомін серед інших слов’янських народів і набуло політичного значення (проекти декабристів, програма «Товариства об’єднаних слов’ян», пізніше діяльність Кирило-Мефодієвського товариства). На цьому етапі ідеальною національно-політичною структурою вважалася панслов’янська федерація з окремим територіально-адміністративним устроєм для кожного народу. Протягом другої половини ХІХ ст. формуються власне національні ідейні течії, які своєю кінцевою метою проголошують подолання соціально-економічного та національного гноблення через утворення власних держав. Від чехів, угорців і поляків такі ідеї поступово поширювалися на Схід, і з межі ХІХ-ХХ ст. їхні прихильники були вже серед українців, латишів, грузинів та багатьох інших народів Російської імперії. Разом з тим, на Балканах ці ідеї значною мірою вже були втілені в життя (створення й розширення кордонів Греції, Сербії, Румунії, Болгарії).
1). З’ясувати різницю між примордіалістською та модерністською концепціями націотворення в Україні.
2). Роз’яснити, чому Велика французька революція відкрила новий етап у розвитку західної цивілізації, та започаткувала докорінну трансформацію всієї системи свідомості європейських народів. Відповідь обґрунтуйте.
2).Кінець ХУІІІ – початок ХІХ ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні. Вони були спричинені у першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХУІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила велика частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця ХУ ст. становило постійну воєнну загрозу для українських земель. У результаті цих змін зникли політичні потуги, які традиційно справляли великий вплив на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу.
У новітній час українські землі вступили у цілком новій політичній конфігурації. Після першого поділу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії увійшли Галичина, частина Волині і Поділля. У 1774 р. після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північночорноморські степи. У 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, інша частина Османської імперії. Згодом, після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), а після третього поділу (1795 р.) Берестейщина й Холмщина. Цей поділ по суті протривав аж до Першої світової війни.
Серед українських земель, що у ХІХ ст. становили південно-західну Російської імперії вирізнялося чотири великі регіони: Лівобережна Україна. Слобожанщина, Правобережна та Південна (Степова) Україна. Лівобережна Україна вирізнялася відмінним суспільно-політичним ладом і культурою. Це були землі колишньої Гетьманщини, яка протягом ХУІІІ ст. поступово втратила свій напівавтономний статус. Найвирішальніші зміни відбулися у 1780-х рр. Саме тоді було скасовано полково-адміністративну систему, а невдовзі введено кріпацтво. Козацька армія була перетворена на регулярні російські військові частини, а самих козаків було переведено у категорію державних селян. Щоправда у 1785 р. козацькій старшині було надано привілеї російських дворян, що відкрило двері для інтеграції правлячої еліти Гетьманщини у політичну систему Російської імперії. Секуляризація монастирських землеволодінь у 1786 р. завдала сильного удару українській духовній еліті та культурно-освітнім інституціям, які були пов’язані з церквою. Всі зміни у правовому статусі Гетьманщини наприкінці ХУІІІ ст. створили тільки легальні рамки для інкорпорації цього регіону до складу Російської імперії. Лише у 1835 р. тут було скасоване традиційне українське право, що ґрунтувалося на Литовському статуті, згодом скасоване міське самоврядування, побудоване на магдебурзькому праві.
Зазначимо, що Лівобережжя у порівнянні з іншими регіонами було найбільш українським за складом свого населення. Українці у 1795 р. становили 98,1 % місцевих жителів і мешкали переважно в селах. Скасування автономії та інкорпорація Лівобережжя до складу Російської імперії призвели до поступового витіснення з домінантних позицій українських ремісників і купців. До середини ХІХ ст. українці стали меншістю серед купецтва колишньої Гетьманщини, поступаючись чисельністю єврейським та російським купцям. Євреї на Лівобережжі становили найчисельнішу національну меншину, а росіяни в цьому краї становили не чисельну групу, що з’явилися тут щойно після ліквідації Гетьманщини. Інші начисленні етнічні групи були представлені греками, волохами, болгарами. У цілому, від кінця ХУІІІ до середини ХІХ ст. лівобережне міщанство перестало бути українським і набуло поліетнічного російськомовного характеру. Кількісна перевага українців у колишній Гетьманщині зберігалася в основному за рахунок селянства та ще не зрусифікованого місцевого дворянства, нащадків козацької старшини. Наявність власного національного дворянства була однією з тих що відрізняла населення Лівобережжя від інших історичних регіонів України. Ще наприкінці ХІХ ст. більшість лівобережного дворянства називала українську мову рідною. Характерною рисою становища місцевого селянства було те, що кріпацтво на Лівобережжі мало набагато коротшу історію і набуло тут меншого поширення аніж у Росії чи Правобережжі. Поза кріпацьким станом залишалися козаки, переведені на статус державних селян. З кінця ХУІІІ й аж до середини ХІХ ст. вони незмінно складали майже третину місцевого населення. Українське суспільство Лівобережжя у порівнянні з населенням інших українських територій найдовше зберегло риси «історичної», «державної» нації. Незалежно від свого місця на щаблях соціальної драбини, різні класи і групи зберігали рідну мову, звичаї й історичну пам’ять. Боротьба нового українського дворянства за збереження своїх станових прав разом із пам’яттю народних мас про своє недавно вільне існування створювали сприятливий грунт для розвитку тут національного руху. Лівобережжя стало географічним ядром цього руху і основним постачальником його кадрів.
Слобідська Україна багато в чому нагадувала Гетьманщину. Первісно, у ХУІ ст. вона була колонізована російськими козаками, на яких покладалося завдання обороняти південні кордони Московщини від татарських нападів. Протягом ХУІІ ст. заселення цієї прикордонної території відбувалося в основному за рахунок українських козаків і селян, що втікали від ярма польської шляхти з Правобережної України. Хвиля втікачів спричинилася до українізації цього регіону. Наприкінці ХУІІІ ст. українці становили 85, 9 % місцевого населення. Росіяни проживали здебільшого у столиці Слобожанщини – місті Харкові. Єврейське населення на більшій частині Слобідської України упродовж усього періоду існування Російської імперії було практично невідоме. У 1765 р. імператорська влада скасувала полкову систему, а разом з нею й автономію Слобожанщини. Слобідська Україна була перетворена на звичайну губернію Російської імперії, яка з 1835 р. називалася Харківською губернією. Разом з тим Слобідська Україна була менш заселена аніж землі колишньої Гетьманщини. Слабкість автономних традицій пояснює ту легкість, з якою місцева українська шляхта піддавалася русифікації.
Більш строкатою з етнічного погляду була Правобережна Україна. Це зумовлено її особливою історичною долею – переходом у 1569 р. внаслідок укладання Люблінської унії з-під литовської під польську владу. У другій половині ХУІІ – на початку ХУІІІ ст. Правобережжя стало тереном запеклих і кривавих польсько-українсько-російсько-турецьких воєн. Правобережжя успадкувало у Речі Посполитої надзвичайно чисельну польську чи сполонізовану шляхту, що складала 7,8 % населення. Більшість населення Правобережжя (88 %) у 1795 р. становили українці. Місцева козацька еліта суттєво зменшилася під час воєн. По суті українське суспільство на Правобережжі складалося майже виключно з одного класу – селянства. На початку ХІХ ст. їх нараховувалося близько 3 млн. чоловік. Кріпаки становили у 1795 р.: 74 % селян на Волині, 90 % - у Київській і 91 % - у Подільській губерніях. Правобережна Україна до середини ХІХ ст. стала регіоном, де змагалися один з одним польські, російські й українські впливи. Особливе місце у цьому протистоянні посідало єврейське населення, яке Російська імперія успадкувала від Речі Посполитої. Наприкінці ХУІІІ ст. чисельність євреїв на Правобережжі становила приблизно 3, 5 % всього населення, причому більшість євреїв (94 %) скупчувалися в містах і містечках. До середини ХІХ ст. число євреїв на Правобережжі зросло у декілька разів і становило понад 10 % усього населення, євреї стали другою після українців за чисельністю етнічною групою.
На відміну від інших регіонів, Південна (Степова) Україна не мала за собою глибоких історичних традицій. Це була територія «Дикого поля», яке до останньої чверті ХУІІІ ст. заселяли кримські татари і запорозькі козаки. Навіть після ліквідації Кримського ханства (1774 р.) і Запорозької Січі (1775 р.) Південна Україна ще довго зберігала прикордонний характер: у середині ХІХ ст. кожний сьомий житель тут був вояком. Іншою особливістю цього регіону була надзвичайна родючість чорноземних степів. Після ліквідації постійної загрози воєнних нападів з Півдня стало можливим вести у цих степах осіле землеробство і тваринництво. Близькість моря давала можливість ефективно і дешево пов’язати цей новий землеробський регіон з європейським ринком. Через сприятливі умови Південь України довший вважався казковим Ельдорадо, де можна було легко і швидко заробити великий маєток. Це приваблювало великі маси людей. Якщо за два століття (ХУІІ – ХУІІІ ст.) у південні степи переселилося близько 3, 3 млн. чол., то за коротший у три рази час – з 1800 по 1863 р. – тут осіло близько 2.6 млн. чоловік. За рівнем приросту населення три південноукраїнські губернії – Таврійська. Херсонська і Катеринославська – мали найвищі показники у Російській імперії. Іншою стороною заселення Степової України стало заснування і швидкий розквіт нових міст – Катеринослава, Херсону, Миколаєва, Одеси та ін. Одеса, зокрема, завдяки своєму розташуванню дуже швидко розвивалася і вже у 1840-х рр. з-за кількістю населення перевершила місто Київ, а з середини ХІХ ст. аж до кінця існування Російської імперії за чисельністю населення Одеса поступалася лише Москві і Петербургу, міцно закріпивши за собою статус третього найбільшого міста Російської імперії.
Більшість населення Південної України (71, 5 % у 1782 р.) становили українці. Їхня частка серед населення Херсонської губернії (90, 6 % ) у 1795 р. була навіть вищою, ніж на Правобережжі і Слобожанщині. Найменше (24, 4 % ) українців було у Таврійській губернії, що складалася з Криму та значної частини чорноморського узбережжя. На момент включення території колишнього Кримського ханства до складу Російської імперії тут проживало 250 тис. татар. Упродовж ХІХ ст. еміграція кримських татар з Криму мала масовий, хоч і не завжди добровільний характер. Їхня частка серед населення півострову зменшилася з 83 % у 1783 до 34, 1 % у 1897 р. На загал наприкінці ХУІІІ ст. росіяни і молдавани становили по 9 % населення Південної України, вірмени і цигани – по 3-4 %, решту (менше 1 %) становили серби, поляки, болгари, німці, євреї, угорці, грузини.
У цілому підросійська Україна у ХІХ ст. становила близько 85 % усієї української етнічної території. Решта (це - 15 %) припадали на західноукраїнські землі, які були приєднані до Австрійської імперії. У порівнянні зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру – Петербурга, західноукраїнські землі належали до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії, Австрійська імперія складалася з різних земель, народів, релігій і мов, над якими не було уніфікованої системи правління. Міра втручання центральної влади у внутрішні справи різнилася від провінції до провінції: від необмеженої повноти прав у Ломбардії до сильного їх обмеження в Угорщині. Жодна тогочасна європейська держава не складалася з таких різних і віддалених одна від одної європейських територій, як Австрія. За межі німецько-слов’янського ядра її володіння простяглися від Бельгії і Люксембургу аж до Північної Італії і Балкан.
З трьох частин західноукраїнських земель найпершою ввійшла до складу Габсбурзької монархії Підкарпатська Русь (Закарпаття) – у 1526 р. Буковина у 1787 р. була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано статусу окремої провінції (краю). Інші ж українські землі були об’єднані з польськими, які дісталися Австрії після першого поділу Польщі, у т. зв. Королівство Галичини і Лодомерії. Ця перекручена на австрійський лад назва означала Галицько-Волинське князівство. Однак ця назва мала цілком штучну природу, яка мала небагато спільного з історичною традицією.
Населення Галичини складали дві більші групи. Поляки та русини (приблизно 40 на 45 %) кожна та єврейська меншість - 10-12 %. У східній частині русино-українці становили виразну більшість – 65 %, поляки – 20 %. євреїв було 10 %. У Східній Галичині поміщики були майже без винятку поляки, селяни – переважно русини, а євреї були своєрідними посередниками між ними - корчмарі, торгівці, орендарі. До цього трикутника додавалася фігура німецького чиновника. Варто згадати також розкидані по всій Галичині поселення німецьких колоністів. А ще у Львові існувала невелика меншина вірмен. Але в ХІХ ст. вона майже повністю розчинилася у польській спільноті. Якщо брати релігійний склад населення Галичини то від 1857 по 1910 р. у відсотках число римо-католиків збільшилося на 2 % - з 44 по 46 %, а греко-католиків навпаки зменшилося – з 44 до 42 відсотки. Іудеї – 1857 р. – 9 %. 1910 р. – 10 %. Протестанти – 0, 5 %. Православні – 0, 03 %. Рівень письменності серед різних етнічних груп Австро-Угорщини (1910 р.). Чехи – 97%, Німці – 96 %, Поляки – 72 %, Угорці – 63 %, Українці – 38 %. Рівень письменності серед різних етнічних груп Російської імперії (1897 р.). – естонці – 94 %, німці – 78 %. поляки 41 %, євреї – 50 %, росіяни – 29 %, українці – 19 %.
До останньої третини ХІХ ст. офіційною мовою була німецька. Її знання було умовою кар’єри. Крім того, вона вважалася мовою «високої культури», найбільш придатною до спілкування між освіченими людьми. В 1869 р. офіційною мовою краю стала польська, і вона щораз більше почала проникати у сфери. Де раніше панувала німецька. Щоправда вимогою до чиновників було знати якусь слов’янську мову, щоб спілкуватися з місцевим населенням. Тому значну частину габсбурзьких бюрократів складали чехи: їм було легше порозумітися з поляками та русинами.
Цікаво охарактеризував Галичину Я.Грицак: «На карті світу є такі місця. Де програєш уже через те, що народився саме тут. У ХІХ ст. австрійська Галичина була саме таким. Якщо хтось і хотів собі багатства і слави чи хоча б трохи заможного життя мусив виїхати звідси». Галичина – один з найбільших країв австрійської частини Габсбурзької монархії був водночас найупослідженішим: у 1880 р. тут на 26, 1 % її території з 26, 9 % населення, було розміщено лише 9,2 % її промислових підприємств. Наприкінці ХІХ ст. на 1000 мешканців Галичини припадало лише 8 осіб, які мали річний прибуток 600 і більше гульденів. Для порівняння у Богемії цей показник становив 28, а у Нижній Австрії – 99. Більшість населення Галичини. Це був один із найвищих показників в Європі. Галичина пасла задніх і в двох найважливіших показниках цивілізаційного розвитку: смертності (36, 4 у 1882) і неписьменності – 76, 79 % у 1880 р. Польський економіст Станіслав Щепановський надрукував книжку, назва якої - «галицькі будні», в якій вирахував, що пересічний галичанин працює за чверть, а їсть за половину європейця. До речі вислів «ein typischer Galizianer» (типовий галичанин була чи не найтяжчою образою, що її західний єврей міг закинути східноєвропейському, мовляв геть усі галицькі євреї брудні, малоосвідчені і зарозумілі. В очах Відня та освіченої німецької публіки Галичина була «напів-Азією», «землею ведмедів», «австрійським Сибіром». Як говорилося – «австрійська Галичина розминулася зі своєю епохою».
Галичину називали великим «фільварком польської шляхти». Наприкінці 1880-х років площа угідь одного великого землевласника дорівнювала площі близько 100 дрібних господарств, а його голос у виборах до парламентів – крайового сейму чи австрійського парламенту – був вартий 180 селянських голосів. Разом з тим Галичина на початку ХХ ст. стала третім найбільшим центром видобутку нафти у світі.