Українська Національно-демократична
План
1. Активізація суспільно-політичного руху в другій половині ХІХ століття у Західній Україні.
2. Наддніпрянська Україна. Соціально-економічна модернізація.
3. Активізація революційно-визвольної боротьби.
4. Столипінська аграрна реформа в Україні.
Література :
1. Історія України: Навчальний посібник. – С.137-176.
2. Історія України: Курс лекцій – Т.1.-С.374,411,441-513.
3. Історія України: нове бачення. –Т.1. –С.274-278,288-293,315-322.
4. Бойко О. Історія України – С.216-237,248-273.
5. Крип’якевич І. Історія України.-С.253-266.
6. Субтельний О. Україна :історія,-С.296-331.
7. Жуковський О., Субтельний О.Історія України.-Львів,1992.-С.59-70.
Нові капіталістичні відносини, що зародились в кінці XVIII – I-й половині XIX ст. наполегливо вимагали ліквідації кріпосного прав, яке стало гальмом дальшого економічного розвитку.
Ще більш поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853-1856рр), яку Росія програла, незважаючи на гігантські людські і матеріальні ресурси імперії, не змогла подолати новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитись над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.
У світовій практиці відомі 3 типи модернізації: 1)піонерська; 2)органічна; 3) наздоганяюча.
Російська модернізація була модернізацією третього типу. Характерними рисами наздоганяючої модернізації економіки були:
– поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції “знизу”, а силовій модернізації – “революції згори”,
– вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;
– пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації економічної структури держави;
– збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового набираючого силу укладу та попередніх укладів, що досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали свої можливості;
– порушення однорідності економічного простору, ускладнення політичних та соціальних проблем, зростання соціального напруження в суспільстві.
Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки. Наздоганяюча модернізація не створює власну гармонійну економічну модель, а повторює окремі елементи вже визнаних зразків.
З січня 1861 року цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та “Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”. За цими документами селяни ставали особисто вільними.але за поміщиками залишалося право власності на землю. В ході аграрної реформи територія України ділилася на регіони за специфікою проведення:
1. Общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю) ;
2. Подвірне землекористування (Лівобережна Україна);
Велике поміщицьке землеволодіння зберігалося.
Селяни отримали економічні права: купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, заводити фабрики.
Однак селянство залишалось нижчим станом у державі з обмеженим правом пересування.
Внаслідок реформи селяни на півдні і сході втратили до 30% своїх наділів. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділи на 20% з метою привернути селян на свою сторону.
220 тис. українських селян взагалі залишились без землі, а близько 100 тис. мали наділ до 1 десятини і 1600 тис. – від однієї до трьох десятин. В цілому ж 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, що було нижче норми середнього прожиткового мінімуму.
Протягом 49 років селяни повинні були виплатити викупні платежі.. На Правобережжі викупну плату зменшили до 20%. Селяни України мали сплатити 382 млн. карбованців викупних платежів, тоді як ринкова вартість цієї землі становила 128 млн. карбованців
Впроваджувалась система селянського управління: сільські громади об’єднувались у волості, встановлювалась кругова порука за сплату податків.
Наслідки реформ:
1. Відбулись корінні зміни у розподілі земельної власності;
2. Товарно-грошові відносини ставали домінуючими у господарствах поміщиків та заможних селян;
3. Чіткішою стає спеціалізація окремих районів України;
4. Застосовуються різні методи використання землі: оренду, ведення власного господарства;
5. Підвищується врожайність сільськогосподарських культур внаслідок використання машин, вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів.
Серйозні зміни в економічному житті поставили на порядок денний проблему реформування адміністративного управління. У 1864 р було створено виборні органи влади у масштабах губерній та повітів – земські установи. На Лівобережній Україні створено 6 губернських і 60 повітових земських управ. На Правобережжі земське самоврядування було запроваджено у 1911 р. Органи самоврядування у земських управах: губернські земські збори. Виконавчі органи – губернські та повітові земські управи. Вибори відбувалися за майновим цензом по трьох куріях на три роки.
Земства займалися питаннями господарського та культурного характеру, в тому числі будівництвом шляхів місцевого значення, охорони здоров’я, освіти, збирали статистичні дані тощо.
Контроль за діяльністю земств здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які мали право вето на будь-яке рішення земств.
За судовою реформою 1864р. проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів призначав уряд, і зняти їх з посади міг тільки суд. Запроваджувався загальностановий суд, тобто єдиний для всього населення. На судові засідання допускались представники преси і публіки. Утверджувалась змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, захист – адвокат (присяжний повірений). Встановлено кілька судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата (Київська, Одеська, Харківська). Касаційні функції виконував сенат.
Військова реформа (1864-1883 рр.), яка здійснювалась 19 років, мала на меті створити сучасне боєздатне військо. Рекрутчина замінювалася загальн6ою військовою повинністю з 21 року,термін військової служби скорочувався до 6-7 років. Заборонені тілесні покарання тощо. Дворянство, духовенство звільнялось від служби.
У 1864 році почали реформу освіти. За “Положенням про початкові народні училища” запроваджено єдину систему початкової освіти. Створювались класичні чоловічі і жіночі гімназії. Право вступати до університету мали лише випускники класичних гімназій. Випускники реальних училищ мали право вступу до вищої технічної школи. Випускники жіночої гімназії прав на вступ не мали. Та все ж освіта,в тому числі університетська, зробилася доступнішою. Для дорослих відкривалися курси по неділях (недільні школи).
1860-1864 рр. було реформовано фінансову систему. Управління грошовим господарством стало централізованим.
1865 р. здійснено реформу цензури. Створено спеціальні органи цензури.
У 1870р проведена міська реформа. В усіх містах України створювались міські думи. Вибори проводились по майновому цензу. Виконавчий орган думи – міська управа на чолі якої стояв голова. Міські управи відали господарством міста.
Реформи 60-70 – рр. були обмеженими, непослідовними і половинчастими. Та все ж реформи прискорили перебудову життя Російської імперії на нових капіталістичних засадах. Внаслідок їх відбулися суттєві зміни і в економічному, політичному та культурному розвитку України. Розвивалася промисловість, торгівля, зростали міста і міське населення, сільське населення залучалось у промисловість.
Темпи розвитку капіталізму на Україні у пореформений період були надзвичайно високими. Держава відігравала надзвичайно важливу роль у проведенні індустріалізації, оскільки внутрішній ринок імперії був надто вузьким, буржуазія слабкою і не вистачало приватного капіталу для її здійснення. Швидким темпами йшло будівництво залізниць, яке досягло на Україні у 1900 р. 8417 км (у 1865 – 19км). Перша залізниця прокладена у 1866-1871 рр між Одесою та Балтою для вивозу зерна. Це сприяло втягненню різних регіонів у ринковий обіг, зростанню промисловості, рухомості населення, розширенню внутрішнього ринку.
Реформа 1861р. дала сильний поштовх розвитку капіталізму в сільському господарстві, який руйнував становий характер землеволодіння й перетворював землю на товар. З 1863 по 1902р. у ринковий обіг увійшло понад 25 млн. десятин приватновласницької землі, насамперед дворянської. І все ж поміщицьке землеволодіння залишалося суттєвим фактором в аграрних відносинах. Відбулись суттєві соціальні зрушення в українському селі, поглиблення соціальної деформації в середовищі селянства зростання сільської буржуазії з одного боку, і з другого – сільськогосподарського пролетаріату (на 1900р. – близько 1млн чол.).
Для України були характерними два типи капіталістичного розвитку сільського господарства – прусський і американський (південь).
Характерним аспектом бурхливого капіталістичного розвитку України були зрушення у соціальній структурі населення України. Швидко зростав робітничий клас України, який у 1917р. досяг приблизно 3,6 млн. чоловік. Найчисельнішим був сільськогосподарський пролетаріат – 1,2 млн. чоловік, промисловий – 893 тис чоловік. Особливість класової структури селянства України порівняно з іншими регіонами полягала у більш високій питомій вазі середняцьких господарств (30% на 1917 рік порівняно з 20% в Росії) економічно сильним був прошарок заможного селянства, що щорічно нагромаджувало 240 млн. пудів хлібних лишків. В цілому 3 млн. 977 тис селянських дворів на Україні поділялися на 2 млн. 293тис. бідняцьких, 1 млн. 197 тис. середняцьких та 487 тис. заможних господарств. Дедалі більшу політичну і економічну роль відігравала буржуазія. Всеросійський перепис 1897 р зафіксував на Україні 40 650 українців, які жили за рахунок прибутків з капіталів та нерухомого майна, а 203, 7 тис постійно користувалися найманою працею.
Серед українських капіталістів було чимало мільйонерів, таких як Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Алчевські, Тутченки та ін. Чимало з них брали участь в українському національному русі, підтримували українську пресу, культурницькі заходи української інтелігенції тощо.
Отже, у II-й половині XIX століття під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни у соціально-економічній сфері. Україна перетворилась на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперський, а й світового значення. У 60-80 роки завершився промисловий переворот. Розвиваючись у руслі загальноімперських тенденцій, українська промисловість водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала і свої особливості: у пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії; українська промисловість розвивалася більш швидкими темпами порівняно із загальноімперським темпами розвитку; високий рівень концентрації виробництва; значний вплив іноземного капіталу; структурна та територіальна диспропорційність, побудова промислових об’єктів на принципах незавершеності тощо.
Наслідком буржуазних реформ і завершеного промислового перевороту було ускладнення соціальної структури суспільства: активно тривав процес диференціації серед дворянства і селян, крім того, виникли нові класи – буржуазія та пролетаріат, і дедалі помітнішу роль почала відігравати інтелігенція.
II. Буржуазні реформи в Росії стали стимулом піднесення суспільного руху. Але хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80-90-і роки, значно ускладнила ситуацію. Суть контрреформ полягала, як відмічалось в тогочасній офіційній пресі, у “виправленні фатальних помилок 60-х років”. Це “виправлення” виявилося у консервації, згортанні, а подекуди і ліквідації тих позитивних зрушень та змін, які були досягнуті реформами 60-70-х років. Розпочалося відновлення феодальних порядків у всіх сферах життя, тривав наступ реакції.
Визрівало масове невдоволення всіх верств населення.
Суспільна думка цього періоду не тільки висувала чисельні моделі майбутнього суспільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети.
Найвпливовішими політичними силами в Україні у II половині XIX століття були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.
Народницький рух
У 60-х роках XIX століття формується нова течія революційного руху під назвою народники. До неї входять передова молодь та представники різночинської інтелігенції. Після Валуєвського указу 1863 року частина молодої української інтелігенції (Стефанович, С. Перовська та інші) вступили у російські революційні організації народників. Їм була властива віра в самобутній розвиток Росії, оскільки вона найближча, на їх думку, до соціалістичного суспільства. Основу нового суспільства вони вбачали у сільській общині.
Відомі три етапи народницького руху:
1. (1859-1861рр.) – проходив під гаслом “ходіння в народ”;
2. (1870-і роки) – пропагандистська робота серед населення, масове “ходіння в народ” (з 1874р.);
3. (1880-і роки) – політична боротьба з елементами терору.
Восени 1873 року у Києві виникає народницький рух бунтарського напрямку під назвою “Київська комуна”. Народницькі угруповання існували також і в інших містах (Одеса, Харків, Житомир, Чернігів, Полтава, Миколаїв).
Своєї мети ходінням в народ народники не досягли. Їм не вдалось зрозуміти потреби селян. Розпочалися арешти і на кінець 1874 року “Київська комуна” перестала існувати.
Поступово народники відходять від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять на позиції політичної боротьби з самодержавством. Наприкінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії – помірковану і радикальну. Уособленням поміркованої течії став “Чорний переділ” – народницька організація, яка займалась пропагандою і робила ставку на мирне вростання народників у народну масу. Радикальний напрям представляли у цей час “Народна воля”, яка робила ставку на терор.
У 80-х роках відбувається занепад народницького руху.
Соціал-демократичний рух.
Розчарування частини народників у ставці на революційній потенціал селянства призводить наприкінці XIX століття до поширення ідеології марксизму, що стала базою формування соціал-демократичної течії суспільно-політичного руху. Марксизм у Росії здобув набагато більшу популярність, ніж на Заході. Причиною цього було те, що марксизм певною мірою продовжував ідеї народницького соціалізму і традиційну тактику народників.
Першими пропагандистами нового вчення в українських землях ще на початку 70-х років стали економіст М.Зібер та С.Подолинський. незабаром у 80-90-х роках у Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються агітацією та пропагандою серед робітників.
1897р. – створено “Союз боротьби за визволення робітничого класу” у Києві та Катеринославі, а пізніше і в інших містах.
У 1898р. у Мінську відбувся I з’їзд Російської соціал-демократичної партії. Серед дев’яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П. Тучапський) представляли соціал-демократів України.
Ліберальний рух.
Формування ліберального руху в Україні відбувалося на рубежі 70-80-х років, на основі земської ліберальної опозиції.
В основу суспільного розвитку ліберали покладали ідею побудови економіки за законами вільного ринку, конкуренції. Ідеальною формою державного правління ліберали вважали конституційну монархію. В основу своїх форм і методів боротьби вони поклали тактику пошуку компромісу з урядом.
Опорю ліберального руху були земства. Найвпливовішою була група земців Чернігівщини – І. Петрункевич, І. Шраг, О. Ліндфорс.
Ліберальний рух завдяки вузькій соціальній базі так і не зміг перетворитися на потужну опозиційну силу.
Національний рух.
Лібералізація політичного режиму в Російській імперії після смерті Миколи I в 1955 році призвела до активізації українського національного руху. У Петербурзі (1859р.) та Києві (1860-1861рр.) нова генерація українських активістів, здебільшого студентів та колишніх братчиків, організували культурно-освітні товариства, так звані “громади”. Їх метою було сприяння розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості.
Кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст. характеризувався піднесенням політичного життя в Росії, формуванням політичних партій та організацій, зростанням їх впливу на суспільний розвиток. Плідна культурницька робота українського громадянства в попередній період сприяла формуванню нової генерації українців, яка прагнула послідовно виборювати всю повноту політичних і національних прав українського народу. З’являються перші спроби творення незалежних українських організацій. У 1891р. повстало “Братерство тарасівців” – об’єднання молодих українських патріотів, які вже не задовольнялись культурницьким українофільством старшого покоління і ставали на шлях національного радикалізму. У 1896р. в Києві було утворено українське таємне товариство “Молода Україна”, – метою якого, за свідченням Київського жандармського управління, була “пропаганда соціалізму і політичного сепаратизму на українській основі”. 1897р. на нелегальному з’їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація.
Поява цієї організації була заключним акордом громадського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді.
Зазначені політичні групи, а також українські студентські громади стали основою, на якій у Харкові в лютому 1900р. виникла перша українська політична партія – “Революційна українська партія”(РУП). До її складу увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мецієвич, М. Русов. Для початків діяльності РУП був характерним радикально-національний напрям роботи, душею якого був М. Міхновський. Він же підготував прогресивний документ цієї організації брошуру ”Самостійна Україна”. Принципами цього твору були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність.
Недоліки: не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Однак, цей документ містить низку принципово важливих орієнтирів.
Під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з ІІ-й половини 1902 р. РУП почала пройматися марксисткою ідеологією, що спричинило розкол партії і створення ряду нових політичних партій: Української народної партії(УНР) на чолі з М. Міхновським(1902р.), яка відстоювала ідею нової української державної самостійності; Української соціалістичної партії на чолі з Б. Ярошевським (1903р.). Частина рупівців в 1904р. разом з бундівцями утворили Українську соціал-демократичну партію (“Спілку”), яка увійшла до РСДРП на правах автономної частини меншовицької організації. Більшість рупівців, яка гуртувалась навколо М. Порша, В. Винниченка, Д. Антоновича, С. Петлюри, М. Ткаченка проголосили утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) 1905р. УСДРП прийняла соціал-демократичну програму західноєвропейського зразка, висунула гасло автономії замість самостійної України.
Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904р. із Всеукраїнської загальної організації з ініціативи Е. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП). З якої виділяється група на чолі з Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевичем, яка створює Українську радикальну партію(УРП). У 1905 р. УДП і УРП об’єднуються в одну організацію – УДРП.
Отже, на рубежі ХІХ – ХХ ст. помітно активізується діяльність українського національного руху. Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національно політичних партій. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямків.
УСДРП та УРДП були головними виразниками суспільно-політичних поглядів організованого українського руху.
Збереження поміщицького землеволодіння, самодержавства, станових привілеїв, а також національного гніту, що панували в Російській імперії на початку ХХ ст., залишалися для країни серйозною перешкодою на шляху подальшого прогресу. Становище ускладнювалось ще й економічною кризою початку ХХ ст. та поразкою Росії в російсько-японській війні 1904-1905 рр. Все це призвело до стихійного вибуху народного незадоволення – першої російської революції.
Можливість реального революційного виступу була обумовлена лише завдяки появі та зміцненню наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. широкого кола політичних партій, посиленню їх впливу на маси, втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв’язку з поразкою у російсько-японській війні 1904-1905рр.
Початком революції стала мирна 150 тисячна демонстрація робітників, які намагалися передати цареві петицію про свої потреби 9 січня 1905 р. в Петербурзі, а у відповідь отримали кулі. Загинуло 1200 чоловік і 5 тисяч було поранено, це викликало бурю незадоволення.
У своєму розвитку перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), – яким відповідали кардинальні зміни та зрушення у суспільному житті.
1 фаза – “піднесення”(січень-жовтень 1905 р.);
2 фаза – “кульмінація ”(жовтень-грудень 1905 р.);
3 фаза – “спад ”(січень 1906 р. – червень 1907 р.).
Специфічними особливостями суспільно-політичного життя доби революції були:
– Переплетення та взаємовплив робітничого, селянського і національно-визвольних рухів;
– Виникнення широкомасштабних народних виступів.(Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу близько 2 млн. чоловік Російської імперії, з яких в Україні 120 тисяч. Червневі виступи селян України 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами український селянський рух займав одне з перших місць у Російській імперії. Повстання на броненосці “Потёмкин” (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат і матросів;
– Посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії;
– Суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту 17 жовтня 1905р. меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення. У 1905р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії українська газета “Хлібороб”. Незабаром газети та журнали українською мовою почали виходити у Києві, Катеринославі, Полтаві, Одесі і інших містах. Всього протягом 1905-1907рр. виходило 24 україномовних видання. У 1906р. М. Грушевський перевіз зі Львова до Києва видання “Літературно-наукового вісника”. Вперше вийшло повне видання “Кобзаря” Шевченка. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові та інших містах виникають Культурно – освітні організації – “Просвіти”. До середини 1907р. їх налічувалося 35. “Просвіти” вели активну культурницьку роботу – засновували бібліотеки, читальні видавали українською мовою літературу, проводили літературні і музичні вечори. Учителі багатьох шкіл самовільно переходили на викладання українською мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах запроваджувався курс української літератури.
– Активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо). Під впливом революційних подій у грудні 1905р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу утворюється Українська соціал–демократична робітнича партія (УСДРП). У 1907р. виникає Українська партія соціалістів – революціонерів (УПСР).
З’являється нова альтернативна модель організації влади – Ради робітничих депутатів (протягом грудня – жовтня 1905р. Ради виникли у 50 містах Російської імперії).
Наприкінці 1905р. в Україні існувало майже 80 профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно – Західної залізниці.
Виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки (всього в українських землях було створено 12 повітових і 7 губернських комітетів).
Розгортається кооперативний рух (так, якщо в Київській губернії 1904р. було лише 3 кооперативи, то 1907р. – вже 193);
– Поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу думської трибуни. У І Державній думі від України було обрано 102 депутати, 44 з них об’єдналися в українську парламентську громаду, головою якої обрали адвоката з Чернігова І. Шрага. громада випускала свій орган “Украинский вестник”.
Основну увагу українська громада приділяла національному та аграрному питанням. 8 липня 1906р. I Державну думу було розпущено. Українські депутати не встигли виголосити підготовлену ними декларацію про політичну автономію України, а також законопроект про рідну мову в школі.
У II Державній думі українські депутати знов утворили думську громаду, яка складалася з 47 осіб. В основу її діяльності було покладено програму УРДП. У Декларації української фракції зазначалося, що вона вестиме боротьбу за перебудову Росії у “правову й демократичну державу”, домагатиметься забезпечення кожному народові права на автономію, в тому числі і для українців.
З червня 1907 року царський уряд розпустив II Державну думу і видав новий виборчий закон, згідно з яким 80% населення Російської імперії позбавлялися виборчих прав. Це був державний переворот, який відкрив новий період – період реакції.
Революція 1905-1907 рр. була придушена, однак вона сприяла пробудженню національної свідомості українців, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції.
Отже, економічному розвитку українських земель в складе Російської та Австро-Угорської імперій в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. були притаманні : залежність промислового розвитку від іноземного капіталу; хижацька експлуатація природних ресурсів; орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформування структури промислового потенціалу; перетворення українських земель на ринок збуту й ін.
Наприкінці XIX століття суспільний рух на Україні вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їх програм та активною боротьбою за вплив на маси. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил.
Революція 1905-1907 років в Російській імперії була придушена, однак вона сприяла пробудженню національної свідомості українців.
Україна в роки першої світової війни. (1914-1918рр.)
План.
1. Україна в планах воюючих сторін.
2. Основні воєнні події першої світової війни на території України.
Література:
1. Бойко О. Історія України. –К., 1999-с.273-277.
2. Історія України : Курс лекцій.-К., 1992.-Т.2.-с. 68-78, 115-196.
3. Історія України : Навчальний посібник, -К., 1997.-с.147-243.
4. Полонська-Василенко Н. Історія України. –Т.2.-с. 441-455.
5. Субтельний О. Україна : історія.-К.-1991.-с.296-300.
6. Історія Українського війська.-5-е вид. – К., 1995.-Т.2.
7. Гунчак Т. Україна : перша половина ХХ ст. :Нарис політичної історії.-К., 1993.-с. 63-78.
1. Жодна із війн у світовій історії не обходилась без жертв і розрух. Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення військових дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать хоча б окремо взяті статистичні дані: 38 з 59 держав світу, ѕ населення земної кулі, які раніше чи пізніше взяли участь у війні мобілізували 65 млн. солдат, з яких 10 млн. загинуло 20 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масового характеру, але й тотального.
З метою перерозподілу світу оформились два угруповання Четверний (спочатку троїстий) союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) та Антанта ( Англія, Франція, Росія до яких пізніше приєднались Італія, США, Японія та деякі інші держави).
Серед основних суперечностей, що викликали перманенту напругу та конфлікти, були стосунки між Росією та Австро-Угорщиною, Росією та Німеччиною. І вже через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапляла у сферу першочергових інтересів у ворогуючих коаліцій, ставала одним із епіцентрів майбутнього військового протиборства.
На момент вибуху світової війни українські землі продовжували бути поділеними між двома найбільшими імперіями Російською та Австро-Угорською. І обидві імперії не приховували своїх давніх задумів – територіального розширення, передусім за рахунок українських земель.
На приєднання до себе українських земель Бессарабії й частини Буковини за сприятливого розвитку військового конфлікту сподівалася Румунія. Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення Північного Причорномор’я і встановлення турецького контролю за акваторією всього Чорного моря.
Посилена увага до українського питання пояснювалася не лише далекосяжними планами територіальних надбань, але й стратегічними розрахунками на ближчу перспективу – майбутні військові суперники прагнули підірвати потенціал, могутність противної сторони через свідоме провокування у її стані сепаратистських рухів.
Як виявиться врешті-решт, український фактор, українське питання стануть вагомою причиною розвалу в ході війни обох імперій Романових і Габсбургів, приведуть до логічної появи на геополітичній карті світу української держави.
19 липня (1 серпня) 1914 р. державний кордон між Росією і Австро-Угорщиною перетворився на лінію фронту. А розкраяна навпіл Україна мала стати не просто одним із плацдармів кровопролитних спустошливих боїв, але й місцем, де реалізовувались стратегічні напрямки світового конфлікту. І так уже судилося долею, що реалізовувались значною мірою за участю українців, які змушені були стріляти один одного, нищити своїх етнічних братів, їх добро за чужі анексіоністські інтереси. Трагізм ситуації примножувався тим, що питома вага українського «гарматного м’яса» у російській та австрійській арміях була дуже значною. Так, в Росії на 1917 р. з 15,5 млн. чол. мобілізованих на війну, 4,5 млн. складали українці, у австрійців – 250 тис.
На підтримку віденському уряду з перших днів війни висловився «Український січовий союз», заснований ще в 1912 р.
Ним було сформовано вперше в новітній історії українські військові частини – добровільний легіон (полк) Українських січових стрільців, у кількості 2500 вояків, хоча бажаючих було набагато більше (28 тис.).
Спочатку командиром призначено ректора приватної гімназії з Рогатина М. Галущинського, а потім командиром було призначено Г. Коссака.
Політична еліта українства розбилась на 3 основні табори.
Більшість діячів українських партій і організацій виступили на підтримку воєнних зусиль царського уряду «за російську орієнтацію». Лідери Товариства Українських Поступовців (ТУП), ліберали Д. Дорошенко, А. Вязков, А. Ніковський, увійшли до створених повсюдно відділень Всеросійського Союзу земств і міст. Так чинили і інші члени УСДРП та «Спілки». Всеросійський Союз земств і міст створювався з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії. С. Петлюра закликав українців виконати «свій обов’язок громадян Росії».
Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!».
Виявиласяорієнтація і на «німецький штик», вона знаходилась у латентному стані. Розраховувалось на те, що німецький імперіалізм – експлуататор культурний і розумний.
Третій табір політично-активного українства дотримувався своєї власної орієнтації, з опорою на власну націю, на власний народ. Таких поглядів, за оцінкою В. Винниченка, дотримувались переважно соціалістичні течії, однак, до певної міри.
Частина членів УСДРП на чолі з А. Жуком та В. Дорошенком, блокуючись із колишніми «спілчанами» М. Меленевським (Баском) та О. Скоропис-Йолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д. Донцовим, М. Залізняком та іншими діячами українського руху вони створили 14 серпня 1914 р. у Львові «Союз визволення України» (СВУ) як позапартійне об’єднання. СВУ виступав за перемогу у війні кайзерівської Німеччини.
В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися державної самостійності України у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною законодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою.
Союз не виключав можливості залишення у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій на правах автономного краю (коронного краю).
В аналогічних тонах було витримано і Маніфест Головної Української Ради, утвореної з представників всіх політичних партій Галичини 3 серпня 1914 р.
СВУ самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним світом. «Послами» відбули: до Берліна – О. Скоропис-Йолтуховський, Стамбула - М. Меленевський, Софії – М. Ганкевич, Риму - Семенів, Швеції та Норвегії – О. Назарук, Швейцарії – П. Чикаленко.
Робота серед військовополонених українців була одним з найважливіших завдань СВУ. Йому вдалося з часом сконцентрувати значні маси українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна-Сердетель (Австро-Угорщина), біля 30 тис., а також Раштадт, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) – більше 50 тис.
До діяльності СВУ явно неприхильно поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М. Грушевський. Не виправдались і надії на серйозну державну підтримку у країнах Четверного союзу. Уряди Австро-Угорщини і Німеччини зрештою публічно відмежувались від СВУ. Відень схилився до пропольської орієнтації.
Невелика група членів УСДРП на чолі з Л. Юркевичем (Рибалка) з початку імперіалістичної війни зайняла осібну (центристську) позицію, спробували відмежуватись від русофілів із «Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети «Боротьба», відстоювали ідею «інтернаціонального соціалізму».
2. Початок війни на українських теренах для російської армії був вдалим. Вона зайняла частину Буковини, захопила Східну Галичину, вступила в Карпати. На початку березня 1915 р. було взято фортецю Перемишль («Зрада українців»). Із завойованих територій Галичини і Буковини було створено 4 губернії (Львівська, Перемишльська, Тернопільська, Чернівецька), їх об’єднали у військове генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом О. Бобринським, який заходився «розпеченим залізом» викорінювати «мазепинство», обертати місцеве населення на «настоящих русских».
Почалася масова депортація підозрюваних у будь-яких «гріхах» місцевих жителів. Лише через Київ протягом кількох тижнів «прослідували» на схід понад 12 тис. галичан і інших жителів з прифронтової смуги.
Російський націоналізм святкував свій тріумф у Галичині (Д. Дорошенко). Після падіння Перемишля (взято в полон 117 тис. вояків) російська армія заволоділа значною частиною Карпат і йшла на Краків. Кінцевою метою було заволодіння Угорщиною, відділити її від Австрії.
Але успіхи Росії в 1914 р. та на початку 1915р. надто дорого коштували їй. За перший рік війни вона втратила 82% старшин – убитих і поранених, і 64% солдатів. Не вистачало рушниць, гармат, набоїв. Так, замість потрібних 7 тис. набоїв на кожну гармату було виготовлено 900 тобто у 18 разів менше.
В результаті контрнаступу австро-німецьких військ, розпочатого між Горлицею та Тарновим 18 квітня 1915 р. більша частина втраченої у 1914 р території вже в травні – червні була повернута, а в липні – вся Галичина, і значна частина Волині перейшла до їх рук. Німецька армія під час контрнаступу вперше застосувала так званий «гураганний вогонь» На російський фронт німці стягнули 200 важких гармат, проти яких російська армія могла поставити тільки 4. На «гураганний вогонь» – 700 тис. набоїв за кілька годин вона відповідала 5-10 пострілами з кожної гармати.
Ця поразка мала величезне значення для подальшого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію в російській армії – перший сигнал майбутньої революції.
Відхід російської армії від Карпат ніс нову катастрофу для населення Галичини. Зокрема було зруйновано і пограбовано ряд українських установ, серед них Наукове товариство ім. Шевченка у Львові і Музей Народного Дому, з якого вивезли найцінніші речі. Відступаючи, російські війська взяли заручниками 700 провідних українських діячів. З ними евакуювались в глиб Росії і тисячі русофілів та тих, хто протягом кількох останніх місяців з різних причин співпрацював з російською адміністрацією, і кому могли інкримінувати анти-австрійські настрої і дії.
Загальна Українська Рада 12 травня 1915р. видала програмну декларацію, якою спробувала декларувати необхідність завоювання незалежності «російською Україною» і запровадження автономії для Східної Галичини та Буковини. Але Рада незабаром саморозпустилася на знак протесту проти схилення офіційного Відня у бік поляків. Надалі інтереси українства відстоювала українська парламентська репрезентація (український клуб віденського парламенту) на чолі з Е. Петрушевичем.
Після відчутних невдач і величезних територіальних втрат саме українських земель у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо згасла.
З осені 1915р. почалася евакуація міст Правобережної України, що стало причиною поширення паніки серед населення. Нечуваний розгром російської армії значно вплинув на внутрішню ситуацію в Росії. Зокрема, знову стала можливою спокійна розмова з російськими політичними діячами. Дійшло до того, що російська поміркована преса почала писати про ганебну політику уряду в Галичині, а П. Мілюков, провідний член Російської конституційно-демократичної партії, з думської трибуни назвав цю політику «Європейським скандалом».
Війна затягувалася. Фронти стояли майже без змін. У травні 1916р. знову на вимогу союзників, російські війська південно-західного фронту під проводом генерала А. Брусилова, завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли широку смугу Галичини та Волині. Цей наступ для російського фронту дав небагато.
Два роки війни коштували Російській імперії дуже дорого: убитих було 1,5 млн. чоловік, поранених біля 4 млн., полонених понад 2 млн..
Незважаючи на зріст військового постачання, армія втратила дух.
Йде постійне зростання цін, пересічно у 2 рази.
Поволі економіка почала занепадати. Залізниці не справлялися з перевезеннями, у промислових центрах не вистачало продуктів, знизилась продуктивність праці, бо кваліфікованих робітників замінили жінки, підлітки, військовополонені. Почалися перебої у праці цукроварень, млинів.
У сільському господарстві не вистачало чоловіків, коней, реманенту.
1916-й рік позначився рядом страйків та заворушень, що відбувалися під гаслом «Геть з війною».
Кривава війна, без перспектив, із фронтами які стояли непорушно, втомила всіх. Непопулярний вищій провід викликав незадоволення у Державній Думі, серед війська, у запіллі. Постійна зміна міністрів підривала до них довір’я. Всевладдя при царському дворі Г. Распутіна, людини з темним минулим компрометувало монархію.
Отже: війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 1,5тис. промислових споруд, 40% господарських та житлових будинків. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів’я коней та свиней зменшилася на 60%, овець – на 47%. Не набагато краща була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо в 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. – лише 2849. На 1917р. з 4 млн. селянських господарств 1,8млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Зросла залежність господарства від іноземного капіталу. В 1916 - 1917 рр. 74% іноземних вкладів у розвиток кам’яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено у підприємства Донбасу.