Соціалізаційні та адаптивні процеси в соціальній роботі

Поняття «соціалізація», як вже згадувалося у першому розділі, виникло в західній соціології наприкінці XIX ст. з метою позначення основного механізму взаємодії людини з іншою людиною, із суспільством у цілому. Таким механізмом вважалося соціальне наслідування, що регулювалось суспільством через систему освіти і виховання, сім'ю та громадську думку.

У процесі розвитку наук про людину сформувалась сукупність поглядів на соціалізацію, що об'єднує такі ідеї: про нерозривний зв'язок з освітою та вихованням; про зв'язок соціалізації з адаптивними процесами; про соціальні контакти як одну із змістовних сторін соціалізації; про значення самосвідомості, соціальної орієнтації та розвитку мови для успішної соціалізації. У контексті цих ідей соціалізація розглядається як набуття людьми соціального досвіду ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей.

До сучасних моделей соціалізації належать: психоаналітична, або «особистісного контролю» (3. Фрейд); «рольового тренінгу» (Т. Парсонс); «соціального навчанні(Г. Долат, Б. Скіннер та ін.), «міжособистісного спілкування» (Ч. Кулі, Дж. Мід та ін.), «когнітивна» (Ж. Піаже, А. Маслоу та ін.) і «еволюційна» (Е. Еріксон). Усі вони розглядають соціалізацію як процес взаємодії людини з навколишнім середовищем. Хоча деякі з них обмежують терміни протікання соціалізації віковими рамками – дитинство, юність, зрілість.

Певна річ, що уявлення про найважливіші проблеми індивідів на різних вікових стадіях дасть змогу конкретніше й цілеспрямованіше проводити з ними соціальну роботу, орієнтуючись на надання допомоги у розв'язанні цих проблем. Тому спинимося на викладі еволюційної теорії соціалізації (стадій людського розвитку) докладніше.

Стадія І – дитячий (немовлячий) період. Основна проблема: Довіра чи Недовіра. Немовля на основі рівня турботи і комфорту з перших днів упізнає, якою мірою можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, ласка, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малюки не плачуть і не сердяться в разі зникнення з поля зору дорослих, що турбуються про них. У разі непевного розв'язання цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитись на дальших стадіях.

Стадія II – вік 1-2 роки. Основна проблема – Автономія або Сором і Сумнів. Ситуація ускладнюється збігом навантажень на дитину, пов'язаних, з одного боку, із початком відстоювання своїх прав і непокірливості авторитету. А з другого боку, батьки починають навчати дитину контролювати роботу свого кишечнику. Підвищені вимоги в другому напрямку можуть закріпити в їх свідомості почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи зусилля щодо самовизначення і досягнення автономності.

Стадія III – від 3 до 5 років. Основна проблема – Ініціатива або Почуття провини. Це період розвитку духовної активності, допитливості та уявлення. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками та дівчатками, виявляється дух суперництва, що з проявом нових здібностей може посилюватися. На цьому ґрунті можливі конфлікти, які в разі надмірної жорстокості дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

Стадія IV – молодший шкільний вік. Основна проблема – Старанність або Недбайливість. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, формуються відносини зі вчителями та іншими дорослими, відбувається перша «примірка» дорослих ролей. На цьому тлі головне завдання – стати впевненим у собі, своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання загрожує появою елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

Стадія V – підлітково-юнацький вік. Основна проблема – Становлення індивідуальності (ідентифікація) або Рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а отже, і пошуку партнера в інтимній сфері. Водночас, це час пошуку свого місця в житті, вибір подальшого шляху (навчання, робота тощо). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінювання значущості якоїсь із них. Перша невдача може негативно вплинути на вибір роботи, друзів, супутника життя. Негативний результат може призвести до стресу.

Стадія VI – молоді роки. Основна проблема – Інтимність або Самотність. Головні цілі на цьому етапі – залицяння, одруження та інші види близьких стосунків. Якщо пошук щирих і довірливих стосунків з постійним партнером не мав успіху або ці стосунки розірвалися, то в подальшому це може виявитися у вигляді тимчасових, не завжди обґрунтованих, але завжди нестабільних інтимних зв'язках і незадоволеності цією сферою життя.

Стадія VII – середній вік. Основна проблема – Продуктивність (творча) або Стагнація (творчій застій). Ця стадія пов'язана з реалізацією індивіда у двох основних ролях: працівника і батька. Причому відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, тоді як творчій застій може спричинити невдачу навіть у якійсь одній з них. На цьому етапі реалізується той потенціал, який індивід нагромадив протягом попередніх стадій соціалізації.

Стадія VIII (заключна) – старість. Основна проблема – Умиротворення або Відчай. На цьому етапі соціалізацію індивіда визначає підбиття підсумків власного життя й успішності всіх попередніх етапів. Красива умиротворена старість або відчай, гіркий жаль щодо невикористаних можливостей – такими є межі прояву цієї стадії.

Виходячи з правильного посилання, що все біологічне в особистості більшою чи меншою мірою соціалізоване, а соціальне не може бути повністю відокремленим від біологічного, розрізняють чотири підструктури особистості.

Найнижча, біологічно зумовлена підструктура, до якої нарівні з темпераментом належать вікові, статеві, а іноді й деякі препатологічні й навіть історичні властивості психіки. Проте навіть цей рівень не вільний від впливу соціального.

Психологічна підструктура, до якої входять індивідуальність, прояви пам'яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприймання почуттів і волі. На цьому рівні соціальна зумовленість майже порівнюється з біологічною.

Соціальний досвід. Ця підструктура об'єднує набуті індивідом під час соціалізації знання, навички, вміння та звички. Питома вага соціального на цьому рівні істотно перевищує біологічне. Крім того, тут виявляються істотні відмінності між окремими особистостями в ступені соціалізації, особливо у рівні культури. Ця підструктура істотно впливає на ступінь соціалізації людини.

Спрямованість особистості. У цій вищій підструктурі поєднуються Нахили, бажання, інтереси, здібності, ідеали, індивідуальна «картина світу» і найвища форма спрямованості, що майже повністю зумовлюється соціально, і е найістотнішою для особистості, найвищим її рівнем, визначає соціалізацію під структури, а отже, й людини в цілому.

Як бачимо, у пропонованому підході закладаються основи для розгляду виплив) соціалізації на людину в цілому, в сукупності її біологічного, психічного та соціального рівнів. Такий підхід особливо цінний для розуміння процесу соціалізації людей з відхиленнями не лише соціального, а й біологічного та психічного рівнів.

Разом з тим рівень вивченості проблем соціалізації навряд чи можна визнати таким, що задовольняє сучасні суспільні потреби. На нашу думку, найменшою мірою вивчені роль і можливості системи щодо забезпечення успішної соціалізації. Не з'ясовані до кінця рушійні сили, механізми соціалізації індивіда. Водночас рівень теоретичних напрацювань містить багато цінних, хоча й розрізнених, ідей, думок, загадок, які можуть і повинні бути об'єднані в нових концептуальних підходах. Плідним видається пошук у напрямку вивчення адаптивних процесів людини в навколишньому середовищі.

Термін «адаптація» виник у другій половині ХVШ ст. Уведення його в науковий обіг пов'язують з ім'ям німецького фізіолога Ауберта, який використав цей термін для характеристики явищ пристосування чутливості органів зору (або слуху), що виражається в підвищенні чи зниженні чутливості у відповідь надію адекватного подразника.

Водночас широкий інтерес до проблеми адаптації людини дає змогу твердити про багатогранність, навіть універсальність класу адаптивних явищ. Тому важливо з міждисциплінарних позицій поглянути на багаторівневе явище складно організованої біологічної, психічної та соціальної природи, водночас виокремити в ньому соціальну зумовленість як головну в адаптації людини.

Такий підхід відбиває провідний у сучасній вітчизняній літературі з проблем комплексного вивчення людини погляд на людську діяльність, поведінку, як такі, що зумовлені взаємозв'язками біологічних, психічних та соціальних закономірностей, за головної ролі останніх. Проте для такого інтегрованого, комплексного розгляду адаптації людини потрібно насамперед диференційовано розглянути кожний зі складових елементів, рівнів адаптації – біологічний, психологічний та соціальний.