ТЕМА 1. 2 страница

Активна позиція самостійників виявилася влітку 1917 р. М. Міхновський разом з полком ім. Б. Хмельницького вирішив здійснити збройний виступ, внаслідок якого всю владу в Києві, а потім в усій Україні передати Центральній Раді. Україна мала стати самостійною. Про наміри учасників виступу можна взнати з матеріалів «План праці 2-го Українського полку ім. П. Полуботка», який потрапив до рук російської контррозвідки. У цьому «Плані» зазначалося: «Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи тільки на папері, або півсвободи. По проголошенні І Універсалу (ми ІІ Універсалу не визнаємо) ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємося Центральній Раді».

Виступ полуботківців відбувся у ніч з 4 на 5 липня. Після заволодіння всім Києвом повстанці підійшли до будинку Центральної Ради з вигуками «Слава Центральній Раді!». Але М. Грушевський, В. Винниченко й інші керівники не підтримали виступ полуботківців і наказали їх роззброїти. Фактично, як слушно зазначає професор В.В. Калініченко, Центральна Рада такими діями завдала першого відчутного удару розмаху пробудженої української національної революційної стихії[21].

Аналізуючи власне діяльність Центральної Ради на ниві будівництва армії, слід зазначити, що вона у свої роботі плідно використовувала військовий фактор, зокрема під час прийняття І Універсалу 10 червня 1917 р.

Уже Перший військовий з’їзд 5-8 травня 1917 р. прийняв рішення про утворення Тимчасового Українського генерального комітету при Центральній Раді, який мав відати українськими військовими справами й працювати в тісному контакті з російським Генеральним штабом. До його складу увійшли В. Винниченко, С. Петлюра та ін[22], які займалися зміцненням армії, намагалися прискорити процес її формування. При Генеральному військовому комітеті діяли такі відділи: агітаційно-освітній та організаційний, мобілізаційний і військових комунікацій, канцелярія, комендатура Комітету та організація Вільного козацтва, юрисконсультський відділ, комісія спеціальних служб, військово-інженерний, медичний[23].

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке розпочало роботу 12 листопада 1917 р.

16 січня 1918 р. приймається тимчасовий закон про утворення українського народного війська, що остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час наступу більшовиків на Київ захищати його було нікому, крім кількох підрозділів і патріотично налаштованих студентів та гімназистів.

Після повернення у березні 1918 р. Центральної ради до Києва було прийнято рішення про створення регулярної армії. Військове міністерство та Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору[24].

Окремої уваги заслуговує питання формування й діяльності вільного козацтва. Воно виникало стихійно, коли в умовах революційних подій весни 1917 р. міліція, суди та адміністрації функціонували з великими труднощами. Українське селянство саме шляхом об’єднання в козацькі загони намагалося захистити себе та здобуту національну волю[25].

Початок вільному козацтву було покладено у квітні 1917 р. у Звенигородському повіті на Київщині. Такі загони на початку квітня вже діяли в усіх волостях Звенигородського повіту, а в середині місяця там відбувся перший повітовий з’їзд вільного козацтва.

З’їзд постановив, що вільне козацтво організовується для оборони вольностей українського народу й охорони ладу. Вільне козацтво оголошувалося територіальною військовою організацією, до якої мали вступати не заплямовані карними злочинами громадяни, не молодші 18 років. Старшини вільних козаків обиралися, а не призначалися.

Вільні козаки одного села становили сотню, сотні однієї волості складали курінь, кілька куренів – полк, а полки цілої округи – кіш[26].

Першочерговою метою діяльності вільного козацтва було:

ü виконувати службу громадської міліції;

ü охороняти дійсний державний лад і захищати Батьківщину та уряд.

Генеральний Секретаріат вбачав діяльність вільного козацтва у такому: «піддержання спокою у краї, боротьба з дезертирством під час війни, охорона спокою, життя й майна громадян, закладати озброєнні піхотні й кінні відділи й пожежні сторожі»[27].

Активізація українського селянства у питанні формування вільного козацтва призвела до необхідності його впорядкування. На початку жовтня в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва. 2 тисячі його делегатів, які представляли 60 тисяч організованих вільних козаків України й Кубані, обрали Генеральну Раду з 12 осіб та почесного отамана – командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського. У зверненні до громадян України учасники з’їзду закликали зберігати спокій, відстоювати інтереси народу й створювати козацькі підрозділи на місцях[28].

Після приходу німців на територію України український уряд наказав демобілізувати вільне козацтво. Вільно-козацькі відділи розформовувалися, але перейшли в нелегальний стан, зберегли дуже багато зброї та брали активну участь у повстаннях проти гетьманської влади й німецької окупації. У 1919–1923 рр. вільні козаки проводили боротьбу за незалежність України в формі великого селянського повстанського руху[29].

Отже, військове будівництво Центральної Ради не мало системності, не було одностайного підходу. Формування національної армії не стало головним пріоритетом часів І УНР.

Судова система.Вперше ідею про необхідність формування власної судової системи було проголошено 10 липня 1917 р. Головне завдання – підготовка судових інстанцій на Україні до тих форм і того положення, в яких вони повинні бути в автономній Україні. Забезпечити це планувалося двома напрямками дії:

Ø українізація і демократизація суду;

Ø розроблення відповідних законопроектів, що окреслили б форми суду, які відповідали б автономному устрою України[30].

Тимчасовий уряд відхилив Статут Генерального секретаріату і замінив його власною Інструкцією, в якій секретарство юстиції ліквідовувалося[31].

Звісно, що проблема створення власної судової системи хвилювала діячів Центральної Ради. У Другій Декларації Генеральний Секретаріат знову наголосив на необхідності пристосування суду до вимог «місцевого населення відповідно до нових форм життя на Україні», а також утворення Секретарства судових справ у складі Генерального Секретаріату[32].

Важливим документом, що визначив основні програмні цілі Центральної Ради на ниві реформування судової системи, став ІІІ Універсал. Саме у ньому закріплювався один з головних принципів судочинства – справедливість і відповідність його духові народу[33].

Фактично ІІІ Універсал спричинив активну роботу Центральної Ради у цій царині. Зокрема, 23 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем УНР». Вже 12 грудня 1917 р. Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення тимчасового Генерального Суду, який було ухвалено через три дні. Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів – цивільного, карного та адміністративного.

У прийнятому законопроекті «Про утворення тимчасового Генерального Суду» була чимала кількість посилань на норми законодавства часів Російської імперії. Наприклад, повноваження Генеральних суддів до прийняття конституції визначалися «Учреждением судебных установлений», або підтверджувалася чинність дії декретів, прийнятих Сенатом до моменту утворення Генерального Суду[34].

Важливий крок на шляху формування власної судової системи Центральна Рада зробила 23 грудня 1917 р., ухваливши Закон «Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів». Усі суди обиралися Центральною Радою – більшістю в 3/5 голосів з числа осіб, які могли навіть не мати вищої освіти. Охочі мали подавати відповідні заяви через Секретарство судових справ.

30 грудня 1917 р. було ухвалено Закон «Про затвердження апеляційних судів»[35]. Передбачалося створення трьох апеляційних судів – Київського, Харківського й Одеського. Юрисдикція Київського апеляційного суду поширювалася на територію Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської і Подільської губерній; Харківського апеляційного суду – на територію Харківської і Катеринославської губерній та Бердянського і Мелітопольського повітів Таврійської губернії; Одеського апеляційного суду – на територію м. Одеси, а також Херсонську губернію та Дніпровський повіт Таврійської губернії. Юрисдикцію Київського апеляційного суду також було поширено на евакуйовані судові установи Холмщини і Підляшшя. Їхні устрій та чинність погоджувалися з правилами “Судебных установлений” щодо судових палат з такими відмінностями: Апеляційні складалися з рівноправних суддів; посада старшого голови не заводилася – голова загальних зборів; Апеляційного суду обирався голосуванням всіх суддів останнього.

У березні 1918 р. було здійснено також спробу розпочати реформування всієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що в умовах втрати контролю над внутрішньою ситуацію було приречено на повний провал. На початку весни в УНР все частіше відбувається звернення до «надзвичайного правосуддя». Наприклад, наприкінці квітня 1918 р. з’явилася «Інструкція Військовому революційному суду», який створювався губернським комендантом у випадку вбивства, підпалів, насильства, розбою[36]. Передбачався колегіальний розгляд справ (за участю професійного судді, двох представників від громадськості й чотирьох за призначенням військового коменданта), участь захисника, приватного обвинувача й приватного позивача. Військовими комендантами призначалися слідчі для проведення дізнання у справі. Надзвичайні судові повноваження надавалися й комісарам Центральної Ради на місцях.

Внаслідок різкого посилення злочинності почали траплятися випадки самосуду. У селах самосуд чинив сільський сход або комітет, у місті – переважно натовп. Як правило, самосуди застосовували смертну кару (розстріл, повішання, відрубування голови, спалення живим)[37].

Підсумком у реформуванні судочинства стала прийнята 29 квітня 1918 р. Конституція УНР. Питання діяльності суддів в УНР регулювалося 6 розділом. У ньому закріплювалися основні принципи судочинства: відкритість, здійснення судів виключно судами, рівність всіх перед судом. Встановлювалося, що вищим судовим органом мав бути Генеральний Суд, обраний Всенародними Зборами на 5 років. Цей суд мав стати вищою касаційною інстанцією для судів усіх рівнів[38].

Отже, Центральна Рада докладала значних зусиль до вирішення питань створення власної судової системи. Незважаючи на брак часу й досвіду, було зроблено чимало. Суттєво те, що Центральна Рада чітко й послідовно відстоювала головні принципи судочинства, які були, по своїй суті, загалом прогресивними для світової практики функціонування судової системи.

Законодавча діяльність.Шлях до своєї правотворчої діяльності Центральна рада розпочала з політичних відозв і звернень до українського народу, із закликами домогтися всіх прав, які йому «природньо належать», національно-територіальної автономії України, забезпечення прав національних меншин, постанови про скликання Всеукраїнського з’їзду «для встановлення постійних членів» УЦР. Останній визначив форму державного устрою – національно-територіальна автономія України в складі демократичної Російської Федеративної Республіки, а також головні принципи української автономії[39].

Законодавча діяльність Центральної Ради пройшла у своєму розвитку два головні етапи. Перший з них, що розпочався рішенням Національного з’їзду у квітні 1917 р., мав переважно політико-декларативний характер. Його основними досягненнями стали універсали[40].

Законодавча діяльність до Жовтневого перевороту 1917 р. підпорядковувалася такому плану: робота над конституцією і – паралельно – постійна робота над підготовкою законів, необхідних для створення в Україні «автономного устрою».

7 листопада 1917 р. на засіданні Малої ради було прийнято III Універсал, який проголошував Українську Народну Республіку. Цей важливий нормативно-правовий акт давав визначення території УНР, скасовував чинне право власності на землю, смертну кару, встановлював 8-годинний робочий день на підприємствах, декларував наміри всіляко домагатися миру, захищати всі свободи, здобуті революцією тощо. Тим самим він давав відповідь на найгостріші проблеми часу, засвідчував прагнення діячів УЦР зберегти життєдіяльність проголошеної держави за тих екстремальних умов[41]. Крім того, з прийняттям ІІІ Універсалу розпочався другий, найбільш плідний законотворчий період часів І УНР.

Формування власної законодавчої бази в галузі державного будівництва розпочалося з прийняття у листопаді 1917 р. Закону «Про вибори до Установчих зборів УНР». Закон встановлював пропорційну систему виборів. Брати участь у виборах мали право громадяни з 20-тирічного віку. Виборчих прав позбавлялися засуджені, дезертири, визнані судом банкрути, а також члени царської родини[42].

Подальшим важливим кроком у законодавчій діяльності УЦР стало прийняття нею 25 листопада Закону про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР. Водночас законодавець наділив Генеральний Секретаріат правом видавати розпорядження у сфері своєї компетенції та на основі чинних законів[43].

12 березня 1918 р. Мала Рада затвердила закон про державну символіку. «Володимирів тризуб» став державним гербом УНР. Також у березні було прийнято закон, який встановив українську мову як державну.

ЦР також здійснила спробу врегулювання міжнаціональних відносин. 9 січня 1918 р. було прийнято Закон «Про національно-персональну автономію». Але деякі його положення, зокрема про «іменні списки» – кадастри представників нацменшин, які повинні публікуватися для загального відома, викликали чимало непорозумінь і неприйняття з боку неукраїнців[44].

Серед законів, виданих за часів І УНР, чільне місце займає Закон «Про громадянство УНР» від 2 березня 1918 р. Громадянином визнавалася особа, яка народилася на території УНР і пов’язана з нею постійним перебуванням. Всі інші могли клопотати про прийняття їх до українського громадянства. Однак таке право реально мали лише ті особи, які постійно проживали три роки на території республіки й ніколи не були помічені в «діяльності, спрямованій проти української державності».

У трудовому праві запроваджувався 8-годинний робочий день, регламентувалися особливості найму та праці жінок і неповнолітніх, встановлювалися святкові й робочі дні.

Земельне право регламентувалося ІІІ та IV Універсалами, а в січні 1918 р. було ухвалено Земельний закон, основою якого стало скасування права власності на землю. За цим законом землею мали користуватися сільські громади й добровільні товариства.

У цивільному та кримінальному праві продовжувало діяти царське законодавство з певними змінами.

29 квітня 1918 р. ЦР було прийнято Конституцію УНР.

У ній зокрема проголошувалося, що УНР – держава суверенна, самостійна і ні від кого не залежна, а носієм суверенітету є український народ, усі громадяни України, що проживали на її території. Волостям і громадам надавалися права широко самоврядування, всі національності отримували права «на впорядкування своїх культурних прав у національних союзах». На території УНР скасовувалися смертна кара, тілесні покарання й покарання, що ображали людську гідність і честь.

В основу побудови вищих органів держави закладався принцип поділу влади на законодавчу (Всенародні збори), виконавчу (Рада народних Міністрів), судову (Генеральний Суд).

Всенародні збори обиралися шляхом загального, рівного, безпосереднього таємного голосування за пропорційною системою. Обирали на 3 роки з розрахунку 1 депутат на 100 тисяч громадян. Розпустити достроково могли за бажанням 3 мільйонів виборців. Парламент працював сесійно, не менше, ніж двічі на рік. Могли скликатися позачергові сесії.

Правом законодавчої ініціативи наділялися: президія, фракція, група депутатів (не менше, ніж 30 осіб), Рада Народних міністрів, 100 тисяч громадян.

Прийняті закони та постанови повинні були друкуватися у вигляді витягів з протоколів засідань й набували чинності після отримання їх місцевими органами влади.

Одне з центральних місць у конституції посідають права людини: свобода слова, друку, совісті, «переміни місця перебування», недоторканість житла, рівність усіх громадян незалежно від походження, віри, національності, майнового стану.

Політична, правова, адміністративна правоздатність і дієздатність наступала з 20 років[45].

Отже, Центральна Рада вповні здійснювала функцію органу законодавчої влади. Промовистою й кількісною характеристикою є її законотворення. За час існування УЦР нею було прийнято близько 130 законів та інших законодавчих актів. За етапами законодавчої діяльності було ухвалено: до падіння Тимчасового уряду – близько 30 нормативних актів, переважно політико-декларативного характеру; з кінця жовтня 1917 р. і особливо з часу проголошенням УНР до IV Універсалу – близько 50; з прийняттям IV Універсалу і до 29 квітня 1918 р. включно – близько 50. Таким чином, основний масив нормативних актів (близько 100) було прийнято УЦР з проголошенням УНР і її самостійності[46]. На жаль, на правотворчому процесі негативно позначилися політичні пристрасті, відсутність професіоналізму, непослідовність і нерішучість у реформуванні суспільства.

Завдання для самостійної роботи:

1. Використовуючи знання з історії України, пригадайте процес формування українських політичних сил та їх основні гасла, що склалися напередодні 1917 р.

2. Для ґрунтовнішого усвідомлення процесів, що відбувалися у березні 1917–квітні 1918 р., вивчіть біографії таких політичних діячів, як М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Міхновський тощо.

3. Виявіть здобутки та прорахунки у державотворчій діяльності діячів Центральної Ради у період весна-літо 1917 р.

4. Розкрийте державно-правовий статус Генерального Секретаріату. Вивчіть його структуру, компетенцію та процес становлення. Спираючись на Конституцію УНР, дайте характеристику Раді Народних Міністрів як виконавчій гілці влади.

5. Складіть схеми органів державної та місцевої влади згідно з Конституцією УНР.

6. З’ясуйте досягнення й прорахунки Центральної Ради у реформуванні місцевого управління.

7. Охарактеризуйте особливості реформування судової гілки влади. Дайте оцінку принципам судочинства.

8. Проаналізуйте здобутки та прорахунки Центральної Ради у зовнішньополітичній діяльності, військовому будівництві.

9. Виділіть періоди, які мали місце у законотворчому процесі часів Центральної Ради, дайте їм історико-правову оцінку.

10. Яке значення для правотворчого процесу мало прийняття ІІІ Універсалу?

11. Охарактеризуйте конституційне законодавство УНР. Розкрийте структуру, зміст та значення Конституції УНР.

12. Розкрийте тенденції розвитку галузевого права (цивільного, кримінального тощо).

13. Зробіть історико-правову оцінку діяльності І УНР.

Нормативно-правові акти Української Центральної Ради[47].

І Універсал Центральної Ради (10 червня 1917 р.)

Народе Український!

Народе селян, робітників, трудящого люду!

Волею своею ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей української землі.

Найкращі сини твої, виборні люди від сел, від фабрик, від солдатських казарм, од усіх громад і товариств українських вибрали нас, Українську Центральну Раду, й наказали нам стояти й боротись за ті права та вольности.

Твої, Народе, виборні люди заявили свою волю так:

Хай буде Україна вільною. Не оділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони, що мають лад давати по всій Російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті.

Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба, й які закони для нас лучші.

Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народів, як буде видано про це закон на Всеросійськім Учредительнім Зібранні, право порядкування нашими українськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським Зборам (Соймові).

Так сказали виборні люди з усієї Землі Української.

Сказавши так, вони вибрали з-поміж себе нас, Українську Центральну Раду, й наказали нам бути на чолі нашого народу, стояти за його права й творити новий лад вільної автономної України.

І ми, Українська Центральна Рада, вволили волю свого народу, взяли на себе великий тягар будови нового життя й приступили до тієї великої роботи.

Ми гадали, що Центральне Російське Правительство простягне нам руку в сій роботі, що в згоді з ним ми, Українська Центральна Рада, зможемо дати лад нашій землі.

Але Тимчасове Російське Правительство одкинуло всі наші домагання, одпхнуло простягнену руку українського народу.

Ми вислали до Петрограду своїх делегатів (послів), щоб вони представили Російському Тимчасовому Правительству наші домагання.

А найголовніші домагання ті були такі:

Щоб Російське Правительство прилюдно окремим актом заявило, що воно не стоїть проти національної волі України, проти права нашого народу на Автономію.

Щоб Центральне Російське Правительство по всіх справах, що торкаються України, мало при собі нашого комісаря по українських справах.

Щоб місцева власть на Вкраїні була об'єднана одним представником від Центрального Російського Правительства, се-б-то вибраним нами комісаром на Вкраїні.

Щоб певна частина грошей, які збираються в Центральну Казну з нашого народу, була віддана нам, представникам сього народу, на національно-культурні потреби його.

Всі ці домагання наші Центральне Російське Правительство одкинуло.

Воно не схотіло сказати, чи признає за нашим народом право на Автономію, та право самому порядкувати своїм життям. Воно ухилилось од відповіді, одіславши нас до майбутнього Всеросійського Учредительного Зібрання.

Центральне Російське Правительство не схотіло мати при собі нашого комісаря, не схотіло разом з нами творити новий лад.

Так само не схотіло признати комісаря на всю Україну, щоб ми могли разом з ним вести наш край до ладу й порядку.

І гроші, що збираються з нашої землі, одмовилось повернути на потреби нашої школи, освіти й організації.

І тепер, Народе Український, нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю. Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове Російське Правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Це наш обов'язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі.

І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: од нині самі будемо творити наше життя.

Отже, хай кожен член нашої нації, кожен громадянин села чи города од нині знає, що настав час великої роботи.

Од сього часу кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою.

Там, де через якісь причини адміністративна влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам повести широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію.

В городах і тих місцях, де українська людність живе всуміш з іншими національностями, приписуємо нашим громадянам негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступити до підготовки нового правильного життя.

Центральна Рада покладає надію, що народи неукраїнські, що живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій у нашім краї й у цей тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономної України.

І коли ми зробимо цю підготовчу організаційну роботу, ми скличемо представників від усіх народів землі української й виробимо закони для неї. Ті закони, той увесь лад, який ми підготовимо, Всеросійське Учредительне Зібрання має затвердити своїм законом.

Народе Український! Перед твоїм вибраним органом – Українською Центральною Радою стоїть велика й висока стіна, яку їй треба повалити, щоб вивести народ свій на вільний шлях.

Треба сил для того. Треба дужих, сміливих рук. Треба великої народньої праці. А для успіху тої праці насамперед потрібні великі кошти (гроші). До цього часу український народ усі кошти свої оддавав у Всеросійську Центральну Казну, а сам не мав, та не має й тепер від неї того, що повинен би мати за це.

І через те ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім організованим громадянам сел і городів, усім українським громадським управам і установам 31-го числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливий податок на рідну справу й точно, негайно й регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради.

Народе Український! У твоїх руках доля твоя. В цей трудний час всесвітнього безладдя й розпаду докажи своєю одностайністю й держав ним розумом, що ти, народ робітників, народ хліборобів, можеш гордо й достойно стати поруч з кожним організованим, державним народом, як рівний з рівним.

Ухвалено:

Київ. Року 1917, місяця червня (іюня) числа 10.

Універсал Української Центральної Ради

(II)

Громадяне землі Української.

Представники Временного Правительства повідомили нас про ті певні заходи, яких Временне Правительство має вжити в справі Управління на Україні до Учредительного Зібрання. Временне Правительство, стоючи на сторожі завойованої революційним народом волі, визнаючи за кожним народом право на самоозначіння і відносячи остаточне встановлення форми його до Учредительного Зібрання, – простягає руку представникам Української демократії – Центральній Раді, – і закликає, в згоді з ним, творити нове життя України на добро всієї революційної Росії.

Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її, з задоволенням приймаємо заклик Правительства до єднання і оповіщаємо всіх Громадян України:

Українська Центральна Рада, обрана Українським народом через його революційні організації, незабаром поповниться на справедливих основах представниками инших народів, що живуть на Україні, від їх революційних організацій, і тоді стане тим єдиним найвищим органом революційної демократії України, який буде представляти інтереси всієї людності нашого краю.

Поповнена Центральна Рада виділить наново з свого складу окремий одповідальний перед нею орган – Генеральний Секретаріат, – що буде представлений на затвердження Временного Правительства, яко носитель найвищої краєвої влади Временного Правительства на Україні.

В сім органі будуть об’єднані всі права і засоби, щоб він, яко представник демократії всієї України, і разом з тим як найвищий краєвий орган управління, мав змогу виконувати складну роботу організації та упорядкування життя всього краю в згоді з усією революційною Росією.

В згоді з иншими національностями України і працюючи в справах державного управління, як орган Временного Правительства, Генеральний Секретаріат Центральної Ради твердо йтиме шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією.

Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з національними меньшостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Учредительного Зібрання.

Вважаючи, що утвореннє краєвого органу Временного Правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління краєм до потреби місцевої людності в можливих до Учредительного Зібрання межах, і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання.

Що торкається комплектовання військових частей, то для сього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при Генеральнім Штабі і Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по опреділенню Військового Міністра, буде являтись з техічного боку можливим без порушення боєспособности армії.