Становлення та розвиток соціального страхування
Соціальне страхування у своєму розвитку пройшло ряд етапів. Перші елементи соціального страхування спостерігалися на початку існування суспільства. У Стародавньому Римі різні організації, корпорації, колегії об'єднували своїх членів на основі професійних, матеріальних і особистих інтересів (підтримка у разі втрати працездатності, забезпечення поховання тощо). Наприклад, у положенні Статуту ланувімської колегії (м. Ланувім, 133 р.н.е.) передбачалося внесення початкового й щомісячного грошових платежів, призначенням яких було одержання нащадком певної суми на поховання у разі смерті члена колегії.
У XIII ст. вперше виникли організаційні засади соціального страхування в м. Дубровик на Балканах, де була визначена програма страхування здоров'я з відповідними внесками застрахованих осіб.
Подальший розвиток соціального страхування спостерігався у Середньовіччі, коли гірники Німеччини засновували спільні каси для підтримки потерпілих від нещасних випадків, нужденних членів суспільства.
Найбільшого поширення соціальне страхування набуло наприкінці XIX ст., чому сприяв швидкий індустріальний розвиток. У Німеччині основи прогресивного соціального законодавства заклав рейхсканцлер Отто фон Бісмарк.
У багатьох європейських країнах на початку XX ст. були прийняті закони про страхування працюючих на випадок хвороби, інвалідності, старості, безробіття. Страхові фонди формувалися за рахунок внесків робітників, підприємців, власників фабрик чи мануфактур, субсидій та дотацій держави.
Перше десятиріччя XX ст. характеризувалося проведенням реформ у законодавстві про соціальне страхування в Швеції, Австрії, Бельгії, Швейцарії, Норвегії, Португалії. Ці країни удосконалювали регламентацію суспільно-економічних відносин. З 1920-х років промислово розвинуті країни Європи, Північної Америки та Австралії створили розширену систему соціального страхування для різних професій, що мало б забезпечити фінансування страхових виплат.
На межі XIX—XX ст. солідарну пенсійну систему запровадили Німеччина, Англія, Франція, Швеція, а згодом Чехословаччина та Румунія. Такі самі пенсійні системи в 1920-х роках ввели у Чилі, Аргентині та Уругваї.
У 1942 р. лорд Великобританії Вільям Беверідж запропонував нові підходи до політики соціального забезпечення. Головним завданням, за планом Беверіджа, є забезпечення повної зайнятості. Рекомендувалося запровадити систему соціального забезпечення на основі внесків з метою здійснення захисту на випадок хвороби, безробіття та старості, а також надання допомоги відповідним сім'ям, вагітним жінкам і вдовам. План Беверіджа включав у себе три принципи соціального забезпечення: універсальність, єдність та інтеграцію.
Принцип універсальності означав забезпечення на всі випадки соціального ризику для всього населення. Політика соціального забезпечення ґрунтувалася на національній солідарності та гарантованому мінімальному доході для всіх, а це входило в протиріччя з положенням Шемарка про забезпечення лише працюючих.
Принцип єдностівключав адекватний характер внесків і виплат, однаковий характер організації системи. Допомога знаходилась у прямій залежності не від заробітної плати, а від нормальних потреб людини в конкретній ситуації. Єдиний внесок поступав до уніфікованої системи національного страхування (за винятком соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, а також сімейної допомоги, яка фінансувалася з державного бюджету).
Третій принципозначав інтеграцію різних форм забезпечення: страхування, соціальної допомоги і ощадних кас. Цей принцип передбачав координацію соціальної політики, заснованої на гарантованому доході, політики охорони здоров'я та політики повної зайнятості.
У Російській імперії на початку XX ст. страхування характеризувалося індивідуальною та колективною формами і включало в себе пенсійне страхування, страхування від нещасних випадків, страхування здоров'я. У 1903 р. було запроваджено державне страхування робітників від нещасних випадків.
Розвивалося страхування і в тій частині України, що входила до складу Російської імперії. В 90-і р. XX ст. деякі підприємці Херсонської губернії почали страхувати своїх робітників на випадок смерті, інвалідності й непрацездатності у приватних страхових товариствах. Таке страхування набуло поширення в Одесі (в 1894 р. були застраховані робітники 22 підприємств), Миколаєві, Херсоні та деяких інших містах губернії. В 1899 р. в Одесі почало діяти Товариство взаємного страхування фабрикантів і ремісників від нещасних випадків, котре через три роки уже налічувало 7000 застрахованих. У1905 р. на його зразок було створено Чорноморське товариство взаємного страхування судновласників від нещасних випадків із їхніми робітниками і службовцями. Воно діяло в усіх портах Чорного й Азовського морів та в приморських річкових портах.
На початку XX ст. Східна Галичина, яка перебувала у складі Австро-Угорської імперії, мала практику з питань соціального страхування. У Львові функціонували пенсійні фонди, організовані як за галузевим, так і за територіальним принципами. Прикладом слугує пенсійний фонд працівників електричних закладів у Львові.