Методичні рекомендації щодо вивчення теми

Інститут засобів масової інформації – один із центральних інститутів інформаційного права. Можна стверджувати, що на сьогодні він являє собою комплексне, міжгалузеве утворення – законодавство про засоби масової інформації.

Об’єктом регулювання є інформаційні відносини, пов’язані з виробництвом (створенням), поширенням одного із основних видів інформації – масової, з організацією І функціонуванням засобів масової інформації як юридичних осіб, правовим статусом суб’єктів діяльності засобів масової інформації, юридичною відповідальністю за правопорушення в означеній галузі тощо.

Інформаційні відносини, що опосередковуються обігом масової інформації, які можна виразити в загальній формулі: виробництво – поширення (розповсюдження) – споживання (використання), є найбільш розгалуженими серед інших.

Законодавство масову інформацію визначає як публічно поширювану друковану та аудіовізуальну інформацію (статті 18, 20 Закону України «Про інформацію»).

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. виділяє лише їх види – друковані та аудіовізуальні ЗМІ (ст. 20).

Друкованими засобами масової інформації визначено періодичні друковані видання (пресу) – газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з певним тиражем, а також форми неперіодичного поширення масової інформації: одноразові видання з певним тиражем, а також кіно, звуко- та відеозаписи.

Аудіовізуальними засобами масової інформації названо радіомовлення, телебачення, кіно-, звуко- та відеозаписи тощо.

Поняття засобів масової інформації відповідно до конкретної галузі значно розширили Закони України: «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992), «Про телебачення і радіомовлення» (1993), «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» (1997), «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» (1997); «Про інформаційні агентства» (1995); «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації (1997) та деякі інші акти законодавства про ЗМІ.

В юридичній літературі пропонується, зокрема, визначення засобів масової інформації як результату інтелектуальної діяльності, що має назву як засіб індивідуалізації і форму періодичного друкованого видання, радіо-, теле-, видеопрограмм, кінохронікальної програми або іншу форму періодичного поширення масової інформації¹.

В існуючих визначеннях виявляються основні характерні ознаки засобів масової інформації.

З одного боку, поняття ЗМІ пов’язують з організаційною формою (матеріальним носієм) поширення масової інформації, а з іншого – із засобами виробництва, поширення відповідної інформації. Ці два аспекти мають принципове значення для визначення поняття засобів масової інформації.

Фіксація на матеріальному носієві – юридична ознака будь-якого ЗМІ. Підставами такого розуміння є норми Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», які визначають друковані засоби масової інформації (пресу) як періодичні і такі, що продовжуються, видання (газети, журнали, бюлетені і разові видання з визначеним тиражем та інші – курсив автора), які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію.

Крім того, законом до окремих періодичних і таких, що продовжуються, друкованих видань віднесені також додатки до друкованих засобів масової інформації у вигляді видань газетного та журнального типу (ст. 1).

Зазначені друковані видання можуть мати у своєму складі інші носії інформації, як-то: платівки, дискети, магнітофонні та відеокасети тощо, розповсюдження яких не заборонено чинним законодавством України.

Отже, друковані засоби масової інформації у нормативно визначених різновидах є матеріальними носіями масової інформації.

Аудіовізуальна інформація передається матеріальними носіями дещо іншого типу: (відповідно до законодавства) у вигляді електричних сигналів і приймається за допомогою побутових електронних пристроїв.

Масова інформація як матеріалізований результат інформаційної діяльності ЗМ1, що включає збирання, створення (виробництво), редагування, підготовку до друку та видання, є інформаційною продукцією.

За законом, підготовку та випуск у світ друкованого ЗМІ за дорученням засновника (співзасновників) здійснює редакція або інша установа, що виконує її функції.

Редакція набуває статусу юридичної особи з дня державної реєстрації, оскільки, як відомо, друкований засіб масової інформації може видаватися лише після його реєстрації.

Отже, статусу юридичної особи набувають редакція друкованого засобу масової інформації і телерадіоорганізація.

Основними видами продукції названих суб’єктів інформаційної діяльності, є: електронна, друкована, фото-, кіно-, аудіо- та відео-продукція, що є їх власністю. Проте, спосіб поширення відповідної продукції а саме – на підставі відповідної угоди, на наш погляд, не дає підстав зараховувати інформаційні агентства до різновидів засобів масової інформації в традиційному їх розумінні.

За Законом «Про інформаційні агентства», названі суб’єкти інформаційної діяльності застосовують дещо інший характер задоволення інформаційних потреб, що зумовлює їх визначення як «засобів комунікації».

Було б логічно, щоб таким терміном законодавець й надалі визначав інформаційні агентства як організаційну структуру, що є юридичною особою, основна мета діяльності якої – надання інформаційних послуг.

Водночас, під засобами комунікації названий закон визначає засоби розповсюдження продукції інформаційних агентств, зокрема друковані та екранні видання, радіо, телебачення (кабельне, супутникове, глобальне), електричний та електронний зв’язок (телеграф, телефон, телекс, телефакс), комп’ютерні мережі та інші телекомунікації.

Поняття державного засобу масової інформації визначається Законом України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 р. Це друкований засіб масової інформації, засновником (співзасновником) якого є орган державної влади, а видання здійснюється на базі або за участі державної власності та відповідного фінансування з Державного бюджету України чи бюджету Автономної Республіки Крим і статутом (програмними цілями) редакції якого передбачається, зокрема, інформування громадян про діяльність цього та вищих органів державної влади (ст. 1).

Таким чином, під засобами масової інформації слід розуміти, організаційно-правову форму поширення масової інформації, а також: юридичних осіб (засобів комунікації), зареєстрованих у встановленому законом порядку, основою метою діяльності яких є доведення інформаційної продукції до широкого кола споживачів з метою задоволення їхніх інформаційних потреб.

Проблема, яка набуває як теоретичного, так і практичного значення, полягає у відповіді на питання: чи є мережа Інтернет засобом масової інформації?

У науковців, законодавців, зокрема вітчизняних, не існує єдиної думки з цього приводу. Підставами зарахування Інтернет-сайтів до засобів масової інформації є те, що будь-яке розміщення на ньому матеріалів можна прирівняти до публікації в ЗМІ.

Проте, національне інформаційне законодавство не дає достатніх підстав тлумачити Інтернет-сайти як ЗМІ.

Закон України «Про телекомунікації», наприклад, визначає Інтернет як всесвітню інформаційну систему загального доступу, яка логічно зв’язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами (ст. 1). Однак таке визначення не базується на юридичній термінології, що ускладнює його застосування в наявних юридичних конструкціях, юридичній теорії, практиці.

Водночас Інтернет – це настільки багатозначне соціальне явище, сутність якого зумовлює різні тлумачення, де кожне з них буде характеризувати певні його аспекти, ознаки, властивості тощо. Тому Інтернет у вигляді сукупності комп’ютерних систем, поєднаних каналів зв’язку, не може бути предметом (об’єктом) правового регулювання.

Згідно із законодавством основними видами інформаційної діяльності засобів масової інформації як відповідної організаційної структури (засобів комунікації) є: збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації (преси) з метою її поширення серед читачів; виробництво і розповсюдження аудіовізуальних передач та програм (телебачення і радіомовлення). Загальні положення конкретизуються у статутах відповідних ЗМІ.

Загалом, зміст правового статусу ЗМІ як суб’єктів інформаційної діяльності визначає певне коло однорідних суспільних відносин, пов’язаних із створенням ЗМІ та набуттям ними правового статусу; із випуском ЗМІ; з виробництвом і розповсюдженням відповідної продукції.

Зміст діяльності ЗМІ визначають правовідносини, які в спеціальній літературі умовно поділяють на «внутрішні» та «зовнішні».

Перші – пов’язані з внутрішньою організацією ЗМІ і виникають між визначеними законодавством суб’єктами їх діяльності. Другі – це відносини з громадянами, органами державної влади і місцевого самоврядування, юридичними особами та ін.

Оскільки подібні правовідносини є досить розгалуженими, розглянемо окремі з них. Особливості ЗМІ, зокрема, виявляються в інституті заснування та їхньої юридичної легалізації.

Право на заснування ЗМІналежить громадянам України, інших держав та особам без громадянства, не обмеженим у цивільній право- та дієздатності; юридичним особам України та інших держав, трудовим колективам підприємств, установ і організацій на підставі відповідного рішення загальних зборів (конференції).

Засновником (співзасновником) друкованого ЗМІ може бути орган державної влади, у випадку, коли видання здійснюється на базі або за участі державної власності та відповідного фінансування з Державного бюджету України чи бюджету Автономної Республіки Крим і статутом (програмними цілями).

Серед суб’єктів права на заснування телерадіоорганізацій -громадяни України, не обмежені у цивільній дієздатності, юридичні особи, органи державної влади (стаття 12, 13 Закону «Про телебачення і радіомовлення»).

Забороняється заснування телерадіоорганізацій:

‒ органами державної влади та органами місцевого самоврядування, якщо рішення про їх створення або положення про них не передбачає повноважень засновувати телерадіо-організації;

‒ юридичними особами, статутні документи яких не передбачають можливість створення телерадіоорганізацій;

‒ іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства;

‒ політичними партіями, профспілковими, релігійними організаціями та юридичними особами, яких вони заснували;

‒ громадянами, які за вироком суду відбувають покарання у місцях позбавлення волі або визнані судом недієздатними.

Оскільки засновників може бути декілька, відносини між співзасновниками друкованого засобу масової інформації, а також співзасновниками-підприємцями щодо заснування та діяльності визначаються установчим договором, який укладається відповідно до чинного законодавства. Такий договір має передбачити розподіл між співзасновниками обов’язків щодо виробничого, фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності створюваного ними друкованого засобу масової інформації. У випадку, коли одним із співзасновників є фізична особа, установчий договір повинен бути нотаріально засвідчений (ст, 9 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»).

Засновник (співзасновники) друкованого ЗМІ може об’єднувати в одній особі редакцію, видавця, розповсюджувача. В іншому випадку підготовку та випуск у світ друкованого засобу масової інформації (співзасновників) здійснює за дорученням засновника редакція або інша установа, що виконує її функції.

Редакція як творча організаційна структура діє на підставі свого статуту, реалізує програму друкованого засобу масової інформації, яку затверджує засновник (співзасновник). У свою чергу, редакція може бути і засновником (співзасновником) друкованого ЗМІ, і видавцем, і розповсюджувачем.

Редакція (телерадіоорганізація), крім того, є тим суб’єктом інформаційної діяльності, з яким законодавство пов’язує виникнення ЗМІ як юридичної особи.

Водночас власне державна реєстрація не є достатньою підставою для початку діяльності, пов’язаної з виробленням та розповсюдженням телерадіопередач та програм. Єдиним достатнім документом дозвільного характеру, що надає телерадіоорганізації (ліцензіату) право мовлення, є ліцензія, видана Національною радою згідно з умовами в ній зазначеними, в порядку, визначеному Законом «Про телебачення і радіомовлення» (ст. 18 Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення»).

Ліцензії видаються на супутникове, ефірне, кабельне, проводове та багатоканальне мовлення.

Право розпочати мовлення, випускати телерадіопередачі чи програми телерадіоорганізація має протягом року з дня набрання ліцензією чинності. Власник технічних засобів мовлення або організація, що їх експлуатує, не має права надавати ці засоби у користування телерадіоорганізаціям, які не мають ліцензії, або якщо відповідна ліцензія втратила чинність. Забороняється транслювати телерадіопередачі на територію, більшу від вказану в ліцензії.

Відповідно до встановленої законодавством процедури для отримання (або продовження) ліцензії на право користування каналами мовлення телерадіоорганізація подає заяву до Національної ради.

Національна рада не розглядає заяву про видачу ліцензії на право користування каналом мовлення у випадках, коли вона подана (підписана) не уповноваженою на це особою; подана з порушеннями вимог законодавства щодо її оформлення; якщо вже раніше видано ліцензію телерадіоорганізації з тією самою назвою і на тій самій території мовлення.

Усунення причин, що зумовили винесення рішення про залишення заяви без розгляду, є підставою для розгляду відповідної заяви по суті в порядку і в установлені строки. Повідомлення про залишення заяви без розгляду з викладенням причин може бути оскаржено заявником у судовому порядку.

Ліцензія видасться за результатами конкурсного відбору на її отримання, який ініціюється, оголошується і проводиться виключно Національною радою.

Держава гарантує захист і охорону журналісту при виконанні ним службових обов’язків. Слід зазначити, що конкретну правову гарантію закріплює тільки Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», згідно із яким професійний журналіст редакції при виконанні службових обов’язків перебуває під її правовим і соціальним захистом. Честь, гідність, недоторканність журналіста охороняються законом (ст. 43).

Відповідальність за скоєння злочину проти журналіста у зв’язку з виконанням ним професійних обов’язків або перешкоджання його службовій діяльності прирівнюється до відповідальності за скоєння таких самих дій проти працівника правоохоронного органу (ст. 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів»).

Гарантіями професійної діяльності журналістів є, зокрема, звільнення ЗМІ, творчих працівників від юридичної відповідальності. При цьому відповідно до ст. 42 Закону України «Про друковані засоби масової Інформації (пресу) в Україні» не вважається зловживанням свободою діяльності ЗМІ публікація відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо:

‒ ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновників);

‒ вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації, наданої відповідно до вимог Закону України «Про інформацію»;

‒ є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян;

‒ є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього: в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом.

Телерадіоорганізація та її працівники не несуть відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, у разі:

Творчий працівник на підставі Закону України «Про інформацію» не може бути притягнутий за висловлення оцінила суджень (ст. 47). Під такими, за винятком образи чи наклепу, розуміються висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінювання дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оцінні судження не підлягають спростовуванню та доведенню їх правдивості.

Законодавством передбачено також звільнення від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом (такою є таємна та конфіденційна інформація), якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою. При цьому, критерії подібної інформації законодавством не визначено, їх встановлюють судові органи.