Виконайте вправу № 6

1. Визначте прабатьківщину слов’ян.

2. Назвіть давньогрецьких і давньоримських авторів, які вміщували в своїх творах інформацію про слов’ян.

3. Означте сутність Великого переселення народів.

4. Охарактеризуйте господарський уклад та релігійні вірування слов’ян.

3). УІІ ст. стало важливим та переломним в історії українських земель не лише тому, що на його початку зникли анти, а й через те, що в середині століття на сході від української території між пониззям Дону, Волгою та долиною річок Кубань і Терек заснував свою політично й економічно могутню державу новий тюркський народ – хозари. Хозарська територія була трикутником, утвореним пониззям Дону, Волги і річками Кубань та Терек, проте вплив хозар поширювався значно далі. На початку ІХ ст. кілька східнослов’янських племен на північному заході (поляни, радимичі, сіверяни, в’ятичі), північні племена (мордва, черемиси, волзькі болгари), а також оногури, мадяри, касоги та алани на півдні підпорядковувалися хозарському каганату (імперії). Ще з УІІІ ст. хозари контролювали північний Крим.

Через цю чималу територію проходило декілька вигідних міжнародних торгових маршрутів, зокрема північна частина шовкового шляху, який починався в Китаї, перетинав Аральське море, тягнувся уздовж північного берега Каспійського моря й закінчувався в хозарській столиці Ітиль біля гирла Волги. Торгівля становила найбільший інтерес для хозар, а контроль і захист торгових шляхів був пріоритетом військових сил каганату. Головне джерело їхнього прибутку – мито з товарів, які провозили через контрольовані ними території, а також данина, що її сплачували підлеглі народи. За це хозари забезпечували в регіоні мир, стабільність і сприятливі умови для торгівлі. На відміну від своїх кочових попередників та наступників, хозари, для яких найважливішою була торгівля, надавали перевагу дипломатії та миру над війнами й розбоєм. Такими, у цілому, були основні риси нового порядку – Pax Chazarica.

Важливість Хозарської держави також у тому, що протягом двох століть – приблизно від 650 до 850 рр. хозари забезпечували стабільність у великому регіоні між Чорним і Каспійським морями та Кавказькими горами, який межував з різними культурами. Більше того, за часів Pax Chazarica слов’янські племена на українських землях були захищені від руйнівних вторгнень кочовиків зі Сходу і тому останні могли розвивати землеробство та торгівлю у УІІ – ІХ століттях.

Період кінця УІІІ - середини ХІ ст. в історії Північної Європи в історіографії отримав назву – епоха вікінгів. Скандинавські ватаги воїнів, яких на заході Європи називали норманами («північними людьми»), а на сході – варягами, з кінця ІХ – початку Х ст. здійснювали напади на землі Данії, Англії, Франції, доходили навіть аж до Середземного моря. Так, у 848 р. нормани спалили Бордо, кілька разів оточували Париж (друга половина ІХ ст.), здійснювали походи в Італію. Набіги норман упродовж ІХ – ХІ ст. набрали такого широкого розмаху, оскільки політично слабкі в той час держави Західної Європи не могли чинити їм рішучого опору. Походи вікінгів припинилися у середині ХІ ст., що пояснюється насамперед соціальними змінами в Скандинавських країнах.

Основними заняттями норман стали воєнний промисл, військова служба і торгівля. Осідаючи в місцях своїх переможених вилазок, змішуючись з місцевим населенням, вікінги швидко втягувалися в культуру підкорених територій. Більше того, варяги нерідко входили до складу дружин місцевих князів, а іноді наймалися навіть до них на службу цілими загонами.

На початку ІХ ст. активізувалося проникнення варягів через систему річок та озер углиб Східної Європи. Прямуючи на Схід, скандинави переслідували швидше торгову, аніж військову мету. Варяги прямували до Волги, нею досягали земель волзьких болгар і Хозарії, а перетнувши Каспійське море досягали арабських країн Середньої і Передньої Азії. З часом південний напрямок починає переважати у здобичницькій, військово-службовій і торговельній діяльності варяг.

З ІХ ст. варязькі мореплавці почали проникати на новий торговий шлях на південь, який отримав назву «шлях з варяг у греки». З озера Ільмень по малих річках і річкових волоках їхні човни прямували до верхів’я Дніпра, а вже звідти Дніпром опускалися в Чорне море. Осідаючи в прирічкових населених пунктах, варяги або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини, або вступали з ними у союзницькі відносини. До Києва прямували річкові транзитні шляхи, і власне ця специфіка розташування міста, яка дозволяла контролювати увесь дніпровський шлях, надавала йому бази, з якої впродовж ІХ ст. нормани здійснили поступове об’єднання територій, пов’язаних конфігурацією гідрографічної мережі з Дніпром.

Ми так детально торкаємося варязького фактора, оскільки за однією з найпоширеніших версій саме нормани відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської державності, бо східнослов’янські племена начебто були нездатними без допомоги зовні заснувати могутню державу. Норманську теорію висунули німецькі історики Готліб Байєр, Герхард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які в другій половині ХУІІІ століття працювали в Росії. Німецькі дослідники спиралися на уривок східнослов’янського літопису «Повість минулих літ» про те, що східні слов’яни запросили норман «княжити і володіти» собою.

У середині ІХ ст. Наддніпрянщина в господарському, культурному та політичному відношеннях залишалася відсталою, але через 150 років вона стала серцевиною могутнього політичного об’єднання, що швидко перетворювалося на одне з найбільш розвинених і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. Що ж уможливило ці зміни – зовнішні стимули чи події внутрішнього життя?

Більшість сучасних українських істориків дотримуються анти норманської теорії (теорії автохтонного походження Київської Русі). Тобто, з варягами чи без варягів східні слов’яни були спроможні утворити свою державу, бо по-перше, процес державотворення розпочався у східних слов’ян ще до приходу варягів; по-друге, нормани, просуваючись у східнослов’янські землі, керувалися перш за все не державотворчою, а торгівельною метою і здобуванням. Вони передусім прагнули підпорядкувати дніпровський торговельний шлях (так званий «шлях із варяг в греки»). По-третє, у слов’ян на ту пору склалися всі необхідні внутрішні соціально-економічні передумови для утворення власної держави. До того ж археологічна наука не виявила слідів тривалого перебування або домінуючого економічного чи побутового впливу скандинавів у Середньому Подніпров’ї періоду заснування Руської землі. На східнослов’янських землях вони з’явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність.

Немає визначеності і щодо назви “Русь”. Русами, за однією з версій, називали племена варяг, котрі започаткували державу на Русі. За іншими версіями, руси – це одне зі слов’янських племен яке жило в середній течії Дніпра, або ж давнє слов’янське божество, від імені якого і походить держава. Назва “Русь” передусім поширилася на полян, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян. Цим же словом стали іменувати й державу з центром у Києві. Імовірно, слово “Русь” виникло не як етнонім, а як політична назва державного об’єднання. Нестор-літописець, роблячи у 860 р. запис про похід Аскольда і Діра на Константинополь, відзначає, що з того часу «начася прозивати Руска земля». Імовірно назва «Русь» зустрічалася у різних мовах, бо зустрічається значне поширення назви «Русь» в різних народів. Поступово термін «Русь» поширюється на всіх дружинників, у тому числі і осіб слов’янського походження.