СУСПІЛЬНИЙ КЛАС

НАЦІЯ

КАСТА

Раніше касти були поширені у світі більше, тепер же кастовий устрій зберігся в своїй «чистоті» в Індії. Каста - це складна верства, що об'єднує індивідів по лінії родинній + професійній + релігійній + правовій + маєтковій + почасти расовій і мовній. Характерно, що державної лінії не помітно. Один з дослідників каст, проф. Бугле пише; «В Індії немає й зародку державності. Сама ідея публічної влади чужа в Індії». Цього не треба розуміти так, що наче б то в Індії немає тих функцій, що іх виконує у Європі держава. Ці функції в Індії виконує вища каста брахманів, при допомозі касти вояків, без жодної участі в керівництві суспільними справами нижчих каст. Таким чином, функції держави монопольно скупчені в руках тієї верстви, що називається брахманською. Ця верства керує суспільством на основі релігійного авторитету, висловленого у законах Ману за 800 літ перед Різдвом Христовим.

Там написано:

«Для збереження всесвіту він, пресвітний (цебто «бог»), призначив особливі обов'язки і заняття для тих, які вийшли з його уст, рук, стегон і ніг. Б_р_а_х_м_а_н_а_м він призначив навчати веди, вивчення вед, приношення жертв для своєї власної користі і для інших, давання і приймання милостині; к_ш_а_т_р_і_я_м він звелів охороняти народ, давати дари, пропонувати жертвоприношення, вивчати Веду і утримуватися від тілесних насолод. В_а_й_ш_і_я_м - пасти худобу, давати дари, торгувати, давати позики, обробляти землю. Одне лише заняття владика звелів виконувати ш_у_д_р_і : покірно служити тим трьом кастам».

Отже касти - то ніщо інше, як с_у_с_п_і_л_ь_н_о - п_р_о_ф_е_с_і_й_н_і с_к_у_п_ч_е_н_н_я , між якими поділено працю.

Керівниками суспільства є брахмани: «Брахман, з'являючись на землі, займає найвище місце на землі ... Все, що існує на світі, є власністю брахмана (закони Ману)». Проф. Бугле каже: «Брахман - це виконавець обрядів, тлумач одкровеній, природжений піп, втілює ідеал, корис-

135----------------------------------------------------------------

тується однаковим престижем, проходить однакову школу. Посвячення його - друге народження>.

До касти належать всі, що в межах її народилися, ніхто ні оженитися, ні вийти заміж в іншу касту не сміє. Це все показує, що каста внутрі-солідарна, закрита, спадкова верства, що має в собі родинну+професійну+релігійну+правну+маєткову прикмету. Як досліди показали, кожна каста є різного расового і національного походження, тому в науці доводиться, що такий устрій виник на грунті завоювання місцевої раси іншими расами, які між собою розділили важливіші суспільні функції, а місцевому народові призначено рабство. Розуміється, такий «знаменитий» устрій виробив сам «бог», якого, слухати

повинен кожен і виконувати призначений обов'язок.

В Індії, де живе 350 мільйонів людей, з яких 98 % не грамотних, панує тепер 125 тисяч англійців! Індуський «бог», давши брахманам у власність все, не дав одного - державної влади! Проте в Індії таки багато князьків (магараджі), які славляться своїм багатством, зате народ голодує, мре мільйонами щороку з голоду і чуми!

Цей опис касти показує, що соціальний зміст касти творитьсяобов'язково на такій основі: родина + професія + певний обсяг прав чи обов'язків + релігія + певний рівень маєтності; отже це в основі п'ятірна кумуляція, але іноді з цим сполучена ще мова. Значить, до даної касти належить лише певне число родин, які займаються однією професією, мають лише певну релігію, один рівень маєтності, один рівень прав, іноді буває ще й те, що розмовляють однією мовою, а при тім вступ в цю касту і виступ з неї цілком заборонений, циркуляція індивідів між кастами цілком неможлива.

Поверхова публіцистика, що перекидається словами на вітер, іноді називає кастою те, що не є кастою, напр., в царській Росії кастою називалося часто «дворян» (шляхетство), але це не була каста, бо вступ і виступ з неї був хоч і тяжкий, але можливий - дворянин міг оженитися з селянкою і тоді ця селянка ставала дворянкою, селянин міг стати дворянином: здобувши офіцерський ранг - ставав «особистим дворянином», а здобувши генеральський ранг, ставав «спадковим дворянином», цебто все його потомство ставало дворянством. Каста у старій Росіі була одна - царський рід, д_и_н_а_с_т_і_я . Шлюби дозволялися лише внутрі царських родів (внутрі і між династіями). Професія цих людей - керувати державою. Релі-

136--------------------------------------------------------

гія для кожного роду своя. Але й династії були не абсолютно закриті: циркуляція індивідів відбувалася між членами династії і вищими верствами шляхетства. Здається, що випадку не було, щоб селянка або міщанка ставала царицею, але дворянка (за часів Московської держави) іноді бувала царицею. Лише з Петром I був випадок, що перша жінка була російського боярського роду, а друга - колишня прислуга німецького попа (Катерина I). Родоначальникн династій, розуміється, бувають і з «простого» люду, як тепер перський шах Реза (колишн. фельдфебель кавалерії).

Називалося в Росії «кастою» і офіцерство, але це не відповідало дійсності. В Росії основна форма поділу людності була с_т_а_н_и , цебто верстви професійно+правові, в яких певний рівень прав залежав від професії. Стан близький до закритої верстви, але не закритий і тому не каста.

Каста, стан, клас - це основні форми поділу населення, при чім каста є верствою закритою, стан - проміжною, але близькою до закритої, а клас - проміжною, але близькою до відкритої.

Соціальннй зміст цих трьох форм різний (і число кумулятивних зв'язків, і характер їхній, і спосіб сполучення різні!)

Соціалізм силкується знищити і касти, і стани, і класи, усунувши перегородки маєткові, правові, релігійні і ін., змагаючися створити суспільство безкласове, безстанове, безкастове. Але комуністи в СССР на практиці витворюють новий стан: привілейована + ідеологічиа + партійна + мовна верства перетворюється в стан. Коли б же большевики видали наказ, що лише дане число кoмyністичних родин має бути комуністичними і керувати державою, то це б була нова каста, яка розмножувалась би не соціальним, а біологічним шляхом.

Як приглянутися до діяльності українців і прислухатись до їх думок, то можна з певністю сказати, що вони всі однаково підкреслюють окремішність своєї мовиі через те вважають себе за окрему сукупність людей; далі вони хочуть здобути свою територіюв своє розпорядження, а також здобути владунад суспільством, що живе на цій території. От це є спільневсім українцям, тому можна казати, що перед нами є мовнеукраїнське скупчення, територіальне і державне. Всі українці в цьо-

137----------------------------------------------------------------

му солідарні і спільні. тому по цих питаннях у відносинах до інших мовних, територіальних і державних скупчень вони антагоністичні^1, а між собою солідарні, виступаючи «назовні», як один. Оця складна потрійна верства і є нація.

Проаналізувавши (розібравши) інші верстви, які зви чайно називаються націями, ми бачимо ці три прикмети найбільш часто. Одначе іноді бачимо і дивовижні об'яви, що націями називаються верстви, які мають трохи або цілком інших соціальний зміст (склад кумулятивних ліній). Ця сплутаність соціальних ліній - з одного боку, а також низький рівень суспільних наук - з іншого боку - є причиною того, що й досі зустрічаються дивовижні погляди на те, що таке нація, щоб побачити, як мало люди знають про суспільство, ви можете зробити таку перевірку: запитайте людину, яка невпинно кричить про любов до нації, про свій націоналізм, яка нічого знати не хоче, опріч нації, - так от кажу, запитайте її, що таке нація і ви за кілька хвилин переконаєтеся, що вона не знає навіть приблизно, що таке нація. це трапляється не лише із «звичайними» людьми, а навіть із ученими, навіть з тими, що викладають науку про нації.

Для прикладу візьмемо в руки кілька книжок, в яких дається теорія нації і погляньмо, що учені люди про це думають. Ось книжка проф. д-ра В. Старосольського «Теорія нації». Тут написано багато про націю, але все зводиться до такого твердження, що подав автор на стор. 89:

«Нація се спільнота, цебто суспільство, основою якого є араціональна, стихійна воля». Спільнотою автор слідом за німецьким соціологом Ф. Тенніесом називає таке скупчення людське, що спаяне несвідомою с_т_и_х_і_й_н_о_ю с_и_л_о_ю . Таких спільнот буває багато, напр., військо під час бою спаюється стихійно, цебто інстинктивно. Коли ж стихійно утвориться якась спільнота, що прагне опанувати державу, стати державною силою, то це і є нація, на думку Старосольського. На основі усієї аргументації Старосольського можна вивести, що комуністична партія є... нацією. Взагалі кожна партія, що хоче стати чи стає державною, є нація (прим., і фашисти). Мова, на думку Старосольського, не є «прикметою» нації, а лише чинник, який може допомогти національній спільноті витворити ся, форма і символ, в яких вона себе виявляє. через те

1:: Термін «антагоністнчні» автором тут вжито умовно, у значенні - чужі, окремішні.

138-------------------------------------------------------------------

належність до нації визначається лише свідомістю індивіда: до якої нації індивід себе зараховує, до тієї він і належить. Старосольський вказує, що є «американська» нація, бельгійська, швейцарська і ін. без зв'язку із мовою. Ось що він пише:

«Приклади Англо-Саксонської та Латинської Америки для зрозуміння істоти нації дуже цікаві. Там не було історичних відносин, серед яких творилися нації Європи, та які затемнюють та іноді закривають перед нашими очима явище народин нації. Націо-творчі сили діяли там в чистій формі так, що дають нам неначе сурогат наукового досвіду, переведеного в робітні^1, в ізоляції від усього, що випадкове, та що не належить до єства явища. ані на спільне своє кровне походження, ані на історичні традиції, ані на споконвіку свою зрошену кров'ю та потом батьків територію, ані на спільну віру, ані на власну, окрему від інших, мову не можуть (очевидно - не могли) покликатися нації Америки, як на основу свого національного існування. Все те виявилося тільки згодом, не як причина, а як продукт національного їх існування. Їх колискою була боротьба, типова боротьба.

Момент, коли замаяв в сій боротьбі проти метрополії самостійницький стяг, був моментом народин нових націй» (ст. 87).

Як ви вдумаєтеся в цей уривок, то побачите, що ніби то англійці, іспанці, португальці, п_е_р_е_ї_х_а_в_ш_и в Америку і згодом розпочавши там боротьбу проти своїх європейських держав і заснувавши нові держави, тим самим обериулися в н_о_в_і н_а_ц_і_ї . Ці приклади, найяскравіше свідчать про те, що розуміє проф. Старосольський, під нацією. Цілком логічно виходить з цього, що, напр., жиди, не нація, але з них родиться нова нація; с_і_о_н_і_с_т_и , які їдуть в Палестину, щоб утворити там свою державу (підіймають «самостійницький стяг»). А коли кубанські і галицькі українці проголосили свої суверенні держави, то цим самим на світі з'явилися нові нації - «кубанська» і «галицька». Коли ж і Полтавщина проголосила б свою державну незалежність, то родилася б ще одна нова нація - полтавська. а коли українці у XIX ст. вважали щиро себе московськими патріотами і боронили московську державу то тим самим належали до московської нації. Нічогенька собі «теорія нації» у Старосольського! Вона ще цікава тим, що вказує, ніби нація е продуктом стихій-

1:: Робітня - в значенні цex, майстерня.

139---------------------------------------------------------------

ної, араціональної (безрозумної) волі. Відомо ж, що де діє щось «араціональне» (безрозумне), там розум не може нічого розуміти, а тому не може виробити й теорії (теорія - є чистим продуктом розуму), про араціональне. Як умудрився Старосольський раціонально (розумом) творити теорію про араціональне - це його секрет, бо прості люди ніколи не зрозуміють того, що є для розуму в засаді не доступне («араціональне»).

Волюнтаристична теорія нації нічого нам не пояснює про «єство нації».

Візьмемо другу книжку - «Національна справа» Іп. Бочi<овського, доцента націології в Укр. Господарській Акадсмії. В розділі V-му («Про націю взагалі й під державно-політично-правним оглядом зокрема») Бочковський переглядає по черзі, так звані головніші «прикмети нації», цебто «мову» та «територію» і приходить до висновку, що вони ні в якому разі не є прикметами нації.

Він, згадуючи «психологічну теорію» нації Ренана (з р. 1872) про те, що «нація - це душа, принцип психологічний» (у Ренана - «спіритуальний») , каже, що й Гумилович, Кірхгоф, Єлінек, Мейнеке і ін. трактують націю з цього суб'єктивно-психологічного становища. що, мовляв, більшість представників «науі<и» на цім стоїть. Він так само захищає цей «принцип спіритуальний», по якому нація - це ніби лише прояв нашої психіки, якийсь ніби акт свідомості.

Нація, мовить Бочковський, розвивається: «сира етнографічна маса» спочатку виробляє окрему мову, потім «виплескує» національно-культурну своєрідність, господарсько-суспільне упевнення, а потім це все завершується політично·державним самостійництвом. Коли «народ» виявить своє державно-політичне стремління, то з того часу біологічний процес формування народу обертається у політичний, і тоді народ стає нацією. Перед цим народ ще живе в б_і_о_л_о_г_і_ч_н_о_м_у періоді, цебто в періоді, коли «сира етнографічна маса» перетоплюється з аморфного стану в «самосвідомий національний організм». «Святий егоїзм» є в дійсності суто національною ознакою взагалі, інтернаціоналізм («національний альтруїзм») - це «музика майбутнього», якої п. Бочковський таки бажає.

Отже й за Бочковським нація є така сукупність людей, що у_с_в_і_д_о_м_и_л_и себе, як нація, і змагаються до державної самостійності. (Словом, нація - це те, чого зараз хочуть українці!). Ось така «психологічна теорія»

140------------------------------------------------------------

нації, сказати б: інтелектуалістично-чуттєва. Коли yкраїнціу XIXст. про свою державність не говорили, тоді вони нацією не були, і хто з них до державності не змагається, той до української нації не належить. Те, що вони розмовляли укр. мовою - не має, мовляв, ваги: то є прикмета «аморфної етнографічної маси», а нація починаеться лише тоді, коли люди усвідомлять бажання жити вкупі і створити окрему державу. Так що нація є не якась собі очевидна реальність, а явище психічне і то власне щось в роді партії.

Оті собі поліщуки, волиняки, лемки, бойки, чернігів ські дядьки і ін. люди ще не доросли до нації, бо держави не хочуть, не усвідомлюють своєї спільності - словом, вони до нації ще не належать. Так само і велике число примітивних народів, що живуть у Сибіру, в Азії, в Африці і ін. без «національної свідомості» - не нації. Бочковський, як і Старосольський, визнає, що є нація швейцарська, бельгійська, американська; хоч хорвати і серби розмовляють однією мовою, але це «дві окремі нації», а голандці, фламандці і африканські бури - хоч говорять однією мовою, але вони три окремі нації. Так само англійці, «американці» (жителі Сполучених Держав) і канадійці являють три нації, хоч говорять однією мовою (англійською) .

Виходить за Бочковським, що нація і державне скупчення - є те саме. Значить: українці в Американоьких Сполучених Державах є «американської» нації, в Бразилії - «бразильської», в Аргентині - «аргентинської», в Канаді - «канадійської», в ЗУНР - «західно-української» (краще вже «галицької»), на Кубані - «кубанської», в Киргизстані - «киргизської», на Далекому Сході «далекосідної» і т. д. Жиди, очевидно, належать до всіх націй разом, оскільки живуть по всіх державах світу.

В своїх висновках «теорії» українських соціал-демократичних «учених» цілком сходяться, різницялише в чинниках формування нації: у Старосольського націотворчим чинником е «несвідома воля», а у Бочковського «національна свідомість» (розум).

І все ж таки ...

Чи нація будується «з розумом» чи «з волі», а все одно, «теорії» пишуться «без розуму».

Візьмемо в руки наукові твори академіка, професора, доктора Ст. Дністрянського. В своїй книзі («Загальна наука права і політики», т. I, Прага 1923 р.) він каже: 1) «Нація» і «народ» два тотожні поняття. Це в мо-

141--------------------------------------------------------

дерному розумінні органічний суспільний зв'язок п_о_б_і_ч держави або й с_у_п_р_о_т_и держави.

2) Народ є витвір і_с_т_о_р_и_ч_н_о_г_о процесу в бороть бі проти територіальної самовлади держави. Він опираєтьтся на 3-х основних чинниках: н_а_т_у_р_і , к_у_л_ь_т_у_р_і й т_е_р_и_т_о_р_і_ї .

а) Натура показує на те, що народ бере свій почин від родових зв'язків, значить: в_и_х_і_д_н_о_ю т_о_ч_к_о_ю народу є все таки с_п_і_л_ь_н_е р_о_д_о_в_е п_о_х_о_д_ж_е_н_н_я .

б) Культура, це новий чинник, якого ще не було потрібно ні в родині, ні в роді, ні в племені, ні навіть у державі. Булидержави й без вищого ступеня культури. Натомість народ мусить мати свою п_и_т_о_м_у культуру, яка йому дає якраз характер народу. Сюди належать: своя народна м_о_в_а та і_н_ш_і к_у_л_ь_т_у_р_н_і ц_і_н_н_о_с_т_і , с_п_і_л_ь_н_і і_с_т_о_р_и_ч_н_і т_р_а_д_и_ц_і_ї і споріднені з_в_и_ч_а_ї або о_б_и_ч_а_ї ,- коротко кажучи: всі ті психічно-культурні моменти, котрі сполучили значне число людей в ідейні зв'язки без огляду на границі держави.

в) Третій основний чинник, має народ спільний з державою, а саме т_е_р_и_т_о_р_і_ю . Але тут територія має значення е_т_н_о_г_р_а_ф_і_ч_н_е , тим часом, коли воно в державі п_о_л_і_т_и_ч_н_е .

3) Нація без території не є справжньою нацією. (Тому жидів за націю проф. Дністрянський вважатиме аж тоді, коли вони матимуть свою, хоч маленьку, територію).

4) Як окремий суспільний зв'язок п_о_б_і_ч , а чимало і п_р_о_т_и держави, має нарід свою питому о_р_г_а_н_і_з_а_ц_і_ю .

Професор певний, що модерна «національна ідея» з'явилася лише в XIXст.- одночасно з походами Наполеона. Перед тим не було націй, а лише народи. Коли б він пригадав універсали і меморандуми гетьмана Орлика про «козацьку націю», то очевидно змінив би свій погляд на час появи націй.

Генетично беручи, народ чи нація з'явилася після держави. Отже, як бачимо, проф. Дністрянський вважає державу за просте територіальне скупчення, а націю за кумулятивне (верству): расово + лігвіетично + територіальне, яке не збігається із державним, стоїть п_о_б_і_ч або п_р_о_т_и держави, а разом з тим цілком проти «теорій» його колег - Старосольського та Бочковського.

За теорією проф. Дністрянського не можна сказати, чи ми є нація, бо у нас і раса не чиста, і території немае (живемо на території, але не розпоряджаємося нею).

142----------------------------------------------------------

Візьмемо «твір» ще одного «професора» - пана М. Славинського, який під час світової війни, коли український народ був зведений на Голготу, написав теорію нації на науку українцям. Цей твір п. Славинського надрукований у Петербурзі в збірнику «Чего Россия ждет от войны» (вид. «Прометей») під назвою «Война и национальный вопрос».

Передовсім він поділяє мови на національні і... не національні. (національною мовою є та, на якій існує хоч будь-яка література!)

«Щасливий сімбіоз національності і держави в Бельгії і Швейцарії дав життя новому соціально-політичному витворові, ім'я якого - нація» (стор. 113).

«Держава по своїй природі не національна».

«Національність по своїй природі є нейтральна з державного, господарського і правового погляду».

«Національність - це те соціально-психічне оточення, в якому... виспівають і родяться найвищі культурні цінності загально-людського значення... Цінності ці - результат дуже складногокомплексу умов, але серед цих умов найважливіше, без порівняння, місце займає психологічне о_т_о_ч_е_н_н_я , що з_в_е_т_ь_с_я н_а_ц_і_о_н_а_л_ь_н_і_с_т_ю» (!).

Сучасна національність - це весь народ від вищих до найнижчих шарів його.

«Представництвом національності є назовні і внутрі не той чи інший клас, не та чи інша організована влада, а щось, що стоїть поза класами і іншими громадськими та державними розподілами - н_а_ц_і_о_н_а_л_ь_н_а і_н_т_е_л_і_г_е_н_ц_і_я . Вона творець національних цінностей, посудина їх, вона - розподільщнк їх» (стop. 114-115).

Зброя для цього - національна мова.

«Національності Бельгії і Швейцарії, не згубивши жодної риси зі своїх національних властивостей, створили єдність н_а_ц_і_ї в обох державах» (стор. 115).

Зверніть увагу: нація твориться і складається із н_а_ц_і_о_н_а_л_ь_н_о_с_т_е_й !

Творима нація тепер - це єдина британська нація, що складається з усіх національностей, які під владою Англії.

«Росія, як і Англія, - творима нація» (стор. 118). «Стверджувалася російська держава жахливими засобами: рабством, батогом, смертнимн карами гнано руський народ на створення величезної імперії». «Історичним завданням руської інтелігенції стало обернути це об'єд-

нання в органічну єдність». «І руська інтелігенція справилася з цим блискуче: повільно, але певно йшла вона по шляху політичного об'єднання всіх народів Росії, пильно і обережно охороняла вона започаткований процес створення руської нації. Будучи національно великоруською, вона зуміла прилучити до своїх політичних ідеалів ще д_в_і і_н_ш_и_х р_у_с_ь_к_и_х н_а_р_о_д_н_о_с_т_і (!), не посягаючи одночасно на їх особливості (??). Ставши виразником політичних ідеалів усього руського племені (!), вона потроху втягала в оборот своїх ідей всі національності імперії, починаючи з латишів і естонців на півночі і кінчаючи грузинами і вірменами на крайньому півдні. І всі ці народи, не тратячи жодної риси із своєї національної окремішності, всими силами втягуються за наших часів у справу утворення р_у_с_ь_к_о_ї н_а_ц_і_ї ».

«Росія створилася зусиллями і трудами головної народності - великоруської». «Але що між народами Росії є суперечки і тяганина, то це все розбирається і полагоджується «у камері мирового судді», роль якого впала на великоруський нарід»!

«Ось тепер,- мовить далі п. Славинський,- руський народ і його інтелігенція та всі народи прийшли на перехрестя шляхів: спереду - один спільний шлях, що освітлюється ведіннями права і справедливості».

«Горе тому, хто відхилиться від цього шляху»,- так закінчив Славинський свій знаменитий твір.

3 цього, що тут наведено із праці «проф.» Славинського можна вивести такі головні думки:

а) що нація є державою, котра керує іншими національностями;

б) що національність є певна «психологічна атмосфера», лінгвістичне (мовне) скупчення;

в) що виразником національності є інтелігенція;

г) що український народ є національність, яка органічно спаяна з іншими національностями в одну руську державну націю, в якій головну роль грає «мировий суддя» - великоруський народ;

д) що до скріплення цієї нації мусять іти і йдуть всі народи Росії.

е) Горе тому, хто збочить із цього шляху.

Таку «теорію нації» дав п. Славинський, учений професор петлюрівщини.

Чи варто тратити сили на критику цієї «теорії нації»? Вся безглуздість і безсоромність цієї мазанини цілком ясна. З наукою вона не має нічого спільного, і ми подає-

144-------------------------------------------------------

мо її лише тому, щоб показати українським студентам, які несотворенні дурниці видаются за «науку» між українськими професорами-політиками.

Ясно, що ця «теорія» є ніщо інще, як по виразу Шевченка, «подлая лесть русскому оружию»: тоді саме російськa армія коверзувала в Галичині і палила українські бібліотеки, а п. Славинський жив у Петербурзі і писав хвалу царським посіпакам, що «творять руську націю». Тепер цей пан вихвалює Польшу, будучи петлюрівським наймитом Польщі, а окрім того «професорує» у педагогічному інституті та «виховує» українських студентів на творців «нації».

Погляньмо тепер, що говорить про націю п. В. Липинський, торик і публіцист Гетьманщини. В своїй книзі «Листи до братів-хліборобів» (1919-26 років), Липинський силкується з'ясувати, що таке нація, держава, клас і т. п. У вступі він заявляє, що він «понятя нації ототожнює з поняттям д_е_р_ж_а_в_и . Нація для нас - це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави» («Вступне слово для читачів з ворожих таборів», стор. XIII). Після цього можна б нам вже й не шукати інших поглядів, бо ясно, мовляв, що нація - це держава. Але автор сам відчуває, що це не так, бо на стор. 388 заявляє: «Так само нацією не єсть тільки держава». Суперечність цих двох тверджень очевидна. Щоб побачити, який хаос панує в голові у Липинського, наведемо ще кілька його тверджень про націю. «Етнографічна маса, організована державно, стає нацією» (стор. 72). Доки ж вона не організована державно, то очевидно не є нацією. Чи українці є нація? Липинський відповідає, що «без власної держави н_е_м_а і не м_о_ж_е б_у_т_и нації української» (стор. 41). Значить, ясно: ми ще не нація. але й це ще не все, бо й «без культури нема нації» (стор. 70). Але й це ще не все, бо ще й окрема мова грає роль: «Без цієї окремої мови звичайно не буває націй, але маючи окрему мову, можна навіки лишитись етнографічною масою і ніколи не стати нацією» (стор. 78). Цю думку, очевидно, треба розуміти так, що у кожної людини є й мусить бути мова, як ніс, руки, ноги, одежа, але мова не входить у поняття нації. Річ, мовляв, не в тім, а ось в чім: «В основі поняття нації лежить м_і_c_т_и_ч_н_е я_д_р_о . Скільки б ми прикмет нації - як мова, культура, література, територія, раса і т. д. - не вичисляли і не аналізували, все в кінці кінців дійдемо до того чогось невідомого, до того, що прийнято називати «душею» нації. І психологічне розуміння нації приймають в

145-----------------------------------------------------------

кінці кінців усі чесні й поважні дослідники нації» (стор. 84. Між іншим, Липинський вважає за найбільший авторитет в цім п. Бочковського).

Як бачите, ні мова, ні навіть т_е_р_и_т_о_р_і_я ! Не був він «теоретиком» гетьманщини, коли б не творив і протилежного:

«без земельної підстави нема й не може бути української Держави, нема й не може бути української Нацiї» (стор. 42) - отже і без території не може бути нації.

Читаючи цю книжку Липинського, на кожній сторінці зустрічаємо суперечності: то нація і держава те саме, то не те саме; то нація без окремої мови («всі мешканці даної землі»!), то мусить мати окрему мову; то територія не є прикметою нації, цебто нація не є територіальним скупченням, то мусить ним бути. Нарешті все зводиться до того, «чогось невідомого», що прийнято (ким?) називати «душею» нації, або краще «містичним ядром».

Між іншим, на стор. 85 Липинський твердить, що «містична основа нації - греко-католицька церква». Поскільки у нас є ще й автокефальна православна церква, і «тихонівська» і «жива» і ще якісь, то українці поділені на окремі «містичні ядра», які, очевидно, є основами окремих націй.

Поскільки Липинський є прихильником матеріалістичного розуміння історії (марксизму), то нічого немає дивного, що основує свою «теорію» нації на «ірраціональному хотінні», як і Старосольський, а загалом стоїть на психологічному» розумінні нації, як і Бочковський. Ці марксисти (два соціал-демократи і один монархіст) проголошують при спільних основах все таки в дечому відмінні «теорії», суперечучи самі собі у кожному твердженні, впадаючи в «містику», найгіршого сорту «психологізм», якусь маячню (марення) на тему «нація». Чи має щось спільного із наукою? Очевидно, ні.

Так само і з марксизмом ці «теорії» не мають нічого спільного, хоч їх автори видають себе за марксистів. Треба б ще згадати одного теоретика нації, який нічого не хоче знати, опріч нації. Це др. Дм. Донцов, що випустив недавно свою книжку «Націоналізм» (Львів, 1926). Дивовижна книжка! 255 ст. записано словами про «націоналізм», але немає означення того, що ж таке нація! В декількох місцях др. Донцов мимохідь кидає, що нація - це спеціес (цим словом означується в зоології і ботаніці окрема порода). Значить, як дуби, вільхи, осики і ін. є окремими видами (species) одного роду (дерево), так, влас-

146------------------------------------------------------------

не, і нації є видами людського роду. Це означення нації із зоологічного становища вже тим хибне, що наука вважає всю людськість за один вид (species) роду тварин. Навіть раси не є окремими видами людськості, бо розмноження відбувається у межах людськості без перешкод, а один вид (species) не може схрещуватися з іншим.

Ми ж знаємо, що всі нації (англійська, французька, німецька, українська і т. д.) можуть між собою схрещуватися, змішувати кров; навіть раси (біла, чорна, червона, жовта) між собою вільно змішуються кровно (мішанці мають різні назви: креоли, метиси, мулати і ін.). Це значить, що всі люди складають один вид (species). Для чого ж др. Донцов твердить, очевидну нісенітницю? Щоб витвoрити «теорію» зоологічного націоналізму, але такої теорїі» витворити вже не можна, бо навіть найтемніші люди зразу бачуть фальш в основній засаді.

Далі др. Донцов протиставляє поняття нації іншим таким поняттям як: «народ», «плем'я», «плебс» і т. п., зводячи їх до поняття «етнографічної маси», а нація, на його думку, це «скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу» (ст. 224). Це щось на зразок партії або церкви. Він вживає вираз «політична нація», котра, на його думку, складається «з трьох категорій: території (землі), людності і влади» (стор. 48), причім два елементи (територія і людність) обов'язково підкорені елементові влади. Цей погляд є ніщо інше, як старий погляд на д_е_р_ж_а_в_у , висловлюваний в усих підручниках державного права. Так що нація і держава те саме, а ще Драгоманов слушно вчив, що не те саме.

Нація, за Донцовим, стихійно прагне до перемоги над іншими націями, орудуючи лише одним способом - с_и_л_о_ю ; гін до перемоги спричинюється «амотивним, ірраціональним інстинктом», цебто без мотиву і розуму. Гін цейДонцов називає за Шопенгауером, як «хотіння жити» (Wizum L) та за Ніцше, як «хотіння влади» (Wzur M).

Тяжке враження робить ця книжка, якась середньовічна балаканина про «націю», при чім не говориться ясно, що таке нація, а лише вимотується слова про властивості, якості нації, котра є виявом «ірраціонального» стихійного хотіння.

Таким чином ми переглянули погляди кількох українських учених і політиків на націю і питаємо себе; що ж таке нарешті нація? Означення нації, яке дають Боч-

147----------------------------------------------------------------

ковський, Старосольський, Липинський, Донцов зводяться до того, що нація є стихійним, ірраціональним (поза розумом) проявом хотіння до життя, до самостійності, до державності. Липинський, Славинський і Донцов так просто думають, що нація - це держава. Коли ми не маємо держави, то значить ніби, що ми не нація?

З наведених теорій найближча до правди теорія проф. Дністрянського, який каже, що нація є складне об'єднання: расове+ мовне+територіальне. Це верства, а не просте скупчення.

Ми так само думаємо, що нація є верства, але по яких лініях злучені люди в націю? Передовсім мова, друге - територія, третє - держава. Замість держави ставить проф. Дністрянський - расу. Проти цього не можна і заперечувати, бо кожна нація належить до якоїсь раси^1, але чому немає державної лінії? Бо ж очевидно, що кожна відома нація організована і державно. Очевидно, проф. Дністрянський має на увазі нації, ще державно не зорганізовані (як, напр., українська, білоруська і ін.), але вони стоять на шляху до державності і психічно настроєні, як державна група, тому треба б уважати, що й найтиповіша кумуляція національної верстви є така: державно + мовно + територіальна.

З цього є винятки, напр., жиди, які, безсумнівно, являють кумуляцію расову + релігійну. Але змагання жидів створити свою державу (в Палестині) і відновити мову (старожидівську) є показником, що жиди на наших очах перетворюються в державно+мовно+територіальне скупчення.

Примітивні племена є верствами релігійно + лінгвістично + територіальними, одначе зі зростом свідомості вони можуть перетворитися в типово національну верству, ставлячи вимоги про державно+територіальну свою організацію.

Як бачимо, соціальний склад нації ще не затвердів, але найбільш типовою кумуляцією є все таки державно+мовно+територіальна. Таку верству і будемо вважати за типовий розвиток простого лінгвістичного скупчення.

3 цього всього видно, що основою, з якої розвивається нація, є скупчення мовне (лінгвістичне). У первісних племен мовна спільність йде у парі зі зв'язком крові, то-

1:: 3 цього правила є чимало винятків, як, наприклад, американська нація у США або нації у державах Латинської Америки.

148-----------------------------------------------------------------

му й можна говорити про «расову» прикмету. як складову частину в характеристиці племені.

Плем'я є верства расова+лінгвістична. Поскільки вона зв'язана ще і єдністю світогляду, а цей світогляд є по змісту релігійним, то й цю рису треба прилучити до попередніх: отже плем'я є кумулятивне скупчення (верства) расове +лінгвістичне +релігійне. Жиди, розсіявшись по світу, розбилися на кілька мовних гуртів, з кумуляції випала одна «ланка» (лінгвістична) і тому жиди являють собою подвійно-кумулятивну верству (расову+ релігійну). Цигани являють верству расову+лінгвістичну+релігійну, як звичайне плем'я. У жидів расовий зв'язок дуже сильний: як показує статистика, на україні між жидами 98 % шлюбів є чисторасових, а лише 2 % мішаних. Релігійність їх трохи слабша, але теж значна. Помітне у жидів стремління відновити старожидівскy мову: кумуляція прагне до чистого типу племені, а разом помітне змагання до державності - отже жиди розвиваються у напрямі до чистої нації.

У народів, які расово змішалися (завдяки, напр., модерним релігіям, що охоплювали велике число племен і народів), відпала расова єдність, зате виросло стремління до державної самостійності, отже і<умуляція прийняла такий вигляд: лінгвістично+територіально+державна верства або типова нація.

Уі<раїнці власне стають нацією.

Значить, щоб зрозуміти, що таке нація, то треба зробити аналіз: за якими ознаками кумулюється вона. Коли маємо верству: расово+мовно+релігійну, то перед нами плем'я; коли маємо мовно + територіально + державне скупчення, то це нація.

Перехідні різні форми сполучення: расове+релігійне, мовне+расове + релігійне, мовне + релігійне + територіальне і ін. є народість(національність).

Значить від племені до нації є ще перехідні форми, котрі в звичайному обігу називаються і племенем, і народністю, і нацією, але в дійсності соціальновідрізняються і від племені, і від нації. Приводом до змішування є ознака - мова. І плем'я, і народність, і нація має мову. Ця ознака кидається у вічі, і тому є теоретики (напр. Каутський), котрі вважають мову за єдину ознаку нації, а тому, на їх думку, кожне людське скупчення з окремою мовою є нацією. Це є спрощенням питання: в цім випадку і самоїди - нація, і французи - нація, але які ж вони неподібні між ісобою не лише мовою, а й багатьма іншими

149-------------------------------------------------------------

ознаками! Наука мусить знайти в чім ці різниці і як їх науково систематизувати. Ми думаємо, що лише соціологічний метод дає змогу означити твердо поняття нації і всих тих форм, з яких нація виростає.

Ще недавно українці були лише скупченням лінгвістичним і професійним (хлібороби). Ні територіальної^1, ні державної, ні релігійної спільності не було. отже це була подвійно кумулятивна верства. Алe відродження і змагання за державність обернуло їх в солідарну подвійно мовну+територіально верству (народність), яка прагне стати потрійною (мовно+територіально+державною) верствою, цебто нацією. Треба розуміти цей процес, щоб знати, в якій стадії соціального розвитку знaxoдимося. Зрозуміти це зможемо, коли навчимося розуміти процес і форми кумуляції. Цей процес навчимося розуміти, коли переглянемо всі чинники, які впливають на поведінку людей і викликають ту чи іншу формувзаємочинності. Нація є іншою формою колективної поведінки, ніж плем'я і народність. Люди ті самі, мова однакова, але змінилася комбінація чинників поведінки, тому утворилась верства(складне скупчення) зі своєрідним укладом ліній поведінки. Замість расового і релігійного чинників діють територіальний і державний, отже замість верстви мовно+расової+релігійної утворилася верства мовна+територіальна + державна. Незмінною залишилися лише ознака мови, а інші змінилися.

Соціолог і політик, і обиватель мусять розуміти цю зміну, щоб розумно вживати слова «плем'я», «народність», «нація». У нас же і професори, і письмениі<и, що претендують на провід і вченість, безбожно сплутують поняття, як звичайні обивателі, і сиплять словами «нація», «національний» безтямно, ненауково, як попи пояснюють, що таке «дух». Наведені раніше приклади, підтверджують це. Хіба може українець зрозуміти, що таке нація, коли прочитає писання Бочковського, Старосольського і інших «великих націоналістів», на кшталт Славинського, Липинського, Донцова? Навіть у Дністрянського значна неясність і плутанина у викладі, хоч він ближче стоїть до правди, ніж інші «теоретики нації», але ж ми мусили вибиратиу нього окремі розкидані вирази,

1:: Автор має на увазі територіальну роздробленість України, поділеної між різними державами. Перше територіальне об'єднання України відбулося у січні 1919 р. внаслідок злуки Української і Західноукраїнської Народних Республік, але було дуже недовготривалим.

150------------------------------------------------------------

щоб із них зліпити якусь картину і докопатися, що і він думає, що нація - це складне скупчення, а не просте.

На жаль, європейська наука в справі нації стоїть не вище української. За браком місця я не наводжу цитат із писань європейців, бо це була б марна трата часу й паперу: українці поздирали свої «теорії нації» з подібних європейських теоретиків.

І Фіхте, і Ренан, і багато сучасників пишуть про націю, якпро «дух», «душу», «абсолют», «щось невідоме», «містичне», а тому й не можуть нічого сказати науково-вартого, заливаючи сторінки грубих книжок водою порожньої балаканини, яку іноді видають за «філософію», навіть за «·соціологію».

Нація є складне соціальне скупчення (верства), що характеризується діяльністю чинників мови, території і держави - це ясно. Плем'я є верства, що характеризується діяльністю чинників мови, релігії, раси. Перехідні форми між племенем і нацією називаються народністю. Перший чинник в усих цих формах - мова, яка вступає у різні сполучення з іншими чинниками і у комбінації з ними дає верству під назвою або племені, або народності, або нації. З теорії чинників ми це побачимо із повною ясністю.

Нація є типовадля нашого часу складна верства. Національна боротьба потрясає світ. Наша власна боротьба є національна. Вона має потрясти весь схід Європи - отже змінити мапу державних розмежувань. В цім історична вага нашого руху.

Тому докладне і серйозне наукове вичення української справи мусить починатися з теорії нації і соціальної структури України. Без глибокого і наукового вивчення теорії нації свідома національна політика є неможлива.

Що таке суспільний клас - це важливе питання. Суспільне життя наповнено класовою боротьбою. Революції, війни, перевороти, повстання часто пояснюються боротьбою класів. Історична доля народів від цього дуже залежить - ось через що питання «що таке суспільний клас» є важливим. соціологія, як наука, мусить дати відповідь на нього. Література про клас вже дуже велика, але не можна сказати, щоб це питання було вияснене.

Назва «клас» походить від латинського «calare», цебто значить «скликувати». В римській державі за коро-

151---------------------------------------------------

ля Сергія Тулія було поділено громадян на 5 класів в залежності від вартості грунтів, які вони мали, цебто від заможності. Кожний клас постачав певне число війська. Поза класами були ще найбідніші малоземельні або пролетарії (proletarii). З різними змінами поняття класу вживається тепер скрізь. Але скільки і яких класів є в сучасному суспільстві? Професор С. І. Солнцев видав 1917 р. книгу «Общественные классы», в якій зібрав багато означень класу у різних учених. На жаль, таблиця проф. Солнцева дуже велика, так що всю її подавати ледве чи треба, але головніше наведемо:

Можна б ще навести багато схем поділу суспільства на класи, але й так ясно, що цих поділів дуже багато.

Учені ділять суспільство на класи, як кому забайдужиться: одні кладуть в основу поділу «природні різниці» (Спенсер, Амон і взагалі різні «селекційники»), другі кладуть в основу расові різниці (Гумплович, Ратценго-

152----------------------------------------------------------

фер і ін.), треті суспільний поділ праці і професії (Шмолер і ін.), четверті -соціальне становище індивіда (Вормс і ін.), п'яті - різниці рівня життя, шості - різниці майна (Л. Штайн, Бюхер і ін.) сьомі - різницю у розподілі суспільного прибутку (Каутський, Чернов, Ш. Жід, Туган-Барановський), восьмі - різницю в продукційних відносинах чи джерело прибутку (Маркс, Енгельс, Солнцев та ін.).

З того видно, що одні вважають клас за просте скупчення (расове, професійне, правове, маєткове), а інші - за складне скупчення (за верству), в яке входять люди, зв'язані кількома прикметами. це вже одне показує, що на клас є сотні різних поглядів, хаос думок, а тому немає якоїсь однієї твердої думки.

Коли ми опишемо якийсь конкретний клас, напр., po бітництво, то побачимо, що це сукупність людей, що іноді діє солідарно, відчуває свою спільність, а при тім xaрактерні прикмети цієї сукупності маються такі: ці люди виконують одну суспільну функцію (продають фізичну працю), приблизно однаково забезпечені, в однакових yмoвax; отже клас цей є складним скупченням: професійним + маєтно незаможним + правнообмеженим. Селяни, як клас, характеризуються: суспільно-професійно (хлібороби) + маєтно-незаможні + правнообмежені. Поміщики: суспільно-професійно (здобувають дохід із земельної ренти) + маєтно забезпечені + правно-привілейовані. капіталісти: суспільно-професійно (визискують працю) + маєтно заможні+ правно-привілейовані.

Приглядаючись до цих «живих» класів, бачимо, що це в першу чергу окремі частини суспільства, ножна з яких виконує окрему суспільну функцію: сільське господарство, промисловість, обмін, транспорт, науку, мистецтво. Отже, це суспільно-професійнічастини населення, зв'язані між собою необхідністю обміну матеріальними або духовними цінностямице раз.

Кожна ця частина ділиться на шари: заможних, середніх, бідних - це два; привілейованих, правно-обмежених і безправних - три.

Коли суспільство намалюємо у вигляді кола, то суспільно- професійні частини розляжуть, як сектори (поділ сторчовий, вертикальний), а поділи за обсягом прав і за величиною забезпечення будуть вже поземні (горизонтальні). Ці лінії розподілу будуть вже показувати залежність підпорядкування. Перехрестя горизонтальних і вертикальних ліній розмежовують людей на класи. Зна-

153------------------------------------------------------------------

чить, поняття класу є складне: класів у суспільстві стільки, скільки є суспільно-професійних частин, помножених на три.

Ми, наприклад, написали 6 суспільно-професійних частин (сільськогосподарська, промислова, торгівельна, транспортна, наукова, мистецька), а кожна з них, безумовно, ділиться на три подвійно-кумулятивних частини значить класів є 18. В дійсності їх більше, бо ми брали грубі поділи.

Таким чином ми могли б укласти таку схему соціально-економічних класів(за маєтністю):

Схема соціально-політичнихкласів була б така (за обсягом права)·

154--------------------------------------------------------------

Схема соціально-культурних класів(за рівнем свідомості) була б така:

Ці схеми мають лише ілюстративно-орієнтаційне значення, а не наукове. Вони допомагають нам уявити, трьохповерхову будову суспільства в кожному суспільно-професійному секторі.

Поділ на класи для більшої точності мусив би бути зроблений окремо по селах і по містах. Він би був приблизно такий:

155--------------------------------------------------------------

Характеризуючи ближче кожне групування, ми знайдемо, що кожне з них має своєрідну спільність професійну+маєткову+правову, але разом характер цих лрикмет для кожного скупчення своєрідний, а тому інтереси суперечні і свідомість не однакова.

В обивательських розмовах вживаються часто способи простішого поділу на панів і рабів, гнобителів і поневолених, визискувачів і визискуванихдобрих і злих, заможних і бідних, але ці вирази не дають класових означень, лише зазначають характер відносин між індивідами. Справді - капіталіст може бути визискувачем і визискуванимразом (він визискує робітників, а його визискують більші капіталісти, держава, чужі держави) - що ж нам дасть примітивний поділ? У політичній агітації багато орудують такими виразами, що нічого не означають, опріч примітивності ораторів.

Суспільство складається саме з класових верств, які для нашого часу є типовими, внутрісолідарними, півзакритими, але ближче до відкритих, складеними з кумуляції трьох скупчень: професійно + маєткового + правового. Чи це так? Перевірити можна б так: відкиньте, наприклад, від робітництва по черзі прикмету професійності, маєткової бідності і правної обмеженості і тоді перед нами вже не буде класу пролетаріату!

З поняттям і<ла,су ще злучений певний рівень освіти і свідомості, смаків, способу життя. Ці риси виступають виразно в основних класів (поміщицтво, буржуазія, робітництво, селянство), а менш виразні у їх підрозділах.

В українській літературі немає виразного поняття про клаc. Панує словесна січка у марксистів, котрі лише тим вище стоять від інших, що визнають існування суспільниx класів, але поняття про клас невиразне, суперечне, плутане. Партії буржуазно-інтелігентські навіть не визнають, що класи в суспільстві є. Їм здається, що є лише «нація».

Про них нам нема чого й згадувати, а краще погляньмо, як розуміють клас запеклі прихильники «класократії».

Марксист-монархіст В. Липинський, що виробляє програму українського монархізму на класовійоснові, багато вовтузиться біля того, щоб вияснити, що таке клас. Ось в книзі «Листи до братів-хліборобів» він подає про колишнє українське козацтво, що «це була організація класова, це був органічний колектив однаково

156------------------------------------------------------------

працюючих, однаково-борючихся, люблячих і поважаючих себе сімей» (ст. 21).

Можна з цього виснувати, що козацтво - кажучи нашими поняттями - суспільна верства - потрійно-кумулятивне солідарне скупчення: родинне + професійне+політичне. Цю верству він називає класовою, але вжена стор. 71-72 бачимо у Липинського інше означення класу: «...Тільки така група, яка міцно зв'язана спільним економічним інтересом, тільки така група, яка має спільну традицію та спільну культуру й одну, випливаючу зі спільного інтересу та спільної традиції і культури, спільну і ясну, свою власну політичну лінію - тільки така група може об'єднати і зорганізувати біля себе всю націю» (ст. 71).

Що ж це за така група? Липинський пояснює: «Групою, що має всі вищенаведені прикмети - спільний iнтерес, спільну традицію, спільну .культуру і одну власну політичну лінію, а тому може мати силу і авторитет - єсть клас» (ст. 72).

Отже, клас нібито є така солідарна верства: маєткова (економічна) + однокультурна + однополітична.

Раніш же ми прочитали у нього, що клас є родинно+ професійно+політичною верствою, цебто верствою з іншимсоціальним змістом.

Ця суперечність окрім «ясної політичної лінії» свідчить про неясність у голові, в чому ми ще більше переконаємося, коли послухаємо пояснення Липинського про Україну. Він зайнятий тим, щоб знайти такий клас на Україні, який об'єднав би «націю» і створив би «державу» на класовій основі. Таким найдужчим класом на Україні, на його думку, є український хліборобський клас. Липинський з'ясовує: «Перш над усе, що розуміти під поняттям хліборобського класу? На нашу думку,- групу родин, які посідають власну землю і на цій землі власною працею продукують хліб. Число землі і форма праці в класовій свідомості хлібороба не відіграють вирішальної ролі» (ст. 72).

Це вже нове означення класу: родинна+професій на+маєткова верства, при чім розмір маєтковості не грає ролі: «Чи хлібороб має одну десятину, чи має сто десятин, він і в однім, і в другім випадку хоче ці десятини зберегти»,- просторікує Липинський, думаючи, що людей єднає бажання «зберегти» і десятину, і 1000 десятин, один карбованець і мільйон карбованців, а не каже, що їх роз'єднує. Щоб це пояснити, Липинський до-

157----------------------------------------------------------

дає: «...І бідна вдова, що наймає плугаря для своїх кількох десятин, і дрібний хлібороб, що на своїй землі садить буряки та під час сезону донаймає для шарування чи копки робітників, такі ж хлібороби, як і властитель пару сот десятин» (стор. 73). Тут переважає одна думка про однакову суспільну професію, а де ж спільні традиції, культура, політична лінія?

Їх вже немає! Липинський викручується: « ...Антагонізм між бідним і багатим хліборобом так само, як антагонізм між бідним і багатим пролетарієм, не.єсть ангатонізмом двох різних класів, двох різних способів продукції та двох різних світоглядів, з тих різних способів продукції випливаючих. Бідний хлібороб хоче мати більше землі, хоче стати багатим хліборобом: багатий хлібороб дбає, щоб йому землі своєї не втеряти. Але обидва вони хлібороби, обидва мають спільний економічний інтерес супроти інших консумуючих хліб класів, мають спільну традицію праці на власній землі та спільну ідеологію і спільну культуру з цієї традиції випливаючу. Полагодження антагонізму між бідним і багатим хліборобом - це внутрішня справа самого хліборобського класу, а не боротьба двох класів» (ст. 73).

З цієї цитати ми дізнаємося новини: перше, що хліборобський клас це вже не солідарна верства; друге, що бідний хлібороб хоче мати більше землі, а багатий хоче землю зберегти (а з цього повстає антагонізм!); третє, що селянин і поміщик мають «спільний інтерес», навіть «спільну традицію!», «спільну ідеологію і культуру», але при тім і ...«спільний» антагонізм. Липинський думає, що це їх «хатня справа». Можна подумати, що діло йде про дрібні непорозуміння, але в дійсності це ось що: «Оцей посідаючий власну землю і на своїй землі працюючий український клас хліборобський, через різні історичні причини, про які тут говорити не буду, розбитий і ослаблений внутрі сильними антагонізмами економічними, політичними і національними» (стор. 74).

Отже бачите, клас є група людей зі спільними економічними інтересами, спільною політичною лінією, спільною культурою і т. д., а справді він розбитийекономічними, політичними і національними антагонізмамиl Це така собі «внутрішня справа» в українському хліборобському класі, який виявляється розбитий і національнимиантагонізмами, так, що він, зрештою, і не український клас...

158---------------------------------------------------------

Оця вся саламаха вважається в українських «хліборобів» за наукову теорію класу, на якій має бути створена система української класократії!

Далі у Липинського твердиться, що хліборобський клас один, але станів два (поміщицтво і селянство); можна думати, що по аналогії він скаже, що є один клас промисловий із двома станами - підприємцями-капіталістами і пролетаріатом, але цієї «станової» теорії він чомусь не поширює поза рамки «хліборобського класу»; нарешті на стор. 45 перераховує українські класи і їх виявляється 4: селянство, поміщицтва, робітництво і міщанство. Отже виходить, що один «хліборобський клас» складається таки з двох класів. Можете собі уявити, скільки там вдячного матеріалу для українських гумористів-фельєтонщиків, але все це з серйозним виглядом учених видають за «науку» брати-хлібороби і їх хвалителі з української «демократії» того типу, що представляє газета «Діло», яка назвала Липинського ... українським Марксом. А цей «український Маркс», монархіст, прикидаючись «щирим» в одному місці своєї книги, вигукує: «Коли неграмотний солдат, посланий на розвідку, карається смертю за брехливе донесення, бо брехливе усвідомлення армії може грозити їй катастрофою - то яка має бути кара грамотним інтелігентам-письменникам, що задля особистих своїх інтересів нечесно виконують свій обов'язок, що брехливо усвідомлюють свою націю і брехливо формулюють оте стихійне хотіння, од якого залежить буття або небуття нації?» (стор. 120).

Факт встановлений: поміщик-монархіст («український Маркс»), марксист Липинський виключно через свої класово-поміщицькі інтереси вигадав найбільш дурну, нечесну, ненаукову «теорію класу», доказуючи те, чого доказати не можна - спільність інтересів укр. бідних селян із поміщиками (і то чужимиl) - це ж і є нечесне виконування інтелігентом-письменником свого обов'язку перед нещасною, поневоленою селянською нацією, яку він хоче поставити на службу польським і московським поміщикам, це ж і є брехливеусвідомлення нації, що загрожує їй грізною катастрофою - обманом неволі замість мрії і боротьби за волю.

Якої кари за брехню заслуговує такий інтелігент-письменник, коли за брехню неграмотного солдата карається смертю? Очевидно - кари моральної смерті. Чи теорія нації, чи теорія класу, чи теорія держави - всі

159------------------------------------------------------------

ці «теорії» в української буржуазної інтелігенції не мають нічого спільного з наукою, як і всякі «історії» (України, літератури, права і т. д.). Така є «наука», яку підносить реакційна клерикальна «інтелігенція» своєму народові, який вона силкується представляти, цебто силкується одурити і опанувати.

Теорія класу у Маркса не була розроблена, хоч вся більшовицька і соціал-демократична «класократія» випливає ніби з поглядів Маркса. Ми вже бачили, що вчені марксисти неоднаково трактують погляди Маркса на клас: інакше Каутський, інакше комуніст, петроградський професор, Солнцев. Неясність, суперечність і плутанину поглядів у Маркса на клас досить вияснив Туган-Барановський, тому ми й не спиняємося над цим питанням.

Ми думаємо, що вся старосвітська балаканина про суспільство мусить бути відкинута, а лише об'єктивно-науковими методами соціології збудована наука про суспільство і його різні явища - в тім числі і скупчення прості та складні (верстви).

Внщеподані короткі замітки і уваги про касту на цію і клас переконують нас, що це складні скупчення(верстви), означення яких можна зробити лише за соціальним змістом їх, але ані «дух», ані «ірраціональна воля», ані «амотивне ірраціональне хотіння», ані якісь «прикмети» (як «традиція», «культура», «спільна історія» і т. п.) не можуть дати нам науки.

Всякий спір на тему, чи «територія» є прикметою нації в засаді не науковий, бо не можна землю робити «прикметою» суспільного скупчення. Територія є «прикметою» кожної людини, оскільки кожна людина ходить по землі. Я ось сиджу за столом, так хіба стіл є моєю прикметою? Прикметою якогось об'єкта (предмета) може бути те, що йому властиве, що складає його єство.

Коли говоримо про націю, клас, партію і т. д., то говоримо про зв'язок між вззємочинними людьми. Розбирайте, ян:ий то зв'язок, з чого він складається, як називаються його окремі моменти, по яких лініях зв'язуються чи роз'єднуються люди. І лише на цьому шляху знайдете правильні означення суспільних явищ. Попівсько-старосвітська плутанина про державу («територія, народ і влада») наробила клопоту між людьми, але дивно, що й досі перемелюється ця попівська словесна січка. Ми жаліємо, що доводиться нам у своїх викладах згадувати всякі українські і неукраїнські хибні «теорії», але це

160----------------------------------------------------------

мусимо робити, щоб український читач виробляв собі критичний погляд на друковану січку і відрізняв справжню наукову літературу від агітаційної полови і простого неуцтва.

Соціологія - найтяжча з наук взагалі, але опріч того у ній ще дещо не вияснене, не досліджене, не завершене, і тому український читач повинен силкуватися, щоб якомога більше познайомитися зі світовою наукою та приглядатися до життя, критично оцінюючи факти і явища. Лише цим шляхом здобудемо знання якоїсь культури.

Ось чому мусимо терпеливо йти крок за кроком тяжким шляхом досліду суспільних явищ в іх основі, щоб виробити собі погляд на те, що таке суспільство і його окремі частини. З того виснуємо і науку про суспільство на українських землях, а з того вийде і доцільна політика.