Відносин у сільському господарстві 2 страница

Закон України від 17 липня 1997 р. “Про сільськогосподарську кооперацію” визначає пай як майновий внесок члена кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здійснюється передачею кооперативу певного майна. Розмір паю визначає розмір отримуваного членом кооперативу доходу від участі в діяльності кооперативу і розмір частки, яка виплачується йому при виході із кооперативу. Як показує аналіз законодавства, пай – не є індивідуально визначеним майном – це лише право на отримання доходу в певному розмірі й на отримання майна при виході з кооперативу. Часто селяни помилково вважають, що пай – індивідуально визначене майно чи земельна ділянка і при виході з кооперативу вимагають повернення “мого трактора” або “моєї землі”. Але згідно із законом, трактор чи земля є власністю підприємства. У члена є лише пай – право на отримання певної частини доходу підприємства і певної частки майна при виході з нього. Селянинові при виході з підприємства може бути передане не те майно, що він вніс до кооперативу, а зовсім інше або земельна ділянка. Отже, пай – це не майно, а право, до того ж право, яке може бути й не реалізованим, тобто в разі збиткової роботи підприємства його член не отримує жодних доходів на свій пай.

Найчастіше питання розпаювання майна виникали у ході реформування КСП, тому саме майнові аспекти цього процесу ми й розглянемо. Найбільш проблемним є уточнення майнових паїв членів КСП. Згідно з Порядком обов’язкових процедур при реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств та врегулюванні майнових відносин в агроформуваннях, які працюють на умовах оренди землі і майна, затвердженого наказом Мінагрополітики України від 15 грудня 2000 р. № 252, процедура реформування КСП обов’язково передбачає затвердження загальними зборами Положення про паювання майна як внутрішньогосподарського локального акту підприємства. Процедура передбачає складання плану розподілу майна пайового фонду та іншого майна КСП, уточнення розміру інди­ві­дуаль­них майнових паїв членів КСП, їх перерахунок. Далі затверджується акт розрахунку пайового фонду, структура пайового фонду та план розподілу пайового фонду. Після цього членам, які забажали вийти з КСП, виплачується чи передається частина майна підприємства, яка припадає на їхні паї, а інші члени можуть створити нове агрофор­мування на базі належних їм часток у майні колишнього КСП.

Істотні зміни у правовому режимі майнового паю сталися у зв’язку з прийняттям указів Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки” і від 29 січня 2001 р. № 62/2001 “Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки”. Останній передбачав уточнення розміру майнових паїв членів КСП, зокрема колишніх членів, які під час виходу не отримали його в натурі чи грішми. Крім того, право на пай відтепер мало посвідчуватися спеціальними сертифікатами, які видавалися на руки селянам. Але найістотнішою зміною правового режиму майнового паю стало юридичне закріплення можливості укладення договорів оренди, купівлі-продажу, дарування майнових паїв. Оренда, як і купівля-продаж, згідно з цивільним законодавством, застосовувалися лише до індивідуально визначеного майна. А пай – не майно, а лише право на отримання майна в майбутньому. Тому зазначені укази кардинально змінили правовий режим майнового паю, який набув окремих рис правового режиму індивідуально визначеного майна. Згодом у ЦК було закріплено, що право оренди поширюється і на майнові права. Указ Президента від 29 січня 2001 р. № 62/2001 гарантував селянам можливість вільно вийти із КСП, обмінявши свій сертифікат на майновий пай, тобто на індивідуально визначене майно.

На виконання зазначеного Указу Кабінет Міністрів України постановою від 28 лютого 2001 р. № 177/2001 затвердив Порядок визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільськогоспо­дарських підприємств та їх документального посвідчення. Цей Порядок встановлює процедуру визначення розмірів майнових паїв членів КСП, у яких паювання не проводилося, а також затверджує форму Свідоцтва про право на майновий пай (майнового сертифікату). Порядок видачі та обліку свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства (майновий сертифікат) затверджений наказом Мінагрополітики України від 23 березня 2001 р. № 79. Після проведення процедури паювання майна і визначення часток кожного члена, майно КСП розподіляється при його реорганізації згідно з Порядком розподілу та використання майна реорганізованих колективних сільськогоспо­дарських підприємств, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 14 березня 2001 р. № 62. Оскільки Указом передбачалося оформ­лення договорів оренди майнових паїв, наказом Мінагрополітики від 25 травня 2001 р. № 142 було затверджено Методику визначення залишкового ресурсу використан­ня пайового фонду реформованих сільськогосподарських підпри­ємств і визначення оптимальних термінів оформлення договорів оренди майнових паїв по кожному підприємству.

Але хід аграрної реформи й паювання майна показали, що у селян ще не сформувалася ринкова свідомість, почуття власника, а тому Президент України 27 серпня 2002 р. видає Указ № 774/2002 “Про додаткові заходи щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського населення”. Указ передбачає створення умов для викупу реформованими сільськогосподарськими підприємствами майнових паїв, які вони орендують у своїх членів, а також формування ринку майнових паїв, запровадження механізму їх продажу на конкурентних засадах. Крім того, передбачається стимулювання створення сільськогосподарських кооперативів та інших формувань аграрного ринку на основі об’єднання майнових паїв. На виконання цього Указу Мінагрополітики наказом від 28 січня 2003 р. № 14 затвердило Порядок продажу на публічних торгах майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств. Отже, можна сказати, що в аграрному праві сформувався інститут майнових паїв, який регулює права членів суб’єктів аграрного права кооперативного типу, зокрема, КСП на отримання певної частини індивідуально визначеного майна цих підприємств, а також встановлює порядок розпорядження цими правами.

Що ж до паювання землі – це питання у ході реформування аграрного сектору економіки є не менш складне. Право на земельний пай закріплювалося в ЗК 1992 р. Згідно зі ст. 5 цього Кодексу, кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільсько­госпо­­дарсь­кого кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства в разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості) в розмірі середньої земельної частки, яка обчислюється шляхом поділу земель підприємств, що підлягають приватизації, на кількість осіб, які працюють у сільському господ­дарстві, пенсіонерів, які раніше працювали в сільському господарстві і проживають у селі, а також осіб, зайнятих у соціальній сфері на селі. ЗК 1992 р. передбачав, що право на земельну частку могло передаватися у спадщину і продаватися.

Важливе значення для визначення правового режиму земель­ного паю має Указ Президента України від 10 листопада 1994 р. № 666/94 “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва“. Указ установив, що кожному члену КСП, сільськогосподарського коопера­тиву, сільсько­гос­подарського акціонерного товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному вираженні. Указ проголосив, що право на земельну частку (пай) може бути об’єктом купівлі-продажу, дарування, обміну, успадкування, застави. У разі виходу із зазначених підприємств, їх члени мають право на отримання земельної ділянки в натурі.

Варто звернути увагу на те, що сільськогосподарські акціонерні товариства не мають майнового пайового фонду, а тільки акції, але оскільки правовий інститут паювання земель розвивався окремо від правового інституту паювання майна, члени сільськогосподарських акціонерних товариств отримали право на земельні частки. При аналізі правового режиму земельного паю слід усвідомлювати, що це не конкретна земельна ділянка, знову ж таки – це лише право на отримання земельної ділянки в натурі, яке може бути ніколи й не реалізоване. Сертифікат на земельну частку не посвідчує права власності на конкретну земельну ділянку – це лише цифри на папері, які підтверджують право отримання земельної ділянки у визначеному розмірі при виході з підприємства. Документом, що підтверджує право власності на земельну ділянку, є державний акт про право власності на землю.

Однак після прийняття цього Указу і паювання землі виникло багато питань, пов’язаних з процедурою паювання і визначення кола осіб, які мають право на земельний пай. Тому Президент України приймає Указ від 8 серпня 1995 р. № 720/95 “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям“. Указ встановив, що право на земельну частку (пай) мають члени КСП, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, зокрема пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства є рівними. Розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними на підприємствах із числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству прий­мається районною державною адміністрацією. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією. Форма сертифікату на право на земельну частку пай і зразок книги реєстрації сертифікатів на земельну частку (пай) затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 р.

Для недопущення скуповування земельних паїв не селянами приймається Указ Президента України від 21 квітня 1998 р. № 332/98 “Про захист прав власників земельних часток (паїв)“, де встановлено, що в разі відчуження шляхом купівлі-продажу права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, переважне право на його придбання мають члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогос­по­дарсь­ких акціонерних товариств, а також фермерські господарства та громадяни, які мають право їх створити. Договори купівлі-продажу, дарування, обміну права на земельну частку (пай), посвідчені сертифікатом, після нотаріального посвідчення підлягають реєстрації районною державною адміністрацією за місцезнаходженням відпо­відного підприємства з внесенням відповідних змін до записів у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай).

Важливим кроком у захисті майнових прав селян-пенсіонерів було прийняття Указу Президента України від 15 грудня 1998 р. № 1353/88 “Про гарантування захисту економічних інтересів та поліп­шення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)“. Згідно з цим Указом, починаючи з 1 січня 1999 р. колективні сільськогосподарські підприємства, сільсько­господарські кооперативи, сільськогосподарські акціонерні това­риства, фермерські господарства, інші підприємства, установи, організації, які викорис­товують землю для сільськогосподарського виробництва, за бажанням селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай), укла­дають із ними договори оренди цих часток (паїв). Розмір плати за орен­ду земельної частки (паю), що вноситься орендарем орендодавцеві, не може бути меншим 0,5% вартості земельної частки (паю), яка передана в оренду. Указ передбачав можливість отримання орендної плати як грошима, так і в натуральній чи відробітковій формі.

Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сек­тору економіки” передбачив реформування колективних сільсько­господарських підприємств шляхом забезпечення всім членам КСП права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) й майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, фермерських господарств, госпо­дарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єк­тів господарювання, заснованих на приватній власності. Указ запровадив обов’язкове укладання підприємствами, установами, орга­нізаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток (паїв) з виплатою орендної плати в натуральній або грошовій формі. При цьому розмір орендної плати не повинен бути меншим за 1% визначеної відповідно до законодавства вартості земельної частки (паю).

Указ запровадив реєстрацію договорів оренди земельної частки (паю). На виконання Указу Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 24 січня 2000 р. № 119/2000 “Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)“, якою перед­бачено спрощений порядок реєстрації таких договорів. Реєстрація договорів оренди земельної частки (паю) проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної міської ради за місцем розташування земельної ділянки, обтяженої правом на земельну частку (пай).

Правовий режим земельної частки (паю) врегульований також ЗК. Відповідно до ст. 25 цього Кодексу, під час приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Зазначеним особам гарантується право отримати на підставі свого земельного паю земельну ділянку в натурі (на місцевості). Обчислення розміру зе­мельної частки (паю) здійснюється шляхом поділу сільсько­госпо­дарських угідь, які підлягають приватизації, на кількість осіб, які мають право на приватизацію. Вартість і розміри в умовних кадастро­вих гектарах земельних часток зазначених осіб є однаковими.

Згідно з Перехідними положеннями ЗК, сільськогосподарські підприємства, які до набрання чинності цим Кодексом уклали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, можуть за бажанням власників цих часток (паїв) замовити землевпорядній організації виконання робіт, необхідних для виділення земельних часток у натурі, видачі їх власникам державних актів на право власності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільсько­господарське підприємство має переважне право на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або за погодженням сторін – на інший строк. Громадяни – власники земельних часток (паїв) – можуть виділяти земельні ділянки в натурі (на місцевості) єдиним масивом.

До 1 січня 2005 р. забороняється вносити земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств, відчужувати її у будь-який інший спосіб, крім обміну на інше майно чи передачі у спадщину. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані грома­дянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної ділянки відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

Правове регулювання ринку земель сільськогосподарського призначення

Земельний ринок – сфера товарного обміну, в якій земля виступає товаром. Він є регулятором перерозподілу земель і переходу прав власності від одного землевласника до іншого, всі фактори виробництва, включаючи землю, мають функціонувати в єдиному ринковому середовищі.

Відповідно до чинного земельного законодавства земельний ринок поширюється на земельні ділянки громадян, які одержали їх у приватну власність для ведення особистого підсобного господарства, присадибні ділянки, для ведення садівництва, дачного і гаражного будівництва (Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. “Про приватизацію земельних ділянок”), на земельні ділянки, що зна­ходяться під об’єктами незавершеного будівництва, які привати­зуються (Указ Президента України від 14 жовтня 1993 р. “Про прива­тизацію об’єктів незавершеного будівництва”), на земельні ділянки під автозаправними станціями, які приватизуються (Указ Президента України від 26 грудня 1993 р. “Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують паливно-мастильні матеріали виключно населенню”), на земельні ділянки несільськогосподарського призна­чення для здійснення підприємницької діяльності (Указ Президента України від 12 липня І 995 р. “Про приватизацію та оренду земельних ді­лянок несільськогосподарського призначення для здійснення під­приємницької діяльності”), на земельні ділянки, на яких знаходяться об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти, що приватизовані (відчужені) відповідно до законодавства України (Указ Президента України від 19 січня 1999 р. “Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення”). Щодо земельного ринку сільськогосподарських підприємств, які займаються вироб­ництвом товарної сільськогосподарської продукції, запроваджено шестирічний мораторій від часу набуття права власності на землю. Виходячи з конкретних економічних умов країни, чинного земельного законодавства, особливостей формування свідомості суспільства, під земельним ринком насамперед слід розуміти визначення вартості землі і визнання її капіталом нарівні з іншими засобами виробництва та фінансовим капіталом. На перших етапах розвитку земельного ринку цілком виправданим є запровадження внутрішньогосподарського обо­роту земельних часток (паїв) – шляхом відчуження їх в межах одного трудового колективу або самому підприємству для створення нових господарських формувань на базі приватної власності на земельні і майнові паї, передачі у спадщину без права зміни їх цільового використання.

Подальшими кроками розвитку земельної реформи є включення землі в економічний оборот через формування повноцінного ринку зем­лі. Це положення визначено в напрямах сільськогосподарської політики в Україні Посланням Президента України до Верховної Ради України 22 лютого 2000 р. “Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000–2004 роки”, в Земельному кодексі України.

Відповідно до світової практики та історичного досвіду України земля як економічний базис будь-якої фінансово-кредитної системи була і залишається основним і єдиним ресурсом для оздоровлення економічної ситуації, що склалася в нашій країні на сьогодні. Процес оздоровлення економіки із залученням земельних ресурсів можна почати різними шляхами. На наш погляд, оптимальний підхід тут – створення єдиної системи обліку, реєстрації земельних ділянок з об’єктами нерухомості, що знаходяться на них, а також їхньої еко­но­міч­ної оцінки. На першому етапі основну роль відіграватиме безпо­середньо сама оцінка землі і нерухомості, а на її основі буде сфор­мована єдина інформаційна база даних за кількістю, якістю, станом, використанням і ринковою вартістю об’єктів кадастру (земельних ділянок, будинків, споруд тощо). Власник або користувач землі має знати, чим він володіє або користується.

Цей напрям земельної реформи зумовлений насамперед об’єктив­ними соціальними причинами, оскільки має забезпечити захист права власності через гарантування власникам землі мож­ливості вільно розпоряджатися своєю власністю, крім того є важливі економічні причини.

Загальна вартість земель сільськогосподарського призначення, визначена економічним методом, станом на 01.01.2001 р. становила 358 616,3 млн. гривень. Середня вартість 1 га сільськогосподарських земель – 8573,8, ріллі – 9036,8 гривень.

Обсяги надходження коштів до бюджету від сплати земельного податку склали в 1996 р. загальну суму в 602,9 млн гривень. У 2000 р. завдяки послідовності здійснення реформ ця сума зросла більш ніж удвічі – до 1 млрд 375 млн гривень. Очікується, що у 2002 р. до бюджету надійде 1 млрд 286,8 млн гривень від справляння плати за землю. Якщо забезпечити активне комплексне формування ринку землі разом з вдосконаленням системи відтворення природно-ресурсного потенціалу на основі запровадження економічних важелів стимулю­вання землеохоронної діяльності власників і користувачів земельних ділянок, то суми надходжень до бюджетів усіх рівнів зростуть на декілька порядків.

Цьому процесу має сприяти відповідне законодавче забез­печення. Зокрема, потрібно зазначити важливість для подальшого розвитку земельної та аграрної реформ прийняття Земельного кодексу України в новій редакції, законів “Про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно”, “Про державний земельний кадастр”, “Про оцінку землі”, “Про охорону земель” та цілу низку інших. Більшість з названих законопроектів вже підготовлено та передано на розгляд до парламенту, з яких значна частина розглянута ним у першому читанні.