Психоаналіз.

Однією із впливових філософських течій XX сторіччя став психоаналіз. Його основоположник - австрійсь­кий психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856 -1939 р.). Головним у психоаналізі було відкриття несвідомого, його спеціальне вивчення і широке філософське тлумачення. Формулюючи свою концепцію, Фрейд підкреслював, що через гіпертрофований культ розуму несвідоме не стало для класичної філософії і психології спеціальним предметом дослідження. Фрейд визнає, що свідомість дуже важлива для людської діяльності, але, крім свідомого, у психіці людини наявне й несвідоме.

Спочатку психіка за Фрейдом конституювалася трьома інстан­ціями: несвідоме, перед свідоме, свідомість. На його думку, сфе­ра несвідомого - нібито передня кімната, сфера перед свідомого -салон, і лише за ним розташована маленька келія сфери власне свідомого. На порозі між передпокоєм і салоном стоїть такий собі вартовий (цензор), який пильнує кожний щиросердечний порух і вирішує, пропустити його чи ні з однієї кімнати в іншу.

Пізніше в роботі ««Я» і «Воно»» (1923) Фрейд, розглядаючи психіку, тлумачить її як таку, що складається з трьох прошарків або інстанцій - «Воно», «Я» і «Понад-Я». Несвідоме Воно подано мислителем у якості успадкованого людською організацією гли­бинного прошарку, в надрах якого копирсаються приховані ду­шевні порухи, що виражають беззвітні рухи людини. Свідоме Я -посередник між Воно і зовнішнім світом. Я призначено для здійснення впливу зовнішнього світу на несвідому діяльність інди­віда. Понад-Я - інстанція, що уособлює імперативи обов'язки й різноманітні заборони соціокультурного характеру.

Людина керується у своєму житті двома принципами.Перший з них - «принцип задоволення» - внутрішньо властива кожному індивіду програма функціонування психічних процесів, у рамках якої несвідомі потяги автоматично спрямовуються в русло одержання максимального задоволення. На основі цього принципу й функціонує «Воно».Другий принцип - «принцип реальності» - корегує хід протікання психічних процесів, тобто корегує «принцип задоволення» відповідно до вимог зовнішньої реальної ситуації, задає орієнтири, що сприяють запобіганню потрясінь, пов'язаних із неможливістю безпосереднього і мит­тєвого задоволення прагнень. На основі «принципу реальності» функціонує«Я». Розв'язання внутрішніх конфліктів (а психіка людини завжди перебуває в конфліктній ситуації), за Фрейдом, досягається трьома шляхами. Перший - безпосереднє задово­лення бажань. Другий - задоволення бажань за допомогою ви­тіснення їх у сферу несвідомого. Потім сублімація, - тобто пере­творення енергії несвідомих прагнень і переключення їх на «доз­волені» типи соціальної діяльності і культурної творчості. Третій - свідоме оволодіння бажаннями. Цей шлях і розгортається в психоаналітичній системі Фрейда.

Пізнання в психоаналізі розуміється як пізнання несвідомо­го, що виявляється нічим іншим, як пригадуванням, віднов­ленням у пам'яті людини знання, яке раніше існувало. Пояс­нюючи ж теперішнє, психоаналіз зводить його до минулого.

Центральна ланка психоаналізу -лібідо - психічна енергія, що нібито лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, яка кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси і перетворення в сфері сексуального збудження. Пси­хічна енергія інтегрується Фрейдом як енергія лібідо, а також як субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний ім­пульс, лібідо, може бути реалізований трояким засобом. По-перше, дозволений у дії «тут» і «тепер». По-друге, недозволенний, витиснутий назад в несвідоме. По-третє, позбавлений своєї енергії за допомогою реактивних утворень (сором, мораль) і сублімації - процесу заміщення сексуального об'єкта на не сексуальний через якісь суспільно-корисні дії.

Якщо перший варіант психоаналітичної системи Фрейда (1905 - 1920 р.) носить моністичний характер, то другий (1920 - 1939 р.) - дуалістичний. У ньому чинні в психіці інстинк­тивні імпульси трактуються як прояв двох космічних «пер­винних позивів» - Життя і Смерті.

Інстинкт Життя (Ерос) е основою конструктивної поведін­ки людини. Він забезпечує задоволення життєвих потреб, про­довження роду. Сексуальний інстинкт входить в інстинкт життя лише як одне з його проявів. Інстинкт Смерті (Танатос) - це зворотній бік прояву первинної життєвої активності. Танатос лежить в основі деструктивної поведінки, що має за мету зруй­нувати все чуже. У взаємодії Еросу й Танатосу, реалізованій через взаємодію «Воно», «Я» і «Понад Я» і народжується пер­ша життєва активність людини.

Фрейд переконаний в антагонізмі природного начала в лю­дині (сексуальних і агресивних імпульсів несвідомого) і куль­тури. Культура, за Фрейдом, заснована на відмові задоволення бажань несвідомого й існує за рахунок сублімованої енергії лібідо (у першому варіанті концепції) або сублімованої енергії Еросу і Танатосу (у другому варіанті). У роботі «Невдоволеність у культурі» (1930 р.) Фрейд робить висновок, що культура веде до зменшення людського щастя й посилення почуття про­вини через зростаюче обмеження реалізації, природних бажань, висловлює песимістичні погляди на можливості цивілізації.

Одним із перших з критикою теорії психоаналізу 3. Фрейда виступив швейцарський психіатр, основоположник аналітич­ної психології Карл Юнг (1875 - 1961 р.). Юнг, по-перше, по­казав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого, виходячи з витиснутої сексуальності, а по-друге, якісно пере­осмислив концепцію несвідомого, 3 його точки зору, несвідоме містить у собі не тільки суб'єктивне й індивідуальне, витисну­те за поріг свідомості, але також колективний і безособовий зміст психічного, що сягає корінням в глибоку давнину. Під час своєї психіатричної практики Юнг встановив подібність між, по-перше, міфологічними мотивами давнини, по-друге, образами сновидінь у нормальних людей, по-третє, фантазія­ми душевнохворих. Ці образи - носії «колективного несвідо­мого» - були названі Юнгом архетипами. Архетипи, які він розуміє то, як психічний корелят інстинктів, то, як результат спонтанного породження образів якимись інваріантними для всіх часів і народів нейродинамічними структурами мозку, то як чистий формоутворюючий елемент сприйняття, що зумов­лює саму можливість сприйняття, принципово протистоять свідомості. Вони несвідомі, їх неможливо логічно осмислити й адекватно висловити в мові. Єдине, що може психологічна наука - Це описати архетипи і дати їм певне тлумачення.

Критичний перегляд положень фрейдівської теорії став по­штовхом до виникнення в 30-х роках нового напрямку в пси­хоаналізі -неофрейдизму. Неофрейдизм представлений ба­гатьма течіями.

По-перше, цеіндивідуальна психологія Альфреда Дилера (1870

- 1937 р.), який розробив власну концепцію психічної хвороби, в основі якої лежала ідея компенсації комплексу неповноцін­ності. Психічна хвороба, на думку Адлера, є результат неусвідомленого прагнення до переваги, яке розпалюється почуттям неповноцінності, пов'язаної з якоюсь тілесною слабкістю або недоліком. Піддавши критиці вчення Фрейда за перебільшення ролі сексуальності і несвідомого в детермінації поведінки лю­дей, Адлер акцентував увагу на ролі соціальних чинників.

По-друге, це сексуально-економічна теорія австрійського пси­холога, психіатра, родоначальника фрейдо-марксизму Вільгельма Райха (1897 - 1957 р.). Вважаючи фрейдизм і марксизм взаємо­доповнюваними, Райх прагнув на основі психоаналізу інтерпре­тувати взаємовідносини між економічним базисом та ідеологією. Зрештою, він дійшов висновку, що ключовою ланкою боротьби за перебудову суспільства повинна стати сексуальна революція, що нібито й призведе до «вільного суспільства», побудованого на засадах вільної праці і вільної любові.

Нарешті, основним представником неофрейдкзгйу був німець­ко-американський філософ, соціолог і психолог Еріх Фромм (1900

- 1980 р.), творецьтеорії гуманістичного психоаналізу. Фромм відхиляє біологізм Фрейда. Він переглядає форми символічного прояву несвідомого, намагаючись розкрити його соціокультурні чинники. Сполучною ланкою між психікою індивіда й соціальної структури суспільства є введене Фроммом поняття «соціальний характер». Усунення історичних протиріч, які залежать від соці­альних умов життя людей, пов'язуються Фроммом з побудовою суспільства, заснованого на принципах гуманістичної етики, ак­тивізації індивіда за допомогою гуманістичного управління, по­ширення психодуховних орієнтацій, що є еквівалентом релігій­них систем минулого. Часткове вирішення екзистенціальних дихотомій Фромм зв'язує з розкріпаченням внутрішніх здібностей людини до любові, віри, роздумів. У кінцевому рахунку, усвідом­лення людиною не справжності свого існування в суспільстві то­тальної відчуженості, відродження і моральне відновлення людини можливе на засадах «гуманістичного психоаналізу». Справж­ньою цінністю людини Фромм вважає здатність до любові, тому що любов, у його розумінні, служить критерієм буття і дає відповідь на питання людського існування. У процесі оволодіння мистецт­вом любові відбувається зміна структури характеру, в результаті чого повага до життя, біофілія, почуття ідентичності, потреба в прихильності до світу, у зацікавленості в своїй поєднаності зі світом стають превалюючими над некрофагією, і тим самим, спри­яють переходові від егоїзму до альтруїзму, від володіння до буття, від «кібернетичної релігії» до нового, гуманістичного духу, що характеризується нетеїстичною, неінститупіональною релігійні­стю (пригадаємо вчення Фейєрбаха).

Зараз відродження психоаналізу в світі співвідноситься з висуванням різноманітних теорій у рамках філософських шкіл, представники яких намагаються поєднати психоаналітичний метод дослідження людини й культури з філософсько-антро­пологічним, екзистенціальним, структуралістським, герменевтичним, феноменологічним баченням людини у світі.