Виконайте вправу № 5

1. Визначте періодизацію середньовіччя.

2. Доведіть, що спільною рисою середньовічного світу можна вважати організоване християнство.

2). Походженняі давня історія слов’ян, зрештою як і інших народів, не є дуже багатими на історичні першоджерела. Кілька найдавніших писемних пам’яток і значний археологічний матеріал не дають можливості сучасній науці однозначно відповісти на чимало питань про походження, розселення, побут та соціально-політичну організацію давніх слов’ян. Можемо твердити, що слов’яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського походження, а як окрема етнічна спільність слов’яни сформувалися на початок нашої ери.

Уперше слов’янські племена привернули до себе увагу античних авторів під іменем венедів. Найбільш рання згадка цього етноніма вірогідно міститься у листах римського історика Помпонія Мели і датується І ст. до н.е. Чимало інформації про давніх слов’ян містять праці візантійських авторів середини – другої половини І тис. н.е. Саме тоді слов’янські племена виступають як доволі чисельна і потужна сила, що динамічно освоювала нові ареали свого існування, вела успішні війни зі своїми сусідами, зокрема, турбувала могутню Візантійську імперію. Візантійські автори Йордан, Прокопій Кесарійський, Меандр Протектор, Феофілакт Симокатта у своїх працях відводять чимало місця давнім слов’янам, яких вони називають антами і склавинами.

Не викликає сумніву що слов’янські народи та їхні праслов’янські предки мешкали у Східній Європі щонайменше з початку І тисячоліття до н.е. Прабатьківщиною слов’ян вважається частина Центральної та Східної Польщі, Південної Білорусі та Північно-Західної України, тобто ця територія простягалася приблизно від середньої течії Дніпра до річки Вісла. Звідси в ІІ-УІІ ст. н.е. – в період Великого переселення народів слов’янські племена широко розселилися у різних напрямках. В результаті слов’янський етнос невдовзі розпався на три гілки: західних слов’ян, південних слов’ян і східних слов’ян.

З У ст. н.е. в середовищі давніх слов’ян розпочинаються глобальні процеси переселення, спричинені насамперед фактором демографічного вибуху. В історію Європи ці глобальні процеси переселення, в яких, крім слов’ян, брали участь й інші етнічні спільноти, увійшли під вищезгаданою назвою Великого переселення народів. Найбільш інтенсивні потоки слов’янського розселення пролягають в південному напрямі, до кордонів Візантійської імперії. Поступово слов’яни освоювали і північний і північно-східний напрями, переходячи в райони, частково заселені балтським і угро-фінським населенням. У ході розселення слов’ян на нові території започатковується процес поділу слов’янського світу на ті етнічні групи, які, залежно від історичних обставин заклали основи формування сучасних слов’янських народів.

Зауважимо, що Велике переселення народів торкнулося не лише слов’ян. а й германських, сарматських та інших племен, які переселялися зі своєї історичної батьківщини на територію Європи, Азії та Північної Африки. Розвиток виробничих сил зумовив у племен, що взяли участь у переселенні народів, дальше поглиблення майнової і соціальної нерівності, зростання ролі вождів, племінної знаті та дружини. Прагнення племінної знаті до загарбання нових земель, здобичі було головною причиною переселення народів. Відіграв свою роль і приріст населення, що збільшив потребу у пасовиськах і орних землях. Так, постійні напади племен, заворушення рабів призвели до послаблення і, зрештою, припинення існування Західної Римської імперії у 476 р. На її території виникло ряд варварських держав (наприклад у 486 р. виникла Франкська держава, на чолі якої стояв вождь салічних франків Хлодвіг).

Утворювали на завойованих землях державність і слов’яни. За повідомленням українських дослідників в ІУ ст. н.е. племена антів, що входили до складу дніпро-дністровської групи черняхівської культури створили державне об’єднання (Антський союз). Проіснувало це державне утворення до УІІ ст. н.е. і розпалося під ударами кочовиків. Уважається, що саме після розпаду Антського союзу на території України, де розселилися східні слов’яни, утворилися окремі племінні об’єднання, розташування і назва яких відомі із літопису «Повість минулих літ»: поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі. У найбільш вигідному геополітичному положенні опинилися поляни, які проживали у Середньому Подніпров’ї: вони знаходилися майже в центрі східнослов’янських земель. Їх столицею був Київ, заснований за даними археологів, у кінці У – першій половині УІ ст. н.е.

Зауважимо також, що у УІІ ст. були створені незалежні слов’янські держави – князівство Само, перше Болгарське царство та об’єднання сербських племен (словенців, хорутанів і хорватів). Станом на УІІ ст. майже увесь Балканський півострів був освоєний слов’янами, куди селян притягували родючі землі, багаті міста і теплий клімат.

Спершу слов’янські племена займалися землеробством та розведенням великої рогатої худоби. Вони збирали врожай різних сортів зернових, ловили рибу, полювали на диких тварин, збирали мед і бджолиний віск. Ці товари вони продавали в містах, де ремісники пропонували гончарні, плетені, металеві, а головне залізні вироби високого рівня. Хоча слов’янських племен було чимало, вони, проте, мали багато спільного – землеробський спосіб життя, міфологію, систему вірувань. Розселені невеликими групами серед широких рівнин та лісів, слов’яни реагували на свою ізоляцію і страх перед містичними силами природи, створюючи божества, які заселяли хмари та землю, ліси й ріки, поля та стайні. Оскільки їхня система вірувань не залишила нам письмових свідчень, знаємо тільки описи чужих християнських авторів, а також пізніші народні звичаї. З приходом християнства, язичницька традиція звісно почала руйнуватися, однак віра у земних істот залишалася досить сильною у сільських місцевостях ще навіть в ХХ ст. й існувала паралельно з християнською вірою.