Тема : ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В 1917-1920 рр.. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

План

Тема : Українські землі наприкінці XIX – на початку XX ст.. Україна в умовах Першої світової війни

1. Адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперії.

2. Виникнення та діяльність українських політичних партій наприкінці XIX – на початку XX ст..

3. Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці XIX – на початку XX ст.. Столипінська реформа.

4. Становище українських земель в роки Першої світової війни.

Питання 1

На початку ХХ ст. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям, Донбасом і Півднем, що складало близько 85% земель, заселених українцями. До складу Австрійської імперії входило приблизно 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії у цей період, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської – західноукраїнськими землями.

До складу Правобережжя входили Київська, Волинська й Подільська губернії, які утворювали Київське генерал-губернаторство. До складу Лівобережжя і Слобожанщини входили Чернігівська, Полтавська й Слобідсько-Українська ( з 1835р. – Харківська * губернії, які утворювали Малоросійське генерал-губернаторство. До складу Півдня України входили Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії, які утворювали Новоросійсько-Бессарабське ( разом з Бессарабською областю * генерал-губернаторство.

Східно-галицькі і західно-галицькі землі потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю, названу «Королівством Галичини і Ладомерії» зі столицею у місті Львові. «Королівство» поділялося на 18 округів (дистриктів *: Золочівський, Чортківський, Львівський, Жовківський, Стрийський, Сяноцький, Тернопільський, Коломийський, Бережанський, Станіславський, Самбірський, Перемишлянський. 12 із них складали українську частину краю. Окремим округом до 1861р. входила Буковина.

Закарпатська Україна підпорядковувалася Піжонському намісницькому управлінню Угорського королівства і поділялася на чотири комітати. Адміністративно-територіальний поділ не врахував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частину Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської й Бессарабської губернії.

Найчисленнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Після першого поділу Польщі, російський уряд запровадив у 1791р. для євреїв «смугу осілості», за межами якої їм селитися заборонялося. Вона проіснувала до 1917р.

Наддніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у «смугу осілості». У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічній склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. У складі населення українці складали у Східній Галичині – 71%, на Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%.

Питання 2

Кінець XIX - початок XX ст. характеризується новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель – український національний рух набирає політичного характеру. Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна Українська Партія (РУП*, заснована 29 січня 1900р. Політичною програмою РУП у 1900-1903рр. була брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». Основою української нації РУП вважала селянство. Із 1903р. рупівці перейшли на засади Ерфуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно-культурної автономії в мажах Росії.

1902р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою відверто націоналістичну партію – Народну українську партію (НУП*. 1903р. з РУП вийшло ще одне угрупування – Українська соціалістична партія (УСП*. Проте, ці партії скоро занепали. Наприкінці 1904 – на початку 1905р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація – Українська Соціал-демократична Спілка (скорочена назва «Спілка»*, яка закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух.

На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування: Українська Демократична Партія (УДП* та Українська Радикальна Партія (УРП*. Обидві обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надавала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося*. Уже наступного року партії злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП*. 1905р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП*.

УСДР і «Спілка» не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. Керівники УСДР стали шукати союзника у новоорганізованому 1908р. між партійному політичному блоці українських ліберальних діячів – Товариство українських поступовців (ТУП*. Її керівники обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП*, партію соціалістів-революціонерів (есери*, конституційних демократів (кадети*, «Союз 17 жовтня» («Октябристи»*. Діяли також Польська соціалістична партія та єврейський «Бунд» («Союз»*.

Питання 3

Напередодні Першої світової війни економічно більш розвинутими були українські землі у складі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас через ряд обставин мала свої особливості. Уже на початку ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки лідером Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі. П’ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юрївський* виробляли близько 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60% цукру-рафінаду у Російській імперії. На великих підприємствах ( понад 500 осіб * в Україні працювало понад 44% усіх робітників, у той час як у США – 33%.

Процес утворення монополій почався спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях – металургійний, кам’яновугільний, залізорудний та ін. Монополістичні об’єднання України були тісно пов’язані не тільки з російської буржуазією, а й з іноземним капіталом. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав бурхливо розвивати промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігались залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя – цукрової. Ці центри промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

Важливим стимулом промислового розвитку Наддніпрянщини стало бурхливе будівництво залізниць. У той же час на українських землях у складі Австро-Угорської імперії промисловість була майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивались, були лісообробна, нафтодобувна, харчова. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частина населення змушена була емігрувати або відправлятися на заробітки за океан.

Столипінська аграрна реформа в Україні та її наслідки

Однією з головних причин революції 1905-1907рр. було аграрне питання, вирішите яке запропонував голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ П.Столипін. У листопаді 1906 р. ним було видано указ, який був затверджений царем і став законом 14 червня 1910р. В указі містилися основні положення реформи: руйнування общин, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить; надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; переселення селян у малоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

В Україні реформи просувались найбільш успішно. Протягом 1907-1915рр. в індивідуальну власність закріпили землю на Правобережжі 48% селян, на Півдні – 42%, на Лівобережжі – 16,5%. До 1916р. в Україні було утворено 440 тис. хуторів ( 14% селянських дворів *. У ході реформи значно активізувалась діяльність Селянського земельного банку, який протягом 1906-1916рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Столипінська реформа значно збільшила масштабі переселення на Схід ( Сибір, Казахстан, Північний Кавказ, Далекий Схід * з українських земель. Протягом 1906-1912рр. переселилось близько 1 млн. осіб, але майже чверть їх повернулася. Із 1910р. до 1913р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і загалом становила 22,9 млн. десятин. У 1913р. було досягнуто найбільшого валового збору зернових – 1200 млн. пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Питання 4

Головною причиною Першої світової війни стало протистояння двох воєнно-політичних блоків європейських держав — Антанти (Велика Британія, Росія, Франція* і Троїстого союзу (Австро-Угорщина, Італія, Німеччина*, які прагнули до світового панування. Відповідно війна мала справедливий загарбницький характер. 1 серпня 1914р. вважається днем початку війни.

Напередодні війни накреслилися основні цілі супротивних сторін щодо завоювання українських земель, що входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій. Німеччина прагнула розгромити Росію і загарбати значну кількість територій (частину Польщі, балтійські землі*, а також всі українські землі, які повинні були увійти до складу майбутньої Великонімецької імперії. Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування в Галичині, на Північній Буковині й Закарпатті, а також захопити територію Волині й Поділля. Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення нею Північного Причорномор’я і контролю турків над акваторією Чорного моря. Царська Росія прагнула розширити територію держави до Карпатських гір. Було висунуто тезу про «возз’єднання братів-русинів» (українців Східної Галичини й Північної Буковини* з великоросами. Згідно з «планом А», розробленим російським Генеральним штабом, передбачалося завдати головного удару по військових силах Австро-Угорщини, захопити Галичину, Закарпаття і потім оволодіти Будапештом і Віднем.

З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Українці були змушені воювати у складі ворогуючих російської (3,5 млн осіб* й австрійської (250 тис. осіб* армій за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.

Воєнні дії відбувалися на західноукраїнських землях. Для Росії початок війни був успішним. У серпні—вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, під час якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Втрати австрійської армії склали 400 тис. осіб. Східну Галичину, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення. Висновок.

Перша світова війна мала загарбницький характер. Вона перетворила українські землі на об’єкт загарбання й театр жорстоких воєнних дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Два воєнно-політичні блоки вели кровопролитну війну за українські землі без урахування національних інтересів народу.

План

1. Утворення Центральної Ради та державотворчі процеси в Україні у березні 1917 - квітні 1918 року. Проголошення чотирьох універсалів.

2. Українська держава Павла Скоропадського: здобутки та прорахунки.

3. Відродження УНР. Внутрішня та зовнішня політика Директорії.

4. Активізація визвольного руху на західноукраїнських землях і проголошення ЗУНР. Буковинське віче. Акт злуки УНР і ЗУНР.

У березні 1917 року до Києва надійшла звістка про повалення російського самодержавства. Керівництво Товариства українських поступовців та українських соціал–демократів спільно з представниками інших об’єднань і організацій ініціювали проведення консультацій і нарад, що призвело до створення Центральної Ради (ЦР*. Першочерговим завданням ЦР було виборювання територіальної автономії України з державною українською мовою в складі федеративної Росії. До керівного складу Центральної Ради увійшли М. Грушевський (голова*, Ф. Крижанівський, Д. Дорошенко, Д. Антонович, С. Веселовський, В. Коваль. Делегати Українського наукового товариства, Українського техніко–агрономічного товариства, Українського педагогічного товариства, Національного українського союзу кооператорів, студентських організацій м. Києва, Всеросійського союзу міст, робітників, військових організацій та соціал–демократичних груп, представляли тимчасовий склад.

Утворення Української Центральної Ради отримало всебічну підтримку української громадськості, що проявилось в масових демонстраціях у Петрограді та Києві.

Приступивши до керівництва Українською Центральною Радою, М. Грушевський розпочав її реорганізацію, перетворюючи з Київської на загальноукраїнську громадсько–політичну структуру. На 21 квітня 1917 р. до складу ЦР входило 118 осіб від політичних партій, громадських та культурно–освітніх організацій та об’єднань усіх губерній України, українських громад Москви, Кубані, Ростова–на–Дону та ін. Центральна Рада провела Український національний конгрес у Києві, представлений делегатами з усієї України і частково Росії в кількості (за різними даними* від 700 до 1500 осіб.

Першим Універсалом ЦР закликала українців „творити наше життя ” самим. Наслідком цього стало нечуване піднесення національного духу. По всій Україні проходили сільські зібрання, з’їзди, військові частини складали присягу на вірність Центральній Раді. До Києва, не дивлячись на заборону російського Тимчасового уряду, з’їхались близько 1000 делегатів від майже 1,5 мільйона українців–військовиків (травень 1917 р.*. Цей Перший Військовий з’їзд обрав Український Генеральний Військовий Комітет (УГВ* на чолі з С. Петлюрою, якому доручено займатися створенням українського війська з числа українців, котрі були на службі в російській армії. Комітет поставив вимогу до військових штабів надати йому списки українських генералів і старшин, що перебувають у них на службі, з подальшим направленням їх в розпорядження Комітету. Разом з тим, вимагалось передати Комітету певну частину військової техніки та спорядження для забезпечення дієздатності Української армії, яка не відкликалась з лінії фронту. Проте цей процес ускладнювався створенням в Росії ще одного уряду – більшовицького.

Центральна Рада обрала шлях боротьби за повну незалежність України від російської держави через автономізацію, як перший етап цієї боротьби. Запропонована М. Грушевським модель автономії мала всі ознаки й атрибути держави – український народ, окреслену територію, законодавчий орган і законодавство, виконавчу та судову владу, національне військо, контроль над ресурсами, економікою, культурою та політикою. ЦР створила органи управління. 19 квітня 1917 р. відбувся Український Національний Конгрес, який проголосив вищим органом ЦР її Загальні Збори. На Перших Загальних Зборах (21 квітня* створено Комітет Центральної Ради з функціями виконавчого органу влади. Йому було делеговано право вирішувати всі термінові справи у період між Загальними Зборами, що належали до компетенції ЦР. В червні 1917 р. Комітет утворив Генеральний Секретаріат, як виконавчий орган ЦР.

20 листопада 1917 р. Українська Центральна Рада проголосила (Третім Універсалом* про створення Української Народної Республіки (УНР*, як автономії у складі Росії. Одночасно проголошено Генеральний Секретаріат урядом УНР. У складі ЦР, як законодавчого органу УНР, пропорційно до національного складу населення України було представлено всі народи: 75 % – українці, 14 % – росіяни, решта – євреї, поляки, молдавани, німці, татари, чехи, греки. Переважна більшість їх були з числа інтелігенції, середньої і дрібної буржуазії. З часом ЦР поповнювалась депутатами від робітничих і селянських рад.

Продовження великодержавницької політики більшовицької Росії по відношенню до України спонукало Центральну Раду проголосити Українську Народну Республіку „самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу” (Четвертий Універсал, 22 січня 1918 р.*, а Генеральний Секретаріат було реорганізовано в Раду Народних Міністрів.

Проголошення суверенітету стало актом перемоги українського народу в багатовіковій боротьбі з Російською імперією, яка перетворила Україну в свою колонію, присвоївши досягнення української культури й освіти і найдавнішої історії України, перекваліфікувавши її на історію Росії.

Розпад Австро–Угорської імперії (1918 р.* привів до створення Західно–Української Народної Республіки. Обидві українські держави об’єднались в одну – Українську Народну Республіку (22 січня 1918 р.*.

Здобуття повної незалежності усвідомлювалось українським народом, як те що він є творцем своєї долі, своєї історії, своєї свободи і добробуту. Поступове одержання повного суверенітету підготувало сприйняття цієї необхідності й неукраїнськими етносами України, які підтримували українців у цій боротьбі. В той самий час, коли українці підтримували російський революційний рух, російські соціал–демократи не визнавали права українців на відродження своєї державності. Більшовики, які прийшли у Росії до влади, взяли на озброєння державного управління диктатуру, терор, насилля. Вони не могли змиритись з виходом України з–під кремлівського підпорядкування. Саме вони організували у Харкові проголошення більшовицького уряду України і ним прикривали військове вторгнення в межі Української Народної Республіки.

26 січня 1918 р. більшовицькі війська захопили Київ. В Україні розпочався червоний терор проти мирного населення. Уряд УНР вимушений покинути столицю. Центральна Рада продовжувала виконувати державотворчі функції, перебуваючи в Житомирі, Коростені та в дорозі (на поїздах*.За її участі була підписана Брест–Литовська угода, до якої більшовики намагались не допустити української держави, з Австро–Угорщиною про створення в складі останньої окремого коронного краю Галичини і Буковини. Прийнято звернення до німецького народу надати військову допомогу „охоронити північні межі [України] від... вдирання ворога”. Державні органи УНР прийняли ряд законів (у тому числі і земельний*, тоді ж введено середньоєвропейський час, затверджено герб УНР, розроблено Конституцію, ухвалено закон про національну грошову одиницю – гривню, закон про адміністративно–територіальний устрій УНР тощо.

Згідно досягнутої домовленості з німцями, почався наступ їх військ в Україні, що спричинило перелом в ході більшовицьких військових операцій проти УНР. 2 березня до Києва вступили бійці Запорізького українського загону, бійці Коша Слобідської України під командуванням С. Петлюри та загону Січових Стрільців Є. Коновальця. Центральна Рада повернулась до Києва. Негайно було внесено зміни до складу Ради Народних Міністрів, опубліковано закон про державну мову, якою визнано українську. За мовами національних меншин в Україні визнавалось право вільного їх побутування. 29 квітня ухвалено Конституцію Української Народної Республіки.

2. Українська держава Павла Скоропадського: здобутки та прорахунки.

29 квітня 1918 р. У Києві зібрався Хліборобський Конгрес з понад 8 тисяч учасників від 8-ми українських губерній. В промовах вони рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради з притаманними їй соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади. Із домовленістю з німецькою окупаційною владою, розчарованою неефктивністю заходів Центральної Ради, про дотримання нею нейтралітету здійснити державний переворот виявилося неважко. Так було розпочато новий етап розвою української державності –доба гетьманату, що тривала понад семи місяців.

На відміну від Центральної Ради, яка спиралася на демократичне право самовизначення народу як засіб легітимізації влади, гетьманський режим дійсно надавав великої ваги історичній традиції. Уособленням цієї традиції стала фігура самого гетьмана. Павло Скоропадський (1873 - 1945* походив зі знаного козацького роду, який дав Україні багато високих козацьких старшин і гетьмана Івана Скоропадського (1646-1722*, що обіймав гетьманство після полтавської трагедії. Успішний військовий, колишній флігель-ад’ютант Миколи ІІ та кавалер ордена Святого Георгія, Павло Скоропадський доволі негативно поставився до революції та до соціалістичних ідей українських революційних партій, проте як досвідчений офіцер, що опікувався боєздатністю ввіреного йому корпусу, виявився дуже корисним новій влади. Він став творцем Першого українського корпусу, був обраний почесним військовим отаманом Вільного козацтва і здобув значну популярність розробкою концепції організації української армії. Проте незгода із загальним курсом Центральної Ради дозволила П.Скоропадському знайти однодумців для поширення власної ідеї побудови державної влади в Україні.

Характер державної системи, до якої прямував гетьман, тяжко визначити однозначно. Її характер мав визначатися українською історичною традицією – йшлося про відтворення системи гетьманської влади минулих століть. Зміст основних документів, виданих у зв’язку іх встановленням гетьманського режиму (тобто грамоти “До всього українського народу” і “Законів про тимчасовий державний устрій України”* є суперечливим щодо устрою: гетьман тимчасово перебирає на себе “усю повноту влади” і підпорядковує собі усі гілки влади, проте в майбутньому не виключеним є створення представницького органу. Щодо самого Павла Скоропадського, то, на думку Я. Пеленського, його концепція державного устрою може бути визначена як бюрократично-військова диктатура. Після захоплення влади Скоропадський неодноразово стверджував, що він бажав би правити у спосіб, що відповідає “ідеї диктатора”, оскільки “не мав парламенту або іншої аналогічної установи”; як він зауважував у “Споминах” - документі, що найбільш повно розкриває політичні погляди і сподівання автора- “Страна, по-моему, может быть спасена только диктаторской властью, только волей одного человека можно возвратить нам порядок, разрешить аграрный вопрос и провести те демократические реформы, которые так необходимы стране». Попри поширеність уявлень про гетьманське державне утворення як про державу за проектом монархічну, у “Споминах” П.Скоропадського немає згадки про монархічні наміри роду Скоропадських або про наміри гетьмана встановити в Україні гетьманську монархію. Знання цього факту дозволяє слідом за Я.Пеленським охарактеризувати устрій Української держави за урядування Скоропадського як виборний гетьманат з диктаторськими повноваженнями правителя.

Носіями помірковано-консервативної ідеології були сформовані і владні інституції нової держави. Оточення новообраного гетьмана складалося із чиновників, військових і громадських діячів, пов’язаних з державними інституціями дореволюційної Російської імперії та носіїв загальноросійської лояльності. Українські соціалістичні партії відмовилися брати участь у будуванні гетьманської держави, вважаючи її пріоритети неприйнятними і не будучи готові стати вище партійних переконань заради державної стабільності. Сучасники подій поспішили охрестити новосформовану Раду Міністрів “неукраїнською” (за зауваженням Н.Полонської-Василенко, значною мірою через те, що окрім Д.Дорошенка, до неї не увійшов жодний соціаліст*.

Кроки гетьманської влади засвідчили орієнтацію на послідовне втілення консервативних ідеалів у життя. Аграрна політика гетьмана базувалася на відновленні приватної власності на землю, що передбачало повернення її, а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного законопроекту передбачалося наділити частину селян (“справжніх хліборобів”, які повинні були стати опорою влади* землею з державних фондів та викупленою у приватних власників. Такій поміркованій аграрній програмі у дусі земельної реформи Столипіна, проте, не судилося реалізуватися, а тим більше знайти співчуття селянства Останнє зіткнулося в першу чергу із карними експедиціями, здійснюваними за допомогою німецьких і австрійських військ на прохання поміщиків, які прагнули відшкодування селянством заподіяної їхнім господарствам шкоди.

У галузі промисловості також провадилася політика в інтересах власників: запроваджувалася денаціоналізація, обмежувалася діяльність профспілок, заборонялися страйки. Встановлення тривалості робочого дня і розмірів заробітної платні покладалося на власників підприємств.

Політика у військовій галузі була спрямована на розбудову збройних сил держави. Передбачалося переформування військових частин, створених за часів УНР, збільшення їхньої кількості, формування українського військово-морського флоту. Окремий проект передбачав відновлення українського козацтва та ополчення на випадок військових дій.

Усвідомлення виключної значущості ефективного адміністративного апарату та вправної роботи усієї державної інфраструктури спричинило значну увагу до сфер, ігнорованих Центральною радою: формуванню бюрократичного апарату, впорядкуванню судочинства, банківської справи, залізничного руху.

Значних успіхів Гетьманат досяг і у сфері міжнародних відносин: були встановлені дипломатичні контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Кримом, а з осені 1918 р. – Англією та Францією. Окремої уваги заслуговує питання стосунків Української Держави з Центральними державами (особливо Німеччиною і Австро-Угорщиною*. Від мемуарів унерівських емігрантів до історіографії потрапив міф про те, що П.Скоропадський був беззастережним прихильником пронімецької політики, а сам його уряд – це маріонеткове утворення німецьких урядових і військових кіл; при цьому досить часто забувають, що німці були запрошені на українську територію не гетьманом, а урядом Української Центральної Ради у лютому 1918 р.*. Як засвідчують “Спомини” П.Скоропадського, він вважав альянс з Німеччиною, особливо до падіння кайзерівського Рейху, тимчасовим заходом для збереження Української Держави під наступом більшовицької Росії. Водночас гетьман був політично зорієнтованим не на Центральні держави, а на Антанту і не вірив у військову перемогу Німеччини. П.Скоропадський сподівався, що його професійний уряд матиме більше шансів по-діловому співпрацювати з німецькими і австрійськими колами і дозволить захистити українське населення від зловживань окупації. Такі сподівання виявилися марними –гетьман мусив зіткнутися з вкрай негативною реакцією значної частини населення, особливо селянства, на дії окупаційних військ.

На час гетьманування П.Скоропадського припадає створення умов для національно-культурного розвитку країни: проведена українізація державного апарату, створені численні національні культурні організації: Українські університети у Кам’янці-Подольському і Києві, Національну Академію Наук, Національну Бібліотеку, Національний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр та інше. Було відкрито близька 150 українських гімназій, налагоджено видання підручників українською мовою.

Водночас слід мати на увазі, що Скоропадський не мав на меті будівництва української національної держави. Він радше прагнув витворити нову концепцію української нації, яка ґрунтувалася б не на етнічних засадах, а на лояльності до Української держави. Держава розумілася не у вузькоетнічному розумінні, а в ширшому територіальному. Закон про українське громадянство від 3 липня 1918 р. автоматично поширив громадянські права на усіх, хто в данний момент проживав на українській території (обов’язковою умовою проте було прийняття клятви на вірність Українській державі*. Подібна національна концепція найповніше відбивала особисті уподобання П.Скоропадського. Як людина двох культур – української і російської –що вважала себе патріотом і України, і Росії, він стверджував: “разница между мной и украинскими кругами та, что последние, любя Украину, ненавидят Россию; у меня этой ненависти нет”.

Найбільш контроверсійний вчинок Павла Скоропадського, який завдав найсильнішого удару по іміджу гетьмана і Гетьманату – це проголошення грамотою від 14 листопада 1918 р. федерації з Росією і потреби створення “всеросійської федерації”. Що спонукало гетьмана до подібної декларації – це питання, що турбує дослідників досьогодні. З двох альтернатив – спробувати очолити національний рух, дійти згоди з усіма українськими політичними силами, у тому числі і лівими, яких гетьман вважав носіями руйнації та обстоювати концепцію незалежної держави або очолити російський рух на Україні і проголосити нову політичну програму, яка мала б на меті федерацію з Росією –Павло Скоропадський обрав другу. Таке рішення відповідало його власним переконанням, оскільки він, по-перше, не вірив у перемогу Німеччини, яка могла б підтримати незалежність України, по-друге, дослухався до вимог Антанти, яка була проти української самостійності. По-третє, гетьман вважав цей варіант найбільш реалістичним у боротьбі з більшовицькою загрозою.

Проголошення федерації з Росією стало фатальним кроком гетьманського уряду, що згодом визнавав і сам П.Скоропадський. Грамота підтвердила найгірші побоювання українських соціалістичних сил та спонукала вибух антигетьманського повстання, що призвело до зречення гетьмана у грудні 1918 р.

Характер гетьманського режиму в українській історіографії здобув діаметрально-протилежні оцінки. Для українських істориків консервативного напрямку (В.Липинського, Д.Дорошенка, Н.Полонської – Василенко* гетьманат став єдиною правовою українською державою, витвореною місцевими консервативними силами. Для діячів УНР гетьманський уряд був маріонетковим режимом, створеним німецькими окупантами і позбавленим будь-якої опори в українському супільстві. Близьким до цього трактування є карикатурний образ гетьмана у “Днях Турбіних” М.Булгакова. Проте постать П.Скоропадського є скоріше трагічною, як є трагічними спроби досягти спокою і стабільності у розбурханому морі соціальної анархії. Гетьману таки вдалося добитися спокою в державі, але всупереч настроям і інтересам значної частини політично активного населення країни та спираючись на чужоземні окупаційні війська. Консервативна аграрна і промислова політика відштовхнули від П.Скоропадського соціалістично налаштовану українську інтелігенцію та селянство з робітництвом, вже обізнане з привабливістю більшовицької агітації. Втім, за Української Держави 1918 р. український консерватизм мав суперника і опонента не лише в українських соціалістичних партіях, але і в російському консерватизмі на Україні, який підтримували такі сильні організації як Союз земельних власників і Союз промисловості, торгівлі і фінансів, що хотіли використати Україну як базу для відбудови єдиної Росії. За таких умов національний консервативний проект був приречений на поразку.

Після повалення гетьманської влади П.Скоропадський перебрався до Німеччини. Тут у 1920 р. за наполяганням емігрантів-гетьманців було створено “Український союз хліборобів-державників”. П.Скоропадський очолив новий гетьманський рух, а В.Липинський став його ідеологом. На початку 30-х років через ідейні і особистісні розходження між Скоропадським і Липинським “Союз” розколовся, і прибічники гетьмана об’єдналися довколо “Союза гетьманців-державників”. Гетьманський рух став однією з провідних течій модерного українського консерватизму на еміграції. Крім того, заходами П.Скоропадського у 1925 р. в Німеччині створено Український науковий інститут при Берлінському університеті, як важливий осередок української науки і культури на еміграції.

З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів еміграційне життя ускладнилося, і П.Скоропадський, не підтримуючи нацизм, був змушений виявити до нього лояльність. Проте він використовував кожну нагоду відстоювати перед Рейхом українські інтереси: заходам гетьмана завдячують своїм звільенням з німецьких концтаборів деякі українські політичні діячі, зокрема С.Бандера, А.Мельник, Я.Стецько.

Помер П.Скоропадький 26 квітня 1945 р. від смертельного поранення, нанесеного під час бомбардування станції Платлінг, поблизу Мюнхена.

. Відродження УНР. Внутрішня та зовнішня політика Директорії.

Директорія УНР - найвищий орган державної влади нововідродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 грудня 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який був повалений у грудні 1918 року.

Голови Директорії

Володимир Винниченко (14 грудня 1918 року - 13 лютого 1919 року*

Симон Петлюра (13 лютого 1919 року - 10 листопада 1920 року*

Керівник уряду (голова Ради міністрів*

Володимир Чехівський (26 грудня 1918 року – 13 лютого 1919 року*

Сергій Остапенко (13 лютого 1919 року - 9 квітня 1919 року*

Борис Мартос (9 квітня 1919 року - 27 серпня 1919 року*

Ісаак Мазепа (27 серпня 1919 року - 26 травня 1920 року*

В'ячеслав Прокопович (26 травня 1920 року - 10 листопада 1920 року*

Політичний курс Директорії

Відразу після зайняття Києва (18 грудня 1918 року* Директорія оприлюднила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий [[радикалізм]] Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Декларуючи вилучення землі у поміщиків, Директорія прагнула їх заспокоїти. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і політикам цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних підданих. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 десятин землі. Але поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси.

Внутрішня політика

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (18 грудня 1918 року* Директорія оприлюднила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

Зовнішня політика

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв’язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об’єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Економічна ситуація за часів Директорії

По причині критичного політичного та воєнного становища в республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. У 1918 році було видобуто 34,8% вугілля порівняно з 1913, а в 1919 - лише 20,5%. Загострювався паливний голод. Залізо-рудна і марганцева промисловість у 1919 році майже повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. В поганому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм.

4 січня 1919 року законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. Хоча територія, яку контролювала Директоря була порівняно невеликою, гривня мала більшу купівельну вартість аніж "керенки", більшовицькі рублі чи "денікінки". Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Борис Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду.

Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно якого земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не первищували 15 десятин залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно даного закону під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин.

Але реалізація земельного закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України, оскільки на більшості території республіки велася війна з більшовиками, Денікиним і Польщею. Більшовики закликали селянство забирати землю в свої руки негайно, бо, мовляв, Директорія передасть землю в руки "куркулів".

Падіння Директорії

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в "совхози" та сільськогосподарські "комуни". Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей* знову було встановлено радянську владу.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР* — держава, створена в листопаді 1918 року на частині українських земель, що входили до Австро-Угорської імперії.

Напередодні Першої світової війни значна частина українських земель — Східна Галичина, Буковина та Закарпаття — перебували у складі Австро-Угорщини. В жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав. Рішучі заходи зі створення власної держави почали робити й українці на західноукраїнських землях.

Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВС*, який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських Січових Стрільців Дмитра Вітовського.

18 жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада* — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії.

19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Народної Ради, яким став Євген Петрушевич.

31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 р. у Кракові*, яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал К. Гуйн відповів категоричною відмовою. Тоді на вечірньому засіданні УГВС 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.

Листопадовий чин

В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані сотником Д.Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у місті.

9 листопада 1918 р. УНРада утворила свій тимчасовий виконавчий орган, який був 13 листопада 1918 р. перетворений на уряд — Державний Секретаріат ЗУНР-ЗОУНР.

13 листопада 1918 р. було затверджено Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», згідно з яким вона отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка». Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. кв. км, населення — 6 млн осіб. Був затверджений герб держави — Золотий Лев на синьому тлі та прапор — блакитно-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням.

Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.*, тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.*, тимчасову організацію судівництва (16 листопада і 21 листопада 1918 р.*, державну мову (1 січня 1919 р.*, шкільництво (13 лютого 1919 р.*, громадянство (8 квітня 1919 р.*, земельну реформу (14 квітня 1919 р.*.

Наслідком активної зовнішньо-політичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрії, Угорщині і Німеччині і дипломатичних представництв у Чехо-Словаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії та ін.

Українсько-польська війна

До нової Української держави єврейське та німецьке населення поставились лояльно, а поляки розпочали воєнні дії проти української влади. Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину.

3 листопада 1918 – Буковинське віче

Буковинське народне віче відбулося в неділю 3 листопада 1918 р. у Чернівцях за участі до 10 тис. осіб з усіх міст, містечок і сіл української частини Буковини. Воно проходило у великих залах міста й під відкритим небом і закінчилося багатотисячною демонстрацією головними вулицями міста та мітингом на площі Єлизавети (нині Театральна*. У гарячих промовах різними були аргументи щодо подальшої долі краю. Але у головному промовці і людське велелюддя були єдиними. Лейтмотив віча добре передав у своїх спогадах учасник і один з його організаторів О.Попович: "На остаток із стихійною силою грянуло гасло народу: Хочемо до України, хоч після (за. - В.Б.* Львівської ухвали йшло поки що про автономію для Австро-Угорської України".

В цій будівлі, де нині Тернопільська ЗОСШ №4, у листопаді-грудні 1918 року перебував уряд ЗУНР

21 листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з кінця грудня УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станіславові (тепер Івано-Франківськ*.

4 січня 1919 р. було сформовано новий уряд на чолі з С.Голубовичем і створено Виділ УНРади (складався з 9 членів* під керівництвом Є.Петрушевича.

1 грудня 1918 р. делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об'єднання ЗУНР і УНР та остаточно схвалену вищим органом держави 3 січня 1919 р.

22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття* і УНР (Наддніпрянська Україна* в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР, ЗОУНР*

Проте внаслідок складної міжнародної і внутрішньої ситуації возз'єднання двох українських держав не було втілене у життя, і їх адміністративні органи продовжували діяти майже незалежно.

В січні-травні 1919 р., незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини.

В середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію. Але наприкінці лютого 1919 р. успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької мирної конференції, яка для переговорів з урядом ЗОУНР про умови перемир'я з Польщею вислала місію у складі: голова — генерал Бертелемі (Франція*, члени — полковник А.Віярд (Велика Британія*, професор Лорд (США* і полковник Стабіле (Італія*. Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40 % Східної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн* відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.

13 травня 1919 р. Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії, яку очолював генерал Л.Бота, були прийняті українською стороною. Проте умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були відкинуті польським урядом.

В цих умовах 15 травня 1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута сформована і озброєна у Франції 80-тисячна польська армія генерала Ю. Галлера, яка (на вимогу Антанти* призначалась лише для боротьби проти більшовиків.

На початку червня 1919 року польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. У зв'язку з критичним становищем ЗОУНР 9 червня 1919 р. уряд С. Голубовича склав свої повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, який отримав титул диктатора ЗОУНР. Для виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган — Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем було призначено генерала О.Грекова.

7-28 червня 1919 р. УГА під командуванням О. Грекова провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції.

16-18 липня 1919 р. УГА відступила за р. Збруч. Територію ЗОУНР окупували польські війська.

Еміграція

З липня до листопада 1919 р. місцем перебування керівництва ЗОУНР був Кам'янець-Подільський.

Наприкінці листопада 1919 р. Є.Петрушевич і уряд ЗУНР були змушені переїхати до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність щодо захисту державних інтересів ЗУНР.

Найвища Рада Антанти 25 червня 1919 р. (за іншими даними 29 червня*, побоюючись наступу більшовиків за Збруч, погодилась на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за союзними державами.

21 листопада 1919 р. під тиском польської сторони було укладено «Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину», за яким Галичина входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну статус цих земель мав визначатися шляхом самовизначення місцевого населення.

8 грудня 1919 р. Найвища Рада Антанти, визнавши східним кордоном лінію Керзона, юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння.

Державно-правовий статус Галичини як окремого утворення був зафіксований у Севрському мирному договорі 1920.

Протягом 1920—1923 рр. уряд ЗУНР і президент Є.Петрушевич постійно ставили перед Ліґою Націй, Найвищою Радою і Радою Послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території республіки і відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти зацікавлені в існувані сильної Польської держави як противаги Радянській Росії, не наважувались прийняти справедливе рішення з цієї проблеми.

В березні 1921 р. делегація ЗУНР (К. Левицький, Є.Брайтер, О.Назарук, Л.Мишуга* висловила рішучий протест проти укладення Ризького мирного договору 1921 р.

1921 року Рада Ліґи Націй прийняла ухвалу про організацію в 1922 р. міжнародної конференції з проблеми міжнародно-правового статусу Галичини.

В квітні-травні 1922 р. питання про долю окупованих Польщею українських земель обговорювалось на Генуезькій конференції.

14 березня 1923 р. на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Пуанкаре зустрічався митрополит А.Шептицький, але безуспішно.

15 березня 1923 р. екзильний уряд ЗУНР припинив існування.

5rik.ru

Материалы для учебы и работы

Тема : ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В 1917-1920 рр.. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ