У сільському господарстві

Правове регулювання трудових відносин

Особливості сільськогосподарської праці. Специфіка правового регулювання праці у сільському господарстві

Аграрні трудові відносини визначаються багатьма обставинами, зокрема й специфікою сільськогосподарської праці. Ось основні особливості, які притаманні праці в сільському господарстві.

По-перше, в цій галузі об’єктами праці є вирощувані сільсько­господарські культури, а вони, як відомо, обумовлюють неспівпадання робочого періоду з періодом виробництва, що неминуче викликає сезонність використання праці. Все це означає: в напружені періоди сільськогосподарського року доводиться працювати протягом усього світлового дня, а в інші періоди – тільки декілька годин на добу, що не може не впливати на трудові відносини працюючих, їх продуктивність і оплату праці.

По-друге, ефективність аграрної праці значною мірою визна­чається ґрунтово-кліматичними умовами, тобто добовими та сезонними коливаннями температури повітря і ґрунту, кількістю опадів та їх розподілом протягом року, наявністю та крутизною схилів сільськогосподарських угідь, вмістом поживних речовин у ґрунті, кількістю днів з високою швидкістю вітру та ін. Всі ці фактори суттєво впливають на норми виробітку, витрати праці й матеріальних ресурсів, рівень врожайності сільськогосподарських культур та їх прибутковість. Тому від цього в один і той же рік, але в різних регіонах України трудові відносини працюючих можуть складатися по-різному, зокрема й залежно від кінцевих наслідків господарювання.

По-третє, особливості аграрних соціально-трудових відносин визначаються ще не однаковим забезпеченням трудовими ресурсами сільського господарства різних регіонів України. Якщо в південно-східних областях (Донецька, Луганська, Миколаївська та ін.) на 100 га сільськогосподарських угідь припадає 7–10 працездатних, в центральних областях (Вінницька, Черкаська та ін.) – 15–18, то в північно-західних (Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька тощо) – 25–40 працездатних. Велика різниця між показниками щільності трудових ресурсів впливає на розміщення, спеціалізацію сільського господарства, його галузеву структуру, а разом з тим і на ефективність праці та трудові відносини працівників будь-якого трудового колективу.

По-четверте, одна з особливостей сільськогосподарської праці й характеру її відносин викликана різними формами господарювання та формами власності на селі.

І нарешті, на трудові відносини в сільському господарстві та на рівень використання праці в колективних і сільськогосподарських підприємствах інших форм значний вплив справляє особисте підсобне господарство.

Якщо перерахувати фактичний бюджет витрат праці селян на семигодинний робочий день, то у чоловіків буде 411 днів на рік (2875:7), а у жінок – навіть 576 днів (4029:7). Для порівняння: у робітників промисловості кількість робочих днів за останні роки дорівнює від 219 до 231.

Отже, специфіка сільськогосподарської праці визначається об’єк­тами її прикладання, ґрунтово-кліматичними умовами, формами власності та господарювання, забезпеченням сільського господарства трудовими ресурсами. Все це в своїй сукупності впливає на аграрні соціально-трудові відносини і кінцеві наслідки сільськогосподарського виробництва.

Виробнича сільськогосподарська діяльність – це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земель­них і трудових відносин. Саме вирощування сільськогос­подарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.

Крім безпосередньо земельних відносин (в частині регламен­тації правового режиму земель сільськогосподарського призначення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові відносини (їх часто називають просто трудовими).

Якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, зокрема земель сільськогосподарського призначення, то аграрне право – лише правовий режим останніх. При цьому норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний вияв у нормах аграрного права, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов’язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель різними аграрними суб’єктами. Земельно-трудові відносини складаються переважно під час використання земель як основного засобу виробництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й “відокремлені“ земельні або трудові відносини, що має місце тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, галузі сільськогосподарської діяльності.

У процесі аграрно-правової спеціалізації норм земельного права для різних суб’єктів аграрних відносин (особливо – для сільсько­госпо­дарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб’єктів.

Із земельно-трудовими щільно пов’язані й майнові аграрні від­носини, в які вступають різні аграрні суб’єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виникнення приватної власності не лише на землю, а й на майно (здебільшого через паювання майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств), істотно позначилися на характері сучасних аграрних майнових відносин.

Основні принципи та правові форми організації

праці у сільському господарстві

У сільському господарстві України будь-яке підприємство – це виробничо-господарська одиниця, яка зусиллями свого трудового колективу здійснює виробництво продукції, її переробку, реалізацію; надає різноманітні послуги, виконує інші економічні й соціальні функції. Кожне підприємство – агрофірма, колективне сільсько­господарське підприємство, агропромислове об’єднання, фер­мерське господарство, кооператив та ін. – це (згідно з законодавством України) самостійний трудовий колектив, первинний осередок української держави як об’єднання працівників для спільної трудової діяльності. У кожному трудовому колективі залежно від його розмірів, спеціалізації та інших обставин функціонують внутрішньо­гос­по­дарські (первинні) виробничі, обслуговуючі та інші колективи – діль­ниці, ланки, загони, бригади, цехи, відділки та ін. Саме в первинних трудових колективах організовується використання земельних угідь, техніки, добрив, кормів, продуктивної і робочої худоби та інших ресурсів, здійснюються найбільш прийнятні технологічні виробництва продукції, форми організації та оплати праці. Ось чому із зміцненням матеріально-технічної бази сільського господарства, поглибленням його спеціалізації та підвищенням професійного і культурного рівня працюючих виникає об’єктивна потреба пошуку або визначення нових організаційних форм діяльності внутрішньогосподарських трудових колективів, які б найбільш повно відповідали кожному етапу розвитку продуктивних сил. Форми і кількість таких первинних підрозділів, чисельність зайнятих у кожному з них залежать від особливостей виробничих умов конкретного підприємства, але більшість із них має характерну загальну організаційну структуру.

Залежно від розміру та виробничого напряму господарства, а також і поділу праці, в трудовому колективі рослинників можливі такі самостійні ланки, бригади, дільниці, цехи, як колективи буряківників, овочівників, плодівників, картоплярів, льонарів та ін.; в трудовому колективі свиноферми – колективи репродуктивного і свиновід­годівельного цехів або ланок; в складі працівників, які виробляють продукцію скотарства – колективи молочних і відгодівельних цехів, бригад, ланок, дільниць.

Як видно зі схеми, трудові колективи класифікуються на постійні і тимчасові. Постійні – це такі, що характеризуються сталістю земельних угідь, засобів і предметів праці та робочої сили: ланки, бригади, дільниці, сімейні, орендні та інші колективи.

Найпростішою організаційною структурою первинного об’єднання працівників є ланка. В її складі немає ніяких окремо організаційно оформлених груп виконавців і тому немає потреби в звільненому керівникові. Характерними ознаками ланки ще є такі: вона виконує окремі технологічні операції в загальному комплексі робіт по виробництву певного виду сільськогосподарської продукції (ланка лише з кормоприготування; ланка тільки з машинного доїння корів; ланка, яка здійснює сівбу озимих або тільки ярих культур; ланка, яка виконує лише збирання врожаю; ланка скиртувальників тощо) або вирощує якусь окрему сільськогосподарську культуру (бурякова ланка, овочева ланка, садова ланка, ланка первинного насінництва та ін.); ланка налічує декілька (5–8) осіб працюючих, яким властива професійна універсалізація, а отже, і спроможність вико­ну­вати широкий спектр сільськогосподарських робіт. Саме такі невеликі за чисельністю трудові колективи, де кожний працюючий може виконувати різноманітні роботи, в подальшому будуть все більше розповсюджуватися у зв’язку з розвитком фермерських господарств і реформуванням колективних сільськогосподарських підприємств.

У великих господарствах, де численні трудові колективи, діють такі організаційні структури, як виробничі бригади. Кожна з них може складатися з декількох самостійних спеціалізованих ланок. Тому порівняно з ланкою – це вже більш складна організаційна форма колективу працівників, де трудові відносини мають свої особливості. Якщо в межах кожної ланки вони здійснюються через безпосередній контакт працівників у процесі трудової діяльності, а потім уже і через кінцевий результат виробничої діяльності, то в бригадах – тільки (або в більшості випадків) через кінцевий результат функціонування праці всього колективу бригади (особливо на стадії розподілу прибутків у будь-якій формі – натуральній чи грошовій).

У багатьох великомасштабних за площею сільськогоспо­дар­ських угідь підприємствах, особливо на півдні України, утвердились виробничі дільниці. Кожна з них об’єднує дві та навіть більше однопрофільних виробничих бригад або бригад різної спеціалізації. У багатьох випадках виробничими дільницями можна вважати також комплексні бригади і окремі відділки, які територіально розташовані в окремих населених пунктах.

Характеристики ланок, бригад, виробничих дільниць деякою мірою умовні. Адже залежно від розселення працівників, місцевих традицій, спеціалізації та концентрації сільськогосподарського вироб­ництва, забезпеченості об’єктами виробничої та соціальної інфра­струк­тури, ґрунтово-кліматичних умов та інших обставин спостеріг­гається різноманітність виробничих підрозділів та форм організації їх трудових колективів. Ось чому, мабуть, неможливо розробити якийсь типовий варіант організаційно-виробничої струк­тури з тим, щоб його пропонувати як типовий для більшості госпо­дарств кожної природно­економічної зони України. Тому саме конкрет­ні економічні, демограф­фічні та природні умови кожного господарства й району (з ураху­ванням наукових узагальнень та позитивного місцевого практичного досвіду) визначають свої форми організації трудових колективів.