Історія розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні

Кооперативів в Україні

Правове становище сільськогосподарських

 

 

Кооперація як механізм спільного досягнення індивідуальних цілей виникла ще при первіснообщинному ладі, коли люди колективно займалися мисливством, обробітком ґрунту, розведенням тварин. Вже тоді людина усвідомила, що колективні дії дають змогу кожному члену общини досягти більшого результату, ніж якби діяли поодинці.

За багато років до нашої ери в стародавньому Китаї вже були досить складні позичково-ощадні товариства, які принципово не відріз­нялися від сучасних. Сільськогосподарська кооперація існувала ще у Вавилоні, ремісницькі та інші види кооперативного типу набули поширення серед стародавніх єгиптян, греків, римлян.

Виникнення кооперації в її сучасному розумінні пов’язується зі становленням капіталістичних відносин, розгортанням індустріальної революції. Ці явища спричинили суттєве погіршення соціально-економічного становища більшості населення, зростання агресивності ринкового середовища у зв’язку з виникненням і загостренням конку­ренції. Це змусило сільськогосподарських товаровиробників шукати механізми самодопомоги та самозахисту проти тиску ринку шляхом спільного здійснення окремих господарських функцій. Таким чином, кооперація історично сформувалася як органічна складова ринкової економіки, що дозволяє дрібним товаровиробникам ефективно функціонувати в складних умовах.

У світовому кооперативному русі особливе місце посідає розвиток кооперації в Україні, що має вже 135-літню історію. Українські кооператори, можливо більшою мірою ніж західні, зо­се­ре­джували увагу на “гуманістичному”, соціально-культурному аспекті кооперації, що сприяє національному самоствердженню українського народу, його моральному розвитку, духовному вивільненню.

В Україні найбільш яскраво виявилася специфіка коопе­ратив­них форм господарювання як соціально орієнтованих структур, в яких господарські проблеми вирішуються колективно-усвідомленим, демократичним шляхом, розкриваючи широкі можливості для реалі­за­ції творчого потенціалу людини, для самоусвідомлення його як частини національної духовної культури. Бурхливий розвиток різноманітних кооперативних структур в Україні у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. пов’язане саме з дією людського чинника, з участю в кооперативному русі ряду видатних громадських і політичних діячів, талановитих вчених.

Початок розвитку кооперативних відносин в Україні пов’я­зують із скасуванням кріпацтва у 1861 році. Це започаткувало трива­лий і складний процес формування українського селянина як юри­дично і економічно незалежного власника. Організаційно-економічні основи кооперації були вже відомі з досвіду Західної Європи.

Розвиток кооперативного руху в Україні можна поділити на кілька етапів. Початковий етап зародження кооперації припадає на 60–80-і роки ХІХ ст. Кооперативні організації, що виникали в цей період, діяли короткочасно, але основною функцією було нагромадження практичного досвіду кооперативної діяльності з метою подальшого вдосконалення кооперативної практики. Недоліки перших коопе­ратив­них товариств зумовлювалися як зовнішніми, так і внутрішніми чинника­ми. Кооперація на той період ще не набула підтримки суспільства і держави, кооперативні ідеї охопили лише вузьке коло вчених і ентузіастів. Вимагали перегляду і деякі економічні принципи організації кооперативів, як наприклад, виплата дивідендів на пайовий капітал, а також механізми економії коштів при здійсненні госпо­дарських операцій. За статистичними даними, на початок 70-х років ХІХ ст. в Україні функціонувало вже 20 споживчих товариств.

Періодом бурхливого розвитку кооперації можна вважати 1890–1918 рр. До цього періоду столипінська аграрна реформа вже заклала соціально-економічні передумови для формування ринкового середо­вища в агропромисловому виробництві, розвитку аграрних відносин на засадах приватної власності та підприємництва. За даними дослідників, на початок 1915 року в Україні функціонувало близько 1500 сільськогосподарських кооперативів, або 40% їх загальної кількості в Російській імперії.

Інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва, реалі­зація підприємницької ініціативи, зростання результативних показників і підвищення ефективності сільського господарства, пов’я­зані з проведенням столипінської реформи, зумовили активне розгортання кооперативних процесів. Набули поширення постачаль­ницькі кооперативи, оскільки розширення ринку сільськогоспо­дар­ської продукції спричинило розширення ринку виробничих ресурсів; збутові кооперативи, оскільки підвищення врожайності культур і продуктивності тварин давало додаткову продукцію, яку треба було продати; кредитні товариства, оскільки прибутковість сільськогос­подарського бізнесу створювала мотивацію інвестування в цьому напрямку. Перед Жовтневою революцією в Україні діяли кооперативи двох організаційних типів: централізованого і федеративного. Центра­лізовані кооперативи або кооперативні товариства, переважно були невеликими, не завжди чітко дотримувались кооперативних принци­пів, часто не досягали вагомих економічних результатів, концентрую­чи увагу на соціальних функціях: освіта, розповсюдження прогре­сивних знань з технології, економіки, права, підтримання культурно-національної самосвідомості.

Перше серйозне ускладнення розвитку кооперації і уповіль­нення його темпів відбулося під час першої світової війни. Економічна, соціальна та політична нестабільність створювала несприятливі умови для ведення сільського господарства. Кооперація мала як матеріальні втрати, примусово реалізуючи сільськогоспо­дарську продукцію та худобу на невигідних умовах, так і людські, оскільки багато кооператорів були змушені займатися воєнними операціями.

З Жовтневої революції починається нова віха в історії української кооперації, суть якої – в колективізації сільського госпо­дарства, одержавленні і фактичному знищенні кооперації. Продроз­верстка, що була запроваджена з метою максимального вилучення ресурсів і резервів з сільського господарства, суттєво ослабила мате­ріальну базу кооперативних товариств, усунула і до того несталі мотиваційні основи кооперування. Однак радянське керівництво усвідо­мило переваги, пов’язані з розвитком кооперативних процесів, і вжило заходів щодо його активізації.

Так, у 1922 році, на початковому етапі НЕПу, було створено Всеукраїнську спілку сільськогосподарсько-кредитної промислової і промислово-кредитної кооперації. Але слід зазначити, що політика одержавлення кооперації почалася ще в період НЕПу і посилилася з його завершенням. Зростаюча бідність членів кооперативів, жорстоке державне регулювання цін, каналів збуту, обсягів виробництва усували підприємницьку ініціативу і добровільний характер участі, що фактично означало перетворення кооперативних структур у державно-бюрократичні.

Певна активізація кооперативних процесів спостерігалася в другій половині 50-х років, коли створювалися міжгосподарські об’єднання по виробництву сільськогосподарської продукції та її переробці, наданню будівельних послуг. Створювалися також міжкол­госпні пункти по відгодівлі великої рогатої худоби при цукрових та спиртових заводах. Таке кооперування полягало в організації групою господарств спільних виробництв на основі добровільного об’єднання певної частини їх фінансових і матеріальних ресурсів. Учасники кооперації залишались юридично господарсько самостійними підпри­ємствами, а створене ними міжгосподарське підприємство було їх спільною власністю. Частка будівельних кооперативів у підрядних роботах колгоспів становила 80 % .

Значною подією у відродженні підприємницької діяльності було прийняття Закону СРСР “Про кооперацію”. Однак цей закон не досить правильно трактував кооперативні концепції, при розробці його не був врахований зарубіжний досвід, ігнорувався досвід вітчизняних кооперативів 20-х років. У законі не знайшли відображення такі фундаментальні положення, як обслуговування по собівартості, розмежування відносин власності і праці. Цей закон не відображав справжньої концепції кооперативного підприємства. З іншого боку, кооперативна форма господарювання в колишньому Радянському Союзі надавала єдину законодавчо дозволену можливість реалізації підприємницької ініціативи.

У зв’язку з цим, кооперативними почали вважатися підпри­ємства, які не мали з кооперативами нічого спільного. Коопе­ративи асоціювалися з гонитвою за наживою, низькою якістю продук­ції та послуг, тіньовим ринком. Це створило в цілому негативний імідж кооперації і були однією з перешкод усвідомлення сучасними това­рови­робниками істинної гуманістичної суті кооперації, яка ґрунтується на демократичних цінностях, економічні і соціальні справедливості, взаємодопомозі товаровиробників.

Правовою основою функціонування сільськогосподарських кооперативів в Україні є закони України від 17 липня 1997 р. “Про сільськогосподарську кооперацію” та від 10 липня 2003 р. “Про кооперацію”.