Людина в соціальній роботі: системний підхід

Сучасна комплесно-орієнтована теорія соціальної роботи повинна, насамперед, відображати зміни, що відбулися в науках про сутність людини. Адже саме людина виступає головним суб'єктом-об'єктом соціальної роботи. Зазначимо, що суб'єкт-об'єктність тут підкреслює активний характер клієнта соціальної роботи, якого необхідно максимально задіяти до самодопомоги в складній життєвій ситуації.

Звернемо увагу, що суб'єктом-об'єктом соціальної роботи тут визначається неї особистість, а людина. Хоча практично всі розглянуті в попередньому розділі теорії соціальної роботи ґрунтуються на тій чи іншій теорії особистості: рольовій, колективній, необіхевіоризму, марксизму та ін. Відхід від традиційно усталених підходів не випадковий. Він покликаний намаганням подолати деякі обмеження в розумінні суб'єкт-об'єкта соціальної роботи.

Як відомо, поняття «особистість» широко використовується в науках, пов'язаних із соціальною роботою: філософії, психології та соціології.

Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на відправну точку не на індивідуальні особливості людини, а на її соціальне оточення – соціальну систему, до якої вона входить, і соціальні ролі, які вона виконує в цій системі.

У межах загального соціологічного підходу об'єднано низку концептуальних підходів до розуміння особистості як специфічного утворення, що виводиться з тих чи інших соціальних факторів, які виокремлюються як головні.

Не розкриваючи далі змісту вітчизняних концепцій особистості (оскільки вони тією чи іншою мірою відбивають поєднання вже розглянутих раніше концепцій), зазначимо, що їх можна згрупувати за двома основними напрямками.

Це, по-перше, інтраіндивідуальний підхід, який зосереджує увагу на вивченні типових рис, установок і якостей людини.

По-друге, інтеріндивідуальний (міжособистісний) підхід, за яким головний наголос робиться на дослідженні закономірностей міжособистісних стосунків людей під час виконання ними різних соціальних ролей. Слід підкреслити, що в сучасній вітчизняній соціології спостерігається тенденція до об'єднання обох підходів – інтра- й інтеріндивідуального. Це створює сприятливі передумови для соціального моделювання особистості, прогнозування тенденцій розвитку взаємодії особистості й суспільства.

Велике значення для утвердження соціологізаторського підходу в радянський період мала марксистська концепція людини, яка в нашій країні набула статусу «єдино правильної», наукової теорії. Сутність її полягає в розумінні людини як родової, діяльної універсальної істоти. З такого розуміння природи людини як продукту суспільних відносин логічно випливає висновок, що саме невідповідність суспільних відносин, що ґрунтуються на приватній власності, природі людини, заважають прояву «істинної сутності людини». Інакше кажучи, приватна власність, що проявляється в таких рисах соціальної системи, як експлуатація, конкуренція, товарно-грошові відносини, індивідуалізм, егоїзм тощо, заважає людині стати самою собою, якою вона є первісно. Отже, заважає реалізувати її сутність суспільної, «історично людської», родової, універсальної, предметно-діяльнісної істоти, вільної від усіх породжень приватної власності. З метою реалізації людиною своєї сутності необхідно радикально змінити суспільство, створивши фактично нове, вже без приватної власності, й усунувши тим самим перешкоди, що не дають людині стати «істинною людиною», відчужують людину від її сутності.

Інші зазначають, що біологічна сутність людини – у ній самій, а соціальна -у системі її соціальних відносин.

Деякі з них стверджують, що біологічне – те, що сформувалось у людині до народження, а соціальне – після народження.

Дехто вважає, що в одній системі координат (зв'язків) людина постає як істота біологічна (індивід), а в іншій – як соціальна (особистість).

Соціобіологи, що також є представниками цієї концепції, обґрунтовують дві сутності людини – біологічну (дія спадковості) і соціальну (дія середовища).

Неважко помітити, що в усіх розглянутих варіантах біологічне та соціальне в людині існують як щось відносно самостійне, немов би паралельно співіснуючі елементи. Зв'язок, взаємодія між ними є, проте часто такою констатацією все й обмежується. Не пояснює цей взаємозв'язок і типологізація особистостей на основі співвідношення в них біологічного та соціального, а також розрізнення чотирьох типів:

- соціально біологічно повноцінний;

- соціально повноцінний при біологічній неповноцінності;

- біологічно повноцінний при соціальній неповноцінності;

- соціально і біологічно неповноцінний.

З позиції відповідності цим вимогам та цілям нашого дослідження привабливо виглядає системна концепція людини, запропонована білоруським дослідником І. Хомичем. Людина в цій концепції представлена у вигляді багаторівневої живої соціальної системи. Таких рівнів п'ять:

- структурний;

- функціональний;

- психічний;

- свідомісний;

- поведінково-діяльнісний.

Однак, коли ситуація рівноваги між людиною або (та) середовищем порушується настільки, що перевищує адаптивні можливості людини, остання не в змозі відновити рівновагу власними Силами і потребує допомоги. Залежно від причин порушення рівноваги ця допомога може бути направлена як на підвищення адаптивних можливостей індивіда, так і на зміну в навколишньому середовищі. Нерідко допомога має надаватись в обох напрямках.

Як бачимо, системний підхід до людини дозволив встановити закономірний зв'язок між актуалізацією потреби в соціальній допомозі та соціальними механік мами процесів адаптації і соціалізації людини. Очевидно, через розкриття зв'язку з цими соціальними процесами має йти подальше дослідження соціальної роботи.