Класифікація й основні призначення мастил. Асортимент мастильних матеріалів та їх позначення.

Зміст лекції

Лекція № 3

Тема лекції:Паливо і мастильні матеріали.

Мета:визначати умови зберігання, постачання, транспортування палива та мастил, розкрити сутність поняття мастильних матеріалів, сформувати знання про склад, властивості та оцінку якості палива.

Поняття про паливо і його класифікація. Склад, властивості та оцінка якості палива. Ви­ди твердого палива і його основні властивості. Класифікація і маркування викопного твердого палива. Умови зберігання і перевезення твердого палива. Поняття про нафту та її класифікація. Переваги газоподібного палива. Його основні види і сфери ви­користання. Умови зберігання і перевезення рідкого та газоподібного палива.Призначення і класифікація мастильних матеріалів, їх спо­живчі властивості. Основний асортимент і сфери застосування мастил.

.

План лекції:

1. Загальні відомості про паливо, його класифікація та склад.

2.Класифікація й основні призначення мастил. Асортимент мастильних матеріалів та їх позначення.

3.Умови постачання, транспортування і зберігання палива.

Література:

1. Основна:

1.1 Оснач О.Ф. Товарознавство: Навчальний посібник – Київ: Центр навчальної літератури, 2004.- 219 с.

1.2. Збіжна О.М. Основи технології: Навчальний посібник.- Вид-во 2-ге, Тернопіль: Карт-бланк – 486 с.

2. Додаткова:

2.1 Товароведение: Учеб. пособие/ Под. ре. П.Д. Дудко, А.Г. Крюка. – Х.: ИД «ИНЖЕК», 2005. - 456 с.

1. Загальні відомості про паливо, його класифікація та склад.

Паливо як джерело енергії є основою економіки на­родного господарства. Паливно-енергетична промисловість є ба­зовою галуззю народного господарства, на основі досягнень якої вирішуються як виробничі, так і соціальні завдання.

Паливо — це природні або штучні органічні пальні речовини, ви­користовувані як джерело енергії або сировина для промисловості.

Залежно від характеру використання паливо підрозділяється на енергетичне, технологічне або комплексне.

Якщо паливо використовується як джерело енергії, то воно нази­вається енергетичним, коли паливо бере участь у технологічному процесі як реагент у плавильних, випалювальних та інших промис­лових печах, то називається технологічним, і комплексним, коли з палива попередньо виділяють цінні речовини, які використовуються як хімічна сировина, а потім застосовують як енергетичне паливо.

Спалювання енергетичного палива забезпечує енергією теп­лові електростанції, промислові підприємства, транспорт, побут, одержання механічної й електричної енергії.

Усі види палива за агрегатним станом діляться на:

За походженням паливо підрозділяється на:

Природне, яке використовується в тому вигляді, в якому воно знаходиться в природі.

Штучне, яке одержується в результаті переробки природного палива:

За масштабом застосування:

Паливо складається з органічної частини, що містить вуглець, водень, сірку, азот, кисень; зовнішнього баласту — це мінеральні речовини, які при згоранні утворюють золу і вологу.

Тепло виділяють при згоранні вуглець і водень; азот, кисень, сірка є внутрішнім баластом палива. Співвідношення горючої маси (С, Н) і баласту й обумовлює характеристики палива. Баласт знижує енергетичні показники палива, підвищує вартість транс­портування, ускладнює технологію переробки. Сірка, перетво­рюючись у токсичні газоподібні оксиди ЗСЬ і 80з, забруднює на­вколишнє середовище.

Зола, що утворюється при згоранні палива, містить окисли ма­гнію, кальцію, натрію, заліза.

За елементним складом всі існуючі види палива підрозділя­ються на три класи:

1. Складається з вуглецю (кокс, дерев'яне вугілля).

2. Складається з водню і вуглецю (нафта і продукти її переро­бки, газоподібні вуглеводні).

3. Складається з вуглецю, водню і кисню (кам'яне вугілля, дрова, торф, брикети, генераторний газ та ін.).

Якісними показниками палива є такі характеристики:

• питома теплота згорання;

• вихід летучих речовин;

• вміст вологи, золи, сірки та ін.

Питома теплота згорання — це кількість теплоти, що виді­ляється при повному згоранні 1 кг твердого або рідкого палива і 1 м газоподібного палива. Кількість теплоти вимірюють у кало­ріях або джоулях (1 кКал = 4,1867 кДж). Чим вищий вміст вугле­цю і водню, тим більша теплота згорання палива.

При постачаннях палива в супровідних документах теплоту згорання підставляють до робочої маси палива (органічна части­на + зола + волога), сухої маси (органічна частина + зола), палив­ної маси (органічна частина).

Розрізняють вищу і нижчу теплоту згорання палива. Вища теп­лота згорання (С)в) — це кількість теплоти, що виділилася при пов­ному згоранні одиниці маси палива, з урахуванням теплоти конден­сації водяної пари, що утворився внаслідок наявності вологи в па­ливі. Нижча теплота згорання (С^н) — без урахування теплоти кон­денсації водяної пари.

До твердого палива належать: вугілля — кам'яне, ан­трацит, напівантрацит, буре вугілля, торф, деревне вугілля, го­рючі сланці.

Його характеристиками є: теплота згорання (вміст вуглецю і домішок), вихід летких речовин, спікання, щільність, міцність, розміри шматків та ін. Чим більший вік кам'яного вугілля, тим більший вміст вугле­цю (тим складніше його добувати, тому що глибина залягання його більше), тим вища теплота згорання. Вміст вуглецю колива­ється в межах 55—97 % С.

Буре вугілля — 55—78% С.

Кам'яне вугілля — 75—92%С.

Антрацити — 92—97% С. . Теплота згорання:

Вуглецю — 8100 ккал/кг.

Водню — 34200 ккал/кг.

Кисень, азот, сірка, пов'язані з вуглецем, утворюють смолисті речовини, вміст яких визначається виходом летких речовин (чим вище вміст вуглецю, тим менше летких речовин). Леткі речовини виділяються в міру нагрівання вугілля.

Для донецького вугілля розрізняють марки, пока­зані в табл.

МАРКИ ВИДІВ ВУГІЛЛЯ ДОНБАСУ

Міцність вугілля — важлива механічна властивість, яка зале­жить від фракційного складу. Найбільшу міцність мають антра­цити, довгополуменеве вугілля, газове вугілля, найменшу — піс­не, буре, жирне.

За розмірами шматків буре і кам'яне вугілля, антрацити поді­ляються на класи. Чим більші шматки, тим вища якість.

КЛАСИФІКАЦІЯ КАМ'ЯНОГО ВУГІЛЛЯ

Маркують вугілля за розмірами шматків.

Наприклад, БД (13—25) — Кузбаське, АН (6—13) — Донецьке.

Кам'яне вугілля використовується для виробництва коксу, су­путніх продуктів коксування (кам'яновугільна смола, коксовий газ), які є сировиною для хімічної промисловості, а також цінним паливом (напівантрацит). На виробництво коксу використовуєть­ся 25% видобутку кам'яного вугілля. З коксу одержують карбід кальцію (кокс + негашене вапно), вугільні електроди, фероспла­ви. Розрізняють доменний кокс і ливарний кокс.

Кокс характеризується: високою механічною тривкістю, твердістю, визначеними розмірами шматків, достатньою пори­стістю (вільно пропускають газовий потік). Волога — не біль­ше 3—4%.

Кам'яне вугілля та антрацити мають високу щільність і міц­ність і менше руйнуються при перевезеннях і зберіганні, ніж буре вугілля. Підвищений вміст води і баласту знижує ефективність їхніх перевезень на великі відстані, утруднює проведення ванта­жно-розвантажувальних робіт.

Під час перевезення багато кам'яного вугілля вивітрюється і втрачається.

Рідке паливо одержують, головним чином, у результаті переробки нафти — єдиного рідкого пального, яке одержують з копалин. Нафта утворюється із залишків рослинних і тваринних мі­кроорганізмів на дні давніх морів і являє собою маслянисту рідину жовтого чи темно-коричневого, а іноді і чорного кольору, у залеж­ності від її складу. Продуктами переробки нафти є високоефективні палива, мастильні і спеціальні олії, бітуми, парафін, сажа й ін. З продуктів нафтопереробки виробляють пластмаси, синтетичні во­локна, каучук, барвники, миючі засоби, отруйні хімікати.

Нафта — це суміш великого числа вуглеводнів різної молеку­лярної маси і хімічної побудови з домішкою сірчистих, азотних і смолистих речовин. У ній міститься вуглецю 82,8 — 87,2%, вод­ню 11,7 — 14,1%, сірки 0,3 — 3,1% і більше, кисню 0,3 — 2,1%, азоту 0,1 — 1,1%, а також у дуже малих кількостях є ванадій, ні­кель, залізо, хром, германій та ін. В'язкість нафти досягає 80— 100 мм²/с, а щільність 0,73 — 0,95 г/см³. Нафта майже не містить золи; теплота її загорання близько 10 000 ккал/кг, чи 41 900 кДж/кг. Основними способами одержання нафтопродуктів є пряма пе­регонка і крекінг. У процесі прямої перегонки нафта розділяється на окремі легкі фракції в залежності від температури кипіння і кон­денсації. Різні вуглеводні конденсуються при різних температурах: соляровий дистилят — приблизно при 350—300°С, газойлевий — при 300—250 °С, лігроїн — при 250—200°С, бензин — нижче 200 °С. Сконденсовані фракції (дистиляти) охолоджуються в теплооб­мінниках і водяних холодильниках та перетворюються в рідин Нафтове паливо за призначенням підрозділяється на дві основні групи: моторне, або світле, що застосовується для спалювання в двигунах, і котельно-пічне (котельне, газотурбінне і побутове), яке використовується для топок парових котлів, про­мислових і побутових пічних установок.

Моторне паливо, залежно від виду двигуна, у свою чергу по­діляється на карбюраторне і дизельне, що використовується в двигунах внутрішнього згорання, і паливо для повітряно-реактивних двигунів та ін.

Бензин є одним з основних видів карбюраторного пали­ва. Він являє собою суміш легких ароматичних, нафтенових і пара­фінових вуглеводнів. До складу бензину входять вуглець (85%) і водень (близько 15%), а також кисень, азот та сірка. Бензин — без­барвна чи трохи жовтувата рідина з характерним запахом, щільніс­тю 0,7 — 0,8 г/см³. Температура його спалаху нижче — 40 °С, засти­гання — нижче — 60 °С. Бензин застосовується також як розчинник жирів, смол і інших матеріалів. Основну частину бензину одержу­ють прямою перегонкою і каталітичним крекінгом. Властивості ав­томобільних бензинів характеризуються теплотою згорання, дето­наційною стійкістю, фракційним складом, хімічною стабільністю, вмістом сірки й інших шкідливих домішок.

Здатність палива протистояти детонаційному згоранню нази­вається детонаційною стійкістю і характеризується октановим числом. Чим вище октанове число, тим більше може бути стис­нута в циліндрі пальна суміш.

Маркування: промисловість випускає автомобільні бензини марок А-72, А-76, АИ-93, АИ-98. У марці бензину буква «А» по­казує, що він автомобільний, а цифра — мінімальне октанове чи­сло. У бензинах А-72 і А-76 октанове число (72 і 76) установлено моторним методом, а в бензинах АИ-93 і АИ-98 друга буква «И» показує, що октанове число (93 і 98) установлено дослідницьким методом. Для підвищення детонаційної стійкості в бензини вво­дять антидетонатори (тетраетилсвинцеві рідини — ТЕС), які ду­же отруйні, хімічно активні. Такі бензини називаються етило­ваними. Вони забарвлюються. Бензин А-72 випускається неети-лованим: А-76 забарвлюються в жовтий колір, АИ-93 — в оран­жево-червоний і АИ-98 — в синій. Усі бензини, крім АИ-98, поді­ляються на літні, призначені для використання в період з 1 квітня по 1 жовтня, а в південних районах — протягом усього року, і зимові, які використовуються в період з 1 жовтня по 1 квітня, а в північних і північно-східних районах — протягом усього року.

У загальному обсязі споживання первинної енергії в Україні пріоритетним ресурсом є природний газ, різна потреба в якому становить 70 млрд. м³.

Газоподібне паливо є найбільш привабливим у використанні завдяки своїм властивостям:

• висока теплоутворююча здатність;

• відсутність золи при згоранні;

• незначний вміст шкідливих домішок, які не забруднюють оточуюче середовище;

• відсутність диму і кіптяви при згоранні;

• зручність у використанні, транспортуванні, зберіганні;

• можливість автоматизації процесів горіння.

За призначенням газоподібне паливо ділиться на котельно-пічне і моторне. Як котельно-пічне паливо використовується в основному природний газ, дуже рідко — промислові гази, які одержують в процесі переробки природного палива.

Природний газ, теплоутворююча здатність якого становить 8480 Ккал/кг, тобто значно більша, ніж кам'яного вугілля, знахо­дить дедалі ширше застосування. Його використовують у мета­лургійній промисловості, електро-, теплоенергетиці, в побуті, а також як сировину в хімічній і нафтохімічній промисловості.

Основною складовою природного газу є метан (СН4), який виділяє велику кількість теплоти при згоранні. Крім того, до його складу входить пропан, бутан, пентан, а також двооксид водню, окис вуглецю та інші домішки, які є баластом газу.

Природний газ все більше знаходить застосування на авто­мобільному транспорті, тому що він є більш зручним у вико­ристанні, октанове число його значно вище порівняно з бензи­ном, менший ступінь забруднення повітря відпрацьованими газами, при його використанні менше зношуються деталі дви­гуна.

Мастильні матеріали — це речовини, які використо­вуються для змащування і охолодження деталей машин та меха­нізмів, що призводить до зменшення сили тертя і вилучення зношених частинок. Крім того, мастильні матеріали захищають метал від корозії, виконують функцію робочої рідини, яка охоло­джує різні частини при їхній взаємодії.

Основна частина мастильних матеріалів мінерального похо­дження отримується у результаті переробки нафти. Органічні мастила (рослинні і тваринні), хоч і володіють хорошими влас­тивостями щодо змащування, чутливі до дії підвищеної темпе­ратури, тому застосовуються, головним чином, як добавки до мінеральних олій. Недоліками мастильних матеріалів (мінера­льних і органічних) є те, що вони застигають при охолодженні до температури нижче -20°С, випаровуються і окислюються при нагріванні до температури вище 150—200°С. Синтетичні мастильні матеріали, які виробляються на основі спиртів, ефі­рів і кремніиорганічних з'єднань, відзначаються високими експлуатаційними властивостями (у тому числі і термостійкіс­тю), однак мають поки обмежене застосування, тому що вони дорожчі нафтових олій.

Мастила підрозділяються на:

• моторні, призначені для використання в карбюраторних, дизельних і авіаційних двигунах внутрішнього згорання;

• індустріальні, які застосовуються для змащення промислово­го устаткування, приладів, гідравлічних передач, металорізальних верстатів, сепараторів, контрольно-вимірювального обладнання й інших машин і механізмів;

• трансмісійні — для змащення агрегатів усіх видів транс­місій;

• турбінні;

• компресорні й ін.

• Для поліпшення експлуатаційних властивостей у мастила вводять присадки — складні органічні або металоорганічні з'єднання. Кількість присадок залежить від призначення й умов експлуатації мастильних матеріалів і коливається від со­тих часток до десятків відсотків. Присадки поділяються на ін­дивідуальні (при додаванні в мастило поліпшують лише якусь одну його властивість) і багатофункціональні (комплексні). За здатністю поліпшувати ті або інші властивості мастил за­стосовуються присадки в'язкі, депресорні, антиокисні, протиз-носні, антикорозійні, миючі і комплексні. В'язкі присадки (до 3%) підвищують в'язкість і поліпшують в'язкісно-темпера-турні властивості мастил; депресорні (до 0,5—1,0%) знижують температуру застигання мастил за рахунок утворення на пове­рхні продукту високозастигаючої захисної вуглеводневої плів­ки; антиокисні (до 1%) підвищують хімічну стабільність мас­тил завдяки затримці періоду утворення продуктів окис­лювання. Антикорозійні присадки (десяті частки відсотка і вище) підрозділяються на дві основні групи: перша група (сір­чисті і фосфорні з'єднання) утворює на поверхні металу захис­ні плівки, друга — нейтралізує агресивні продукти згорання палива й окислювання мастила. Протизношувальні присадки (до 1,5—2,0%) зменшують знос металу в результаті підвищен­ня поверхневої пластичності, миючі (3—15%) зменшують ін­тенсивність нагаро- і шлакоутворення на деталях циліндропо-ршневої групи. Комплексні (багатофункціональні) присадки, що поліпшують декілька властивостей мастил, являють собою суміші присадок різного призначення або специфічні органічні сполуки.

Основні експлуатаційні властивості мастил — в'язкість, температура застигання і спалаху, ступінь окислювання, коро­зійна стійкість, протизносність, миючі і протипінні властивос­ті. Найважливішою характеристикою мастил є в'язкість, яка впливає на ефективність охолодження, легкість запуску і т.ін., тому значення в'язкості вказується в марках багатьох мастил. В'язкість залежить від температури, причому для різних видів мастил в'язкість нормується при різній температурі і визнача­ється за часом витікання випробуваного мастила в обсязі куль­ової ємкості через капіляр віскозиметра. З підвищенням темпе­ратури в'язкість мастил знижується, однак інтенсивність зміни в'язкості від температури різна для різних видів мастил. У ста­ндартах на мастила в'язкісно-температурні показники оціню­ють індексом в'язкості, яким називають відносну величину, що показує інтенсивність зміни в'язкості в залежності від темпе­ратури (у порівнянні з еталонним мастилом). Індекс в'язкості розраховують за формулами або знаходять за спеціальною но­мограмою. Для підвищення індексу в'язкості в малов'язкі мас­тила вводять в'язкісні присадки. Найбільше поширення одер­жали такі високов'язкісні полімери, як поліізобутилен, полі-метакрилат й ін. Температура застигання мастил — це темпе­ратура, при якій мастило в процесі дослідження застигає насті­льки, що при нахилі пробірки з продуктом під кутом 45° зали­шається нерухомим протягом 1 хв. Наприклад, температура застигання моторних мастил від -20° до -30°С, а малов'язких (трансформаторне, приладове й ін.) — від -50 до -60°С. Для зниження температури застигання мастил застосовують різні депресорні присадки, основними з яких є продукти конденсації нафталіну, розчин алкілфеноляту кальцію в мастилі, полімета-крилат та ін. Температура спалаху мастила характеризує межі його кипіння і пожежну безпеку. Властивості мастил змінюються не тільки під дією температури, а й у присутності кисню. Здатність мас­тил протистояти реакціям взаємодії з киснем називається хіміч­ною стабільністю. Хімічна стабільність мастил з підвищенням температури значно знижується. При температурі 60—70°С в мастилі утворюються кислі і нейтральні з'єднання і воно почи­нає темніти. При подальшому збільшенні температури підсилю­ються процеси окислювання, накопичуються нерозчинні ас­фальтові речовини й вуглеводневі речовини, а при темпера­турі близько 300°С поряд з окислювальними процесами відбу­вається термічне руйнування вуглеводнів мастил. Для посилення хімічної стабільності мастил до них додають антиокисні присад­ки (інгібітори окислювання): феноли, аміни, диалкілдитиофосфа-ти цинку і барію й ін. Корозійна стійкість деталей машин багато в чому залежить від якості і хімічного складу мастил. Найбільш шкідливого корозій­ного впливу завдають органічні і мінеральні кислоти, що знахо­дяться в мастилі, вода і сірчисті з'єднання, тому їхній вміст по­винен бути обмеженим. Кислотність мастил, що характери­зується кількістю міліграмів їдкого калію, для різних мастил ко­ливається від 0,005 до 0,30 мг в 1 г мастила. Для нейтралізації продуктів неповного згорання палива і запобігання їхнього коро­зійного впливу на деталі двигуна моторні мастила повинні містити визначений лужний запас (лужне число) — звичайно від 2 до 10 мг. Моторні мастила, призначені для експлуатації кар­бюраторних і дизельних двигунів, мають єдину систему позна­чень і випускаються в'язкістю 6-20 мм/с (з інтервалом через 2 мм/с) при температурі 100°С. За експлуатаційними показниками во­ни підрозділяються на шість груп (А, Б, В, Г, Д і Е), у кожну з яких входять мастила з однаковою в'язкістю, що відрізняються кількістю й ефективністю введених присадок. При маркіруванні моторних мастил спочатку ставлять літеру М (моторне мастило), потім цифри, що по­казують значення кінематичної в'язкості при 100°С, і літеру, що ха­рактеризує рівень експлуатаційних властивостей мастил з індексами 1 або 2. Індекс 1 показує, що мастило призначене для карбюраторних двигунів, а 2 — для дизельних. У групу А входять мастила, що міс­тять невелику кількість присадок. Вони випускаються марок М-6А, М-8А, М-10А й використовуються в малофорсованих карбюратор­них двигунах. Мастила групи Б, В й Г випускаються для карбюрато­рних і дизельних двигунів, а групи В й Г — крім того, зимові і літні. Разом з тим можуть випускатися й універсальні мастила цих груп без вказівки цифрового індексу. Мастила групи Б застосовують­ся для малофорсованих карбюраторних і дизельних двигунів, міс­тять до 5% багатофункціональної присадки і випускаються марки М-6Б_Ь М-8Б_Ь М-8Б₂, М-10Б₂, М-12Б₂ та ін. Найбільш масовими є мастила групи В, призначені для експлуатації середньофорсованих карбюраторних і дизельних двигунів, і групи Г — для високофорсованих карбюраторних і дизельних двигунів. Перші містять до 8%, а другі до 11% багатофункціональної присадки. Моторні мас­тила групи В у межах єдиної в'язкості є взаємозамінними. Промис­ловість випускає мастила марок М-6В_Ь М-8В_Ь М-8В₂, М-ЮВь М-10В₂,М-12В₂таін. Мастила групи Д містять до 18% різних присадок і застосо­вуються у високофорсованих дизелях, що працюють на сірча­ному паливі, а групи Е — до 22% присадок і використовуються в тихохідних дизелях, що працюють на високосірчаному (до З, 5% сірки) паливі. Промисловість випускає мастила марок М-8Д, М-10Д, М-12Д та ін., а також М-12Е, М-14Е, М-16Е та ін. Мастила для авіаційних двигунів внутрішнього згорання випу­скаються чотирьох марок: МС-14, МС-20 (нафтові мастила се­лективного очищення в'язкістю 14 і 20 мм/с), МК-22 і МС-20с (мастила кислотного і фенольного очищення в'язкістю 22 і 20 мм/с). Індустріальні мастила підрозділяються на мастила загаль­ного і спеціального призначення і випускаються без присадок і з присадками. Основним експлуатаційним показником мастила є в'язкість, що входить у марку. За рівнем в'язкості індустріа­льні мастила умовно поділяються на легкі (в'язкість до 10 мм/с при 50°С), середні (від 10 до 58 мм/с при 50°С) і важкі (від 19 до 28 мм/с при температурі 100°С). Індустріальні мастила за­гального призначення І-5А й І-8А (без присадок) застосову­ються для змащення високошвидкісних механізмів текстиль­них машин, шпиндельних вузлів металорізальних верстатів, вузлів тертя механізмів, швейних машин, контрольно-вимірювальних приладів і для технологічних потреб (рідин для загартування сталі, охолодження інструменту і т.ін.); мастило вазелінове приладове (МВП) — для контрольно-вимірювальної апаратури; мастило сепараторне Л (легке) і В (важке) — для змащення підшипників сепараторів, центрифуг та іншого уста­ткування. Мастила індустріальні селективного очищення з ан-тиокисною, протизносною і протипінною присадками ІГП-4 (гідравлічне), ІГП-6 та ІГП-8 застосовуються для змащення ви­сокошвидкісних вузлів верстатів і машин вітчизняного і закор­донного виробництва, можуть використовуватися також за­мість мастил 1-5А й І-8А. Індустріальні мастила І-12А, І-20А, І-40А та І-50А застосовуються як робочі рідини гідравлічних систем, що не пред'являють особливих вимог до експлуатацій них властивостей мастил, а також для змащення мало- і середньо-навантажених зубчастих і черв'ячних передач, а мастила ІГП-18, ІГП-30, ІГП-38, ІГП-40, ІГП-72 й ін. — для гідравлічних систем металорізальних верстатів, автоматичних ліній, різних пресів і т.д., для змащення коробок передач, середньо- і важ-конавантажених зубчатих і черв'ячних передач, редукторів і т.д. Мастила циліндрові 11, 24 і 38 використовуються для зма­щення важко навантажених механізмів, що працюють при під­вищеній температурі, і поршневих парових машин різного призначення.

Змащення прокатних станів здійснюється мастилами П-28, ПС-28, П-40, П-8П й ін. У групу індустріальних мастил спеціаль­ного призначення входять мастила індустріальні ІЦП-20 і ЩП-40 — для змащення ланцюгів конвеєрів та ІМТ-200 — для змащення масляним туманом підшипників валків каландрів, мастило телеграфне — для змащення телеграфних апара­тів і ін.

Трансмісійні мастила призначені для змащення редукторів, коробок швидкостей, коробок передач рульового керування й ін. Умови тертя в зубчатих передачах більш напружені (високі пи­томі навантаження і температури) у порівнянні з іншими ме­ханізмами, тому трансмісійні мастила повинні мати високі і стабі­льні протизношувальні та інші властивості, а також необхідну в'язкість при температурі 100°С.