ТЕМА 1. 1 страница

ВСТУП

Рр.

 

Сімферополь – 2009


УДК

ББК

Рецензенти: Головко О.М., доктор юридичних наук, перший проректор ХНУВС з навчальної та методичної роботи.

Тимощук О.В., доктор юридичних наук, професор, декан юридичного факультету Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського.

 

 

Рекомендовано Вченою радою Кримського юридичного інституту Одеського державного університету внутрішніх справ (протокол № від ).

 

 

Гладун В.О., Задерейчук І.П., Старіцин О.В. Українська державність в роки національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.: Навчальний посібник. – Сімферополь: вид. , 2009. – 200 с.

 

Навчальний посібник вміщує курс лекцій з історії державо- та правотворчості часів національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. До кожної лекції додається перелік завдань для самостійної роботи й нормативно-правові акти, які були видані у той період. Окремо подаються теми для науково-дослідної роботи, а також тестові завдання з метою перевірки якості засвоєння навчального матеріалу, додається перелік рекомендованої літератури. За своїм змістом навчальний посібник відповідає програмі курсу «Історія держави і права України» й покликаний дати більш глибокі знання з історії державо- та правотворчих процесів часів Центральної Ради, Української держави, Директорії та Західноукраїнської Народної Республіки.

Посібник розрахований на студентів, курсантів і слухачів юридичних спеціальностей, викладачів історії держави і права, а також на всіх, хто цікавиться проблемами українського державотворення.


Зміст

Вступ .................................................................................................................... 5

Тема 1. Боротьба за національно-державне відродження. Перша Українська Народна Республіка ............................................................................................ 8

Тема 2. Українська держава ............................................................................. 56

Тема 3. Держава та право часів Директорії .................................................... 86

Тема 4. Західноукраїнська Народна Республіка ........................................... 125

Тематика наукових робіт ................................................................................ 149

Перелік питань до модульного контролю ..................................................... 150

Тестові завдання для перевірки знань ........................................................... 152

Висновки .......................................................................................................... 184


Перелік умовних скорочень:

 

УЦР –Українська Центральна Рада.

УНР – Українська Народна Республіка.

УН Рада – Українська Національна Рада.

УГА – Українська Галицька Армія.


 

Серед фундаментальних юридичних дисциплін вагоме місце посідає «Історія держави та права України». Її вивчення дозволяє студентам (курсантам) осмислити всю складність державотворчих процесів, що відбувалися в нашій державі, детально усвідомити сутність сучасного законодавства.

Український народ подолав складні перепони на шляху здобуття незалежності. Проте події 1991 р. стали логічним завершенням багатовікової боротьби за власну державу. Відновлена Україна має столітній досвід у будівництві держави й творенні правової системи. Накопичені знання необхідні сьогодні, як ніколи, у час активної розбудови країни, побудови громадянського суспільства й пошуку оптимальної моделі форми правління, державного устрою. У зв’язку з цим є актуально знову звернутися до подій національної революції 1917–1921 рр. Саме ці роки стали часом пошуку відповідей на багато питань, що постають перед української громадськістю на початку ХХІ ст.

1917–1921 рр. – час боротьби різноманітних політичних та соціальних сил навколо моделі держави та права. Ця боротьба була викликана важким минулим українського народу часів імперії, коли протягом багатьох століть чинився жорсткий опір формуванню політичної нації, вносився розкіл до українського національного руху. Звісно, такий стан речей не сприяв виробленню єдиної позиції щодо розбудови власної держави та права, результатом чого став пошук оптимальної форми правління – від парламентської до президентської, форми політичного режиму – від демократичного до антидемократичного. Суттєвих змін зазнало й законодавство. Саме під час Української національної революції відбулося прийняття низки ключових нормативних актів, зміст яких є актуальним й нині, наприклад, законодавства, що регулювало мовні та міжнаціональні відносини, питання власності, реформування судочинства, армії. Крім того, повчальним для сучасних політиків має бути досвіт зовнішньополітичної діяльності українських урядів 1917–1921 рр. тощо.

Головна мета запропонованого посібника – всебічне вивчення особливостей розвитку форм держави та права у період національно-визвольних змагань для використання набутих знань у розбудові Української держави; виховання в сучасної молоді почуття патріотизму до історії нашої Батьківщини.

Для успішного вирішення поставленої мети слід розв’язати низку завдань: проаналізувати передумови національної революції 1917–1921 рр.; показати особливості державотворчих процесів часів Центральної Ради; розкрити особливості зовнішньої політики І УНР; охарактеризувати законотворчу діяльність періоду березня 1917–квітня 1918 рр.; визначити основні напрямки державо- та правотворчої діяльності часів Української держави; з’ясувати причини приходу до влади Директорії; виявити напрямки державного будівництва в ІІ УНР й окреслити особливості законодавчого процесу; окремо дослідити державо- та правотворчі процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях.

Запропоновану працю виконано з урахуванням новітніх розробок фахівців-істориків та істориків права, які досліджують національну революцію 1917–1920 рр., зокрема таких науковців, як: С.Г. Благовісний, В. Гончаренко, В.М. Єрмолаєв, Н.В. Єфремова, В.В. Землянська, В.В.Калініченко, О.Л. Копиленко, М.Л. Копиленко, С.В. Корновенко, С.А. Макарук, Т.А. Подковенко, О.С. Рубльов, О.П. Реєнт, О.В. Тимощук, О.Н. Ярмиш та ін.

Джерельну базу навчального посібника становлять нормативно-правові акти, видані за часів І та ІІ УНР, Української держави й Західноукраїнської Народної Республіки. Важливе місце у підготовці роботи відіграла й мемуарна література: спогади М. Грушевського, В. Винниченка, П. Скоропадського, Д. Дорошенка, С. Петлюри тощо.

Запропонований навчальний посібник має таку структуру:

Ø тематичні лекції, що розкривають найважливіші проблеми державо- та правотворчого процесів, які відбувалися під час національно-визвольних змагань;

Ø до кожної лекції додається перелік завдань для самостійної роботи й найбільш важливі нормативно-правові акти;

Ø окремо подано теми для дослідницької роботи студентів і курсантів;

Ø тестові завдання до кожної лекції;

Ø перелік рекомендованої літератури.

Звісно, що у запропонованому навчальному посібнику не знайшли висвітлення всі проблеми, пов’язані з національно-визвольними змаганнями 1917–1921 рр. Поза змістом залишилося чимало питань, які необхідно більш детально висвітлити. Проте спрямування зазначеної праці – насамперед дати студентам, курсантам й усім, хто цікавиться періодом розвитку історії держави та права України в 1917–1921 рр., більш глибокі знання з історії державо- та правотворчих процесів часів Центральної Ради, Української держави, Директорії та Західноукраїнської Народної Республіки; зацікавити читача у детальному вивченні вказаної епохи.


БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ.

ПЕРША УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

 

План:

1.Передумови Української національної революції 1917–1920 рр.

2.Законодавче закріплення суверенітету УНР.

3.Формування органів державної влади.

4.Місцева влада й місцеве самоврядування.

5.Зовнішньополітична діяльність Центральної Ради.

6.Військове будівництво.

7.Судова система.

8.Законодавча діяльність.

9.Підсумки діяльності І УНР.

 

Передумови Української національної революції 1917–1920 рр. На початку ХХ ст. у Російській імперії склалася революційна ситуація. Перша буржуазна революція 1905–1907 рр. не змогла розв’язати назрілі проблеми, що загострилися в роки Першої світової війни, зокрема такі:

- в умовах війни половина працездатного населення України була мобілізована. За два роки військових дій Росія втратила 1,5 млн. осіб вбитими, 4 млн. – пораненими;

- збільшувалася кількість безземельних та малоземельних селян. Аграрії знемагали під тягарем державних податків, що збільшилися вдвоє, земських і мирських поборів, шляхової, пожежної та інших повинностей;

- мілітаризація промисловості супроводжувалася обмеженням дії робітничого законодавства, зниженням реальної заробітної плати, посиленням штрафних санкцій, зниженням рівня охорони праці;

- активізація діяльності різних політичних сил, що мали різнобічну політичну платформу й проводили агітацію, спрямовану на дестабілізацію ситуації усередині країни, використовуючи складний соціально-економічний стан. Серед робітників популярність отримали соціалістичні ідеї;

- антиукраїнська політика самодержавства.

Загалом український революційний рух був зумовлений національним і соціально-економічним гнітом з боку царизму, загальною кризою політичної системи Російської імперії[1].

Становлення української державності у ХХ ст. було підготовлене попередніми етапами національного відродження XIX ст. та зародженням новітньої політичної думки у ХХ ст. Тяжкий економічний стан, політична криза, поразка російських військ на фронті, національно-визвольний рух поневолених народів імперії значно полегшували українцям шлях до незалежності.

На початку 1917 р. загострилася ситуація у Петрограді, що було викликано перебоями з постачанням продуктів харчування. Саме це стало тією іскрою, що призвела до Лютневої революції, в результаті якої цар Микола ІІ зрікся престолу.

Законодавче закріплення суверенітету УНР.У складних соціально-економічних та політичних обставинах кінця 1916–початку 1917 рр. українські громадські лідери активізували свою діяльність. Вони зайняли принципову позицію під час лютневих подій 1917 р. в Російській імперії. Завдяки консолідації українських політичних лідерів вдалося прийняти єдине виважене за тієї історичної ситуації рішення.

Вже 3 березня 1917 р. київські газети повідомили про падіння монархії. Цього ж дня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців зібралися представники київських і деяких провінційних українських організацій. На цьому зібранні виникла ідея заснування Центральної Ради. 7 березня відбулися вибори керівного ядра, головою якого став М. Грушевський. Саме цей день слід вважати часом заснування Центральної Ради[2].

Лише 14 березня після повернення з Москви М. Грушевський визначив мету цього органу – здійснення вимоги «широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської демократичної федеративної республіки»[3].

Остаточно викристалізувати політичну програму Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес, який відкрився 6 квітня 1917 р. у Києві. На ньому були присутні представники Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. Результатом діяльності конгресу стало прийняття двох важливих рішень:

Ø широкої національно-територіальної автономії України;

Ø обрання 8 квітня нового складу Ради (загалом 118 осіб).

З моменту закінчення роботи конгресу Центральна Рада постала дійсно представницьким органом усієї української демократії[4].

Слід зазначити, що революційні події сколихнули всі прошарки українського суспільства. Кожна соціальна група отримала можливість заявити про свої вимоги й наміри в перебігу будівництва нової Української держави.

Лідером національного руху стала інтелігенція, яка виробила ідейно-теоретичне підґрунтя Української революції. Нагромадивши досвід боротьби за збереження української культури в умовах самодержавства, вона очолила визвольні змагання 1917 р.

Найбільш революціонізованою частиною українського суспільства стало військо. Солдатська маса, втомлена війною, була чутливою до агітації різних партій. Реальну її силу продемонстрував Всеукраїнський військовий з’їзд (Київ, 5–7 травня 1917 р.). Понад 700 делегатів, що репрезентували 993400 українців, рішуче виступили у підтримку Центральної Ради.

Саме українська інтелігенція та військо виступили найактивнішими та рушійними силами революції. Діяльність конгресу та рішення військового з’їзду сприяло укріпленню позицій Центральної Ради та рішучості її дій.

У середині травня 1917 р. до Петрограду прибули посланці від Української Центральної Ради (УЦР) на чолі з В. Винниченком. Тимчасовий уряд і Петроградська рада робітничих депутатів негативно відреагували на вимоги делегації щодо автономії України.

28 травня відкрив свою роботу Всеукраїнський селянський з’їзд, на який прибуло 2500 делегатів з вирішальним і дорадчим голосами. Провідною думкою стало вимагання самочинного проголошення автономії, незважаючи на позиції Тимчасового уряду. „Діти нам не простять, якщо ми не доб’ємося найменшого – національно-територіальної автономії…. Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятися ми не будемо, бо то – наше!” – так категорично закликав вирішити справу солдат Білик, селянин з Черкащини. Саме на цій хвилі УЦР 10 червня на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді проголосила І Універсал. „Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям”. Універсал знайшов велику підтримку серед населення України.

Отже, весна–початок літа 1917 р. – час не тільки становлення ЦР, а й період її вражаючих успіхів у справі розбудови Української державності, в об’єднанні з цією метою зусиль різних політичних партій, усіх демократичних сил України. ЦР стала провідником багатомільйонних мас українського народу, виразником його національно-державних прагнень. Крім того, на початковому етапі її діяльності провідною була ідея широкої національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній Республіці, на що й були спрямовані перші правові акти.

Прагнучи довести, що декларовані Універсалом слова «однині будемо творити наше життя» не пустопорожні, ЦР 15 червня 1917 р. створила Генеральний Секретаріат – виконавчий орган Ради. У такий спосіб, згадував у «Споминах» М. Грушевський, ЦР поставила Тимчасовий уряд «щільно перед загрозою конфлікту» і змусила до поступок тих, «хто не вірив українському рухові й сподівався якось його на кривій об’їхати».

Така діяльність Києва справила відповідне враження й на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. У результаті переговорів, що відбулися 29 червня між делегацією Тимчасового уряду та ЦР, 3 липня 1917 р. було ухвалено ІІ Універсал. У ньому йшлося про відмову від автономії України до скликання Всеросійських Установчих зборів. Зі свого боку, Тимчасовий уряд погодився визнати своїм крайовим органом утворений ЦР уряд – Генеральний Секретаріат.

Після липневих подій у Петрограді росіяни зайняли позицію істотного обмеження прав України. 25 жовтня 1917 р. в Росії відбувся більшовицький державний переворот. УЦР відреагувала на жовтневі події у Петрограді проголошенням 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу, в якому зокрема йшлося про:

Ø створення Української Народної Республіки та її невідокремлення від майбутньої федеративної Росії;

Ø проголошувалася демократична держава, яка характеризувалася самостійною верховною владою у реалізації внутрішніх функцій.

Вже через два місяці після проголошення УНР у складі Російської Федеративної Республіки Україна голосно заявила про себе як про «повну державу». 9 січня 1918 р. IV Універсалом ЦР сповістила, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого не залежною державою». Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з Радянською Росією, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності. Такий крок діячів УЦР став закономірним результатом багатолітньої боротьби кращих синів Вітчизни за її незалежність.

Формування органів державної влади.Порядок діяльності Ради було визначено в наказі УЦР від 23 квітня 1917 р., згідно з яким її робота мала проводитися через Загальні збори й Комітет. Чергові Загальні збори планувалося скликати раз на місяць, надзвичайні – у разі необхідності. Комітет, або, як його пізніше називали, Мала Рада, за постановою від 12 липня 1917 р. визначався постійно діючим розпорядчим органом, що мав право кваліфікованою більшістю (не менше як 2/3 складу) здійснювати й законодавчі функції[5]. Мала Рада наділялася такими повноваженнями:

Ø скликати чергові загальні збори;

Ø готувати доповіді до сесії Центральної Ради;

Ø поповнювати склад Генерального Секретаріату в перерві між сесіями;

Ø вирішувати усі невідкладні справи.

Чергові збори Малої Ради відбувалися раз на тиждень, а надзвичайні – «за потребою з ініціативи голови, заступників, а також за заявою не менш, як 5 членів». У складі самої Ради було до 40 осіб[6].

Питання місця УЦР в УНР було закріплено у ІІІ Універсалі, в якому зазначалося, що: «До Установчих зборів України вся влада творити лад на землях наших, давати закони і правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому уряду – Генеральному секретаріатові України».

Отже, з утворенням Української Народної Республіки у діяльності УЦР тепер вже як повновладного представницького законодавчого органу, практично парламенту, розпочався новий етап, головним змістом якого стала державотворчість, спрямована перш за все на розбудову демократичної влади.

Організація діяльності УЦР на цьому етапі продовжувала регулюватися «Наказом Української Центральної Ради» від 23 квітня 1917 р., а також такими правовими актами, що стосувалися тих чи інших питань діяльності УЦР:

Ø 25 листопада 1917 р. Мала Рада прийняла Закон „Про утримання Центральної Ради за державний рахунок», в якому зазначалося, що Центральна Рада утримується коштом Української Республіки;

Ø 16 квітня 1918 р. УЦР прийняла Закон «Про недоторканість особи членів Центральної ради», в якому, зокрема, йшлося про те, що «І. Члени Української Центральної Ради не підлягають відповідальності за голосування, за висловлені думки і взагалі за діяльність, зв’язану з виконанням обов’язків членів Центральної Ради як в самому парламенті,так і поза ним». Члени УЦР наділялися імунітетом проти арештів, притягнення їх до карного слідства і суду без дозволу Центральної Ради. Вони дійсно «користувалися такими ж правами, як і «класичний» парламент»[7].

Конституція УНР від 29 квітня 1918 р. чітко закріпила, що вищим органом влади мають бути Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і формують вищі органи виконавчої й судової влади. Отже, встановлювалася парламентська форма правління.

Функції українського уряду виконував Генеральний Секретаріат, який згідно зі «Статутом Генерального Секретаріату» визначався «найвищим крайовим органом управи на Україні». Він формувався Центральною Радою, відповідав перед нею і затверджувався Тимчасовим урядом.

Генеральний Секретаріат складався з 14 генеральних секретарів, а саме секретарі: в справах внутрішніх, фінансових, військових, харчових, земельних, юстиції, освіти, національних, торгівлі, промисловості, пошти й телеграфу, праці, доріг, генеральний контроль і генеральний писар[8].

Крім того, відповідно до «Статуту…» для Генерального Секретаріату обов’язковим було передавати на санкціонування Тимчасового уряду законопроекти й фінансові обрахунки видатків на потреби України, розглянуті й затверджені Центральною Радою.

Тимчасовий уряд відмовився визнати «Статут…», замінивши його «Тимчасовою інструкцією Генеральному Секретаріату». У цьому нормативно-правовому акті зазначалося, що:

Ø влада Генерального Секретаріату обмежувалася 5 губерніями з 9 (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською й частково Чернігівською);

Ø вилучалися секретарства військові, судові, продовольчих справ, шляхів сполучення, пошта і телеграф, право призначення державних посадових осіб;

Ø Тимчасовий уряд міг здійснювати зв’язки з місцевими органами влади в Україні, оминаючи Генеральний Секретаріат;

Ø всі ініціативи українського виконавчого органу мали затверджуватися в Петрограді;

Ø кандидати на посади генеральних секретарів, запропоновані Центральною Радою, затверджував Тимчасовий уряд[9].

Центральна Рада, прагнучи уникнути конфронтації з Тимчасовим урядом, змушена була визнати «Інструкцію…». Проте вже восени 1917 р. Генеральний Секретаріат здійснив спробу розширити свої повноваження. 12 жовтня 1917 р. було прийнято другу Декларацію. У ній закріплювалося, що Генеральний Секретаріат має розробляти норми, які будуть визначати межі компетенції кожного секретарства й всього секретаріату в цілому[10].

На засіданнях Генерального Секретаріату розглядалися питання внутрішньої та зовнішньої політики, оподаткування, судоустрою, військового будівництва тощо. Рішення приймалися у формі постанов, декларацій, інструкцій[11].

Після оголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат був перетворений у Раду Народних Міністрів.

У Конституції від 29 квітня 1918 р. закріплювалося, що Рада Народних Міністрів є вищим виконавчим органом, крім того, регулювався порядок її створення та ліквідації. Однак повноваження, склад Ради у Конституції не знайшли свого закріплення.

Місцева влада й місцеве самоврядування.Загальні принципи місцевої влади вперше окреслив ще до утворення УНР М. Грушевський, який розробив таку схему: «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народного! Це називається устроєм демократичним – щоб народ сам собою управляв».

Загалом у реорганізації місцевої влади та місцевого самоврядування Центральна Рада виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва. Вже в перших офіційних документах Центральної Ради було приділено увагу питанням будівництва місцевих органів влади. І Універсал зберігав дійсну систему місцевого самоврядування і тільки ставив питання про її українізацію й переорієнтацію на Центральну Раду. Цю ж думку було продовжено у Декларації Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 р. 12 жовтня 1917 р. у новій Декларації зазначалося, що «…одним з головніших завдань своїх Генеральний Секретаріат ставить сприяти розвиткові діяльності місцевих самоуправ та поширенню їх компетенції. Це має стати головною умовою встановлення ладу на Україні»[12].

У результаті поряд з губернськими й повітовими комісарами Центральної Ради та волосними, повітовими і губернськими земельними комітетами, радами селянських депутатів на місцях діяло здебільшого старе проросійське або створене більшовиками місцеве управління (Ради робітничих і солдатських депутатів, Червона гвардія). У містах створювалися домові комітети, на які покладалися функції залучення громадян до постачання продуктів та палива, санітарного упорядкування та утримання будинків тощо. У період поширення в містах злочинності головним у діяльності домових комітетів стала охорона майна та особистої безпеки мешканців будинків. У Києві рішенням українського коменданта їм було дозволено мати зброю, яку дозволялося застосовувати у разі відкритого нападу на будинок[13].

Суттєве рішення щодо місцевого самоврядування Центральна Рада прийняла у IV Універсалі. Згідно з цим нормативно-правовим актом відбулося закріплення Рад робітничих і солдатських депутатів як органів місцевого управління. Проте їхнє місце у загальній структурі місцевих органів не було визначено.

Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада, нарешті, ухвалила довгоочікуваний земельний закон. У ньому робилася спроба врегулювати відносини між численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях. У ст. 4 закону зазначалося: «а) верховне порядкування всіма землями з їх водами, надземними і підземними багатствами належить до скликання Українських Установчих зборів Українській Центральній Раді; б) порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування… – органам міського самоврядування; іншими – сільським громадам, волосним, повітовим, губернським земельним комітетам в межах їх компетенції»[14].

Проте правова невизначеність зберігалася до прийняття Конституції УНР. Відповідно до ст. 5 систему місцевого самоврядування складали землі, волості й громади, а їхні відносини з державою будувалися на принципах широкого самоврядування й децентралізації. До Конституції УНР увійшло ще дві статті, які визначали відносини органів самоврядування з державною адміністрацією. Так, за ст. 26 Радам й Управам громад, волостей і земель «належить єдина безпосередня місцева влада. Міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо й через визначених урядовців, а всякі спори в цих справах рішає Суд УНР». Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до її компетенції відносилися лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР»[15].

Слід зазначити, що через відсутність належної правової бази та державного фінансування Центральна Рада не змогла організувати діяльність органів влади й управління на місцях. Такий результат свідчить про відсутність реального контролю й впливу на політичну, соціально-економічну ситуацію в українських регіонах.

Зовнішньополітична діяльність Центральної Ради.До утворення УНР контакти закордонних дипломатів із Центральною Радою мали спорадичний, напівофіційний характер. Тимчасовий уряд із насторогою сприймав візити представників інших держав до Києва, побоюючись сепаратизму та пронімецьких настроїв в Україні. У травні 1917 р. до Києва прибув французький журналіст Ж. Пелісьє. Хоча він і приїхав до України як неофіційна особа, все ж зумів установити з Центральною Радою тісні стосунки й переконати офіційні французькі кола в необхідності відмовитися від позиції нейтральних спостерігачів. У жовтні до Києва прибула військова місія у складі генерала Табуї та полковника Перльє, які цікавилися станом українських військових справ. Побував у столиці України й представник англійського посольства в Петрограді професор Піре. Під час зустрічі генерального секретаря фінансів М. Тугана-Барановського з французьким послом у Петрограді Нулансом обговорювалася можливість надання французьких кредитів Україні.

Проголошення УНР підвищило інтерес різних країн до неї. На початку січня 1918 р. генерала Табуї призначили офіційним представником Франції при уряді УНР. Таку ж посаду обійняв колишній консул Великобританії в Одесі[16].

Головним напрямком зовнішньополітичної діяльності УНР стала діяльність з підписання мирної угоди з країнами Четвертного союзу, що було здійснено 9 лютого 1918 р. у Брест-Литовську. Тоді ж був підписаний і додатковий договір, який регулював питання консульських відносин, обміну військовополоненими тощо, а також було укладено окрему угоду між Україною й Австрією про статус Східної Галичини та Буковини.

17 березня 1918 р. Центральна Рада ратифікувала Брестський договір. Оцінюючи його значення, В. Винниченко писав: «Для української держави цей мир був би з різних боків дуже корисним. Насамперед, ним українська держава визнана таким серйозним суб’єктом міжнародного права, як Центральні держави»[17].

Брестський мир докорінно змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії. У цей період для неї на перше місце виходять Німеччина та її союзники. Відносини ж з Англією і Францією, навпаки, призупиняються аж до ліквідації УНР.

Військове будівництво.Питання будівництва Центральною Радою власної армії є досить складним. Її лідери виступали проти організації регулярного війська, вважаючи його знаряддям гноблення. Навесні-влітку 1917 р. сформувалося два підходи щодо питання військового будівництва:

ü М. Міхновський виступав за організацію регулярної української армії як основи майбутньої незалежної України;

ü лідери Центральної Ради прагнули використати український військовий рух тільки для посилення свого авторитету в Тимчасового уряду[18]. М. Грушевський, В. Винниченко негативно ставилися до регулярної армії як основи мілітаризму та виступали за створення народної міліції, за загальне озброєння народу[19].

Навесні-влітку 1917 р. швидкими темпами здійснювалася українізація військ. Під час розбудови армії з’ясувалося, що провідна роль у цьому процесі належить не Центральній Раді, а самостійницькій течії українського руху, що гуртувалася навколо військового клубу ім. П. Полуботка (М. Міхновський, Ю. Ган, генерал Нужджевський та ін.). Навіть організацію першого національного збройного формування – 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького – було здійснено скоріше проти волі УЦР, ніж за бажанням її лідерів. Керівники Центральної Ради не тільки не зуміли очолити солдатські маси, повести їх за собою, а й, навпаки, доводили (як це робив В. Винниченко) шкідливість українізації армії[20].