Правове регулювання ринку сільськогосподарської продукції

Для ефективного функціонування аграрного ринку потрібно за­безпечити функціонування необхідної ринкової інфраструктури. Якщо ринкову економіку ми визначаємо як суспільну систему виробництва й розподілу матеріальних благ, що ґрунтується на вільній торгівлі суб’єк­тів різних форм власності та ціноутворенні, які регулюються конкуренцією і співвідношенням попиту й пропозиції, то під інф­раструк­турою ринку ми маємо на увазі ті інституції і засоби, які забез­печують виробництво й реалізацію виробленої продукції. Інф­раст­рук­тура аграрного ринку передбачає наявність інституцій, які забезпечують постачання сільськогосподарських товаровиробників необхідними для виробництва ресурсами: насіннєвим і садивним матеріалом, племінними тваринами, технікою й паливно-мастильними матеріалами, засобами захисту рослин і тварин, надають маркетингові й консультаційні послуги, забезпечують кредитування й страхування сільськогосподарського виробництва, його юридичне обслуговування, бухгалтерський облік та аудит, сертифікацію та експертизи, переробку сільськогосподарської продукції, меліоративні, транспортні, склад­ські, охоронні, техсервісні та інші послуги, необхідні для здійснення сільськогосподарського виробництва. Інфраструктура аграрного ринку включає в себе також інституції, які забезпечують реалізацію вироб­леної продукції, її маркетинг та рекламу. Крім того, цілком ринковими інституціями можна вважати створення аграрних третейських судів. Якщо проаналізувати чинне законодавство України про формування інфраструктури аграрного ринку, то можна побачити, що законодавець не має чіткої моделі інфраструктури аграрного ринку, через це його формування відбувається стихійно, а не комплексно. Законодавство України передбачає стимулювання створення таких ринкових інсти­туцій на селі: сільськогосподарські товаровиробники, засновані на при­ватній власності (акціонерні товариства, сільськогосподарські кооперативи, приватні підприємства, спільні підприємства, фермерські господарства, агрофірми, агрокомбінати тощо), інституції з реалізації сільськогосподарської продукції (аграрні біржі, агроторгові доми, гуртові ринки, аукціони, ярмарки, підприємства фірмової торгівлі, тор­говельні центри та комплекси, інституції зовнішньоекономічної тор­гівлі), фінансові інституції (кредитні спілки, земельні чи аграрні банки, іпотека та фінансовий лізинг), інституції фондового ринку (національ­ний депозитарій, фондові біржі, незалежні реєстратори тощо), розрахунково-кліринґові системи, страхові компанії, сільськогоспо­дарські дорадчі служби тощо.

І хоча автори аграрної реформи звітують, що на селі створено близько 60 кооперативних агроторгових домів, майже 1 тис. сільсько­гос­подарських обслуговуючих кооперативів, майже 300 сільськогос­подарських кредитних спілок, вони ж констатують, що формування інфраструктури аграрного ринку відбувається повільно. Річ у тім, що істотним недоліком аграрної реформи є зосередження уваги на формальному боці питання, при цьому мало уваги приділяється рин­ковій просвіті селян. Будь-які реформи слід починати із просвіт­ницької кампанії, і тільки коли селяни зрозуміють основи господарю­вання в ринкових умовах, вивчать основні економіко-правові терміни; вони почнуть користуватися послугами відповідних структур і навіть самі формувати інфраструктуру аграрного ринку. Для того, щоб створити ефективно діючу інфраструктуру аграрного ринку, потрібно забезпечити ініціативу “знизу”, а не формувати ринок адміністра­тив­ними методами “згори“.

В Україні законодавство в основному сформоване; воно спрямо­ване на формування ринкової інфраструктури. Важливими ринковими галузями та інститутами є: підприємницька, банківська, біржова галузі права, інститути банкрутства, промислово-фінансових груп, спільного інвестування, фінансового лізингу, іпотеки, цінних паперів та ін. Однак ці інститути передбачають тільки деякі особливості формування інфраструктури аграрного ринку. Виняток становить інститут агротор­гових домів; його ми й розглянемо докладніше.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 17 лис­то­пада 1995 р. № 916 “Про прискорення організації біржового сільсько­господарського ринку“ наказом Мінсільгосппроду і Україн­ської академії аграрних наук від 18 березня 1996 р. № 85/17 затверджено Типове положення про міжрегіональний та районний агроторговий дім, яке встановило правові засади створення та функціонування в Україні агроторгових домів. Агроторговий дім слід відрізняти від аграрної біржі, утвореної відповідно до Закону України від 10 грудня 1991 р. “Про товарні біржі”. Останній визначає товарну біржу як організацію, що об’єднує юридичних і фізичних осіб, які здійс­нюють виробничу й комерційну діяльність, і має на меті надання послуг в укладенні біржових угод; з виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари; вивчення, упорядкування й полегшення товарообігу і пов’язаних з ним торговельних операцій. Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської самостійності, є юри­дичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власні по­точні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатку зі своїм най­ме­нуванням. Істотною відмінністю товарної біржі від агротор­гового дому є те, що товарна біржа не займається комерційним посе­редництвом і не має на меті одержання прибутку, тобто вона, згідно із зако­ном, є неприбутковою організацією.

Агроторговий дім, на відміну від товарної біржі, є підприємством, створеним у формі господарського товариства. Заснов­никами агроторгового дому можуть бути будь-які суб’єкти аграрного права, зокрема обслуговуючі кооперативи, сервісні центри, аграрні банки та страхові установи. В агроторговому домі може передбачатися дійсне й асоційоване членство. Основними завданнями міжрегіо­наль­ного та районного агроторгових домів є:

· організація аграрних ринків у зоні дії агроторгових домів та за­безпечення їх взаємодії з міжрегіональними ринками сільсько­господарської продукції;

· координація дій товаровиробників регіону (району) з нако­пи­чення та реалізації сільськогосподарської продукції через систему аграрних бірж України, формування лотів сільськогосподарської продукції і переробки, що виставляються на торги;

· сприяння товаровиробникам в одержанні максимальних при­бут­ків від реалізації сільськогосподарської продукції, сировини та продукції їх переробки;

· вивчення та аналіз ринкової ситуації з широкого переліку то­вар­них груп, які можуть бути продані або куплені сільсько­гос­по­дар­ськими, переробними, агросервісними, торговельними та іншими підприємства­ми на внутрішньому та зовнішньому ринках;

· узгодження цін та інших умов, забезпечення організації заго­тівлі продукції, її зберігання та відвантаження покупцям;

· забезпечення розрахунків із постачальниками агроторгового дому з урахуванням інтересів товаровиробників і споживачів сільсько­гос­подарської продукції та постачальників матеріальних ресурсів для села;

· організація та контроль за місцевими товарообмінними опе­раціями на компенсаційній основі з дотриманням паритету цін на продукцію сільського господарства і промисловості;

· надання підприємствам агентських послуг щодо реалізації або придбання товарів і послуг на внутрішньому та зовнішньому ринках;

· вивчення стану організації виробництва агропромислової про­дукції в зоні дії агроторгового дому, підготовка пропозицій щодо кооперації, інтеграції виробництва та реалізації такої продукції;

· вивчення стану фінансово-кредитного обслуговування під­приємства та розробка пропозицій щодо його поліпшення;

· зниження витрат на маркетинг, рекламу та збут продукції на підприємствах району.

Основною формою діяльності міжрегіонального та районного агроторгових домів є укладення та виконання агентських правочинів. Агент – це агроторговий дім в цілому та окрема фізична особа, яка перебуває в складі найманого персоналу агроторгового дому й реалізує або закуповує продукцію відповідно до замовлень того чи іншого підприємства і за його рахунок. Сільськогосподарське підприємство, що дає доручення агенту, називається принципалом. Агентський правочин – це правочин між принципалом та агентом, який визначає характер та обсяг доручення, розмір агентської винагороди, терміни дії та умови припинення правочину. Крім того, в останньому можуть зазначатися: територія, кількість товару, ціни, момент виникнення права агента на винагороду та терміни її виплати, обов’язки і права сторін. Агентська винагорода – оплата агроторговому дому та агенту за виконання правочину. Вона визначається як частка у відсотках від нетто-суми, що надходить у розпорядження принципала. Агенти, що діють у своїй країні, йменуються агентами-резидентами, в інших країнах – імпортними (експортними) агентами. Агенти можуть бути універсальними – з правом виконання операцій лише в межах статутної діяльності принципала, спеціальними – для операцій спе­ціаль­ного характеру. Стосовно закордонних фірм-постачальників за­собів виробництва та технологій (консигнантів) міжрегіональний та районний агроторговий дім може виконувати функції консигнатора, який реалізує імпортну продукцію.

Міжрегіональні та районні агроторгові доми обслуговують насамперед позарайонні товарні потоки, тобто реалізують продукцію за межі району та регіону, а також закуповують її на територію району та регіону. Що ж до внутрішньорайонного обігу, то тут агроторговому дому належить роль посередника, що ініціює укладення контрактів. Предметом торгово-посередницької діяльності міжрегіонального та районного агроторгового дому можуть бути ф’ючерсні контракти та цінні папери. Інформаційно-координаційна його діяльність полягає в акумулюванні, відповідній обробці та поширенні на платній основі знеособленої інформації серед асоційованих членів і разових клієнтів щодо поточної кон’юнктури локального й зовнішніх ринків через сис­тему надання довідок. Крім того, агроторговий дім здійснює рекламно-видавничу діяльність у місцевій мережі радіомовлення й телебачення. Міжрегіональні та районні агроторгові доми можуть бути членами аграрних бірж, на яких, відкриваючи брокерські контори, здійснюють біржову торгівлю від імені та за рахунок клієнта, чи безпосередньо від свого імені та за свій рахунок.

Окрім вищеназваних обов’язкових напрямів, торговий дім може здійснювати й інші передбачені в його статуті види діяльності: фінан­сово-інвестиційну; надання транспортних послуг; побутове обслуго­ву­вання; сервісно-ремонтне обслуговування; створення та експлуатація мережі виробництва громадського харчування; надання послуг з організації відпочинку громадян, проведення спортивних і культурно-масових заходів; надання науково-технічних послуг із питань розробки програм, формування та експлуатації інформаційних банків даних з питань економічного, правового, науково-технічного й технологічного характеру тощо.