Про Державну Народню Раду
Закон
Української Народньої Республіки
I. Про Державну Народню Раду та її склад
1. До скликання Парляменту Української Народньої Республіки Законодавча влада в Українській Народній Республіці належить Державній Народній Раді.
2. Державна Народня Рада є тимчасовий орган Народнього Представництва з компетенцією, зазначеною в IV розділі цього закону. Члени Державної Народньої Ради заховують свої уповноваження до скликання Парляменту, але не довше одного року. Як що через рік по скликанню Державної Народньої Ради не буде можливим скликати Парляменту, то для продовження законодавчої роботи призначаються нові вибори членів Державної Народньої Ради на таких же умовах, що до терміну їх уповноважень.
3. Державна Народна Рада складається з представників населення, політичних, громадських, наукових, професійних і кооперативних організацій і установ. Порядок виборів представників і розподіл їх числа зазначається особливим законом.
4. Список членів Державної Народньої Ради оголошується до загального відома в урядовому часописі.
5. Члени Державної Народньої Ради є представниками громадян Української Держави.
Раз обраного Члена Державної Ради не можна відкликати і в його діяльності в Державній Раді в’язати якими-небудь інструкціями.
6. Мандат Члена Державної Ради тратить силу тільки в наслідок його смерти, уневажання мандату через Державну Раду, добровільного зложення мандату, або утрати виборчого права.
Про страту сили мандату Голова Державної Ради негайно повідомляє листовно Голову Ради Народніх Міністрів, а цей, через Міністра Внутрішніх Справ, до чотирнадцяти днів по одержанню повідомлення оголошує в урядовім часописі наказ про доповняючий вибір.
7. Міністр Внутрішніх Справ в день створення Державної Ради передає їй всі виборчі акти разом з внесеними протестами.
II. Особисті права Членів Державної Народньої Ради
8. Членам Державної Народньої Ради вручає Міністр Внутрішніх Справ окремі посвідчення, що уповноважнюють їх до вступу до Державної Ради.
9. Члени Державної Народньої Ради користуються всіма правами і виконують свої обов’язки тільки особисто. За свою діяльність в Державній Народній Раді відповідають вони тільки перед самою Державною Радою.
10. Члени Державної Народньої Ради від хвилі обрання їх до складу Державної Народньої Ради до часу, коли скінчаться уповноваження, не виключаючи і перерви між сесіями, не підлягають переслідуванню, ані арештові без згоди Державної Народньої Ради, за винятком схоплення на горячому вчинкові.
В тім останнім разі належить про це донести негайно Голові Державної Народньої Ради і просити дозволу на дальший арешт та дальше карно-судове слідство. На жадання Державної Народньої Ради арешт мусить бути негайно знесений і карно-судове слідство що до Члена Державної Народньої Ради негайно припинено.
В випадку перерви між сесіями повище право належить Голові Державної Ради.
11. Члени Державної Народньої Ради звільняються від заклику в армію і фльоту Української Народньої Республіки і не потребують відпусток від своїх установ для участи в праці Державної Народньої Ради. За Членами Державної Народньої Ради на весь час перебування їх в цім стані заховуються попередні їх посади на державній і муніціпальній службі.
12. Члени Державної Народньої Ради за погляди і міркування, висловлені при виконанні своїх обов’язків в засіданнях Державної Народньої Ради, відповідають лише перед Державною Народньою Радою.
13. Члени Державної Народньої Ради на прилюдних і неприлюдних засіданнях Державної Народньої Ради і в її комісіях користуються правом цілком свободно висловлювати свої думки, робити внески, вносити запроси, розповідати про одержані відомости і т.п.
Як що Голова або його заступник під час засідання добачить непристойність в поведінці Члена Державної Народньої Ради в допущених словах, вчинках чи жестах, що зачіпають честь або самої Державної Народньої Ради, або установ, або громадянина, то віддає винного дісціплінарній карі, згідно з регуляміном1 Державної Народньої Ради. Покараний в такий спосіб Член Державної Народньої Ради не може бути покараний за ці ж вчинки по скінченні його уповноважень.
Члена Державної Народньої Ради, що в своїй промові, або в заяві, в Державній Народній Раді, нарушив права приватної особи, може укривджений притягнути до карно-судової відповідальності. На той випадок судова влада має одержати дозвіл Державної Народньої Ради.
14. Член Державної Народньої Ради не може купувати, ані арендувати державні добра, або приймати державні роботи, або достави, не може також одержувати ніякої державної концесії.
15. Члени Державної Народньої Ради одержують платню і инше задоволення в розмірах, що їх визначить сама Державна Народня Рада.
16. За згодою Голови Державної Народньої Ради може кожен Член Ради звертатись з устним запитом до присутнього в салі Члена Уряду.
III. Порядок скликання сесії та вибору Президії У.Д.Р.
17. Перша сесія Державної Народньої Ради скликається Головою Директорії Української Народньої Республіки не пізніше одного місяця з мента, коли увійде в чинність закон про склад Державної Народньої Ради і порядок виборів до неї.
18. Сесії Державної Народньої Ради поділяються на чергові і надзвичайні.
Чергові сесії збираються три рази в рік, перша в терміні зазначеному в статті 17, друга 7 травня 1921 року і третя 1 жовтня того-ж року. Про місце засідання сесії оголошується в офіціяльному органі за два тижні до початку сесії. Чергові сесії продовжуються два місяці. Цей термін може бути продовжений або з постанови Державної Народньої Ради, або з вимоги Голови Директорії, або з вимоги Ради Народніх Міністрів.
Надзвичайні сесії скликаються Головою Директорії або з власної ініціятиви, або по вимозі Ради Народніх Міністрів, або Президії Державної Народньої Ради. Надзвичайна сесія Державної Народньої Ради розглядає ті питання, що зазначені в офіціяльному оголошенні про скликання надзвичайної сесії. Після розгляду сих справ сесія закривається.
19. Перше засідання Державної Народньої Ради одкриває Голова Директорії, або з його доручення Голова Ради Народніх Міністрів, відчитуючи наказ про скликання Державної Народньої Ради і покликуючи до тимчасового проводу найстаршого віком Члена Державної Народньої Ради.
20. Державна Народня Рада вибірає зпоміж себе Голову та відповідне число його заступників та секретарів. Всі вони творять Президію Державної Народньої Ради і виконують свої обов’язки аж до вибору нової Президії.
21. Державну Народню Раду можна розв’язати тільки тоді, коли буде обрано Парлямент Української Народньої Республіки.
Тим самим наказом, що розв’язується Державна Народня Рада, скликається рівночасно Парлямент на першу його сесію.
Перерва між розв’язанням Державної Народньої Ради і початком першої сесії Парляменту Української Народної Республіки не може тривати більш одного місяця.
IV. Про компетенцію Державної Народньої Ради
22. До компетенції Державної Народньої Ради належить:
а) обговорення законопроектів, що вступають до Державної Народньої Ради від Голови Ради Народніх Міністрів;
б) розроблення законопроектів, які виникають з власної ініціятиви Державної Народньої Ради;
в) обговорення бюджету Республіки та всіх асигнувань з Державної Скарбниці. Обрахунок державних прибутків і видатків повинен бути внесений не пізніше початку другої сесії;
г) розгляд справ про позичкі та инші державні зобов’язання;
д) контроль діяльности Уряду шляхом: 1) інтерпеляції, 2) запитань, 3) призначення окремих парляментарних анкетних або слідчих комісій;
е) розгляд відчиту Державного Контролю по виконанню бюджету попередніх років, а також по всіх прибутках і видатках з Державної Скарбниці;
ж) розгляд і ствердження міжнародних умов;
з) оголошення війни і заключення миру.
23. Тільки Державна Рада має право означувати валюту, ухвалювати емісію Державних Кредитових білетів та державних облігацій порядком, визначеним в окремім законі.
24. На жадання Державної Народньої Ради Голова Ради Міністрів та инші члени Уряду, або їх представники мусять явитися в визначений час на засідання Державної Народньої Ради або її комісії, де і повинні бути вислухані негайно.
Міністри, або визначені ними представники Уряду мають право брати участь в засіданнях Державної Народньої Ради, або її комісій і промовляти поза чергою.
25. Державна Народня Рада має право приймати петиції від громадян Української Народньої Республіки, приватних і державно-зареєстрованих товариств, кооперативів та корпорацій і установ з публично-правовим характером. Державна Народня Рада окремою ухвалою може передати петиції відповідним міністрам і жадати від них пояснень що до справ, до яких відносяться петиції. Міністри мусять дати жадані пояснення, або їх відмовити з поданням причин.
26. Державна Народня Рада для найліпшого проведення своєї роботи утворює зі своїх членів ріжні комісії, може також установити окрему комісію зі своїх членів, щоб вияснити і усталити спірні форми певної справи.
Може надати право цій комісії взивати свідків і знавців, щоб зложити свої зізнання перед комісією, а також право переслухувати під присягою, послуговуючись відповідними постанови судового поступовання.
27. Державна Народня Рада сама рішає про важність опротестованих обрань членів на підставі окремого внесення своєї мандатної комісії.
Член Держаної Народньої Ради, що його обрання опротестовано, користується своїми правами і виконує свої обов’язки до хвилі, коли Державна Рада ухвалить неважність його вибору.
28. Рада Народніх Міністрів, або окремі Міністри, що їм Державна Народня Рада висловить недовір’я, уступають з Уряду.
29. Якщо Голова або Члени Ради Народніх Міністрів навмисне або з важкої недбалости нарушать в обсягу своєї службової діяльности основні або инші закони, то вони відповідають перед карним судом.
30. Право обжалування належить Державній Народній Раді. Така постанова ухвалюється Державною Народньою Радою в присутности найменьше половини всіх її членів та двома третями голосів присутніх членів.
Карне поступовання веде Вищій Суд Республіки.
На випадок обжаловання Державною Народньою Радою, Голова або Члени Ради Народніх Міністрів мусять негайно здержатися від дальшого виконування своїх службових справ і обов’язків аж до часу, коли Вищій Суд Республіки порушить цю справу.
31. В разі виправдання Судом обжалованої особи, вона вертає негайно до виконання своїх урядових справ і обов’язків.
V. Про порядок ведення справ Державної Народньої Ради
32. Ухвали Державної Ради приймаються звичайною більшістю голосів присутніх членів.
33. Ухвалений Державною Народньою Радою законопроект Голова Державної Ради разом з Головою Ради Міністрів подає на затвердження на протязі 7 днів Голові Директорії.
Затверджений Головою Директорії законопроект вертає знов до Голови Ради Народніх Міністрів для оголошення через Державну Канцелярію в Вістнику Державних Законів з підписом Голови Директорії, Голови Ради Народніх Міністрів і відповідного Міністра або відповідних Міністрів чи цілої Ради Міністрів і посвідченням Державного Секретаря.
Перед початком тексту закону належить зазначити, що ухвалила його Державна Народня Рада згідно з постановами відповідних артикулів.
34. На випадок відмови затвердження законопроекту Головою Директорії, має він протягом 14 днів звернути законопроект Голові Ради Народніх Міністрів з письменним наведенням причин, чому його не затверджено.
Голова Ради Народніх Міністрів протягом дальших 7 днів відсилає незатверджений законопроект Голові Державної Народньої Ради, який ставить його на денний порядок найблизшого засідання Державної Народньої Ради.
Державна Народня Рада або приймає до уваги Голови Директорії, що до потреби змін в законопроекті, тоді відсилає його до відповідної комісії для дальшого правильного трактування, або приймає заново в цілости без змін.
Прийнятий в цей спосіб законопроект Голова Державної Народньої Ради підсилає Голові Ради Народніх Міністрів з метою негайного оголошення його в Вістнику Державних Законів.
35. Законодавчі питання, що виникають з власної ініціятиви Членів Державної Народньої Ради, подаються Президії в листовній формі за підписом не меньше десяти Членів Ради.
36. Всі законопроекти, що поступають в Державну Народню Раду, по обговоренню їх ухвалюються або відхиляються нею, або направляються до розроблення комісії.
37. Інтерпеляції до Уряду або його Членів подаються в листовній формі, за підписом трьох Членів Державної Народньої Ради і передаються до її Президії, для докладу в засіданню Державної Народньої Ради та в випадках їх ухвали, передаються Раді Народніх Міністрів.
38. На внесену інтерпеляцію Уряд може відповісти негайно, або заповісти відповідь на означений термін, або врешті відмовити в відповідній мотивованій заяві.
Державна Народня Рада на окреме внесення може ухвалити відчинення діскусії над відповіддю Міністра на внесену інтерпеляцію.
Може вона на окреме внесення ухвалити, чи вважає відповідь Міністра задовольняючою і приймає її до відома, чи ні, або ухвалити, що переходить до дальших чергових справ з зазначенням мотивів або без їх зазначення.
39. Засідання Державної Народньої Ради відбуваються, коли на них присутні не менш як половина Членів Ради, закликаних на дану сесію.
VI. Про прилюдність засідань Державної Народньої Ради
40. Засідання Державної Народньої Ради є прилюдні.
Засідання Державної Народньої Ради можуть бути неприлюдні на жадання Голови Державної Ради, Членів Уряду або найменьше 10 Членів Державної Ради на підставі окремої ухвали, що приймається по упущенні публікою салі нарад.
41. Не можна нікого потягати до відповідальности за справоздання з прилюдного засідання Державної Народньої Ради, коли воно згідно з правдою.
42. В засіданнях комісій Державної Народньої Ради сторонні особи не допускаються; згідно з постановою більшости комісії можуть бути закликані на засідання комісії Народньої Ради з правом дорадчого голосу фаховці.
VII. Про внутрішній устрій Державної Народньої Ради
43. Внутрішній устрій та розпорядок праці Державної Народньої Ради зазначаються регуляміном, який складається Державною Народньою Радою відповідно цьому закону.
Державною Народньою Радою регулямін стає обов’язуючим після оголошення його в Вістнику Державних Законів і для своєї важности не потребує затвердження Голови Директорії.
До ухвали Державною Народньою Радою свого регуляміну має силу тимчасовий регулямін, який ухвалено Радою Народніх Міністрів.
44. В випадку порушення порядку Членом Державної Народньої Ради він може бути згідно з регуляміном усунений з цього засідання, або позбавлений на якийсь час права брати участь в заняттях Державної Народньої Ради лише постановою Державної Народньої Ради.
45. Закон цей вводиться в чинність з менту його опублікування.
Голова Ради Народніх Міністрів Андрій Лівицький
Міністр Внутрішніх Справ Олександр Саліковський
ТЕМА 4. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА
План:
1.Передумови формування держави на західноукраїнських землях.
2.Формування органів влади.
3.Судово-прокурорські органи.
4.Місцеве управління.
5.Збройні сили.
6.Зовнішня політика.
7.Законодавство.
Передумови формування держави на західноукраїнських землях.Українська національна революція на західноукраїнських землях була закономірним результатом історичного розвитку регіону в попередні десятиріччя. Вагомий вплив на формування державницької позиції галицьких українців відіграли І. Франко, Ю. Бачинський, А. Шептицький та багато інших громадських і культурних діячів, а також політичні партії й молодіжні організації, що виховували молоде покоління патріотів, борців за українську державність.
Із наближенням до завершення Першої світової війни відбувається активізація національно-визвольних змагань у Східній Галичині, Буковині, Волині та Закарпатті.
25 березня 1918 р. українська парламентська репрезентація рейхстагу скликала у Львові з’їзд представників українських партій Галичини з порядком денним:
1. Справа конституювання українського державного організму в Австрії.
2. Організація національних сил.
У своїй постанові з’їзд виклав бачення перспективи українського державного відродження у зв’язку з підписанням Брестського миру. Практичні кроки в цьому напрямі неодноразово обговорювались українською парламентською репрезентацією в Палаті послів Державної Ради у Відні, виголошувалися українські домагання[110].
Напередодні поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні імператор Карл І Габсбург 16 жовтня 1918 р. видав маніфест про перетворення імперії у федеративну державу. «Коронні землі» отримали право створити свої представницькі органи – Національні Ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького й буковинського сеймів та по 3 представники від усіх політичних партій, духовенства й студентства. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. На цих зборах було обрано Українську національну раду (УН Рада) на чолі з Євгеном Петрушевичем[111]. Склад УН Ради вирізнявся своїм професіоналізмом (42% з майже 200 депутатів мали вищу освіту, 55 членів УН Ради мали юридичну освіту, а 52 особи – взагалі докторський ступінь (35 у галузі права, 10 – філософії, 4 – теології, 3 – медицини). Подані дані підкреслюють, що прийняті галичанами 18-19 жовтня 1918 р. рішення виражали інтереси більшості населення Галичини й Буковини.
Прийнятий 18 жовтня 1918 р. Статут УН Ради поставив перед нею такі завдання:
Ø виконати право українського народу на самовизначення;
Ø вжити всіх заходів репрезентативного, законодавчого та адміністративного характеру, щоб це рішення втілити в життя[112].
Про прийняті 18 жовтня рішення було оголошено 19 жовтня 1918 р. Цей день вважається днем проголошення держави, що пізніше отримала назву ЗУНР[113].
Проголошення республіки на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії відразу помітили відомі політики, бізнесмени, військові. Стратегічне становище в Центрально-Східній Європі, корисні копалини – все це привертало увагу.
За площею (70 тис. кв. км.) нове державне утворення майже не відрізнялося від решти середніх держав континенту, наприклад, Австрії, Угорщини чи Греції. Щоправда, незабаром молода держава зазнала територіальних втрат внаслідок агресивних дій сусідів (Польщі, Румунії та Чехословаччини). Повсякчас загрожували кордонам республіки й війська червоної Москви[114].
У маніфесті Української Національної Ради від 19 жовтня було записано:
ü усі українські землі в Австро-Угорщині, зокрема, Східна Галичина, північно-західна Буковина й українські повіти Закарпаття утворюють єдину українську територію;
ü ця територія конституювалась як Українська держава;
ü усім національним меншинам пропонувалося обрати своїх представників до складу Української Національної Ради;
ü на майбутній мирній конференції український народ повинен мати своїх власних представників, тому австрійська влада не мала права виступати від його імені.
Наміри українських політиків суперечили планам поляків, які готувалися до утворення польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Рішення Польської ліквідаційної комісії про передачу влади в Галичині Польщі й наказ власним військам про збройне придушення національних виступів інших народів сприяли радикалізації діяльності українських органів і захопленню влади.
1 листопада 1918 р. у Львові відбулася безкровна революція, де протягом чотирьох годин Українські Січові Стрільці на чолі з сотником Д. Вітовським взяли владу в місті до своїх рук. Так само розгорталися події в усіх повітових містах Галичини. До влади в Галичині в результаті перемоги повстання прийшла Українська Національна Рада. Вона була представницьким законодавчим органом і не була зорієнтована на реалізацію різноманітних державних виконавських функцій.
Формування органів влади.Одразу після прийняття рішення про розбудову суверенної держави на західноукраїнських землях розпочалася робота з формування власних органів влади. 9 листопада 1918 р. УН Рада сформувала уряд – Державний секретаріат – на чолі з К. Левицьким. У складі уряду було 14 секретарств (міністерств), які очолювалися державними секретарями: внутрішніх справ, зовнішніх відносин, фінансів, військових справ, юстиції, торгівлі й промисловості, земельних справ, шляхів сполучень, пошти й телеграфу, парці та соціальної опіки, громадського здоров’я, освіти, віросповідання, громадських робіт[115].
10 листопада, коли Державний секретаріат приносив урочисту присягу на вірність українському народу й державі, УН Рада визначила йому основну лінію національно-державного будівництва: робити все необхідне для возз’єднання всіх українських земель у єдину державу, шукати можливість створення єдиної соборної незалежної України.
Складна військово-політична ситуація впливала на еволюцію органів влади. 4 січня 1919 р. були прийняті важливі закони, які передбачали створення Президії УН Ради у складі голови (він же голова Ради) і чотирьох його заступників, яка організувала сесії Ради, визначала їхній порядок денний, керувала секретаріатом. На цьому засіданні відбулися вибори голови (президента) Ради. Ним був обраний Є. Петрушевич.
4 січня 1919 р. засновано ще один дуже важливий державний орган – Відділ (комітет) УН Ради. Він складався з президента Ради, дев’яти членів і виконував функції колегіального голови держави. До компетенції комітету входило: призначати уряд, здійснювати його відставку; представляти державу у зовнішніх відносинах; затверджувати та оприлюднювати закони; проголошувати амністію.
Комітет обирався на строк діяльності УН Ради і перед нею ж був відповідальним. Рішення приймалися більшістю голосів. Для наявності кворуму вимагалася присутність шести членів комітету.
Окремим законом делегатам УН ради надавалося право депутатської недоторканності, безкоштовного залізничного проїзду. Крім того, їх звільняли від військової служби[116].
9 червня 1919 р. вся повнота військової та цивільної влади (без законодавчих і судових функцій) передавалася диктаторові Є. Петрушевичу. Для виконання диктаторських функцій він утворив Колегію головноуповноважених, яка в практичній діяльності керувалася виключно його вказівками[117].
Судово-прокурорські органи.Важливою ланкою державного механізму ЗУНР були судово-прокурорські органи. Відповідно до Закону від 21 листопада 1918 р. «Про тимчасову організацію судів і судової влади» було створено вертикаль судових органів ЗУНР. На місцях судочинство здійснювали повітові суди, далі – окружні суди, а найвищою судовою інстанцією мав стати Вищий Суд ЗУНР з перебуванням у Львові. В армії та районах бойових дій діяли військові та польові суди. Судова система залишалася без змін. У цілому продовжувала функціонувати судова система, яка існувала ще за часів Австро-Угорщини[118].
Судді й допоміжний персонал судових установ присягали на вірність українському народові, державі. Звільненню підлягали лише ті, хто скомпрометував себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і переконаннями.
Проте таке рішення УН Ради було тимчасовим і незабаром секретарством юстиції розпочалася активна діяльність з проведення судової реформи. Насамперед, створювалося 12 судових округів і 130 судових повітів. Визначивши точний національний склад населення, секретарство юстиції розпорядилося провести вибори суддів (1 мандат від 40 тисяч жителів), кожна національна меншина отримала право обрати своїх суддів[119]. У такий спосіб слід було обрати 144 судді окружних судів, з них 102 українці, 25 поляків, 17 євреїв.
В умовах браку кваліфікованих суддів-українців, патріотів свого народу було прийнято Закон «Про скорочення підготовки судової служби». Термін стажування суддів скорочувався з трьох до двох років. Також було прийнято низку законів і розпоряджень, якими призупинялася діяльність суду присяжних, провадження судочинства українською мовою (у місцях компактного проживання національних меншин за їх вимогою можна було провадити судочинство їхньою рідною мовою). Закріплювалися такі принципи судочинства, як: гласність, змагальність, демократизм, право на захист тощо.
Подальшим кроком у проведенні судової реформи стало розмежування кримінального й цивільного судочинства. 11 лютого 1919 р. УН Рада видала закон про утворення в повітах трибуналів першої інстанції для розгляду кримінальних справ. Юрисдикція окружних і повітових судів обмежувалася цивільними справами. Суддів трибуналів призначало секретарство юстиції і затверджувала УН Рада або її Комітети. Трибунал діяв у складі одного або трьох суддів.
Другою інстанцією у цивільних і кримінальних справах мав бути Вищий суд у Львові, а третьою – Надвищий державний суд. Але тимчасово до їх утворення функції другої та третьої інстанції належали спеціально створеним на цей час – Окремому судовому сенату ІІ інстанції та Окремому судовому сенату ІІІ інстанції. Згідно з розпорядженням Державного Секретаріату ЗУНР вони діяли у Станіславі[120].
16 листопада 1918 р. Державний секретаріат видав розпорядження про організацію системи військових судів. Вона складалася з Вищого військового трибуналу; військових обласних судів; військових окружних судів. Створювався також інститут військової прокуратури, яку очолював Генеральний військовий прокурор.
30 листопада 1918 р. на території ЗУНР були створені військово-польові суди, які могли виносити навіть смертельні вироки[121]. Під їхню юрисдикцію підпадали не лише військові, але й цивільні особи, що вчинили «заворушення публічного спокою, грабунок, крадіжку», зраду батьківщині. До складу військово-польового суду входило не менше трьох суддів: голова та два старшини, один з яких виконував функції слідчого судді, другий – прокурора .
Військові судді призначалися Державним секретарством військових справ з числа офіцерів української армії, які були цивільними суддями, або тих юристів, що склали суддівський чи адвокатський екзамен.
Вироки з кримінальних справ загалом були ліберальними, хоча мало місце й засудження на страту. Смертельні вироки затверджувалися Державним секретаріатом і його остаточні рішення публікувалися в урядових засобах масової інформації. Заборонялося засуджувати до розстрілу осіб, яким на час вчинення злочину не виповнилося 20 років. Практика діяльності військово-польових суддів знала випадки оскарження смертельних вироків і навіть заміни розстрілу на тюремне ув’язнення.
Військовим суддям присвоювалися військові звання за поданням Державного секретарства військових справ. Військові судді складали спеціальну присягу. У її тексті були такі слова: «Присягаю урочисто могутньому Богу й прирікаю на мою честь бути вірним УНР і коритися її законам і розпорядкам»[122].
Функції обвинувачення виконувала державна прокуратура. Прокуратура тепер називалася «Державна прокураторія» й очолювалася «Вищою державною прокураторією» та Генеральним державним прокурором. Мала бути створена прокуратура у судових округах і повітах. Призначати прокурорів за поданням Генерального прокурора належало секретарству юстиції.
Поновили в ЗУНР свою діяльність адвокати, об’єднані у палату адвокатів. Вони присягнули, що дотримуватимуться законів країни і служитимуть на благо їй. За розпорядженням секретарства юстиції від 1 березня 1919 р. була створена нотаріальна служба. Нотаріуси також прийняли присягу на вірність Українській державі та виконували всі нотаріальні дії від її імені[123].
Місцеве управління.1 листопада 1918 р. УН Рада видала розпорядження, згідно з яким на території Галичини належало ліквідувати всі колишні органи влади й управління, зберігши, однак, попередній адміністративно-територіальний поділ – повіт, місто, містечкові й сільські общини. Австрійські органи на місцях замінювалися міськими комісарами й колективними органами при них. У повітах належало обрати повітових комісарів та повітові національні ради. Усі згадані органи обиралися шляхом загальних і прямих виборів.
Комісарами могли бути обрані особи, які користувалися авторитетом серед населення, а також мали хоча б деякий управлінський досвід і бажання працювати на благо рідного краю[124]. За результатами виборів посади комісарів переважно зайняли правники: 18 повітових комісарів мали докторський ступінь, 8 були членами Ради, 5 – колишніми посланцями до імперських законодавчих органів. При заміщенні адміністративних посад у повітових урядах перевагу віддавали українцям, за їх відсутності до роботи залучалися колишні австрійські урядовці – поляки та євреї[125].
Згідно із законом «Про адміністрацію ЗУНР» від 16 листопада 1918 р. повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він затверджував обрані кандидатури сільських та міських комісарів. Повітові комісари мали такі права:
Ø оберігати інтереси української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду;
Ø приймати присягу від службовців повітових служб;
Ø приймати рішення у випадку відмови австрійських службовців від виконання своїх обов’язків;
Ø затверджувати розпорядження своїх обов’язків;
Ø затверджувати розпорядження повітових властей;
Ø давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;
Ø здійснювати нагляд за діловодством усіх державних органів і службових осіб у повіті[126].
З часом потреби життя ЗУНР зумовили деталізацію повноважень повітових, міських та сільських органів влади. Так, «Устав і інструкція для повітових органів УН Ради» визначили засади співпраці державних повітових, міських і сільських комісарів із відповідними комітетами Ради. Повітових комісарів обирали повітові збори «відпоручників» усіх громад. Останніх обирали члени громади віком від 20 років. Обранням відпоручників керували місцеві політичні організації, а там, де їх не було, – просвітні або січові товариства.
Повітовий комісар оголошувався «верховним органом громадської національної влади» і державної виконавчої в повіті. До його обов’язків належало:
Ø реалізація розпоряджень Ради та Державного Секретаріату;
Ø затвердження міських і сільських комісарів;
Ø керівництво організацією охорони громадського порядку;
Ø у разі нагальної потреби зосередження всієї адміністративної влади в своїх руках.
Перед комісарами ставилися важливі завдання:
Ø формування оборонної сили шляхом залучення молоді та її військовий вишкіл;
Ø продовольче забезпечення повітів;
Ø забезпечення постійного надходження податків та добровільних внесків на користь держави;
Ø координація дій із сусідніми повітами;
Ø забезпечення захисту прав національних меншин[127].
Таким чином, незважаючи на складні внутрішні та зовнішні обставини у яких опинилася ЗУНР, її політичні лідери активно займалися питаннями реформування місцевого управління. Організація влади базувалася на демократичних принципах, з урахуванням прав національних меншин та соціальних потреб народу.
Збройні сили.Діячам ЗУНР вдалося створити власну армію, яка отримала назву Українська Галицька Армія. Вже 13 листопада 1918 р. Національна рада закликала весь український народ. Крім того, цього дня Голова Державного Секретаріату К. Левицький і Державне Секретарство Військових Справ (далі ДСВС) на чолі з призначеним секретарем Д. Вітовським видають ряд розпоряджень, якими було затверджено штатно-організаційну структуру Галицької Армії, що базувалася на загальному військовому обов’язку і територіальному принципі командування. Територію Галичини поділили на 3 військові області та 12 військових округів. Було затверджено військову присягу. З цих актів почалося формування регулярного війська, але внаслідок війни, напруженої битви за Львів, зривів в управлінні, відсутності чітко розробленої системи формування армії перші підрозділи і частини формувалися стихійно, за ініціативою окремих старшин. Виникли спочатку бойові групи, яким надавалися найменування місцевості („Хирів”, „Щирець”, „Янів” та ін.). Вони мали неоднорідну структуру, чисельність і зброю. І хоча їхні дії часто були нескоординованими, вони відіграли надзвичайну роль у захисті західних кордонів республіки[128].
На початку 1919 р. було утворено дисципліновану патріотичну армію, що складалася з трьох корпусів (понад 100 тисяч осіб). У її структурі були піхотні й кавалерійські частини, артилерія, підрозділи зв’язку, технічні, допоміжні та авіаційний підрозділи[129].
На чолі збройних сил стояли Головна команда й генеральний штаб. Начальником штабу армії було затверджено полковника російської армії Євгена Мишковського. Він став автором і душею докорінної реорганізації галицького війська, а фактично створив до січня 1919 р. нову сучасну армію. Тоді на базі невиразних бойових груп було створено три корпуси по чотири бригади в кожному. Бригада складалася з 3–5 куренів піхоти, до яких входили технічні й допоміжні відділи. Курінь включав три стрілецькі й кулеметні сотні. Сотня містила в собі три чоти.
Реорганізація армії передбачала створення чіткої структури в артилерійських підрозділах. Всі три корпуси і Початкова команда мали в своєму підпорядкуванні окремі артилерійські частини важких гаубиць, далекобійних і протиповітряних гармат[130].
УГА героїчно боролася за незалежність ЗУНР. Бійці української армії проявили себе як хоробрі воїни. Проте, незважаючи на масовий героїзм та здобуті перемоги, УГА не змогла врятувати ситуацію.
Зовнішня політика.Одне з головних завдань, яке стояло перед керівництвом ЗУНР, полягало у забезпеченні визнання ЗУНР на міжнародній арені. Слід було насамперед домогтися визнання ЗУНР країнами-переможцями в Першій світовій війні (Антанта, США) і за їх сприяння припинити агресію з боку Польщі. Вже 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави.
Проводилася робота з налагодження дипломатично-консульських взаємин. Одним з перших відкрито представництво у Києві (діяло до 22 січня 1919 р.), згодом – у Празі (з 18 грудня 1918 р.), у Відні та Будапешті. Основна частина з 15 дипломатичних осередків ЗУНР була створена урядом вже в екзилі.
ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Щоправда, офіційного визнання вони не домоглися, хоча Австрія, Чехословаччина, Румунія фактично вступили із ЗУНР у ділові контакти[131].
Однак реальне завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, що мала вирішальний вплив на формування кордонів Європи після Першої світової війни і на якій домінували передусім інтереси Великобританії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося ще й тим, що Австрія за Сен-Жерменською угодою всі свої права на Галичину передала Раді послів Антанти[132].
25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини, «…щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». Проте рада не погодилася на включення краю до складу Польщі, а лише дала можливість полякам правити в краї тимчасово за умови, що вони поважатимуть права населення і нададуть йому повну автономію. Остаточно доля Східної Галичини мала розв’язатися в майбутньому.
Відбувалися контакти й з більшовицькою Росією. Остання, здійснюючи загарбницьку війну проти Директорії, зацікавлена у встановленні прямого зв’язку з Угорською революцією, відправила двічі 7 березня й 9 травня 1919 р. уряду ЗУНР пропозиції щодо встановлення союзу з більшовицьким урядом України. Проте умови, що їх висунув більшовицький уряд України, означали на практиці при їх прийнятті ліквідацію ЗУНР та включення її до складу більшовицької України й перетворення західноукраїнських земель у плацдарм боротьби за європейську пролетарську революцію. Уряд ЗУНР це розумів і відповіді на ці пропозиції не дав[133].
Доля західноукраїнських земель вирішувалася на переговорах у Ризі. 18 березня 1921 р. між Польщею, з одного боку, і Росією та Україною, з іншого, було підписано мирну угоду, за якою сторони зобов’язувалися припинити будь-які військові дії; було анульовано Варшавську угоду між Польщею та урядом УНР від 22 квітня 1920 р.; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські землі відійшли до відновленої Другої Речі Посполитої.
У 1921 р. Ліга Націй розглянула проблему Східної Галичини та прийняла рішення, що вона не є частиною Польщі, а Польща є тільки «фактичним мілітарним окупантом Галичини». Ліга Націй передала це питання на остаточний розгляд Ради послів Антанти. Але Рада послів вирішила у 1923 р. передати Галичину Польщі[134].
Законодавство.У складних умовах постійної зовнішньополітичної боротьби та війни з Польщею Українська Національна Рада й уряд ЗУНР докладали значних зусиль для формування власної правової системи, організації державно-політичного життя країни. За таких обставин було прийнято розумне рішення – залишити чинним австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям Української держави, але, поряд з цим, розпочався активний процес нормотворчості.
До нормативних актів ЗУНР належать не лише закони, а й ухвали, звернення, рішення УН Ради, а згодом – розпорядження та обіжники Ради Державних Секретарів, розпорядження Диктатора, Уповноважених Диктатора, які мали характер підзаконних актів і були покликані забезпечити функціонування відповідних органів державної влади та місцевого управління[135].
Законодавчі акти ЗУНР з точки зору дотримання законодавчої техніки вирізнялися тим, що мали логічну структуру й законодавець дотримувався норм, які регулюють законодавчі процеси, правила та засоби законодавчої техніки. Крім того, зміст правових норм відповідав визначеним у найменуваннях законів предметам їхнього правового регулювання. Фахівці з історії права вказують на деякі недоліків законів: відсутність у них преамбули, де б містилися мотивація їхнього прийняття, акт загальних положень; занадто висока стислість викладу правового матеріалу, а врегулювання тих відносин, яким присвячувався такий акт, часто було неповним[136].
Конституційне право. 13 листопада 1918 р. було прийнято «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». Він складався з 5 артикулів: «Назва», «Границі», «Державна суверенність», «Державне заступництво» та «Герб і прапор». У цих артикулах зазначалося, що «Держава проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою», територія обіймає «весь простір бувшої Австро-Угорської монархії, заселений переважно українцями». Закріплювалося верховенство влади народу, яка мала здійснюватися через Установчі збори, обрані «на основі загального, рівного, безпосереднього, тайного і пропорційного права голосування без ріжниці полу».
Встановлювалося, що державним гербом мав бути золотий лев на синьому полі, обернений у свій правий бік, а державна печатка має довкола герба напис: «Західно-Українська Народна Республіка»[137].
У розвиток конституційного законодавства 4 січня 1919 р. було прийнято декілька конституційних актів, зокрема Закон про утворення Президії Української Національної Ради у складі голови (президента) Ради і 4 його заступників та Закон про утворення Відділу Української Національної Ради у складі президента Ради та дев’яти членів з функціями колективного президента держави. Відділ мав репрезентувати державу в зовнішніх відносинах, призначати членів уряду, приймати їх відставку, підписувати та публікувати закони тощо. Цього ж дня був прийнятий Закон «Про оповіщення законів і розпорядків», яким врегульовувалося питання чинності правових актів та визначався офіційний друкований орган держави – «Вістник державних законів і розпорядків Західної області УН Республіки»[138] .
14 квітня 1919р. ухвалено виборчий закон, згідно з яким:
Ø послів (депутатів) належало обирати за національно-пропорційною системою на основі загального, рівного, прямого виборчого права;
Ø голосування було таємним;
Ø активне виборче право надавалося усім громадянам, які на день виборів досягли 21 року;
Ø пасивне право наступало з 25 років[139];
Ø конституційний склад Сейму становили 226 послів. Українцям належало 160 місць, полякам – 33, євреям – 27, австрійцям – 6[140].
15 лютого 1919 р. прийнято закон ЗУНР «Про мови на її території». Ним встановлювалася українська мова як державна. Вона мала використовуватися в офіційному діловодстві[141]. Національним меншинам гарантувалося право вільно вживати свою мову під час офіційних відносин з органами державної влади, публічними інституціями й державними установами усно чи письмово, а останнім відповідати громадянам їхньою рідною мовою. Національним меншинам гарантувалося також право вільно розвивати свою мову, культуру, мати бібліотеки, видавництва, часописи та школи[142].
За Законом «Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців» від 8 квітня 1919 р. громадянами вважалися всі, хто на день проголошення закону мав право належності до будь-якої міської або селянської громади[143] й проживали там останні п’ять років. В інших випадках рішення про надання громадянства або позбавлення його приймав Держсекретаріат. Іноземці мали право з 26 травня покинути межі ЗУНР[144].
Уряд та парламент ЗУНР приділяли увагу розвитку освіти. Було прийнято низку законів, що регулювали діяльність шкіл, умови праці учителів. Протягом січня 1919 р. уряд видав кілька розпоряджень щодо реформування шкільництва та підготовки вчителів. Насамперед було прийнято рішення про перехід діловодства у зовнішніх і внутрішніх відносинах на українську мову. Національні меншини мали ввести у своїх школах як навчальний предмет українську мову, а також і вивчення таких предметів, як історія і географія України. В іншому розпорядженні зазначалося, що до 11 лютого 1919 р. у всіх типах шкіл, які були в Україні, вжити суттєвих заходів щодо їх українізації. З метою подальшого розвитку навчальних закладів надавалася можливість, звернувшись до державного секретаря освіти, утворювати нові приватні школи із зазначенням точних даних: а) особи або товариства, яке буде утримувати школу; б) прізвища і фахової кваліфікації школи, яка збирається керувати цією школою; в) списку вчителів та їхньої кваліфікації; г) приблизного числа учнів, які збираються там навчатися; ґ) приміщення цієї школи. Головними умовами для надання такого дозволу було: а) керівництво й педагогічний колектив мають бути громадянами УНР; б) організація школи повинна в загальних рисах відповідати організації державних шкіл; в) додання декларації, в якій були викладені основні положення керівника і педагогічного колективу про свої обов’язки виконувати закони й розпорядження.
13 лютого 1919 р. був прийнятий Закон «Про одержавлення українських шкіл», а 14 лютого Закон «Про одержавлення українських приватних гімназій і жіночих учительських семінарій», згідно з яким всі школи: громадські, середні, гімназії, реальні, рільничі й інші – оголошувалися державними, а вчителі – державними службовцями. 15 лютого УНР ухвалила резолюцію про влаштування для вчителів курсів українознавства.
Встановлювалися пенсії всім вчителям-пенсіонерам, вдовам і сиротам вчителів. Розміри заробітної плати і пенсії встановлювалися залежно від кваліфікації, стажу роботи і кількості членів сім’ї – утриманців.
Щодо матеріального забезпечення шкіл підручниками було ухвалено Закон «Про організацію державного видавництва книжок (ДВШК)», згідно з яким 1 жовтня 1919 р. на території західної області УНР мали допускатися до використання лише підручники, запроваджені та апробовані цим видавництвом[145].
Окремої уваги заслуговує розпорядження про перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли стати:
Ø лише громадяни УНР бездоганної поведінки;
Ø особи, які знають державну мову;
Ø особи віком не старше 40 років (це не стосувалося тих, хто вже працював);
Ø особи, у яких немає судимості та інших видів правопорушень проти громадського порядку й моралі.
Усі прийняті на службу мусили пройти річне стажування, після якого складали екзамен перед спеціальною комісією[146].
Соціально-економічне законодавство. 14 квітня 1919 р. було ухвалено Закон «Про земельну реформу». Головні його положення:
Ø конфіскація поміщицьких, монастирських і церковних земель, які перевищували встановлений максимум;
Ø конфісковані землі мали утворити земельний фонд держави, з якого після війни повинні були отримувати землю малоземельні й безземельні селяни, військовослужбовці-інваліди, вдови, сироти тощо;
Ø ліси були одержавлені;
Ø пасовища віддані громадянам.[147]
Розорений війною в економічному аспекті край стояв перед загрозою голоду. Влада ЗУНР створила так званий харчовий виділ, взяла на облік всі запаси харчування й товарів першої необхідності, організувала їхній розподіл серед населення. Було заборонено вивозити продовольство за межі держави, запроваджено два дієтичні (безм’ясні) дні на тиждень, відкрито дешеві та безкоштовні їдальні для бідноти, дітей і людей похилого віку. У цей час значну продовольчу допомогу західним українцям надала УНР.
Багато було зроблено у сфері охорони здоров’я, освіти. Відкривалися лікарні, поліклініки, школи. У школах запроваджувалися як обов’язкові предмети українська мова, географія та історія України. Передбачалося також право національних меншин на навчання рідною мовою. Планувалося відкрити український університет[148].
Отже, незважаючи на складність ситуації, в якій опинилася ЗУНР, її діячі докладали максимум зусиль до справи реформування законодавства. Особливу увагу було приділено конституційному праву. Українці вперше на державному рівні закріпили статус української мови як державної. Водночас необхідно підкреслити, що в ЗУНР гарантувалися права національних меншин, що було значним досягненням для тогочасної політико-правої думки. Викликає й захоплення факт професійного, а не політичного підходу до розробки й прийняття відповідного закону, що забезпечувало його якісний рівень.
Завдання для самостійної роботи:
1. Яку роль відіграла галицька інтелігенція у суспільно-політичних процесах на Західній Україні? Проаналізуйте рішення Національної Ради. Дайте характеристику її конституційно-правового статусу.
2. Складіть схему центральних та місцевих органів державної влади. Виявіть їх повноваження.
3. Прослідкуйте еволюцію форми правління у ЗУНР. З’ясуйте причини таких кардинальних змін.
4. Проаналізуйте особливості формування місцевих органів влади. Дайте оцінку вимогам до кандидатів на заміщення посад місцевих чиновників. Якими повноваженнями наділялися повітові комісари?
5. Охарактеризуйте судову систему ЗУНР. Дайте оцінку закону «Про скорочення підготовки судової служби». Яке місце займали військово-польові суди у системі судочинства?
6. Розкрийте особливості військового будівництва. Виявіть причини високої боєздатності Української Галицької Армії.
7. Проаналізуйте зовнішньополітичну діяльність ЗУНР. З’ясуйте причини відсутності її реальної підтримки з боку Антанти. Дайте оцінку Варшавській та Ризькій угодам та їхнім наслідкам для західноукраїнських земель.
8. Вивчіть конституційне законодавство ЗУНР. Виділіть його позитивні та негативні боки. Дайте оцінку законодавству, що регулювало державну службу.
9. Виділіть особливості розвитку соціально-економічного законодавства та законів, що регулювали питання розвитку освіти й культури.
Нормативно-правові акти часів ЗУНР.