Ключові терміни та поняття 4 страница

Українська етнічна територія була поділена на чотири воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське (Київ залишався під владою Росії). Польська держава розпочала продаж та роздачу величезних незайманих земель магнатським родам: Любомирським, Потоцьким, Чорторийським, Сангушкам, Ревуцьким, Браницьким та ін. До середини ХУІІІ ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % території Правобережжя. Магнати принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до 20 років та звільнення від усяких повинностей. Селяни з ентузіазмом зустріли цей крок, поступово перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя і навіть території етнічної Польщі. Щоправда з подальшим заселенням цих земель і закінченням терміну слобод зростали й вимоги панів до селян. До кінця ХУІІІ ст. у більшості земель Правобережної України селяни були перетворені на звичайних кріпаків, що працювали у панських маєтках по 4-5 днів на тиждень. Водночас про марнотратство магнатів ходили легенди. Наприклад лише родині Любомирських належало 31 містечко та понад 700 сіл, тоді як один із представників клану Потоцьких мав близько 120 тис. кріпаків та 400 шляхтичів обслуги. Прикладом такої непомірності магнатів слугує опис одного з їхніх бенкетів, на якому 60 биків, 300 телят, 50 овець та 150 свиней запивали понад 30 тис. літрів угорського вина. Цікаво, що як і в Польщі, Литві, Білорусі чи Україні панувала однакова шкала вартостей, де головне місце відведено чоловічим забавам: полюванню, пияцтву та «політиці», тобто участі в сеймикових з’їздах як головних осередках локального публічного життя. Мала місце також надмірна глорифікація старовини.

Що стосується сфери побутової культури, то інтегрованість руської еліти в польський світ простежується набагато рельєфніше. І надалі побутує двомовність, але вже з ієрархією престижності: польська мова служить для товариського й родинного спілкування шляхти, а українська зміщується лише до зносин із підданими.

Якщо село розвивалося доволі швидко, то процес відновлення міських центрів перебігав повільніше. Це слід пов’язувати не лише з руйнацією доби руїни, а й діяльністю шляхти, яка всіляко заважала розвиткові міст: численні ремісники, що працювали в її маєтках, конкурували з міськими ремісниками. Так, міщанам заборонялося займатися вигідними промислами – млинарством, ткацтвом, винокурством, видобуванням поташу. Чимало міст були лише такими за назвою, бо становили приватну власність магнатів. Причому багато жителів міст (до 80 %) складали селяни, які обробляли навколишні землі. Разом з тим, такі міста, як Луцьк, Дубно на Волині, Камянець і Бар на Поділлі, Бердичів і Умань виросли завдяки місцевій та зовнішній торгівлі. Великий обсяг цієї торгівлі здійснювали євреї, що значно урбанізувалися. Основними продуктами експорту з Правобережжя були збіжжя та худоба. Їх возили суходолом на Захід або ж до портів Балтійського моря, проте під кінець ХУІІІ ст. польські магнати поступово стали орієнтуватися на порти Чорноморського узбережжя.

До слова, на території тільки однієї Галичини у другій половині ХУІІІ ст. проживало близько 30% євреїв усієї Речі Посполитій, а це приблизно третина єврейського населення Європи. Наприклад, у Дрогобичі в цю пору нараховувалося 58, 8 % євреїв усього міщанського загалу, Перемишлі - 55, 6 %. Однією з причин можливо було те, що з Росії в той час євреїв виганяли (за Анни Іванівни, Єлизавети Петрівни, Катерини ІІ). З цього приводу навіть один рабин писав, що у Санкт-Петербурзі євреям жити не можна, бо мовляв білі ночі не дозволяють визначити коли ранок, а коли вечір, що не дозволяє добре молитися. З іншого боку, в останній чверті ХУІІІ ст., за підрахунками дослідників, кожний дванадцятий єврей Речі Посполитої не мав надійних засобів до прожитку, а кожний шістдесятий був жебраком. Разом з тим у 1730-х рр. серед єврейської бідноти поширюється новий релігійний рух, який уважають одним із найбільших переворотів у духовній історії євреїв – своєрідним аналогом католицької Реформації – хасидизм (хасид - благочестя). Батьківщиною цього руху стало містечко Меджибіж на Поділлі, де народився його засновник Ісраель Бен Еліезер, який отримав від сучасників ім’я Баал Шем Тов, тобто (власник доброго імені). Його найвідомішими наступниками вважаються: Дов Бер, Леві Іцхак Бен Меїр та ін. Саме останній вважається одним із засновників хасидизму у центральній Польщі та сприяв його зміцненню у Литві і поширенню в Україні. У вченні хасидів, зокрема, підкреслюється релігійна цінність життєвих радощів, принцип близькості до Божої присутності і значення молитовної екзальтації (збудженої захопленості), що доходить до «звільнення від від цілісності».

На загал, упродовж ХУІІ – ХУІІІ ст. відбувався занепад міських осередків. Наприклад, у Волинському воєводстві у 1770-их рр. приватним власникам належало близько 90 % поселень міського типу. Вільні, або так звані королівські міста, як ніколи гостро відчували прес старостинської адміністрації, яка ігнорувала міське самоврядування, втручалася в діяльність магістратів, обкладала міщан податками й повинностями понад норму. Паралельно спостерігався розклад міського самоврядування зсередини, що виявлялося у падінні авторитету виборних влад, їх корумпованості, хабарності, фінансових зловживаннях. Новою сторінкою у житті приватних міст стало закладання на їхній території панських мануфактур, де поруч з підданими працювали вільнонаймані робітники. Функціонувала, наприклад, панчішна, екіпажна, крохмальна фабрики, котру заснували магнати Потоцькі, а магнати в Корці заснували фаянцову фабрику, в Немирові - фабрику полотна.

Між тим, упродовж ХУІІІ ст. по всіх країнах європейського Сходу фіксується помітне загострення селянської проблеми. Вчені вважають це логічним наслідком так званої «люксуризації» (урозкішнення) життя еліт, що потягло за собою переорієнтацію панського господарства з внутрішніх потреб на ринок, на здобуття коштів для показного способу життя – віднині вже обов’язкового атрибуту вищих станів, для будівництва коштовних палаців, облаштування дорогих парків, для купівлі предметів розкоші.

Зрозуміло, що у відповідь на різноманітні дискримінації, частішали повстання. Так, у Росії спорадничі виступи простолюду переросли у криваву війну під проводом Омеляна Пугачова. Спалахували селянські бунти також в Угорщині, Словаччині, Хорватії.

Своєю чергою, на українських землях гайдамаків і опришків фольклорна традиція зображала як благородних розбійників, що відбирають несправедливо нажите добро й роздають його бідним. Насправді ж тим і другим траплялося «розбивати» не тільки панів, а й заможних селян. Опришків і гайдамаків підтримували, годували по селах, переховували, лікували тощо. Крім того, опришки як і гайдамаки, крім симпатій населення, мали ще одну суттєву перевагу. Діючи у прикордонній смузі, ватаги, на відміну від урядових каральних загонів, переходили її без вагань.

Центром опришківства було Покуття. Зауважимо, що опришківські гурти, як зрештою, і гайдамацькі, збиралися навесні. Обираючи за сталий осідок малодоступні гірські верховини і звідти спускаючись вниз опришки нападали на заздалегідь вибрані садиби, а в разі переслідування блискавично втікали тільки їм знайомими шляхами на територію котроїсь із сусідніх країн. Як уже зазначалося, по той бік кордону діяли опришки-волохи, опришки-угорці, словаки тощо. Опришківство як форма соціального протесту протрималася в Карпатах від середини ХУІ ст. по суті аж до ХІХ ст. Як відомо, найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш, що діяв з 1738 по 1745 рік.

Тактика гайдамак в чомусь різнилася. Тактика цих нападів спиралася на вироблені віками татарсько-козацькі прийоми степового добичництва. За опорну базу загонові служив закладений у безпечному місці кіш (з турецької «стійбище», «табір»). Повернувшись із награбованим, гайдамаки «дуванилися» (з тур. мови «збори», «поділ здобичі»), а далі гуртом чи врозсип відступали на безпечну територію. Гайдамаки чудово орієнтувалися в місцевості. Основною здобиччю гайдамаків були не так захоплені матеріальні цінності, як худоба – її переганяли чередами, отарами, табунами нерідко до тисячі голів. Крадену худобу одразу ж перепродували. На відміну від опришківських побратимських гуртів, пов’язаних взаємною клятвою, гайдамаки створювали суто військові ситуаційні загони (до 300-500 осіб). На їх чолі, крім виборного отамана, нерідко стояв ще й осавул. Як дисциплінована збройна група, вони пильно діяли аби вивезти з поля сутички убитих і поранених. Згодом транспортували їх на возах, а далі влаштувати полеглим почесний вояцький похорон. Додамо, що у другій половині ХУІІІ ст. гайдамацький рух переріс у народно-визвольне повстання, яке отримало назву Коліївщини. У 1768 р. повстання очолив Максим залзняк – запорізький козак. Син селянина-кріпака із с. Медведівка на Черкащині. На бік повстання перейшов уманський сотник Іван Гонта. Коліївщина, що охопила Київщину, Брацлавщину, Поділля та Волинь була спрямована проти польського гноблення на ліквідацію панівної верстви суспільства, великої земельної власності.

1). У чому полягали соціокультурні трансформації на Правобережній Україні другої половини ХУІІ – ХУІІІ ст.

2). Охарактеризувати сутність хасидизму.

3). Розкрити причини та характер гайдамаччини та опришківства.

11). ХУІІ і ХУІІІ ст. відкрили нову епоху в світовій історії. Вони стали тим рубежем, який відокремив у Західній Європі дві соціально-економічні формації – феодальну, яка виникла після падіння Римської імперії, та буржуазну, початком якої стали дві революції – В Англії (ХУІІ ст.) та у Франції (ХУІІ ст.). Посилилася роль буржуазії в суспільному житті, вона очолила торгівлю, сприяла розвитку економічних відносин, мореплавства, науки. Зрозумівши практичне призначення науки та матеріалістичного світогляду, буржуазія підтримала наукові пошуки та експериментальні дослідження.

Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові досягнення та відкриття, виникнення нових філософських систем звісно не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти відродженню нових напрямів і методів творчості. Особливе місце в європейській культурі ХУІІ – ХУІІІ ст. зайняла культура бароко (від італ. barocco - дивний, вибагливий, химерний). Бароко одноголосно називають першим стильовим напрямом в історії культури, який у більшій чи меншій мірі охопив усі народи Європи незалежно від конфесійної чи національної диференціації, включаючи протестантські та православні країни, і більше того, першим напрямком, який вийшов за європейські межі. Разом з тим, значна частина науковців вважає, що культура бароко водночас стала останньою в черзі інтегративних культурних епох, після занепаду якої у другій половині ХУІІІ ст. в культурному житті Європи панують непоєднувані в одне ціле стилістичні течії та світоглядні установки.

В цілому культурний психотип «людини бароко» був одночасно своєрідним світоглядно-мистецьким виявом контрреформаційних процесів у Європі і певною реакцією на них. Разом з тим, у культурі й мистецтві бароко знайшли своє вираження і антифеодальний протест, і національно-визвольні рухи.

Для бароко характерний особливий погляд на людину та світ, що її оточує. Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття і безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, між ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії. Тема мізерності, нікчемності людини перед грізною силою Божої волі на повний голос забриніла в мистецтві бароко. Герой доби бароко - здебільшого яскрава особистість з розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто благородний у своїх вчинках, хоча навколо такого героя постійно згущаються хмари злої недолі, ворожих недоброзичливців або випадкових збігів обставин. Людина стає багатогранною особистістю зі складним внутрішнім світом, втягнутим у конфліктну коловерть.

Так, відомими майстрами архітектури доби бароко вважаються: італійці Джованні Лоренцо Берніні, Бартоломео-Францеско Растреллі; художники: іспанець Дієго Веласкес, фламандець Пітер-Пауль Рубенс, голандець Рембрандт та ін. Доба бароко активно сприяла розвитку музичного мистецтва. Саме в цей період починається формування музичної культури, яку називаємо тепер класичною музикою. У церковній практиці все більше приділялося уваги музичному супроводу. Високі зразки церковної та світської музики дали видатні композитори ХУІІ – ХУІІІ ст.: Антоніо Вівальді, Йоган-Себастьян Бах, Йозеф Гайдн та ін.

Друга половина ХУІІ – та усе ХУІІІ століття стали особливою добою також в історії української культури. Саме здатність до синтезу зробила барокко особливо принадним для українців – нації, котра перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом. Барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом.

Високого рівня в Гетьманщині досягнула освіта. За даними, зібраними в семи полках із десяти, в 1740-х роках існувало близько 870 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура вирізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначною ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська Академія, яка отримала статус у 1701 р. Завдяки щедрій підтримці І.Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. За правління гетьмана І.Мазепи число студентів досягло 2 тис. слухачів. Щоправда після поразки під Полтавою їхня кількість різко впала – до 161, але на 1715 р. знову відновилася, складаючи близько 1100 осіб. На чолі академічної громади та серед викладачів бачимо видатних письменників, проповідників і теологів – Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Варлама Ясинського, Теофана Прокоповича, Стефана Яворського та ін. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалися таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади.

Активно діяли друкарні – Києво-Печерського монастиря, друкарня у Чернігові. Крім літургійних книг, вони видають збірки проповідей і посібники з риторики, теологічні трактати, панегірики, духовну поезію, букварі, підручники. Пожвавлення книжкового обігу сприяло нагромадженню в руках освічених людей чималих книгозбірень. Унікальну бібліотеку мав Іван Мазепа, великі книжкові колекції належали Л.Барановичу, Й.Галятовському, Т.Прокоповичу, С.Величку та ін. В той час простежувалася велика пошана до книжки.

Великого піднесення набув в останній чверті ХУІІ – на початку ХУІІІ ст. проповідницький жанр українського письменства, зокрема мистецтво проповіді. Найвідомішими проповідниками того часу були: Й.Галятовський (збірка проповідей «Ключ разуміння», теологічні трактати «Гріхи розмаїтії», «Душі людей умерших» та ін.). Згідно з бароковою настановою проповідницької майстерності, промовець мусив вразити слухача, активізуючи його увагу риторичними ефектами і логічними парадоксами.

Без сумніву, найсамобутнішим українським мислителем тієї доби був Григорій Сковорода. Син бідного козака з Лівобережжя, Сковорода у 12-річному віці вступає до Києво-Могилянської академії. Він чимало подорожував країнами Заходу. Як свідчить легенда, він мандрував багатьма землями Центральної Європи для того, щоб ближче пізнати людей. Григорій Сковорода опанував латинську, грецьку, польську, німецьку та церковнослов’янську мови й був широко обізнаний із філософськими творами стародавніх і сучасних авторів. З 1751 до 1769 р. Сковорода з перервами викладає етику в Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної верхівки до його неортодоксальних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду полишити викладання й розпочати життя мандрівного філософа. Сковорода, якого називали «українським Сократом», пішки обходив Лівобережжя, Слобожанщину, вступав у гострі філософські суперечки з найрізноманітнішими людьми, де б то не було – чи на ярмарку, в дорозі, в оселі. Передусім його цікавило те, як людина може стати по-справжньому щасливою. На думку Сковороди, ключем у цьому повинно стати пізнання «самого себе»; крім того людина мала робити в житті те, чому вона природно відповідала. Отже, на його думку варто за всяку ціну забезпечувати особисту незалежність, уникати непотрібного багатства і слави.

Його перу належить багато збірок поезій, творів філософського, релігійного характеру. Найвідоміші: «Збірка божественних пісень», «Байки харківські». Близько половини складають байки, в яких провідною є думка про необхідність жити «за природою», про те, що праця за покликанням, за здібностями приносить насолоду людині і користь суспільству. Приклад тому байки – «Бджола і Шершень», «Орел і черепаха», «Дві курки» та ін. У системі поглядів значне місце посідає одне з важливих питань філософського вчення Г.Сковороди – міркування про людське щастя. На думку Сковороди, щастя не треба шукати «за морем», воно завжди поруч, бо міститься в самій людині. Проте щастя людини не лише в природженій праці, а й у дружбі, щирій і безкорисливій (байки «Пес і Вовк», «Соловей, Жайворонок і Дрізд»). Цінувати людину не за зовнішніми ознаками, а за її сутністю Сковорода вчить у байках «Олениця і Кабан», «Баба і Гончар» та ін.

Дуже виразно барокові мотиви дали себе відчути в пам’ятках архітектури та книжкової графіки. З останньої чверті ХУІІ ст. Гетьманщина була охоплена будівельним бумом церков. Фундаторами й меценатами храмів уперше стали «нові багатії» - гетьмани та старшина, чиїм коштом споруджено чимало архітектурних перлин: Троїцький собор у Чернігові, собор Мгарського монастиря, храм Покрови Богородиці в Харкові, Хрестовоздвиженський собор у Полтаві, Вознесенський собор у Переяславі та ін. Варто згадати такі чудові зразки барокового архітектури, як Успенська церва в Києво-Печерській лаврі. Андріївська церква в Києві та собор св. Юра у Львові.

За пожвавленням церковного будівництва стояла не тільки економічна стабілізація, а й наївне релігійне почуття нової еліти, яка відносини з Богом моделювала на суто земний кшталт. Намагаючись, тим самим, свої гріхи відкупити матеріальними пожертвами. Зовнішнім виявом посилення побожності стало, як колись у готиці поривання вгору – вертикальне устремління українських церков. Знаменуючи появу нових естетичних смаків, з’являється ліпний настінний декор, вікна оздоблюються колонками й фронтонами, пишно орнаментуються фасади. Ці граціозніші прикраси, поєднані зі струнким рухом храмів угору, складають найприкметнішу рису українського церковного будівництва тих часів.

1). Означити характерні ознаки доби Бароко.

2). Охарактеризувати культурний розвиток українських земель за доби Бароко.

3). Розкрити життя і творчість Григорія Сковороди.