Початок Першої світової війни. Загарбницькі плани воюючих блоків.

Перша світова війна розпочалась (19 липня) 1 серпня 1914 р. після оголошення Німеччиною воєнного стану щодо Росії, а через два дні – Франції.

Безпосереднім приводом до війни стало вбивство 28 червня в місті Сараєво сербським націоналістом (членом терористичної організації «Молода Боснія») Г. Принципом австрійського спадкоємця престолу Франца Фердинанда під час провокаційних маневрів австрійської армії в Боснії і Герцеговині. Австрійський уряд висунув ультиматум Сербії, який принижував гідність сербського народу. Оголосивши надалі ультиматум формально відкинутим, Австрія розірвала дипломатичні відносини з Сербією та оголосила їй війну. В ніч з 28 на 29 липня 1914 р. Белград було піддано австрійському артилерійському обстрілу. У відповідь Росія оголосила 29 липня часткову, а надалі – 31 липня загальну мобілізацію армії.

Дії Росії стали приводом оголошення ультиматуму щодо неї з боку Німеччини. Це сталося 31 липня, а 1 серпня Німеччина сама почала мобілізацію своїх військ. Тоді ж мобілізацію оголосила Франція.

1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції. Висунувши ультиматум Бельгії щодо вільного проходу через її територію німецьких військ, Німеччина спровокувала 4 серпня стан війни щодо неї з боку Великої Британії. 6 серпня у війну проти Росії вступила Австро-Угорщина.

За декілька днів війна набула загальноєвропейського характеру, а незабаром стала світовою. У ній брало участь 38 держав з населенням у 1,5 млрд. осіб. Війна велась на фронтах протяжністю від 2,5 до 4 тис. кілометрів. Глибина території, охопленої воєнними діями, доходила до 480 км. До збройної боротьби на суші приєднувались бойові дії авіації та морських сил. Велась також хімічна війна.

У ході війни, безпрецедентної за своїми масштабами, виразно виявлялись нові закономірності, засоби і форми ведення боротьби. Це стосувалось не тільки збройних зіткнень, а й дипломатії, що визначалась як чисельністю втягнутих до її кола учасників, так і далекосяжністю зовнішньополітичних цілей дипломатичних кіл. Головні спрямування дипломатії обох воюючих таборів під час війни були пов'язані, насамперед, із боротьбою за ті держави, які б могли стати новими союзниками, від чого значною мірою й залежали перемоги на фронтах бойових дій. Поряд з цим завданням постало й інше: дбання про міжсоюзницькі відносини; про накреслення контурів повоєнного устрою світу.

Так, характерно, що переговори стосовно розподілу територій, на які претендували воюючі держави, розпочались незабаром після початку війни. Щодо країн Антанти, то вже 5 вересня 1914 р. між ними була досягнута домовленість, яка передбачала: 1) не укладати в поточній війні сепаратного миру; 2) узгоджувати умови миру і розподілу територій з кожним із союзників блоку.

За пропозицією російської сторони, що набула форми програмного документа, розгром Німецької імперії та її союзників передбачав: 1) приєднання до Росії нижньої течії Німану, Східної Галичини; перехід Познані, Сілезії і Західної Галичини до майбутньої Польщі; 2) повернення до Франції Ельзас-Лотарингії; передачу їй «на її розсуд» частини Рейнської області і Палатінату; 3) значне збільшення Бельгії за рахунок німецьких територій; 4) повернення до Данії Шлезвігу й Гольштейну; 5) відновлення Ганноверського королівства; 6) перетворення Австро-Угорщини на триєдину монархію, що буде складатися з Австрії, Чехії і Угорщини; 7) передачу Боснії, Герцеговини, Далмації та Північної Албанії до Сербії; 8) компенсацію Болгарії за рахунок сербської Македонії та приєднання до Греції південної Албанії; 9) передачу Валони до Італії; 10) поділ німецьких колоній між Англією, Францією і Японією; 11) сплату воєнної контрибуції.

Наприкінці вересня С. Сазонов як голова російського зовнішньополітичного відомства висунув додаткові вимоги Росії щодо Туреччини, пов'язані з гарантією вільного проходу військових кораблів через протоки Босфор і Дарданелли.

Такі підходи до майбутнього устрою Європи були в цілому прийняті англійською стороною, хоча міністр закордонних справ Великої Британії Е. Грей висловився за включення до майбутньої «мирної» програми вимог про видачу німецького флоту і нейтралізацію Кільського каналу. Наполягав він і на тому, щоб були враховані територіальні інтереси Італії і Румунії. Нарешті, Грей заперечував перехід до Франції Рейнської області. Під тиском англійської дипломатії французький уряд змушений був заявити, що його територіальні вимоги в Європі обмежуються Ельзасом і Лотарингією. Однак, як показали події, англо-французькі суперечки щодо Рейнської області зберігались, у тому числі у повоєнні часи.

Гострі дипломатичні зіткнення відбувались між союзниками й щодо майбутньої турецької спадщини. Так, запевняючи на словах російське зовнішньополітичне відомство, що по закінченні війни з Німеччиною доля Константинополя й проток буде визначена відповідно до інтересів Росії, Англія і Франція не відкидали можливості встановлення своїх сфер впливу у даному регіоні. 25 лютого 1915 р. англо-французькі кораблі обстріляли турецькі форти біля гирла Дарданелл, що загрожувало передачею проток у фактичне розпорядження Англії і Франції.

На початку березня 1915 р. Сазонов зажадав від союзників формальних зобов'язань щодо визнання впливів Росії в Туреччині, погрожуючи можливістю зміни зовнішньополітичного курсу. Тільки після цього Англія, а за нею і Франція офіційною нотою визнали за Росією місто Константинополь із деякими територіями західного узбережжя Босфору, Мармурового моря, а також Галліпольським півостровом та південною Фракією. Росія мала здобути і східне узбережжя Босфору з деякими територіями, але тільки по закінченні війни і за умов, якщо Англія і Франція здійснять свої плани в Азійській Туреччині.

Організаційно ці плани оформились у квітні – травні 1916 р. і увійшли в історію дипломатії (за прізвищами представників англійської і французької місій на переговорах) як «угода Сайкс-Піко». То були плани загарбання Антантою більшої частини Османської імперії, включаючи частину суто турецьких областей.

За угодою Сайкс-Піко Англія мала дістати Месопотамію з Багдадом та більшу частину Аравії. Палестина підпадала під міжнародний контроль, але Англії віддавались порти Хайфа і Акра. Франція здобувала Сірію, Малу Вірменію, Кілікію, значну частину Курдистану, частину східної Анатолії і, як сферу впливу, частину Аравії та Мосульську область з її нафтовими розробками. Росії передавались області Трапезунда, Ерзурума, Баязета, Вана, Бітліса, частини Курдистану та смуга вздовж Чорноморського узбережжя, на захід від Трапезунда. Після проголошення Італією в серпні 1916 р. війни Німеччині було визначено її частку, що включала величезну частину південної та південно-західної Анатолії. Від Туреччини лишались тільки центральна й північно-східнаАнатолія.

На початку 1917 р. між французьким і російським урядами було укладено ще одну угоду про умови майбутнього миру. Вона набула форми обміну нотами і здійснювалась поза англійської сторони. Російський міністр закордонних справ виявляв готовність підтримати французів в їх намаганнях здобути Ельзас-Лотарингію і Саарський басейн. Інші німецькі землі на лівому березі Рейну повинні були підпадати під французький контроль до виконання Німеччиною та її союзниками всіх вимог майбутнього мирного договору. В обмін французький уряд у ноті-відповіді підтверджував угоду про Константинополь і протоки, визнавав волю Росії у визначенні її західних кордонів.

Загарбницькі плани країн австро-німецького блоку своїм розмахом не поступались, а, може, й перевищували задуми Антанти. Австро-Угорщина вимагала встановлення свого панування над усіма Балканами. Німеччина взагалі прагнула переділу світу та встановлення своєї гегемонії в Європі.

Особливого розголосу набували два німецьких документи, які стосувались планів завоювань: меморандум шести могутніх економічних організацій (Центральної спілки німецьких промисловців, Спілки промисловців, юнкерської Спілки сільських господарів та інших) і так званий професорський меморандум. Меморандум шести економічних організацій вимагав здобуття широких колоніальних володінь через загарбання англійських, французьких, бельгійських та інших колоній; покладання на Антанту репараційних платежів; протекторату над Бельгією; приєднання французького узбережжя Ла-Маншу до річки Сомми; загарбання залізорудного басейну Бріей, фортець Верден і Бельфор та розташованих між ними західних областей. Далі йшлося про конфіскацію на приєднуваних до Німеччини областях усіх середніх і великих сільськогосподарських господарств та передачу їх німцям з відшкодуванням власникам завданих війною втрат за рахунок Франції.

Великі анексії передбачалися й на Сході, за рахунок Росії. На думку авторів меморандуму шести економічних організацій, промислове піднесення «висуне вимогу розширення сільськогосподарської бази». Намічалося загарбання російських прибалтійських губерній та «територій на південь від них», включаючи Україну і навіть Крим.

Згідно з урядовою запискою прусського міністра внутрішніх справ фон Льобеля, підготовленою в жовтні 1914 р., загарбницькі плани Німеччини передбачали й остаточне послаблення Великої Британії як країни, чиї інтереси стикаються з інтересами Німеччини і заважають їй «відігравати роль у світовій політиці».

Такі підходи щодо визначення планів у війні виходили далеко за межі захисту національних кордонів – ідеї, з якою виступали керівні кола країн австро-німецького блоку, як і, у свою чергу, країн Антанти у передвоєнні роки.

Війна велась поза інтересами народів, на догоду інтересам фінансової та промислової буржуазії, і це зумовлювало експансіоністський, загарбницький характер намірів щодо неї усіх воюючих країн.