Лекція 2. Тема: Елементи образної мови театру
Жестикуляція –один з виражальних засобів у створенні сценічного образу
Жестикуляція,система знакових рухів людини (жест – переважно рух рукою), що супроводжує або заміняє вербальне повідомлення. Побутова жестикуляція може мати як рефлекторну, так і свідому природу.
У театральному мистецтві жестикуляція є одним з основних елементів пластичної культури актора, його професійних засобів виразності, і, у складі дисципліни «сценічний рух», входить в основний курс навчання акторській майстерності.
У жестикуляції знаходять своє відбиття жанрові й стильові особливості вистави. Принцип використання жесту в реалістичному театрі – зовсім інший, ніж у театрі гротесковому, ексцентричному; камерний спектакль обумовлює принципово іншу жестикуляцію, ніж спектакль на великій сцені; трагедія диктує абсолютно інший стиль руху, ніж водевіль: комедія дель арте змушує актора жестикулювати інакше, ніж японський театр Кабукі, і т.д.
Міміка – зриме відбиття внутрішнього життя персонажу
Міміка(гр. mimikos – наслідування), виразні рухи м'язів особи, що є однією з форм прояву тих або інших почуттів.
Побутова міміка може мати як рефлекторну, так і свідому природу. У театріміміка, поряд з мовою й жестикуляцією, є одним з основних засобів виразності актора. К.С.Станиславский підкреслював, що міміка невіддільна від ладу думок, почуттів і дій людини, і є зримим відбиттям внутрішнього життя персонажу.
Сценічна міміка перебуває в тісному зв'язку з акторським гримом, і, як і грим, у самому загальному виді може підрозділятися на реалістичну й умовну. Якщо реалістична міміка ставить своєю метою досягнення максимальної подібності з життям персонажу, то умовна міміка підкреслено перебільшена, що в певному змісті зближає особу актора з динамічно мінливими масками.
cценічна мова-один з основних професійних засобів виразності актора.
Сценічна моває одним з основних професійних засобів виразності актора. Входить в основний курс навчання акторській майстерності. Комплекс навчання передбачає перехід від побутової, спрощеної мови, властивої більшості абітурієнтів, до виразного яскравого сценічного звучання голосу актора. Навчання сценічної мови нерозривно пов'язане з формуванням пластичної волі, розвитком еластичності й рухливості дихальної й голосової апаратури, удосконалюванням мовного слуху, постановкою голосу, і т.д. і т.п.
В комплекс основних вимог до сценічної мови, крім бездоганної дикції, входять: м'язова воля й активність гортані й ковтки; підвищена витривалість голосу, що дає можливість зберігати виразність і звучність при самих різних психофізичних навантаженнях; благозвучність тембрової системи й темброва рухливість, що обумовлюють уміння використати широку гаму обертонів; властивість бути добре чутним у залах для глядачів будь-яких розмірів і переборювати складні акустичні умови; обсяг звуковисотного діапазону; глибина й об'ємність голосу, і т.д. При цьому наявність загальних вимог і системного підходу до навчання в обов'язковому порядку сполучається з пошуком і розвитком індивідуальних голосових особливостей кожного з майбутніх акторів, що не суперечать його психофізичним даним, а навпроти, проясняють і збагачують його природу. Інший раз на пошуки власної голосової індивідуальності в актора йде надзвичайно багато часу. Так, яскрава індивідуальність хриплуватого, як би зірваного, голосу В.Висоцького, дозволяє впізнати його з першого слова, виробилася далеко не відразу. У фільмі Стряпуха (1965) молодий актор В. Висоцький розмовляє (та й співає) ще трохи усередненим тенором.
Драматична дія – засіб втілення сценічного образу
У сценічному мистецтві - найважливіший засіб вираження акторської майстерності. Фактично є засобом втілення сценічного образу, ролі. Містить у собі складний комплекс як фізичних (пластику, міміка, мова, жестикуляція й т.д.), так і психологічних процесів (переживання, сприйняття, оцінка й т.д.).
Поняття сценічної дії лягло в основу «cистеми Станіславського» – теорії й методу акторського мистецтва, розроблених К.С.Станіславським. Зокрема, К.С.Станіславським уведені поняття «дійовий аналіз п'єси» (аналіз психофізичних дій кожного персонажа); «наскрізна дія» (логічний ланцюг, безперервна дія ролі), «надзавдання» (ціль, до якого веде весь комплекс акторської дії).
Актор на сцені поза дією неможливий, - поза залежністю від жанру, стилістики або творчого методу сценічної роботи. Саме дія є основною видовою особливістю акторської творчості. Воно виносить у зоровий ряд характер персонажа, логіку й процес його розвитку, конфліктні взаємини й т.д. - тобто, усе, що становить основу сценічного добутку.
Режисер – організатор театрального процесу
Режисер(франц. régisseur, від лат. rego – управляю), творчий працівник видовищних видів мистецтва (театр, кіно, телебачення, цирк, естрада). Режисер здійснює постановку п’єси (інсценівки, опери, балету, концертної або циркової програми) на сценічному майданчику.
Режисер, який керує творчою роботою всього театру (або іншого видовищного колективу) називається головним режисером.
Функції режисера в сучасному театрі надзвичайно великі й різноманітні: він здійснює весь комплекс робіт з організації як творчого, так і технічного процесу підготовки вистави або програми.
Основою режисерського мистецтва є режисерський задум, що включає творчу інтерпретацію п’єси, характеристики окремих персонажів, вирішення вистави в часі (в ритмі й темпі) і просторі (в мізансценах та плануванні) й створення сценічного варіанта п'єси (часто – разом із драматургом).
Режисер формує постановочну групу, визначаючи кандидатури художника-сценографа, художника по костюмам, балетмейстера (при необхідності також – асистента режисера; художника по світлу; постановника сценічного руху, бійок і боїв; хормейстера; автора текстів пісень і т.д.).
Паралельно починається найважливіша частина підготовки вистави – репетиції, робота режисера з акторами, спрямована на розвиток дарування виконавців стосовно до кожної ролі й всієї постановки в цілому.
Робота режисера з акторами над виставою поділяється на три основних періоди: застільний, у вигородках і на сцені.
Застільний період – це початковий період роботи режисера над п’єсою, коли актори “за столом” ознайомлюються з її змістом, а режисер розповідає їм про свій задум вистави. Відбувається колективне обговорення образів п’єси, конфліктів та взаємовідносин між персонажами. У цей період шукають потрібні інтонації, жести, манеру поведінки героїв.
У вигородках – це репетиції в тимчасовій сценічній обстановці. “Вигороджується” приблизне місце дії, ще не на сцені, а в репетиційній кімнаті. У цей період іде пошук пластичного вирішення вистави в просторі, шукають потрібні мізансцени, які допоможуть зрозуміти суть взаємовідношень героїв
Репетиція на сцені - останній, завершальний етап роботи над виставою. Режисер повинен звести до єдиного цілого роботу акторів, художника, бутафора, костюмера, освітлювача. І тільки в результаті такої копіткої роботи народжується художній твір, який ми називаємо виставою.
Однак навіть після прем’єри робота режисера не закінчується. Вистава може йти багато років і репетиції продовжуються. Час вимагає певних виправлень, змінення мізансцен, щоб вистава не застарівала, щоб знову й знову хвилювала глядача.
Режисерське мистецтво в сучасному розумінні виникло в П пол. ХІХ століття, однак елементи режисури вже мали місце в античному театрі. Там здебільше режисерську роботу виконували драматурги, чиї п’єси ставилися в театрі.
Постановочні елементи розвивалися в середньовічному театрі в 14 – 16 ст. (міракль, містерія).