Закони – основні джерела аграрного права
Конституція України – правова основа джерел аграрного права
Конституція 1996 р. як Основний закон держави остаточно закріпила правовий статус держави України, визначила основні напрями розвитку політичної і правової систем, структуру органів державної влади й органів місцевого самоврядування, основні політичні, економічні та соціальні права громадян, встановила право державної, комунальної і приватної власності громадян і право власності юридичних осіб. У ній визначено правовий статус і повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визнається й діє принцип верховенства права, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Всі норми Конституції є джерелами конституційного права. Перелічені вище положення ст. 8 Конституції засвідчують, що Конституція є, з одного боку, нормою прямої дії, а з другого, – юридичною основою для формування й розвитку правової системи України.
Конституція України має бути покладена в основу всіх законів, які їй повинні відповідати. З цього випливає, що вона є першоджерелом усієї правової системи і кожної галузі права. Якщо закони, інші правові акти або їх окремі положення чи окремі статті законів, що стосуються аграрного права, не відповідають Конституції, за рішенням Конституційного Суду України вони, згідно зі ст. 152 Конституції, визнаються неконституційними і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Отже, закони та інші нормативно-правові акти, що стосуються аграрного права, є джерелами аграрного права, оскільки відповідають Конституції України.
Аграрне право як галузь у системі права України має право на існування, оскільки для цього Верховною Радою України прийнята низка уніфікованих законів, які є основними для регулювання аграрних відносин. Їх можна назвати системою аграрних законів.
Виходячи з цих позицій, аграрні закони доцільно згрупувати за предметом регулювання окремих груп аграрних відносин, забезпечуючи при цьому їх загальну єдність і єдину спрямованість на забезпечення інтегрованої діяльності всіх елементів комплексу.
У цьому плані можна умовно вирізнити такі групи законів України, що стосуються АПК:
· уніфіковані акти про організаційно-правову перебудову структури АПК, аграрну реформу й створення ефективних товаровиробників сільськогосподарської продукції. До цієї групи належать закони, що стосуються організаційної перебудови в АПК: “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про особисте селянське господарство”, а також закони України від 10 квітня 1992 р. “Про споживчу кооперацію” і від 20 грудня 2001 р. “Про кредитні спілки”;
· уніфіковані акти законодавства про правовий режим земель сільськогосподарського призначення й земельну реформу;
· уніфіковані акти законодавства про селекцію, насінництво, тваринництво і меліорацію земель: закони України від 26 грудня
2002 р. “Про насіння і садивний матеріал”, від 6 лютого 2003 р. “Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них”, від 15 грудня 1993 р. “Про племінну справу в тваринництві” (в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.), від 25 червня 1992 р. “Про ветеринарну медицину” (в редакції Закону від 15 листопада 2001 р.).
Ефективність аграрного законодавства забезпечується поєднанням уніфікації і диференціації в процесі його розвитку.
Диференційовані акти аграрного законодавства – це нормативно-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб’єктів аграрного підприємництва.
Диференційованими можна вважати такі закони: “Про зерно та ринок зерна в Україні”; “Про насіння й садивний матеріал”; “Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них” та ін.