Життя і творчість

П Л А Н

Тема. ОСКАР ВАЙЛЬД

(1854-1900)

1. Життєвий і творчий шлях.
2. «Портрет Доріана Грея» - твір, який приніс Вайльду всесвітню славу.
3. Афоризми Оскара Вайльда.

16жовтня 1854 року у відомого дублінського лікаря сера Вільяма Вайльда народився син, яко­го назвали довгим ім'ям Оскар Фінгал О'Флаерті Вілс. Батько надзвичайно радів, мати ж хотіла дочку й тривалий час не могла змиритися з ре­альністю, називаючи малого «вона», виряджала дівчинкою, привчаючи до жіночої манірності та чуттєвості. Батьки взагалі були оригінальною парою: батько, талановитий хірург, славився веселим, галасливим норовом, любив гарних жі­нок і різні веселощі, буквально ненавидів спокій та бездіяльність — організовував власні лікарні, видавав медичний журнал, був непоганим етнографом-любителем, писав книжки й безмежно любив свій край, досконало знаючи історію милої серцю Ірландії. Мати — повна протилежність чоловікові — тиха, романтична, екзальтована жінка, писала вірші і вважала своє дівоче прізвище Елджі похідним від Аліг'єрі, відрекомендовуючись усім як далека родичка великого поета.

Щойно вік сина дозволив подорожувати, сер Вільям незмінно брав його із собою в етнографічні експедиції країною, прилучаючи до ро­зуміння красот і щедрот рідного краю, навчав любити батьківщину й народ, який дав світові чимало великих і знаменитих співвітчизників.

У десятирічному віці хлопчика віддали до знаменитої Портора-скул— суворої, фундаментальної, по-справжньому англійської школи. Спочатку ні успішністю, ні старанністю він не відзначався, оскільки важко витримував суворий режим, але швидко навчився самостійності й уміння пристосовуватися до обставин, чим відразу вирізнився з-поміж учнів, — зі смаком вдягався, був бездоганний і охайний у побуті, стриманий і розважливий у словах та вчинках. Рано став захоплюватися серйозною, «дорослою» літературою, пробу­вав писати сам, а смерть Діккенса, якого він любив, буквально при­голомшила підлітка й остаточно визначила напрям його подальших занять. В останні роки навчання Оскар відчув нездоланний потяг до краси, викликаний захопленням культурою Стародавньої Греції, — це стало основою його культурно – естетичної життєвої позиції, якої він не зраджував упродовж усього свого бурхливого й насиченого життя.

Наступним етапом його освіти був коледж Трійці у Дубліні— ін­тернат з не менш суворими правилами, ніж у Портора-скул. Попри це, студенти тут чистотою й високою мораллю не переймалися — відверто гуляли по шинках та будинках розпусти, пропиваючи і прогулюючи стипендіальні суми, відпущені на осягнення наук і духовності. Молодому Вайльду це категорично не подобалося, настільки він був уже привче­ний до стриманості, сприйняття краси й почуттєвого романтизму. Усі три роки він ні з ким із учнів не дружить, проводячи вільний час на самоті, з подвоєним старанням вивчаючи запропонований навчальний матеріал. Це дало свої плоди: коледж він закінчив із золотою медаллю. Далі — Оксфорд. Перебування тут вимагало чималих коштів, яких, на жаль, в Оскара не було, а потрібно було чинити згідно з правилами. Він обирає точний інструмент на шляху до поваги однокур­сників — відособленість, оригінальність і винятковість. Селиться в маленькому житловому блоці, який обставив і декорував у стилі почуттєвої винятковості, що стала еталоном затишку і роздумливого зосередження, зробивши культ приємних дрібниць головною метою світосприйняття. Це невдовзі помітили товариші по навчанню й гідно оцінили: у нього стали бувати, а ще згодом ця оселя витонченого смаку та оригінальності і взагалі перетворилася на клуб цінителів краси, спокійної розмови та розумних думок. Членам цього гуртка господар пропонував усе для досягнення самовдосконалення: гарну сигару, екзо­тичні марки чаю і кави, рідкісні вина та повний набір милих дрібниць, які повсюди тішили філософічну публіку. А обговорювати юнакам було що — з викладачами їм дуже пощастило — професор Мехаффі, Уолтер Пейтер, знаменитий Рескін. Доби не вистачало, щоб оцінити й засвоїти те, що дарували благословенні часи, проведені на лекціях і в розмовах із цими достойними людьми. Все це, безумовно, лягало на благодатний ґрунт допитливих молодих умів, залишаючи незгладимий слід у їхніх душах на решту життя, виховавши щиру любов до краси і захоплене поклоніння перед справжнім мистецтвом.

На формування естетичних поглядів О. Вайльда значною мірою вплинули його університетські викладачі — визначні постаті в ан­глійській культурі: Джон Рескін, чудовий лектор, який викладав курс історії мистецтва, і Волтер Пейтер, автор багатьох досліджень з антич­ного мистецтва й філософії. Особливий вплив на сучасників мали його роботи про мистецтво Відродження, які О. Вайльд назвав «святим письмом краси». Підсумком досліджень Пейтера стало положення про те, що мистецтво надихається самим мистецтвом і що існує воно лише для себе, йому не потрібні інші обґрунтування.Це визна­чило розвиток цілого напряму в мистецтві кінця XIX століття — так званого «прерафа-елітизму».Прерафаеліти виявляли себе переважно в живописі та декоративному мистецтві, спираючись у своїй творчості на концепцію, за якою сучасне життя є недосконалим і далеким від ідеалу, а вищі життєві цінності людства залишилися далеко поза­ду — в середньовіччі. Витоки свого мистецтва прерафаеліти вбачали в живописі раннього Відродження, у традиціях готики. Творам прера­фаелітів була притаманна яскравість барв, виписування найдрібніших деталей, строгість стилю, містичні переживання. За сюжети картин правили епізоди з Біблії, із грецької міфології чи історії.

Утім, віддаючи належне творчим пошукам представників цього напряму, молодий О.Вайльд пішов власним шляхом. Він приєднався до щойно утвореного естетського руху і став якщо не його головою, то найпалкішим проповідником ідей естетизму.Англійський естетизм 80-90-х років XIX століття багато в чому живився ідеями, що вини­кали у творчості англійських романтиків і прерафаелітів. Водночас естетський рух, до якого долучився О.Вайльд, розвивався у складній взаємодії з найновішими течіями в європейському мистецтві — сим­волізмом, імпресіонізмом і неоромантизмом.

Прийшли перші відчутні успіхи — він почав публікуватися.Це були вірші, як дві краплі води схожі на світовідчуття автора: давні статуї, м'яке світло старих картин, троянки, що страждають від нещасного кохання, цитати з грецьких і латинських авторів, молоді юнаки в сумних зітханнях. Потім він почав писати балади, складні за формою і малозрозумілі за змістом, що врешті-решт породили сонети. Нарешті пише поему «Равенна»,яка зараховується як випускна робота й вінчає автора високою університетською нагородою.

Навчання завершено, настав час приймати головне життєве рі­шення: «Що робити?» Звісно ж, він писатиме. Як і про що — наразі не відомо. Та він був переконаний в одному — це має бути гарно, розумно й поетично. Для здійснення задуманого йому був потрібен Лондон, де перебувала мати після смерті батька.

Основна вимога, яку О. Вайльд та його послідовники висували до мистецтва, — не копіювати природу, а відтворювати її за законами краси, недоступної для повсякденного життя. Не мистецтво відобра­жає дійсність, а життя наслідує мистецтво, — вважав письменник. Мистецтво покликане створити новий світ, який є маренням, казкою, неправдою — і при цьому воно нічого не виражає, крім самого себе. Неправда, за О.Вайльдом, — форма вияву краси, а тому вона важ­ливіша за голий практицизм повсякденності.

У численних газетах та журналах стали з'являтися його статті з естетики, які безбожно руйнували манірні вікторіанські підвалини. Навколо нього стало формуватися певне коло молодих людей із-поміж «найпросунутіших», для яких він став кумиром, їхнім апостолом. Він відкриває свій салон,де на гостей чекали картини поза­межного змісту, неймовірні за кольором і виконанням драпіровки, портрети знаменитих акторок, східні килими й численні дрібнички, що несуть, на думку господаря, винятковий культовий смисл. Він міцно входить у моду. Він — «нове». Тріумфом сходження стала новоявлена мода — естетичний дендизм,який він проповідував.

Чого ще можна було прагнути? Але, на його думку, все тільки-но починалося. Лондонське суспільство вирувало. На кожному кроці цитувалися його висловлювання, коментувалися вбрання та манера поведінки, всім було цікаво, де й що він їв, із ким розмовляв, якого кольору бутоньєрка була в його петлиці, у якому екіпажі їздив та які сигари курив. Фундаментальним поясненням і виправданням цієї незвичайності стала його книжка «Вірші», випущена 1881 року, яка лише за кілька тижнів перевидавалася чотири рази(!). Не оминув він своєю увагою й театри, був бажаним і «почесним грома­дянином лаштунків», частенько виступав із критичними або полеміч­ними статтями з приводу театрального життя, ну, а після прем'єр усі чекали тільки його розумної думки.

Досягши певної популярності на батьківщині, Оскар вирішив підкорити закордон.Спочатку він їде до загадкової тоді Америки з лекціями «про ренесанс англійського мистецтва», потім у Париж, де за короткий час познайомився з Гонкуром, Бурже, Верленом і дуже постарілим Гюго.

Подивившись світ і показавши себе, він повертається до Лондона, сповнений рішучості стати багатим і по-справжньому знаменитим. Наймає квартиру в аристократичному кварталі, щосили демонструю­чи свою довершеність і смак, що само собою коштувало не дешево, а до багатства було ще далеко. Часто заради цього доводилося тижнями голодувати, але він послідовно «осліпляє світ».

Підкоривши столицю, він вирушає в подорож Англією з метою повернути людей до витоків англійського ренесансу й просвітити їх у частині «мистецтва оздоблення жител». Фінансовий результат підприємства виявився більш ніж жалюгідним, зате він привозить із поїздки дружину Констанцію Ллойд, дочку адвоката з Дубліна. Сирота, скромна, серйозна дівчина англійської краси, побачила в Вайльді казкового принца й закохалася в нього без тями. У травні 1884 року вони одружилися. Настав час сімейної розсудливості та стабільності. Оскар наймає особняк на Тайт-стрит і тепер приймає виключно вдома. Гостями сімейних раутів стають геніальний Рескін, Марк Твен, Сара Бернар та інші представники театрально-художньої богеми. Оскар ніжно й віддано любив свою дружину. Свідченням цього стала поява у Вайльдів двох чарівних діток — Сіріла та Вівіана, яких він також палко любив. Задля сімейного благополуччя він влаштовується головним редактором журналу мод «Вуменз уорлд»,де впродовж двох років править, редагує, пише нудні статті на побутові теми, рекламує дамські капелюшки та білизну. Це дозволяло утримувати сім'ю, але спосіб життя повинен відповідати внутрішньому образові людини. Звісно, ті шість фунтів на тиждень, які він отримував за свою працю, могли цілком влаштовувати зразкового сім'янина, але душу естета, невиправного бонвівана вони зовсім не гріли.

Йому знову треба було щось змінювати. Він дедалі рідше буває вдома, вирішивши штурмувати нову, тепер уже позахмарну вершину: Уайт-клуб — найстарший і найконсервативніший клуб в Англії. Його члена­ми були міністри, лорди, відомі політики, барони та герцоги. Тепер він з легкістю обідає з герцогинями, дає поради потомственим аристократам стосовно цінності їхніх картинних галерей і бібліотек, бере участь в оформленні салонів та замків, при цьому даючи їм те, чого від нього чекають: епатаж, екстравагантність, граничний сарказм і дотепність.

Так, він жив, але не писав, дуже прагнучи цього. Статті, літе­ратурні й театральні рецензії, нариси — все це не задовольняло, хотілося чогось іншого. Його слухали захоплено, тішилися його до­тепністю, намагалися бути схожими на нього, але це в житті, а на папері... Безрезультатно він марнував ночі, сидячи за своїм унікаль­ним письмовим столом, намагаючись створити щось нове. Навіть використання гігантських за розміром аркушів паперу (наслідування Гюго) не породило гігантських форм бажаного.

Осяяло його 1886 року.Відповідь була проста: потрібно описати в літературній формі своє власне життя. Те, що він із таким успіхом і за­хопленням проповідував у салонах та вітальнях, необхідно вдихнути у вуста персонажів, браку в яких лондонське суспільство не відчувало. Як із рогу достатку, посипалися на прилавки магазинів «Кентервільський привид», «Злочин лорда Артура Севіля», «Натурщик-мільйонер», «Сфінкс без загадки», цикл казок новітнього часу про Велетня-егоїста, Солов'я і Троянду, Чудову Ракету та Щасливого принца. Чимало пуб­лікувалося досить серйозних і глибоких за змістом нарисів: «Занепад брехні», «Критик як художник», «Перо, олівець і отрута»,друкувалися розшифровки сонетів Шекспіра. Одне слово, 1890-й і 1891-й роки ми­нули під знаком напруженої творчої праці прославленого автора.

Символіка роману дуже складна. З одного боку, відтворюючи іс­тину на портреті, а не на обличчі живої людини, письменник ілюструє свій принцип, згідно з яким мистецтво реальніше за життя і життя наслідує мистецтво, а не навпаки. З другого боку, Вайльд показує, що жахливі зміни на портреті відбуваються тому, що герой знехтував мо­ральні норми. Перші зміни на портреті з'являються тоді, коли Доріан посварився із Сібіл, що призвело до її самогубства: «Інакшим став вираз, щось жорстоке з'явилося в обрисах вуст».Подальші зміни такі значні та страшні, що Грей більше не може бачити свій портрет, який стає його суворим суддею.Доріан намагається позбутися портрета, але знищує не своє зображення, а себе самого.

Отже, естет Оскар Вайльд, проголошуючи незалежність мисте­цтва від моралі, водночас стверджує своїм твором: це можна безкарно порушувати норми людського життя. Втрата моральних устоїв веде людину до загибелі. У цьому — гуманістичний сенс роману.

«Портрет Доріана Грея» можна тлумачити по-різному, але не ви­знавати його безумовну неординарність і художню довершеність — неможливо. Критики, сперечаючись з окремих питань стосовно мистецьких позицій Оскара Вайльда, доходять спільного висновку про роман: це твір новий, складний і життєздатний. Свідченням цього є довголітнє життя роману, в якому кожне нове покоління читачів знаходить те, що співзвучне даному часу, що хвилює душу, збагачує розум, дає насолоду, бо творчість великого англійського письменника Оскара Вайльда — то справжнє мистецтво.